Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

10.01.1913 р. До матері

Гелуан 10/I (28/XII) 1913

З Новим роком, люба мамочко!

Отже, таки дочекалася я від тебе листа, а то вже не знала, що мені думати, та не зважалась і писати. Як завжди в таких випадках, найпростіше не спало на думку – а саме, що твій лист пропав. Найбільше мене турбувало – се повне мовчання усеї родини і те, що «Рідний край» не приходив (я його так і досі не одержую, відколи я тута, та й з дому писано, що й там нема). Вже тільки як прочитала в газетах про твій доклад в товаристві та одержала листи від Лілі і Дори, то перестала турбуватись, а почала потроху «обижатись», але тепер, звісно, і се минуло, і новий рік, хоч він і «тринадцятий», «заповідає ся помисльно».

Щоб не було і з твого боку ніяких griefs, пояснюю справу з ініціалами, що здається тобі «злочином». На мою думку, злочину тут нема, бо всім літераторам, в тім числі і тобі, трапляється з різних причин підписуватись ініціалами і криптонімами, ніхто сього злочином не вважає (чи ж не робив так Шевченко, Куліш і інші не менше знамениті письмовці?). Крім того, дані ініціали заслона дуже прозора для того, хто знає ймення і стиль, і часто формальна, бо ніхто й не вимагає певної тайни (адже чоловік з 10 її знають!). «Інспірації» не шукай, бо коли мені оця потреба полутаємниці просто тільки трохи неприємна (се я признаю), то Борейкові вона ніж в серце, бо він в тисячу раз вищої думки про талан того автора, ніж автор сам.

Хто там про що повинен був думати свого часу, про се не будемо краще говорити, бо се тільки може змучити нерви, а скутку жадного не буде: як нема вороття, то не треба й каяття, такий мій принцип. Якби діло стояло тільки між автором і Борейком, то, розуміється, вони обоє вміли б поставитися вище всяких «інспірацій» самоохорони, але там, де є можливість, що постраждає добробут третьої людини, там і ти повинна боятись, бо та третя людина, в разі чого, може довести до божевілля обох (я се кажу зовсім серйозно і не в переноснім значенні), а се страшніше всяких репресій. Ти знаєш ту людину, і то не з найкращого боку, однак торік, після одної розмови в Золотоворотському садку, ти вже вважала за потрібне заступатися за неї, таку роль жертви вона зуміла зограти, отже, бачиш, як вона вміє керувати чужими нервами. А тоді вся сила була не в слабості її чоловіка, а в тому, що син зробив маленьку пробу визволити трохи свого чуба з її рук, бо вже занадто боляче прийшлося; проба та, звичайне, провалилась, і чуба затиснуто ще міцніше (між іншим, і твоє заступництво трохи помогло, бо розжалобило і без того м’яке серце…).

Але все це до часу. Прийде час на окреме видання, і будуть ініціали доповнені. Прийде час і на визволення, може, навіть скоріше, ніж хто сподівається, – so hilf mir Gott! А поки що нехай буде так, як зважено раніше. Нікого тим не буде ні сховано, ні поховано. Тут мушу додати, що якби не Борейко, то, може б, той рукопис і зовсім зник зо світу, бо автор був раз у такому настрої, що хотів його знищити (сталось се після одної дружньої рецензії – в листі – на «Йоганну», де рецензент занадто щиро дошукувався «автобіографічної основи») і таки, напевне, знищив би, якби «інспіратор» не вмовив переждати афект…

Щодо аналогії з папою і тобою, то тут аналогія неповна. Бо

1) що можна действительному статскому советнику, того не можна титулярному, та ще й «помощнику»;

2) з твоїх творів тільки одно «Орлове гніздо» по сюжету схоже з сим твором, але ж воно досі не надруковане і невідомо, який би воно зробило ефект свого часу;

3) тоді не було судових процесів літературних, не було, значить, огласки, а відомо, що і тут часто «свет не карает преступлений, но тайны требует для них»;

4) «бывали хуже времена, но не было подлей». Саме перед моїм виїздом одного молодого урядовця позбавлено можливості служити тільки за те, що заручився з свідомою полькою («польская интрига», либонь, і в Азії комусь страшна!), так-таки просто і всім до слуху говорилося про се. Може, якби то була «мазепинка», то начальству сподобалось би краще. Хто вгадає?

Ще одно. Невідомо, що тяжче, – чи підписувати ініціалами, чи підписувати своїм повним іменням річ, свідомо скалічену, як трапилося з «Руфіном і Прісціллою». Там автор сам калічив (і з яким болем!), сам і підписатися мусив, а тут доручив іншій руці сю тяжку роботу, то, може, доволі буде ініціалів, бо нема ж надії, щоб могло обійтись без каліцтва, сього навіть ніхто не має права вимагати, хоча, правду кажучи, се більший «злочин», ніж ховання за прозорі заслони. Сей злочин теж «інспірований» лютим духом нашого часу, але ніхто не докорить тобі за теє, а менше всіх я. Звичайно, можуть не врятувати ніякі злочини чи цноти, і, може, справді «гріхи» самого Борейка зовсім вистачають, щоб вічно держати його з родиною на порозі злиднів, невважаючи на тяжку його працю, але принаймні ніхто інший з того не винен, се все-таки дещо значить.

Ну, і годі вже сих сумних тем. Я ж, правду кажучи, ледве-ледве що до пам’яті приходжу після цілорічної боротьби з своїм внутрішнім ворогом – туберкульозом. Се ж тільки тижнів два остатніх що маю нарешті усталену нормальну температуру, та й то вже часом занадто низьку (36,1), як буває після тяжкої гострої хвороби. Вага була трошки збільшилася, а тепер знов чогось зменшилася, невважаючи на alimentation forte, – може, через те, що стало холодніше, надто вечорами. Не треба думати, що воно вже холодно, бо на сонці то навіть і зовсім гаряче буває, та й увечері в хаті, живучи без грубок, пара від дихання не ходить по хаті, як буває в Криму і на Кавказі взимку, але ж я, наче та звягельська ісправниця, забуваю, що я «не в Італії родилась», і від найменшого подиху вітру з півночі уже стискаюся. Либонь, мій організм занадто точно зрозумів закон фізики, що від тепла тіла поширюються, а від холоду стискаються.

Так чи сяк, а я найлегша з усіх тут живучих дам, і мене дражнять «невесомою», «эфирною» та spirituelle dans tous les sens. Я сама не почуваю від сього ніякої невигоди, а лікар скандалізований, що людина мого віку і зросту важить всього 47 kilogr. Пробував дати мені риб’ячий жир, але се не пішло, казав покинути всяку дієту і їсти все, скільки влізе, але біда в тім, що багато не влазить, певне, через те, що мені заборонено (та я й сама не можу) ходити. А при лежачому режимі я ніколи не можу їсти багато (пам’ятаєш, як бувало в Берліні?).

Проте мені все-таки краще, бо нема болів і пропасниці і цистит прийняв зноснішу форму (хоч не болить, і то добре), тільки чогось серце таке стало чутке, що не зносить ніякого зусилля, зараз сильно б’ється, аж я нездишуся (наприклад, як зійду 5 щаблів на рундук, як пройду трохи в осінньому пальто, як здійму кухля з водою абощо). Але я сим не турбуюся, бо се, здається, досить звичайне з’явище в анемічних і ні на яку ваду серця не показує, просто не треба бути такою femme d’esprit.

Лінуюся я тут сильно, ні над чим не працюю, так собі потрошку дещо переписую, та й то дуже пиняво йде. Зранку і до 4 год. я надворі, там люди заважають щось робити, а ввечері рідко маю енергію, до того ж і спати тут лягають рано всі, то й я перейняла сей звичай. Поки що не дуже гризу себе за лінощі, бо, може, й досить тим часом моїх драм, треба дати читачам обов’язковим (родичам і редакторам) відпочити, а необов’язкові, може, не так-то й помітять моє мовчання. От спогади про Миколу Віталійовича хотілось би мені написати (яко членові колишньої «Плеяди», що багато йому завдячила), але тепер ще не можу, таки просто не маю сили. Дивна річ, як була t° під 38, то писалося краще, а тепер при нормальній живу, як деревина. А що ж би то було, якби я колись зовсім видужала? Може б, усякий esprit втратила, набувши ваги… Треба б усе-таки попробувати видужати. Правда?

Бувай здорова, мамочко. Міцно-міцно цілую тебе і прошу не лишати мене довго без листів, бо се мені навіть вадить. Привіт Михайлові Васильовичу, і Ласочці, і родичам, та друзям.

Твоя Леся


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 426 – 429.

Вперше надруковано скорочено в перекладі російською мовою у вид.: Собр. соч. в 3-х т., т. 3, с. 355 – 356.

Подається за автографом (ф. 2, № 257).

Пояснюю справу з ініціалами – Називаючи драматичну поему «Бояриня» «чорно-білою» і будучи незадоволеною нею, Леся Українка, на домагання матері, погодилася її друкувати лише за умови, якщо вона з’явиться під криптонімом чи нікому не відомим новим псевдонімом. Цей твір надруковано після смерті поетеси в журналі «Рідний край», 1914, № 1 – 6.

Постраждав добробут третьої людини – Мається на увазі Ф. С. Карпова, названа мати К. Квітки.

Після одної дружньої рецензії – Леся Українка мала намір знищити рукопис драми «Бояриня» після приватної рецензії А. Ю. Кримського, проте К. В. Квітка застеріг її від цього кроку. Текст пояснення свідомо стилізований дуже неясно. Оскільки йшлося про публікацію, яка могла стягнути репресії, то Леся Українка писала це з розрахунком, що лист читатимуть і сторонні (жандармські) очі. Коментатор не розібрався в цій неясності й вигадав намір знищити «Бояриню». Насправді відгук Кримського і намір знищити рукопис стосувались драматичної поеми «Йоганна, жінка Хусова».

«Інспіратор» – так, очевидно, назвала К. В. Квітку Олена Пчілка, звинувачуючи його у вигадці небезпеки, яка нібито могла виникнути для сім’ї після опублікування «Боярині».

Що можна действительному статскому советнику – Дійсним статським радником був П. А. Косач.

Того не можна титулярному та ще й «помощнику» – Мається на увазі К. В. Квітка.

«Орлове гніздо» – твір Олени Пчілки, головний герой – гетьман Правобережної України Петро Дорошенко (1627 – 1698). Виставляючи аналогію між цим твором і «Бояринею», Леся Українка вказує, що міркування самоцензури були значимими не тільки для неї, але й для її матері.

«свет не карает преступлений, но тайны требует для них» – поширена в літературі перифраза з віршу російського поета О.С.Пушкіна «Когда твои младые лета…» (1829):

Он не карает заблуждений,

Но тайны требует для них.

«бывали хуже времена, но не было подлей» – цитата з поеми російського поета М.О.Некрасова «Сучасники» (1876).

річ, свідомо скаліченудрама «Руфін і Прісцілла» була надрукована в «Літературно-науковому віснику» без 5-ї дії; можливо, були й інші зміни.

доручив іншій руці сю тяжку роботузгідно з логікою листа, Леся Українка доручила матері вилучити з тексту «Боярині» гострі з цензурного погляду моменти.

пам’ятаєш, як бувало в Берлінів 1899 р. мати доглядала Лесю в найтяжчий час операції та у післяопераційний період.

спогади про Миколу Віталійовича хотілось би мені написатицей намір Леся Українка не змогла здійснити.