18.03.1913 р. До Ф. М. Колесси
Гелуан | 5/ІІІ 1913, Égypte, Hélouân, Villa Tewfik |
Високоповажаний добродію!
Дуже-дуже дякую Вам за відповідь та ще з такою доброю звісткою, аж мені світ миліший став! Нема чого й говорити, що 3 валки з незаписаною музикою не треба мені посилати. Властиво, посилаючи ті чисто музикальні (без слів) продукції, ми і самі не сподівалися, щоб їх можна було списати на ноти, бо музику бандури наш фонограф брав взагалі невиразно, ми думали тільки, що воно матиме для Вас інтерес тільки як зразок (хоч і слабо уданий) віртуозної гри Гончаренка, якою, здається, він переважує всіх інших теперішніх кобзарів. Було послано, от аби Ви послухали, та й щоб воно доховалося в музеї. Може бути, якийсь сильніший фонограф (наш був дешевенький і поганенький) міг би схопити ті самі мелодії виразніше, може, се вдасться й зробити, бо Гончаренко ще грає і тепер, але все це вимагає довгої переписки й часу, то нехай воно вже колись, як живі діждемо, вийде хоч і окремою працею, а тепер не варто задержувати видання, що розпочате головно для дум, а все інше в ньому є вже, властиво, люксусові додатки.
Повного ідеалу ніколи досягти не можна, а вже те, що Ви списали, становить таке велике діло, що більшого од Вас ніхто не сміє вимагати. Я гадаю, що Вам не слід сушити собі голови ще й тими біографіями кобзарів, се міг би і хтось інший, наприклад Сластьон, зробити, та воно й не зв’язане органічно з Вашою роботою, бо мало служить до музикального вирозуміння матеріалу. Про Гончаренка ми, здається, в свій час поробили якісь нотатки (тепер уже виразно й не згадаю), але я їх з собою сюди не брала. Я написала до чоловіка, щоб він, коли ті нотатки існують, послав їх Вам, але ж мій лист ітиме звідси до Кутаїса тижнів зо два, а з Кутаїса до Вас теж щось коло того, то, може, і спізниться. У мене спогад про Гончаренка лишився дуже ясно, але, так мовити, «белетристичне», себто більше враження від його природно інтелігентної особи, від його тонкоартистичної вдачі, ніж якісь спогади про факти. Я маю на меті колись записати те враження так, як воно відбилося в моїй душі, але тепер через недугу не можу зробити сього як слід, та й ледве чи такий портрет надався б до Вашого видання, бо стиль того, що я могла б написати, здається мені, не пасував би до Вашого строго наукового викладу.
З фактів я пам’ятаю тільки, що Гончаренко походить з кріпацької родини, що він осліп, маючи 12 літ, по довгій хоробі очей, що вже як він був безнадійно хорий на очі, пан, властитель його батька (прізвисько пана і назву хутора, десь під Харковом, де вродився і зріс Гончаренко, я забула), випадково побачив його і наказав повезти в Харків до славного окуліста, але окуліст сказав, що вже запізно гоїти очі, а якби привезли раніше, то можна було б вигоїти. Коли я бачила Гончаренка – 1908 p., – то він казав, що має 72 роки, а тепер, з нагоди його виступу в концерті, писано в «Раді», ніби він має понад 80 літ. Чи помиляється «Рада», чи сам Гончаренко, як то часто буває з простими людьми, того не знаю. Навчився він гри на бандурі уже сліпим від старого кобзаря з Харківщини, але ймення його вчителя я не пам’ятаю. Колись, казав, заробляв чимало по ярмарках, але пізніше поліція заважала, і він під старість, повдовівши, пішов жити до свого сина, залізничного робітника в Севастополі, звідти й до нас у Ялту приїздив.
Ми посилали по нього нашу наймичку, бо він не міг би приїхати сам, тому що не держав поводаря (в Севастополі, добре знаючи місцевість, він ходить сам, тільки без бандури, бо інакше поліція чіпляється), на пристані в Ялті поліція таки вчепилася до нього, як до жебрака з недозволеним способом прошения (з бандурою), і тільки запевнення наймички, що Гончаренко не жебрак, що він їде в гості до відомих людей, на відому адресу, врятувало бідного артиста від неприємності. В ньому справді нічого жебрацького немає, починаючи з одежі, пристойної чумарки, як носять пригородні селяни в Харківщині, і смушевої шапки і кінчаючи поводінням, повним гідності, без запобігання, але й без ароганції (яка часом помічається у знаменитостів «з народу»), все в ньому повне благородної простоти, особливо кидаються в вічі його руки з тонкими артистичними пальцями і велична поза високої, стрункої, зовсім не згорбленої постаті. Не тільки грошей, але й найменшої послуги він не вважає за можливе приймати дарма, так, наприклад, коли на пароході йому траплялось просити матросів провести його, то він потім грав їм за те на бандурі і не приймав ніякої плати.
Він, очевидно, любить свій хист не тільки через те, що він дає йому зарібок, бо дуже часто у вільний час грає сам собі свої музикальні п’єси, без співу. Коли раз трапилось, що фонограф чомусь віддав у карикатурному тоні (з поганим, якимсь козиним тембром) його псальму про «Правду», він, думаючи, що то якийсь навмисний жарт з нашого боку, так образився, що ледве ми могли його переконати в нашій невинності, – так може ображатись тільки артист, що поважає свій хист. Він знає і любить тільки старосвітський репертуар, а до нових і «модних» тепер співів (як, наприклад, пісні про Морозенка з новочасними додатками) ставиться скептично і холодно. До етнографів відноситься з повагою і без упередження, як до людей, що роблять якесь потрібне і серйозне діло. Мене дивувало, як він, терпляче і принатурюючись до незносних часом капризів нашого фонографа, готовий був годинами співати, по кілька раз проказувати слова, стараючись при тому виразною повільною рецитацією улегшати мені роботу записувача. Оце і все, що я можу подати фактичного про Гончаренка. Як він був у Києві, то передавав мені через мою матір привітання, я запитала матір про його адресу, але ще не маю відповіді і не знаю, чи він і тепер мешкає в Севастополі, чи деінде.
Слів до «Попаді» і «Правди» ми не записували, бо вони, здавалось нам, не одрізнялись од відомих, не раз друкованих варіантів, а для пізнання особливостей ритміки також мало цікаві. Початкові строфи я тямлю напам’ять і оце подаю:
Правда
Нема в світі правди, правди не зиськати,
Тільки в світі й правди, що рідная мати.
Уже тепер правда сидить у темниці,
А щира неправда з панами в світлиці.
Уже ж тепер правда, уже ж вона вмерла,
А щира неправда увесь світ зажерла.
Далі не пам’ятаю (повний варіант, записаний від Вересая Лисенком, є в «Зап[исках] импер[аторского] Географического] общ[ества]»).
Попадя
Журилася попадя своєю бідою:
«Горе мені в світі жить, що піп з бородою.
(Рефрен)
Ох, мені тяжко! Ох, мені нудно!
Що піп з бородою, жить на світі трудно.
Просять мене на хрестини, просять мене сісти,
Як погляну на бороду, не хочеться й їсти.
Ох, мені тяжко…
Просять мене на весілля, просять мене пити,
Подивлюся на бороду, аж не можу жити.
Ох, мені тяжко…»
Далі дослівно не пам’ятаю, тільки зміст такий, що попадя, взявши індика, іде просити владику, щоб позволив попові бороду зголити, але владика не позволяє, ганить попадю і наказує шанувати попа і його бороду. Пісня, як поясняють коментатори, зложена з приводу повернення уніатського священства в Західній Україні на православне, а може, з приводу заведення московських звичаїв в українській церкві (остатнє, здається, правдоподібніше).
Дивує мене, що ви не одержали статті Борейка, хоча я просила, щоб Вам її послали, оце зараз пошлю подтвердження моєї просьби, а як і то не поможе, то я сама Вам її пришлю, вернувшись додому. В ній нема нічого особливого, але при тому Totschweigen, як Ви кажете, вона може мати для Вас інтерес яко голос тямущої і прихильної людини. А теє Totschweigen кладе незмивну пляму на наших критиків і показує в найліпшому разі те, що вони не доросли ще до розуміння таких праць, як Ваша.
Мені чомусь видиться, шановний добродію, що мій попередній лист справив на Вас трохи неприємне враження, що Вам здалось, ніби я не розумію, скільки праці, втоми і жертв коштувала Вам оця п’ятилітня праця. Коли се так, то Ви помиляєтесь. Кажу Вам просто, що коли б Вас так усі земляки цінили, як я і мій чоловік, то не було б славнішого од Вас етнографа-музиканта на всю Україну, і ми журимося лише тим, що не можемо Вам бодай матеріально оплатити Вашої праці так, як вона на те заслуговувала б, а моральну нагороду двоє людей, розуміється, не в стані дати тому, хто заслуговує на признання мільйонів своїх земляків. Та будемо сподіватись, що таки прийде колись час і на таке признання.
Я саме тому й боюсь конкуренції Маслова, що він партач, але впливовий і загонистий, а таким «gehort die Welt», якби він був геній, то я б не боялась його, а привітала б, дарма, що він чужинець. Бажаю Вам сили, здоров’я і всіх гараздів.
Леся Українка
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 445 – 449.
Вперше надруковано у вид.: Леся Українка. Львів, 1946, с. 55 – 58.
Подається за автографом (ф. 2, № 949).
Ароганція – нахабство, зухвальство.
Географическое общество – Російське географічне товариство, засноване в Росії 1845 p., об’єднувало географів-професіоналів і осіб, що цікавились географічною наукою.
Що ви не одержали статті Борейка – Йдеться про статтю К. В. Квітки «Новітня українська музична етнографія».
Маслов Олександр Леонтійович (1876 – 1914) – російський збирач і дослідник народної музики, редагував журнал «Музыка и жизнь» (1908 – 1912).