Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

19.02.1913 р. До матері

Гелуан 6/ІІ 1913

Люба мамочко!

От уже і знов довго нема звістки від тебе, коли не рахувати пересланих газет, «Ради» з рецензією про «Камінного господаря» і «Гадяцької» (хто се там так романтично підписався: «Лео Грустный»? Чи ти не знаєш, хто такий Василько?). «Рідного краю», відколи я тут, не одержую, мені його Кльоня не пересилав, бо збирав №№ з статтею про музикальну етнографію. Остатня картка від тебе була з привітом від Гончаренка. Я передала той привіт Кльоні, він так само дуже утішився ним, як і я, і питає Гончаренкової адреси, а я її не знаю; може, ти знаєш або можеш довідатись, то май добрість, пошли її Кльоні (йому то, либонь, треба хутко) просто, бо через мене буде дуже кружно і довго. Як будеш мені писати, то я просила б сповістити, чи не відбилась якою неприємністю історія з клубом на Люді, – щось вона давно мені не пише, і я навіть не знаю, чи одержала вона мої два листи сеї зими.

Дивує мене теж, що Сірий мовчить, – не може ж бути, щоб він не одержав мого листа, посланого при листі до тебе, – се вже, видно, знов замишляє, «який би ретязь ще сплести». Але мені вже всі оті їхні ретязі обридли, і я їм, врешті, можу таку штуку зробити, якої вони й не сподіваються. Вони всі звикли, що я, ненавидячи прилюдні скандали, ніколи не пишу листів в редакції, не збираю третейських судів і т. п., але в мене все ж є один спосіб – не давати їм ні стрічки, – і я можу вдатись до того способу, хоч би й як то було мені матеріально невигідно. Я не буду загрожувати переходом в чужу літературу, як то роблять інші, бо то «себе дороже стоит», але я можу зробитись учителькою європейських мов і прожити без тих «гонорарів», за які треба стільки зневаги приймати. Та й не тільки в справі гонорарів, а й взагалі нема щирої правди в відношенні наших редакцій до мене (се не стосується до редакції «Рідного краю»), – довго було б про се писати, нехай колись розкажу. Я маю від них багато компліментів, але вони мене за людину не вважають, а тільки за якусь пишущу машину, се для мене ясно. Тільки ж вони колись побачать, що справити собі другу таку «машину», коли сю змарнують, не так-то вже легко…

A propos, «Вісник» мені не посилає досі 1-ї книжки, де є «Ізольда», хоча я давно послала свою адресу конторі. Коли се вічна історія з передплатою, так невже ж ся поема не варта 8 р.? Адже ж я за неї нічого не одержала поки що, то можна б хоч книжку прислати. Се зветься, що журнал виходить «при ближчій участі» моїй. В чім, властиво, виражається тая «близькість», хотіла б я знати? Чим се я ближче стою до редакторської уваги, ніж, наприклад, Б. Лазаревський (теж найшли «знаменитость»!)?..

Ет, та годі вже мені про се, а то струю собі сей прекрасний осяйний день, освячений великим Ра, що знов став до нас ласкавий після тижня гніву. А він таки був дуже розгнівався за щось: цілими днями віяв шалений вітер і застилав густим серпанком пороху обличчя Ра. Холодно здавалось і непривітно, хоча справжнього холоду і не було, а так, як буває у нас сухої осені. Вечорами було тихо і досить тепло, але я ще боюся сидіти вечорами надворі, бо спадає роса. Сьогодні вже вітру нема і тепло так, що треба сидіти в затінку, а то кров починає бунтуватись. Я тому дуже рада, бо і найменший холод мені тепер тяжко терпіти, між іншим, і через те, що важко носити теплу одежу на собі. З половини января я стала поправлятись, а то була так знесилилась і схудла, що таки буквально «ледве по світі ходила». Потім лікар дав мені деякі ліки, що, либонь, мені добре прийшлися (якийсь Helmitol з водою Vichy), крім того, мене примусили снідати в ліжку, як тільки прокинусь, а потім одягатись, залишити дієту і їсти, що і скільки зможу. Від того часу вага моя, а головно сила, стала більшати, і я вже можу ходити, не задихаючись, чесатись стоячи і не куняти по цілих днях, а бути як всі люди. По аналізу видко, що білок зменшується і бацили зникають, – значить, діло йде на лад. Сьогоднішній день дає надію, що весна вже як слід почалась, певне, і моя поправка піде як слід. От тільки курортне животіння вже обридло і хочеться додому.

Будь здорова, люба мамочко, міцно цілую тебе. Привіт Михайлові Васильовичу, пану Петруненкові й усім родичам та приятелям.

Твоя Леся


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 436 – 437.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 645 – 647.

Подається за автографом (ф. 2, № 258).

З рецензією про «Камінного господаря» – Мовиться про статтю А. Василька (псевдонім А. Ніковського) «Дон Жуан в українській літературі», надруковану в газеті «Рада», 1913, № 7, 22 (9) січня.

І «Гадяцької» – Очевидно, йдеться про «Газету гадячского земства», що видавалася 1906 – 1917 рр. в Гадячі на Полтавщині.

Дивує мене теж, що Сірий мовчить – Ю. Тищенко не відповів Лесі Українці на лист від 5 січня 1913 p., де вона прохала пояснити умови видання другого тому її творів.

«Який би ретязь ще сплести» – вислів із вірша Т. Г. Шевченка «Колись-то ще, во время оно».

«Ізольда» – тобто «Ізольда Білорука», поема Лесі Українки, надрукована в «Літературно-науковому віснику», 1913, кн. 1, с. 24 – 28.

Лазаревський Борис Олександрович (1877 – 1936) – маловідомий російський прозаїк, друкувався в журналах «Вестник Европы», «Нива» та ін. Писав також оповідання та повісті українською мовою.