29.12.1902 р. До сестри Ольги
Сан-Ремо | 29.XII 1902 |
Лільчику мій дорогий!
Оце ж я таки листа тобі пишу, а то що ж усе одкритки! Се я, звісно, не для того кажу, щоб ти не мала мені одкриток посилати, ні, як не маєш часу, то краще не томися листами, а піди погуляй. Я ж не то що абсолютно, а тільки релятивно не мала часу – винен був «6-годинний робочий день», якого я старалась дотримуватись і хотіла помістити в нього всю щоденну писанину, з листами у compris та з найтруднішим читанням (діловим). А чому вийшло так, що я деяким менше близьким людям писала, а тобі ні? Тому, що тобі все хотілось якось «настояще» написати, а як прихапцем, то, здавалось, уже все одно, що хватаний лист, що одкритка.
Се хутко два місяці, як я тут. Перших тижнів два більш того що невиразно прокалатались, без замітної роботи, тільки з прелімінаріями її в формі читання. Далі я взялась до писання, далі надійшло трохи редагування, далі прийшов лист від «Мира божьего» з замовленням юбілейної статті про Конопніцьку, от я і взялась до тої статті, а для неї прийшлось перекласти масу віршів (з польського дуже трудно і неприємно перекладати!) і робота зайняла тижнів три і розтяглась на 50 стор. великого формату, а ще посеред роботи я було трошки розкисла (не з причини роботи, а з іншої, більш натуральної і незмінної), то прокалатала скілька день, так і не мала охоти навіть листів писати.
Скінчивши статтю, справила всякі посилки до бібліотек з замовленнями нових матеріалів до моєї статті in spe про поетесу Делле Граціє, поперечитувала всякі «залеглості» (у мене за час наглого писання нагромадилось маса всякого матеріалу, що конче слід було перечитати), понаписувала деякі листи, та й досі ще пишу (зрештою, переписка – се ж робота данаїд!). А се маю знов писати дещо до австрійських, земляцьких і німецьких журналів, так всякі замітки, та ще коли дасть біг вмоститись, то, може, й в італьянську пресу попаду. Тільки все це в границях 6-ти го[дин] в день, далебі!
Далі писатиму менше, але мені важно «положити лапки» в ті журнали, куди мене просили або куди я сама впросилась. Чим більше поважних журналів стоятиме в моєму «формулярі» професіональному, тим легше буде мені надалі здобути собі повсякчас літературний зарібок (a propos, що з тими перекладами для фірми Малих?), а я маю причини дедалі все більш ним інтересуватись, бо таки матеріальна незалежність єсть одна з поважних підвалин моральної незалежності. Та, крім сих матеріальних «видов», я маю ще й інші і через те «кладу лапки» не абикуди, а тільки на чисті місця, де мої лапки не тільки мені самій послужити мають. Воно таки погано, що укр[аїнський] літератор не може «в своїй хаті» ні шеляга заробити, і се справжній наш хрест – оте оббивання чужих порогів, ще ж слава богу, що я маю як перебирати та вибирати, а інші, то й в калюжу сідають, бо так мусять.
Мені досадно страх, що я все не скінчу своєї літньої роботи. Але я таки працюю і над нею, а се тепер, поки знов статтю до «М[ира] б[ожьего]» почну, може, таки викінчу її.
Ти не бійся, що я перетомлюся. Я з норми не виходжу, та й лікар потачки не дає, он знов риб’ячим жиром заливає та tiocol’ем засипає, бодай його! І, зрештою, не можна рік у рік по-санаторськи бездільно жити, а треба навчатись «бути здоровою в умовах нормальних», себто в умовах не лежня, а людини. Так? Бо, звикнувши занадто бути лежнем, можна справді дійти до такого, що потім уже найменша робота буде шкодити.
Отримала вчора і я листа від Оксаночки, першого, відколи я тут. Мій лист до неї або розминувся, або пропав, бо вона скаржиться, що я не пишу їй (я їй, власне, двічі писала), і думає, чи не серджусь я, просить забути «те все, що було літом», і вірити, що вона всіх нас любить. Натурально, я їй зараз написала, що і не сердилась, і не серджусь, а тільки рада за неї і за всіх і т. і. Кличу її до себе в гості. Вона, може, й приїде, бо і папа, і мама писали, що не від того, аби вона поїхала з т[ьотею] Єлею і в Мюнхен, і до мене. Тільки все ж має ще бути «обсуждение вопроса», той фатальний період для нервів всеї нашої родини, що конечне мусить отруїти кожному з нас його найщиріші бажання і радість від сповнення їх.
Наскільки я хотіла, щоб Оксана їхала в Запруддя, настільки я тепер не рада, що вона їде на свята в Київ (боюсь, що не тільки на свята, а вже аж до виїзду за границю – коли він ще вийде з усіх тих «обсуждений»). Я писала і папі свою думку, і самій Оксані, і мамі, та, певне, то так само не матиме впливу, як і твої листи до їх. Оксана згадує в листі до мене, що ти противишся сій її подорожі до Києва, але що вона «не може не їхати» (kurz und gut!), що хотіла, правда, остатись на перші дні свят в Запрудді ради ялинки для запрудських дітей, але мама (вона ж була в Запрудді) «обидилась» за такий замір, отже, «не варт сваритись із-за пустяків», і Оксана вже поїде празникувати в Київ.
«Історія нас учить, що вона нічого не учить!..» Знов ті самі «обиди», замість нормального відношення до здоров’я і волі своєї дитини! Знов, значить, будуть і ті самі «обсуждения» з вимотуванням жил обоюдним, і всякі інші контраданси, а нерви, тільки що сяк-так наладжені, – кріпись! І тут же мама пише мені, що хоч вона несказанно рада за поправку Оксани (вона не могла не признати, що Оксана в Запрудді поправилась до непізнання!), але що вона «Хома невірний» і боїться за тривкість поправки. Раніш мама писала, що в Київ Оксану «тягти» не буде, тепер пише, що Оксана туди «сама хоче», але про свою «обиду» примовчала. О sancta hysteria! І так робиться жаль при сьому всьому і тих, кого ніяка істерія не навчає, і тих, на кому вона окошається. І чуєш своє безсилля що-небудь в сьому помогти. Ну, що, справді, ми з тобою можемо з далекого краю помогти, коли і зблизька приходилось мало не кров’ю своєю здобувати найпростіші речі для тії ж Оксани, коли і зблизька нам казали: «Не мішайтесь!..» Ще злить мене сей культ празникування, все одно як культ вінчання у людей, що нібито не вірять в те, во ім’я чого установлені і свята, і обряди. Далебі, я сумніваюсь, чи то щире те невір’я і те вільнодумство, бо, щоб не щадить нервів своєї дитини для якихось «культурных переживаний», я того не розумію, в мою логіку то не поміщається.
Властиве, що про се й говорити, коли все одно не поможеться, та так уже на серці накипіло, що невидержка!
Мама писала мені пару разів (взагалі мені рідко пишуть з дому, а перший місяць і зовсім не озивались), листи з добрим настроєм і врівноважені, одно було мені прикро, що раз у мами пробилось якесь несправедливо напасливе відношення до Кльоні. Воно, власне, було замітне вже й в остатні дні перед моїм виїздом, уже тоді у мами був неприємно холодний вираз в його присутності, одвертання очей, відповіді крізь зуби, закривання себе газетою або книжкою і т. п. «симптоми», либонь, добре знайомі тобі. Се вже, я бачу, починається «ревность материнська», але все одно, може, тій ревності буде далі ще більше поживи, а свого відношення до Кльоні я не зміню, хіба що в напрямі ще більшої прихильності, у всякім разі, не мамині холодні міни можуть нас посварити. Тільки все-таки се прикро, і тяжко, і фатально, що ні одна моя дружба, чи симпатія, чи любов не могла досі обійтись без сеї отрутної ревності, чи що воно таке, з боку мами. І властиве ж Кльоня як єсть нічим не завинив против мами, навпаки, спочатку він навіть дуже її ідеалізував, та й потім, коли вже факти значно розбили ту ідеалізацію, то він завжди відносився з повагою і без найменшої прикрості.
Чи пише тобі Кльоня?
Мені він часто пише. Справи його в Тифлісі пішли дуже неважно, і йому знов приходиться дуже задумуватись про той «хліб насущний», та добре, що здоров’я все немов трохи ліпше. Має він жаль до всеї нашої компанії в Києві, головно до Ради, Дори і Макс[има] Ів[ановича], що ні одно з них не провело його навіть на вокзал при виїзді і взагалі нічим не проявило якогось почуття перед такою справді «безсрочною» розлукою. Признаться, і на мою думку се «дерев’яно» з їх боку, невже ж таки нікому з наших і з Драгом[анових] не було часу хоч на вокзал наникнути, щоб провести приятеля (вони ж з ним ще й на «ти», Рада, і Дора, і М[аксим] Ів[анович]), коли він їде «на погибельний Кавказ»? Правда ж, ти б так не зробила? Я, напр[иклад], не розумію, як би я, бувши здоровою, не провела Михаля або Френкеля, не відповідала на їх листи і взагалі «закинула гадку за грядку», раз вони з’їхали з моїх очей. Словом – «не статуїть» і навіть «середам»!..
Оце я пишу, а надворі світопреставлення – цілий день буря грає і дощ лупить! А так же було славно досі! Ну, та мусить же зима якось обізватись і на Рів’єрі, адже кругом сніги і всяке лихо, а в нас тут сади різним цвітом процвітають.
Я взагалі здорова і, головно, далеко енергічніша, ніж торік і ніж літом була, раз тільки три дні бронхіт був та нерви були трохи покапризували, коли-не-коли кашель обзивався, але так нічого особливого, і тепер я маюся добре. Лікар знаходить, що легке моє статкує, що тільки «дыхание слабее в правом легком, чем в левом, но хрипов нет, инфильтрации уже не замечается», взагалі що против торішнього багато ліпше. А все-таки тримає мене під ферулою. Що то якби він бачив мої літні «уклонения от спокойного образа жизни», – як він своїм сукняним стилем виражається!..
Тут у нас гості: приїхав брат Садовського на поправку, «козерог-козерожейший», як називають його Наташа і Путя за його вдачу «з затоном», або, як сказали б у Колодяжні, «здракувату». Але так він нічого собі чоловічина і проти чужих затону не показує. Пробуде тут 4 місяці. Наїхало в Сан-Ремо ще скілька землячок чернігівських і київських, та все люди розкислені, бо слабі, сливе всі лежать та дихають. Мал[анья] Фом[инична] все їх одвідує і, певне, скінчить тим, що сама заслабне, бо не вважає ні на яку втому, недомагання, негоду, а все бігає по отелях, де «страждущие и обремененные». Наташа теж бігає, але менше, бо її чоловік теж трохи розкис, відколи негода (він завжди так).
А тепер знаєш що? Пора скінчити та ще на другий раз лишити. Коли не буде трудно, то напиши мені, Giglio mio, що нового в твоїх планах? Коли б ти не морилась так роботою, – я вже боюсь за тебе, цур і тій науці! Цілую тебе.
Леся
Мій Лільчик золотий, і рожевий, і іскристий. Так! Привітай від мене спільних знайомих. Сад[овські] тобі кланяються.
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 373 – 378.
Вперше скорочено надруковано в російському перекладі у вид.: Собр. соч. в 3-х т., т. 3, с. 257 – 259. Українською мовою повністю вперше опубліковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 424 – 427.
Подається за автографом (ф. 2, № 337).
моєї статті in spe про поетесу Делле Граціє – Стаття, очевидно, не була написана.
се ж робота данаїд! – тобто тяжка і марна праця. За грецькою міфологією, дочки царя Даная наповнюють у пеклі діряві діжки, спокутуючи свій злочин – вбивство женихів.
маю знов писати дещо до журналів – жодної статті чи замітки в цих журналах наразі не виявлено.
що з тими перекладами для фірми Малих? – Леся Українка підтримувала через сестру Ольгу зв’язки з «фірмою Малих» – видавцем революційної літератури Марією Малих.
я все не скінчу своєї літньої роботи – я думаю, це натяк на драматичну поему «Вавілонський полон», бо інші твори цього періоду занадто короткі, аби їх розтягати аж на півроку.
Справи його в Тифлісі – В пошуках заробітку К. В. Квітка виїхав у Тифліс (Тбілісі) і там влаштувався на роботу.
Максим Іванович – Мережинський, лікар, учасник революційного соціал-демократичного руху 1900-х років, добрий знайомий Косачів.
Михаль – очевидно, М. В. Кривинюк.
Френкель – Сергій Григорович.