26.11.1902 р. До М. В. Кривинюка

«И остави нам долги наша, яко же и мы оставляєм должником нашим» — отже ми з Вами, дорогий Михалю, поступили несподівано по-християнськи, не гніваючись одно на одного за певну задержку в переписці. Але тепер, бачите, відповідаю хутко. Перше на лист відповім, потім про скрипт поговоримо (я його вчора дістала).

Вчора я нарешті дістала від мами листа, — всі здорові і благополучні, Оксана поправилась у Запрудді сливе до повного одужання, по словах тітки і папи (він там був недавно). Дора пише «сочинения» про «Недоросля» и «Старосв[етских] помещиков» і через те не має часу на листи. Всі не озивались до мене цілий місяць «так собі», без жадних свідомих причин… Більш так цікавих для Вас звісток нема. Я писала двічі до Оксани Ст[ешенкової], але і вона і чоловік її мовчать, — ну, то і я вже мовчу.

Зі Львова теж, крім «Діла», «Мол[одої] України» і листа від Матвієва, не маю нічого, але і я туди мало пишу, тільки два ділові листи послала. Єсть якісь чутки глухі про «безпорядки» в політ[ехнікумі] та унів[ерситеті] в Києві (поминки по Балмашову, чи що), але в якім вони виді, розмірі і з якими наслідками, того не знаю. Як був Квітка в Києві, то він мені часто подавав такі різні новини, але тепер він в Тифлісі, а інші товариші мовчать… ну, тим гірше — для них.

Дід мені про «Zeit» нічого особливого не казав, тільки хвалив її та нарікав, що Тов[ариство] не хоче її до бібліотеки пренумерувати, а так більш нічого. У Відні я читала «Zeit», була в редакції (там об’явився один мій давній знайомий і приятель дядька з Софії), навіть запрошена туди в співробітники по українських справах і се думаю на сім тижні щось туди послати. Але «Zeit» вже мене трохи одурила: обіцяли посилати мені часопись авансом безплатно, та от і не посилають, — треба «пригадатися ласкавій увазі».

Ваш проект з Пештом досить мені подобається, коли він можливий до здійснення. А з Кузьмою діло довге і навіть непевне, бо дуже вже в нього слов’янська вдача в сих ділах. Хоч я особисто мушу його на сей раз похвалити: мої просьби він тепер хутко справив (певне, загладжуючи свій весняний гріх проти мене). Я маю тепер всякі можливі швейцарські матеріяли і якраз впору.

Я таки зайнята тепер тою роботою, що починала літом, та була невдоволена і знищила початок. Тепер я її більше підготовила, багато вияснила і для самої себе (неясність власної думки і зробила було те, що початок був поганий), так що почала вже знов писати і, здається, діло піде на лад. Тему Ви знаєте, вона подібна до теми присланого скрипту, тільки я хочу взятись до неї методом Драгоманівським, більш історичним, ніж агітаційним, через те обидві роботи, моя і присланий скрипт, не будуть одна одній заважати, навпаки, доповнятимуться навзаєм.

Я постараюсь опиратись на фактах та певних цитатах і ввести самого читача в критичний процес моєї думки, — декламації агітаційної буде якнайменше (я се обертаю в ліричні вірші, коли маю такий настрій), і даних буде, може, більше, ніж практичних виводів. Я думаю, що се не біда, бо практично-агітаційні роботи вже єсть (от і сей скрипт такий), але історично-безсторонніх сливе нема. Се не значить, що я буду «безстороння» до безідейности, бо ідею я маю дуже виразну і, на щастя, вона зовсім не сперечається з фактичною правдою. Тільки я не можу дати такого фіналу, як у присланому скрипті, бо — се вже, може, моя чисто-особиста психологія винна — таку проповідь я могла б провадити тільки ділом (якби фізична сила), але словом, та ще «на холодно», в напівнауковій роботі, не можу.

Я буду радити тільки те, що вважаю повинністю середнього, але чесного обивателя, а хто схоче чогось більш героїчного і різкого, той і сам легко додумається, що йому робити. Я не нав’язую такого способу літературної проповіді нікому, але сама не можу робити інакше. Я, може, ще могла б кликати людей на різкі вчинки в такій формі: «ходіть за мною!» Але сказати: «ви йдіть, а я… маю іншу роботу» — сього я не в силі. А що я напевне не скористаю «з темної ночі», як радить фінал скрипту, то се я знаю, отже ніяк не можу радити сього іншим.

Тепер про самий скрипт. Стиль його так собі, але й не дуже поганий, видно значний вплив рос[ійських] брошурок сього напряму (фраза більш рос[ійська], ніж укр[аїнська]). Треба б раз назавжди прийняти, що слово зараз по-українськи значить — хутко, незабаром, але не тепер, в даний момент. Зрештою, і по-рос[ійськи] вживати сейчас замість теперь не вважається літературним, по-укр[аїнськи] ж се зовсім неможливо, так ніхто не говорить.

Participii, як, напр[иклад], стрейкувавших, по-укр[аїнськи] дуже незграбними і чужими здаються, їх треба якось обходити. Щодо самого слова стрейк, то його слід писати страйк, як пишуть галичани; вони так пишуть не під німецьким впливом (ай замість ей) а тільки правильно читають се англійське слово (strike і не можна інакше вимовляти, як на ай). Який в знач[енні] которий теж слід обминати (я постаралась зробити се в поправках), — шкода, що наші інтелігенти не вміють по-італьянськи, інтелігенти італьянські прекрасно справляються без которий, лишивши його тільки для фраз запитання, або в значенні которий з двох, которий з скількох; так само мусить вживатись у нас котрий, а який має значення qualitativum (напр[иклад], який він був? Який же він розумний!) і частіше вживається тоді, коли перед ним або по нім є увесь, або такий (Який був, такий і зостався. Такий я, який ти. Увесь запас, який був. Всі, які були люди… і т. д.), а самостійно який вживається рідко в народній мові. Котрий заміняється словом що, або обминається якимсь іншим зворотом через participium passivi, через яке adjectivum, або щось подібне. Довгі дуже і заплутані періоди не годяться для читачів, що не дуже звикли читати, — вони читають помалу і часто забувають, до чого відноситься кінець періоду.

От до сього переважно і зводяться всі мої стилістичні поправки. Зрештою, Ви їх побачите самі. Щодо мови, то я виправила москалізми і погану фонетику (напр., паганий замість поганий) і раджу замінити чисто галицькі вирази, як, напр[иклад], також, лише, позаяк, аналогічними загально-українськими, бо коли книжка має дістатись, напр[иклад], до якої Карловки, то там сих слів не зрозуміють, бо там навіть таких правобережних виразів, як тримати, лишитись і т. п., не розуміють, я се напевне знаю. Хіба, коли зважити, що люди повинні привчатись розуміти вирази своєї ж мови, тільки уживані поза цариною їх села, то такі вирази можна зоставити, тільки все ж варто їх перекласти (в примітці, чи в тексті), бо люди ж не винні, що не мають де навчитись своєї ж таки літературної мови і не мають нагоди розмовляти з дальшими земляками, а як не розуміють, то не розуміють і треба на те вважати. Зрештою, позаяк і також не такі вже перли, щоб за їх конче обстоювати. — До речі, по-укр[аїнськи] вживається вчитися чого, а не вчитися чому (як то скрізь уживається, під рос[ійським] впливом, у с крипті).

Тепер про зміст. З приміток на кресах Ви побачите, з чим я не годжуся. Найменше я вдоволена з уступу про історію відносин прилученої України з Москвою (4½ сторінки, від одного знаку # до другого), мало виразно, голословно, а подекуди і зовсім некритично. Коли б згода авторів, то чи не краще б нам так поділити працю, що автори ще скоротили б сей уступ (в найзагальніших рисах тільки згадавши найрізчі провини М[оскви]), а я б його розширила і зробила б головною основою своєї праці (як се вже й роблю тепер), зате я менше вдавалась би в оцінку сучасности і менше давала б практичних порад в кінці. Таким способом обидві роботи доповняли б одна другу (та можна б старатись, щоб вони і читачам в руки доставались поряд).

Я думаю краще вияснити роль, тенденції і долю черні і історії відносин до М[оскви], прослідити історію панщини в зв’язку з займанщиною і слободами (на се зовсім не звернено уваги в сьому скрипті і вже ліпше було вияснено в брошурах Подолинського). Хотілось би фактично доказати (цитатами з автентичних джерел, що зовсім можливо), як сама М[осква] прищепляла, з великим трудом, правдами й неправдами, віру в те, ніби все зле робиться без відома царя, та обіцянками замилювала очі, тут же свідомо збираючись не додержати їх. Хотілось би викрити всю ту деморалізацію, що вносила вона в наш народ, показати перехід від думки старосвітських пісень: «Ой, брешеш, брешеш, превражий москалю, се ж ти хочеш обманити» до настрою післяпанщинних пісень, що дякували «Царю Олександру», — та при тім доказати, що старосвітська пісня і тепер має більше рації, коли б її прикласти до обіцянок «сердечного попечения».

Маю замір скористати з усіх вільнолюбивих традицій, які ще можна тепер знайти в нашій етнографії (в тім мені стають у великій пригоді праці Драгом[анова]), та доказати, що політика царів була завжди однакова по духу від Алекс[ея] Миха[йловича] до Ник[олая] II і що чим виразніша була індивідуальність царя, свідомість його і самостійність супроти «панів» і всяких «злих порадників» (чим більше він «все знав»), тим гірше діставалось від нього Україні, бо тоді він сам напускав на неї всяку галич (приклади Петро І, Катерина II, Ник[олай] І).

З історичних моментів спинюся найбільше на ролі запорожців в шведській війні і взагалі в відносинах з черню укр[аїнською] з одного боку і з царем з другого, та на зруйнуванні Січі. Потім спинюсь на Гайдамаччині та Коліївщ[ині]. При нагоді зачеплю популярні постаті Палія, Гордієнка з його цікавою конституцією, Залізняка та інших діячів черні. Покажу, як зруйнування Січі було остатнім і найбільшим способом до цілковитого закріпощення люду, бо не стало ні схову для втікачів, ні прикладу комуністичного господарства на Україні, ні остраху на панів. Покажу, які були обіцянки, а яка дійсна «від царя заплата»: канальна робота, пікінери, зайві походи, постої, непотрібні лінії, віддання право[бережно]ї Укр[аїни] Польщі, нарешті панщина і рекрутчина.

Покажу, як «москаль віри не діймає» від початку але досі, як наші «не знали, кому прихилитись, а которому царю» і як не варт «нікоторому» прихилятись. Спинюся на спілці запорожців з Булавиним та іншими бунтовщиками і виведу з того можливість спільности інтересів черні української навіть з москалем, тільки з «чорним» або «сірим», та не з «білим». Я можу виразити свій погляд на історію підмосковської України такою перифразою Маркса: «Ми гинули не тільки від клясового антагонізму, але й від недостачі його» — хотілось би доказати сю тезу, та, звісно, се залежатиме від снаги.

Я виложила Вам свій план дуже хаотично, бо не маю часу дуже обдумувати його в листі (буду се вже при самій праці робити), хоча для мене він стоїть досить ясно. Ви самі побачите, в чім різниця моєї роботи (я Вам її пришлю) і скрипту (та й більшости подібних брошур). Не мені б писати таку роботу, а якому професорові історії, та що ж коли професори не хотять такого писати. Моя робота буде, звісно, компілятивною, а не учено-творчою, та все ж, може, моя компіляція послужить хоть якимсь «противоядием» тим брошуркам про Хмельниччину і «возсоединение», що служать досі єдиною історією України на «народных чтениях» і, може, таки труять не раз думку народню. Поряд з тим се буде проба показати органічний зв’язок нашої недавньої минувшини і її ідеалів з теперішнім нашим становищем і всесвітніми демократичними ідеалами.

Ви питаєте, чи підходить скрипт до С.-Д. На мою думку, то кінець від знаку # підходить більше до Р.У.П. по настрою (а «темна ніч» просто немов списана з Рев[олюційної] Росії!), решта ж підходить і до С.-Д. Я б радила кінець передивитись уважніше.

Ну, годі, втомилась! Стискаю руку!

Л.

Листи можна адресувати просто мені, а не Сад[овським] для мене. Мене вже тут досить пошта знає. Та ще не робіть приписок на конвертах, а то колись заплатите кару.

Примітки

Подається за виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 641 – 645, з архіву М. В. Кривинюка.

роль запорожців в шведській війні – в 1709 р. запорожці приєднались до гетьмана І.Мазепи і шведів у боротьбі проти Росії.

Гордієнка з його цікавою конституцією – думаю, Леся Українка сплутала запорізького кошового К.Гордієнка з еміграційним гетьманом П.Орликом (конституція належала перу останнього).