Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

29.11.1902 р. До Ф. В. Волховського

Сан-Ремо 29.ХІ.1902

Високошановний добродію,

Ваш львівський приятель [1] переслав мені Вашого листа до нього, де Ви просите залагодити справу з українськими перекладами російських брошур для народа. Від себе він просить мене перекласти Вашу працю «О несправедливом царе» та оповідання «За веру, царя и отечество» [2]. Хоч я тепер страшно зайнята, а сила моя робоча дуже обмежена через слабке здоров’я, та все-таки я не від того, щоб перекласти сі речі, тільки не можу зробити сього таким «форсованим маршем», як би Ви хотіли, бо не можу для перекладів полишити своєї власної, оригінальної праці в тім же напрямі. Раніш нового року не обіцяю зробити перекладів. Отже, коли се задовго ждати, то нехай Ваш приятель пошукає іншого перекладача. На случай, якщо мені доведеться перекладати, то я дозволю собі подати на Вашу увагу деякі мої міркування і при тім прошу вибачити, що так просто виражаю авторові думку свою про його працю, хоч він мене і не просив про те. Та нехай мене виправдає те, що Ви ж самі бажаєте «вільного» перекладу, — отож я тільки ширше приймаю вираз «вільний».

Як бачите, берусь я перекладати белетристику, бо я таки з професії белетристка (хоч і перекладала, напр., такі речі, як «Неволя віри» Драгоманова, але то більше через те, щоб вернути Україні твір мого дядька). І дивлюсь я на белетристику, навіть утилітарну, все-таки оком белетриста. Трудна се річ – утилітарна белетристика: вона б мусіла бути більш артистичною, ніж всяка інша, а проте здебільшого вона буває зовсім не артистичною і – на тім провалюється! Я не відношу сього абсолютно до Вашої праці, бо в ній все-таки утилітарність не задавила артизму, а все-таки і в ній є трохи публіцистичного «ставлення точок над і». Перекладаючи, я б воліла ті «точки» трохи заретушувати, не затушовуючи, звісно, самої ідеї. Потім фантастика Вашої казки занадто «православну» фантастику нагадує («старец» – св. Миколай достоту!) і моєму «libre penser»ському перу важко її удати. Коли не помиляюсь, Ви взяли за основу до Вашого оповідання українську казку «про голого царя», тільки що там, в нар[одній] казці, ніяких старців і ходоків-горобців (горобець не дуже добру славу має в українській фантастиці) нема, а просто обмін одежею рішає справу – може, воно і не натурально, щоб сама одежа помогла узнати мужика за царя, та в казці такі речі слухачам не здаються за диво. Коли Ви дозволите, то я наближуся знов до народної фантазії, обминувши православні образи (постараюсь, звісно, зробити се без білих ниток). З охотою обминула б я й уступ про відносини царя з царицею, бо, властиве, се до діла не належить, як хто з жінкою живе, а на Україні вже здавна досить вільні традиції щодо сього питання. До того ж «семейныя добродетели» не завжди зникають у царів, коли вірити тому, що говорять, напр., про Алекс[андра] III. Ну, та цур їм!

Ще здається мені, що варто б трохи стисліше (сжатее) повести оповідання, а то воно довгеньке, як для казки.

Щодо українізації великоруських виразів і барви, то прийдеться либонь попрацювати чимало, та се вже беру на себе. Спитаю тілько, чи згоджуєтесь «Земський собор» перекласти «Велика Рада», як звалися за гетьманщини ті ради, куди збирались не тільки старшина та козацтво, але й поспільство і навіть «чернь низова». Останній «проект української конституції», що подав Орликові Кость Гордієнко [3], надав такій раді значення du conseil suprême безапеляційно, а поспільство та чернь завжди тілько Велику Раду і вважало справді закономірною. Коли хочете, можна оживити сю традицію в Вашій казці. «Земський собор» буде менше зрозумілим на Україні, як слово, а яко традиція він для неї не існує.

Зрештою, раніш, ніж друкувати, я послала б свій переклад Вам, і Ваша воля була б пускати його в світ, чи ні. Тілько ж коли Ви не згодитесь на ці загальні зміни, що я тепер проектую, то либонь, я не могтиму послужити Вам перекладчиком, та ще й «вільним».

Щодо оповідання «За веру і т. п.», то я згоджуюсь, що його треба змінити так, як Ви радите. Та ще крім того, щоб зробити героя українцем, я б радила зробити Лушкина [4] штундарем, не таким єлейним, хоч усе-таки «непротивленцем», що не вмів ухилитись од військової служби.

В надії на ласкаву відповідь зостаюсь Л. Українка.


Примітки

Оригінал листа зберігається в архіві Інституту Гувера, колекція Ф. В. Волховського, фонд 5.

Вперше опубліковано: Леся Українка. 1871–1971. Збірник праць на 100-річчя поетки. – Філадельфія : 1980 р.

Подається за публікацією: Дун О., Скрипка Т. Листи Лесі Українки до Фелікса Волховського. – Слово і час. – 1991. – № 5. – С. 37–48.

1. Мається на увазі М. Розенбаум.

2. Йдеться про твір: Вольный Иван. За веру, царя н отечество: Рассказ. Изд. Партии социалистов-революционеров и Аграрно-соц. Лиги. – Женева, 1902. (Народная революционная библиотека. – № 10). Оповідання ще кілька разів перевидавалося в 1902, 1903, 1904, 1905, 1906 рр., зазнавало цензурних переслідувань. Псевдонім «Иван Вольный» належав письменниці В. І. Дмитрієвій (1859–1947).

3. Мається на увазі проект конституції «Договір і постановлення між гетьманом Орликом і Військом Запорізьким».

4. Герой оповідання І. Вольного, яке переклала Леся Українка.