8

С. Дікштейн

Переклад Лесі Українки

А тепер спитаймо, чи то удасться? Чи можна сподіватись, що справді коли-небудь фабрики і земля стануть спільною власністю. Чи справді може статись, що кожний зможе сказати: я сам собі пан? Аджеж від найдавніших часів були вбогі і багаті? Адже завше і всюди було більше людей пригнічених а менше тих, що самі гнітили бідних?

Адже з найдавніших часів були люди, що знаходили такий порядок несправедливим, однак же то не помогло: завжди бідним було погано, а багатим було добре.

Хіба ми не бачимо тепер, що бідноти щораз більше стає на світі, що страшна нужда обіймає всі краї, що розкіш і сваволя скрізь збільшується? Все то правда, але все це не може нас позбавити надії, навпаки, з цього ми можемо бачити, що кінець сучасного порядку, сучасної несправедливості – не за горами; постараємось се вияснити.

Дійсно, число бідноти, позбавленої всякої власності, щораз збільшується і буде збільшуватись. При сучасних порядках нічого не подієш. Ремісник коли посилає свій товар на ринок, хоче дістати за нього якнайбільше, і в тому нема нічого дивного: він працював над ним, як міг. Але що ж йому з тої праці? Фабрикант же, котрий ті ж самі вироби виробляє в своїй фабриці, стільки праці не потребує [не своєї праці, а праці робітників]. Коли, наприклад, слюсарові щоб зробити замок, треба три години, то в фабриці той замок зроблять за годину або і скорше. Слюсар буде жадати за свій замок 30 коп. (коли година праці варта десять коп.), а фабрикант продасть такий замок за 10 коп. Розуміється, у слюсара ніхто не буде купувати, і він, не маючи змоги продавати свої товари, продасть свій верстат, а потім піде продавати свою роботу силу фабрикантові.

Що сказано про слюсара, можна сказати і про всяких других ремісників. Вони не можуть сперечатися в роботі з машинами, з фабрикою і раніш чи пізніш вони мусять стати наймитами. Щораз більше робітників мусить тратити свою власність і виставляти на продаж свою робочу силу. Якби ж то робітники мали принаймні сталу плату, якби вони могли бути певні такої плати, то ще якось то можна було б прожити на світі.

Але зарібок не завжди буває. Робоча плата щораз зменшується і буде зменшуватись, зате доходи і прибуток фабриканта щораз збільшуються.

Постараємось вияснити собі це. Згадаймо, звідки береться прибуток фабриканта: робітник віддав йому свою додаткову працю, бо частину дня працює на себе, а решту дня віддає йому дармо.

Коли, наприклад, фабрикант має 20 робітників і платить їм по 90 коп. на день, то платить стільки через те, що кожному з сих, стільки треба на підтримування життя (на харч, одежу, мешкання). Але робітники після шести годин праці відробляють вже тих 90 коп., а другу половину дня працюють даремно і таким способом кожний дав фабрикантові що день 90 коп. нової вартості, коли робочий день триває 12 годин. А як їх 20 чоловіків і працюють 333 днів на рік, то за цілий рік вони дають фабрикантові прибутку 6 000 руб. (20×90×333). Ясно, що чим більше робітники віддають своєї праці, тим більший буде і прибуток фабриканта, а якби вони замість 6 годин щодень віддавали йому 8 годин, то прибуток був би не 6 000 руб., а 7 200 руб. Отож тепер пішло на те, що робітники мусять щораз більше віддавати праці фабрикантам.

Як то щораз більше?

Дуже просто. Через що наш робітник на день дістає 90 коп.? Через те, що стільки йому треба, аби не вмерти і не стратити можливості працювати, через те, що треба 6 годин праці, щоб виробити вартість їжі, одежі, мешкання: через те, що звичайно утримування робітника варт тільки 6 годин праці; решту ж бере фабрикант чи майстер даремно. Якби стало так, що для підтримування життя робітника треба було не 6, а 4 години праці, то плата за роботу була б не 90 коп. на день. Робітник на себе працював би вже тільки 4 години, а фабрикантові віддавав би 8 годин своєї праці, або додавав би 8 годин надвартості.

Так воно й є. Разом з тим, як всюди заводяться машини і завдяки їм все виробляється швидче, щораз менше треба праці, щоб зробити все, що потрібно робітникові. Давніше на сорочку йшло 2 –З днів праці, а тепер тільки день, а то й менше; давніше жупан, наприклад, коштував 10 днів праці, а тепер не коштує й 3-х.

Виходить, що робітникові тепер не треба працювати на себе (щоб відробити свою плату) так довго, як колись давніш – давніш він мусів працювати на себе 6 годин, а тепер досить з нього й чотирьох. Але яка йому з того користь? Давніше з 12 годин щоденної праці він на себе працював 6 годин, а 6 годин віддавав дарма фабрикантові; тепер досить з нього й 4 годин, решта ж, 8 годин, – зістається фабрикантові.

Робітник працює, як і давніше, а виграв тільки фабрикант. Давніше робітник на себе працював 6 годин, а решта 6 годин йшла на витворювання надвартості і міра надвартості (т. є. відношення неоплаченої праці до оплаченої) була 1 або 100%.

Тепер потрібна для робітника праця забирає 4 години, а надвартість – 8 год. і її міра буде 2 або 200%. Тепер у всіх ремеслах, у всіх галузях праці щораз більше заводять нові машини, – дякуючи їм, зменшується час праці робітника, потрібної для його утримування, а враз з тим збільшується час праці, що робітник віддав її фабрикантові. Міра надвартості мусить також щораз збільшуватись.

– Мала в тім для нас потіха, – відповісте ви мені. – Коли так мусить бути завше, то звідки у нас з’явиться надія, що настануть ліпші часи?

Відповім вам на те приповідкою: нема нічого такого злого, щоб не вийшло на добре. Так і в зрості надвартості є багато доброго. Перш усього – добре те, що утримання робітника щораз менше коштує. Тепер, поки майже вся праця віддається фабрикантові, робітникові з сього не велика потіха, але з часом се зменшення конечної праці дуже йому придасться

Крім сього мусимо тут згадати ще одну річ, якої досі ще не згадували.

Як ви думаєте, – чи всі фабриканти багатіють з чужої праці?

Де ж там? Всі не можуть забагатіти, бо вони стараються зруйнувати один одного. Один старається виробити товарів, напр. перкалю на продаж, як можна більше; другий посилає більше, третин ще більше; кожний з них мусить продавати свої товари як найдешевше, коли не хоче, щоб вони залежались. Нарешті на ринок навозиться стільки перкалю, що на весь не знаходиться купців і фабриканти банкрутують. Тільки дуже багаті можуть втриматись і провадити далі фабрикацію, а менш багаті руйнуються до крихти і собою руйнують тисячі робітників, що у них працювали. І се повторюється що кілька літ, напримір що 10, що кілька літ мусить гинути багато дрібних фабрикантів і багатіти кілька великих; що кілька літ сила робітників викидається на вулицю.

Ну – і що ж з того?

А ось що. Фабрикантів і взагалі багачів стає щораз менше, а бідноти, робітників – щораз більше. Багацтво йде до рук щораз меншої жменьки людей, а нужда обіймав щораз більшу масу їх.

Робітники бачать, що фабрикантів щораз стає менше, що хоч багацтво їх збільшується, число самих багачів зменшується, і що коли фабриканти виграють на маєтках, то тратять на силі.

Робітники ж на фабриках звикають працювати в купі, бачать власними очима, як добре працювати в купі, як при тому виграється час і на скільки вироби їхньої праці виходять ліпшими. Бачать також власними очима, як погано, коли всі знаряддя до праці належать до одного властителя, котрий сам не тільки не працює, а часто не знає, як фабрикуються його товари, і не раз не бачив навіть і самої фабрики.

Разом з тим на фабриці робітники учаться обстоювати один за другого; вони бачать, що вони – брати між собою, що у них один є спільний ворог, котрий живе з їх праці, і розуміють, що тільки тоді його подужають, як з’єднаються по-братерськи і стануть один другому до помочі.

Нічого нема дивного, що може не одному робітникові приходить думка до голови, а чого ж справді ми працюємо на одного? Нас сила, а він один; ми працюємо, а він нас обдирає Якби фабрики були наші, ми не ганялись би за прибутком, за здирством, а дбали б тільки про утримання. Ми працювали б на користь всіх, а тимчасом фабрикант дбає тільки про свою користь, на погибель всім.

Чому б то не умовитись усім робітникам і не відібрати фабрики і землі від всіх багатирів?!