5. Релігійні встанови жидівські
Переклад Лесі Українки
Після півстоліття якогось перериву в релігійному житті настав новий тип його юдейство. З гусениці вийшов метелик. Найперше вражає нас, що вся діяльність, весь інтерес збираються коло єдиного місця, єрусалимського храма, і цілий народ управляється і тримається єдиним «Мойсеєвим законом». На місце безлічі святинь, розсипаних скрізь, настало єдине місце для служби божої і жертв. На великій терасі, займаючій значний правильний чотирикутник, що здіймається понад Кедронською долиною в східній частині Єрусалиму і тягнеться від півночі на полудень, стояла будова з дверима на схід; се була та святиня, куди новий Ізраель скликався в певні стало визначені часи.
Храм, що, як казали, був збудований за Соломона, зник; однак він може вважатись за зразок храма, а ті розповіді, які дійшли до нас про нього, скоріш виражають сподіваний ідеал, аніж спогад минулого. У привиді, поставленому під іменем Єзекиїла, являється такий самий тип святині, і се показує, що вона відповідала бажанням відновителів жидівських.
Храм той був, або мусив би бути простокутником в 30 метрів завдовжки, 10 завширки і 10 заввишки. Спереду, на схід, стояв портик, вежа або пілон в 60 метрів заввишки. Святиня ділилась на двоє запоною; в задній половині, що звалась дебір, завдовжки і завширшки 10 метрів, мала стояти свята скриня, де ховалися скрижалі закона; в передній половині, що звалась гекал, 20 м завдовжки і 10 завширшки, містився стіл з хлібом для приносів («предложенія»), раз-у-раз переміняним і свічник на сім свічок. Обидві сі хати були цвяховані золотом і оздоблені різьбою, штучно вирізаними квітками, овочами і херувимами; сі херувими були люди або звірі, мішаної вдачі (hybrides) постаті, котрі буцімто тримають божий престол. Вони мали крила і чотири голови: людську, львину, волову і орлину; се були знаки (символи) божих прикмет (атрибутів); дивлячись на них з боку, в профіль, видно було тільки львину і людську голови; ноги у херувимів були з воловими копитами, а руки людські.
В Соломоновім храмі стояли б то ще й дві мідяні колони штучної роботи; невідомо, чи були вони і в відбудованому храмі. На чільному місці в храмі був поставлений головний вівтар і величезний мідяний басейн, що служив для обмивань (очищень) і тримався на дванацяти постатях волів. Менші басейни, дотепно поставлені на колесах, служили для різних потреб у храмі. Огорожа оточувала двір з оселями і складами. Заразом були зроблені дві великі переміни: перша, що була встановлена єдність святині замісць численних місцевих святинь, як то було в звичаю в давні часи; друга, що скасовано матеріальні образи божества, і той хто ввійшов би в дебір, у «святая святих», не знайшов би там ніякого образа Ягве, тільки скриню золотом цвяховану, оточену сторожею з херувимів образи тих, що в небі тримають престол божої величності, а в скрині сховані скрижалі з заповідями.
Окрім жертв і дарів, що приносились щодня в єрусалимському храмі по заведеному порядку служби божої і входили в повинності набожних людей, треба одрізняти ще окремо встановлені свята: субота, що святкувалась щотижня; новомісячне свято, що припадало на молодику; потім четверо великих рокових свят:
1) Свято Паски (Песах, властиво перехід) або свято неквашеного хліба (без дріжджів), воно уважалось святом спогаду про вихід із Єгипту;
2) свято Тижнів або Жнив, що тепер зветься у нас Зелені Свята;
3) свято Наметів або Куренів, що припадало на осінь;
4) врешті святочна, надто урочиста одправа день Спокутування, Йом Кіппурім.
Увесь народ скликався до Єрусалиму на великі рокові свята Паски, Тижнів і Наметів, або мусив принаймні бути заступлений мужчинами з кожної родини. Расін, доповняючи Біблію, не помилився, кажучи, що «священиків для жертв не доставало», і справді Йосиф Флавій та інші розказують, що натовп людей в Єрусалимі був часами страшенний, і що коли б навіть кожний хотів слухати вимог закону первісно встановленого для Єрусалиму і його околиці, то через тісноту не міг би, хоч і при найліпшому бажанні. Що ж казати про дивні вимоги духовенства, аби над кожною жінкою відправлялись очищаючі церемонії після всіх натуральних актів її організму? В сьому, як і скрізь, теорія доходила до нісенітниці і вимагала нестерпимих, неможливо тяжких звичаїв.
Ми не будемо розводитись тут над подробицями приношення жертв, що були надзвичайно складні, але мусимо відзначити поважне становище, яке зайняли єрусалимські духовні. Від властивих священиків або жерців одрізнявся ще нижчий стан прислужників, званих левітами; жерці і левіти в купі мали претензію складати осібну касту, і при помочі дивної вигадки пробували виправдати свій забаг, здумавши плем’я Левіїне, що ніби то був якийсь Леві син Якова от як Юда, Веніамін та Йосиф (Єфрем-Манассія); родина, що займала найвищі церковні уряди, заявляла крім того, що вона походить від Аарона, Мойсеєвого брата.
Нема чого й казати, що се не має ніякої історичної основи, а єсть тільки доказом безмірної пихи духовної старшини. Все духовенство ділилось на касти, служба відправлялась дуже педантично; трудно повірити, до яких дрібниць доходили приписи для різних способів приношення жертв, а недотримування їх наражало на великі кари жреців та й самого Ізраеля. Храмовий етикет, коли б приймати його серйозно, був би постійним гнітом для релігійного почуття.
Правду кажучи, набожність і щире поклоніння стоять немов оддалік, і при читанні книг Виходу, Левіт і Чисел, де встановлені права і повинності храма, нас обгортає прикре почуття, немов зі свіжого повітря вступаєш в тюремну задуху. Так завжди одбивається матеріалізм і формалізм релігійний; Ізраель Закона се темниця.
На щастя, релігійне життя знаходило собі ще й інший вихід, власне «пророцтво». Серед розміреного богословства і дрібного матеріалізму єрусалимського духовенства «пророки» являються мов середньовікові проповідницькі братства. Се елемент незалежний, йому доступні потреби душі і пориви совісті. Богословська традиція, що тільки недавно стратила вплив на новітню Європу, бачила в пророках тільки віщунів надприродних прояв, що об’являли людям будущий прихід месії і відгадували навіть умови, при яких він мав появитись.
Ся теза, неможлива до утримання, була покинута, і критичні школи в Німеччині та Голандії виставили думки, основані на глибокому досліді текстів, та все ж тих думок не можна приймати без чималих змін. По новітній критиці пророки складали певне згромадження (корпорацію), що повстало ще в часи займання Палестини жидами; члени його посвячували себе обороні великих моральних і релігійних ідей, що проймали віру ізраельського народу. Навчаючи про громадські повинності, правду, милосердя, поміч скривдженим, пророки були немов оборонцями громадськими (трибунами публічними).
Як се сталось? Внаслідок головної доктрини, що вони визнавали, по якій народ ізраельський мав бути щасливим під умовою цілковитої покірності божим наказам. Пророк звертається більш до цілої нації, ніж до якої окремої людини; поза злочинствами людини йому ввижаються погибель або рятунок народу.
На місце віщунів, несвідомих речників божої мови, критика новітніх шкіл поставила гурт людей, пройнятих високим почуттям, борців проти лицемірства, обрядовства і кривди, людей з глибокими моральними переконаннями. Сі погляди треба уважно провірити, раніш ніж прийняти їх без вагання. Перш усього те, що можна назвати «пророчою темою», є виплив думок людей, що жили після полону; тільки учені часів відбудування могли виробити філософський історичний погляд, що єсть власне основою пророчої проповіді і складається з трьох таких тісно сполучених між собою положень:
1) Ізраель запанував над Ханааном через божу ласку;
2) Ізраель був вигнаний в Ханаану за свої злочинства;
3) Ізраель вертається в Ханаан, показавши щире каяття.
Отож ся трилогія і єсть грунтом пророчої проповіді, а з сього виходить, що пророцтво не належить до часів раніших від полону, але що воно як раз пристає до часів після полону (5 3 вв. до Р. Х.). Тільки, і се власне збило з дороги критику, пророки біблійні, при помочі часто надуживаного способу у жидівських письмовців, поставлені в інші дати, аби їх проповідь набрала більшої поваги, показуючись під маскою осторог, вимовлених давніми людьми і потверджених подіями.
Новітня критика зробила помилку не тільки тим, що боронила давність пророчих збірок, се кидало непевне світло на поводіння таких людей як Єремія, що знеохочують оборонців і сливе зраджують свою країну, але й тим, що ставила пророка в противність жерцеві, немов сперечників межи собою, тим часом як вони були, не вважаючи на деякі конечні суперечки, двома формами релігійного духа ізраельського, з одного боку чутливого і відважного, з другого дрібного і боязкого.
Поєднання сього подвійного напрямку ми бачимо в книзі Второзаконія: там ідея божества виражена з надзвичайним спіритуалізмом, мова там проречиста і ніжна, безмірно чула скрізь, де борониться справ чужинця, сироти і вдови, але раптом вона переходить в якийсь богословський нестям, боронить єдність святині, проповідує варварські, бридкі, образливі способи для знищення єресів. Коли що можна назвати справжнім самоцвітом юдейської віри, то се десять заповідів, хоч і там дух відокремлення пробивається в спогаді про вихід з Єгипту, і попівська дрібність в установі суботи.
При всіх отих уймаючих прикметах, де ми можемо вказати в давньому Сході, в Греції чи в Римі, релігію, що виражалась би в десяти пунктах, при тім же щоб більшість сих пунктів були скоріш соціальні, ніж навіяні чисто релігійним інтересом? Пробувано шукати в теперішньому тексті «десяти заповідів» первісного твору, що походить з часів початку Ізраеля, але якогось скутку можна було досягти тільки пошматувавши самим самовільним способом сей надзвичайний документ.
Національний бог давнього Ізраеля стався «Богом, що створив небо і землю» і він не піддається ніякому матеріальному представленню, бо просторінь, що ділить творця від його створіння, занадто велика. Одно кидає на нього тінь, з погляду новітньої філософії, що розуміє тільки Бога однаково прихильного до всіх народів, се власне та гордовита претензія Ізраеля, ніби то він єсть народом вибраним з-поміж усіх. Духовний універсалізм десяти заповідів і книги Второзаконія робить все-таки між Ізраелем з іншими народами різницю, вражаючу наші новітні ідеї про вільність совісті; пута відокремлення і виключності все зістаються.
Під горою Синаєм (або Хоривом) зроблена умова, що сприяє жидівській нації на шкоду іншим. Відносини Бога до різних націй не однакові; є між ними упривілейовані, і ми не можемо без протесту терпіти таку нерівність обходження. Запевне Ізраель охоче відчиняє всім людям двері єрусалимського храма; він допускає всіх до найвищої правди і бажав би уділити її всім іншим народам? Думка про релігійну пропаганду пробивається часто в біблійних книгах; часом вона виражена з проймаючою, високою красномовністю.
Ізраель одкриває свої обійми людям з родини Сіма, всім, хто об’являється від Яфета, і кличе їх визнавати вкупі з ним правдивого Бога. Тут основа тієї «месіанської надії», що мала таке велике значення незадовго до християнства.
Приємно було уявляти собі велику революцію, що має встановити по всій землі укінчений лад і нерухомі закони. З початку ворожі Ізраелю народи, заздрі на його добробут, даний йому Богом в надгороду за його щире каяття в минулих гріхах, мають сполучитись і зробити остатній напад на Єрусалим. Але Бог при помочі Помазанника або Месії, сина Давидового і голови воскреслого народу, має знищити ворогів. Праведні мають воскреснути, аби заживати втіх нового життя, а лихі мають бути засуджені на довгу муку. На врочистому суді, що має бути остатнім, Страшним судом, Бог завдасть тяжкі кари неприятелям свого народа, але розкаянних помилує. Ізраель, оточений громадою привернутих до правої віри народів, буде вічно світлом і славою світа. Привілеї Синайської умови будуть розширені на всіх людей.
Змагаючись з установленням месіанської ідеї, вироблялись думки про посмертне життя. До III ст. до Р. Х. жиди признавали тільки одну форму продовження земного життя в темному підземному місці, в пеклі чи в царстві тіней (Шеол). В II ст. до Р. Х. виявляється і дуже хутко стає популярною ідея про воскресіння мертвих, з обіцянками вічного життя для добрих і безконечної кари для злих. Віра в ангелів і злих духів прийняла укінчену форму і була освячена навіть обрядами, так напр. злий дух Азазель спогадується при великому святі Спокутування. Ворожбитство, не вважаючи на обрядові перешкоди і спіритуалізм пророчих писань, було, здається, дуже розширене межи людом. Є ще одна обставина, що надала осібний характер жидам в новіші часи і разом з тим найбільше придала їм живучості національної. Се установа синагог, де читається Біблія з поясненнями і з супроводом співів.
Так відновились, в очищеній формі, місцеві богослуження, що було згинули через виключне панування єрусалимського храма; вони відновились, позбувшись звичаю матеріальних жертв і стали на місце храма після зруйнування його римлянами. Пізніше з синагог вийшло чимало християнських церков.
…здіймається понад Кедронською долиною… Кедронська долина розташована між Єрусалимом і Оливковою горою.