1. Період мітичний
Переклад Лесі Українки
Скласти яку главу давньої історії східних народів згідно в вимогами новітньої критики, се діло надзвичайно делікатне; або події відомі нам тільки з написів, як от що до Єгипту та Ассирії; або вони дійшли до нашого відома через книжку, як от щодо ізраелітів. Але сі книжки, впоряджені багато пізніше самих подій, піддані догматичним поглядам, пануючим в часи їх складання, через те ми можемо користати з них тільки з крайньою обережністю.
Перші шість книг в Біблії (П’ятикнижіє і кн. Ісуса Навіна), се поема, призначена до звеличення минулої слави нації і до описання таємних доріг, якими прихильне до Ізраеля Божество провадило жидів аж доки вони заволоділи краєм ханаанським; книжки ті се епопея жидівська; їх не можна вважати історичним документом в спеціальному значенні, яке ми надаємо сьому слову.
Чи вони були зложені тільки в часи відбудування Єрусалиму чи трохи раніше, се малої ваги річ, бо прийнявши гіпотезу, найбільш допускаючу давність сих писань, все-таки сім або вісім віків розділяють їх від остатніх з поданих в них подій, себто тих, що випали при завоюванні Палестини Ісусом Навіном. Особливо в сьому пункті вони видимо подають події тенденційним способом; се легко доказати, провіряючи їх оповідання з аналогічним оповіданням книги Суддів; отже ся книга в повній суперечності з претензіями книги Іс. Навіна. Що ж говорити про давніші частини? Таким способом усі події раніші того часу, коли ми знаходимо ізраелітів оселених в Палестині, складають мітичний період їх історії. Чи можна віднайти під сими мітами спогад про які дійсні події, про сиро-месопотамське походження Ізраеля, пробування в Єгипті, вандрівку по Синайському півострові, се ми маємо дослідити.
Від кожного, хто хоче довідатись про давню історію жидівську, треба вимагати першої жертви, щоб він відкинув увесь той період, що йде від сотворення світа і першої людської пари до часів Авраама. Там в формі хронологічної плетениці подані погляди разом дотепні і високі на початки роду людського і на відносини Ізраеля до інших народів, на те що ми назвали б його положенням і місцем в світі. Сі сторінки роблять честь цікавості думки, що траплялась у жидівських учених; се одважні комбінації, але ж зовсім не давні традиції, «сягаючі до колиски нації».
Якщо зможуть коли встановити напевно похожість, яку часто пробували показати нові вчені між деякими оповіданнями біблійними і мітологіями Вавилонії та Фінікії, то сю похожість прийдеться признати за позичку, зроблену жидами в час полону і в пізніші по ньому часи. Зовсім ясно, що такий міт, як про «вавилонську вежу», міг мати інтерес тільки для людей, що мали зносини з великим містом Вавилоном, а се нас зараз приводить до часів полону.
Так ми доходимо до часів патріархів, до історії Авраама, Ісаака та Якова. Особа, на ім’я Авраам, родом з племен сирійських, оселених в Горішній Месопотамії, отримує наказ від Бога покинути свій рідний край, щоби в країні, яка буде їй призначена, статись коренем народу, котрому той самий Бог має сприяти надзвичайним способом. Се чисто догматична ідея виражена конкретно і реально; се гордий догмат «вибрання Ізраеля» переложений на мову історії. Бог обрав Ізраеля, за скілька віків до того як він став існувати, в особі людини, призначеної дати йому життя. Се не етнографія, се теологія.
До Авраама, до його сина Ісаака, до його внука Якова по черзі звертаються божі обіцянки, їм призначується край ханаанський, щоб там колись могли оселитись їх нащадки. Врешті жодної прогресії в почерговій історії цих трьох осіб нема; все се переказ, в формах часом розмаїтих, часом дуже щасливих як видумка літературна, обрання Богом одного народу з-поміж усіх, і, не забуваймо, народу, що має ще народитись, нації, що держиться на волоску; правда, що другий кінець сього волоска в руках Бога, котрий запевне не дасть йому порватись.
Тут автори біблійні видумують обставину конче потрібну до виробленого плану; наваживши скрізь показувати палець божий, вони хотять, щоб народ ізраельський народився не в Ханаанському краю, для того, щоб сам Бог відкрив йому доступ до того краю силою своєї руки. Для того ж голод жене родину патріархову в Єгипет, де вона знаходить вигідний грунт для хуткого зросту.
Сцена змінилась: на місце мітичного батька ізраельського народу, що зветься то Авраам, то Ісаак, то Яков, що походить з Горішньої Сирії і звідує край Ханаанський раніше ніж податись у Єгипет, настає ізраельська нація, що явилась на світ немов сама з себе народившись; ся нація терпить тяжку неволю у єгиптян і з розпукою благає Бога о визвіл. Бог жде, щоб вступитись тоді, коли ізраеліти, впевнившись, що не мають сили самі скинути чуже ярмо, будуть готові кинутись в його обійми; тоді він має прийняти урочисто той народ, з яким він ще не має відносин. Чоловік на ім’я Мойсей, котрого дитинство, як і слід, проходить серед надзвичайних обставин, стає вибраним від Бога посередником між ізраелітами і царем, що пригнітає їх. Вибраний для такого високого завдання, він іде, щоб примусити єгипетського владаря в ім’я Ягве (Єгови), Бога Авраама, Ісаака та Якова, відпустити його земляків.
Починається боротьба між сими двома владами первісної сили: фараоном, що панує над Єгиптом, і Богом, заступником Ізраеля. творцем неба і землі. Після різних драматичних сцен Мойсей виходить з Єгипта на чолі двох міліонів чоловіків, жінок і дітей. Бог, аби вселити в розум ізраелітів переконання, що вони ні до чого не здібні без його помочі, дає їх приперти до Червоного моря єгипетському війську і тоді вже вириває їх з рук їх колишніх панів при помочі самого вражаючого чуда.
Чи то ж Ягве поведе свій народ не гаючись в призначену для нього країну Ханаанську? Ні, йому треба, щоб сей народ зложив урочисто присягу при повній свідомості справи, що буде слухати його; звідси конечність зостановки, для котрої письмовці біблійні вибрали врешті гірський кряж Синайський. Ми власне кажемо «вибрали врешті», бо порівнюючі студії над біблійними книгами одрізнили пізнішу редакцію текстів, де Синайська гора названа виразно, коли тимчасом у інших біблійних текстах нема ніякого виразного означеного місця, а тільки говориться загалом про союз заключений «по виході з Єгипту».
Та чи сяк воно, чи так, пустиня, а надто гора Синай служить театром вражаючих богоявлень; Бог одкриває обраному народові умови, на яких він згоджується «прийняти його і зробити його своїм власним народом з-поміж усіх племен»; всі ті умови, а власне частина їх зібрана в десятьох заповідях, частина в законах, виложених в кн. Виходу (21 23), стали текстом урочистого контракту, учиненого під горою Синаєм, і прив’язали Ізраеля до його Бога безповоротно. Від сього часу настає спілка між нащадками Авраама і Ягве; вони не можуть зректись своїх повинностей до Бога, що визволив їх із неволі єгипетської, бо тим накличуть страшенну кару на свої голови.
Коли союз синайський був заключений, тоді можна було подумати про завоювання Палестини; ми не будемо тут пригадувати всіх випадків, якими письмовці біблійні продовжують подорож і відсувають на далі прихід ізраельського люду на західний берег Йордану, до Єрихонського верхів’я. Даремно вороги беруться до заклять; Бог зміняє задумані прокляття в благословення. Коли прийшла хвилина переходити Йордан, то знов повторилося чудо переходу через Червоне море. Стіни Єрихона падають перед процесією священиків.
Хутко Палестина була завойована і тоді Ісус Навін міг мирно розділити країну між дванадцятьма колінами, що пішли з синів Якова. Умираючи, старий ватаг урочисто свідчить з одного боку за Бога, що він сповнив обіцянки, дані патріархам, з другого за народ, що постановив слухати достотно божих наказів, аби провадити щасливе життя в новій батьківщині.
Було б, так сказати, зайвим пригадувати тут причини, які не дають прийняти на віру сього оповідання про вихід з Єгипту, про вандрівку по пустині і про завоювання землі Ханаана, навіть одрізнивши його від дивних елементів, якими воно переповнене. Сей народ блукаючий в пустині проста неможливість; не можна прийняти і того обходу навколо Ідумеї та країни Моавської. Чи треба зменшити числа, говорити про юрбу в 50 тисяч душ, зложену з елементів різного походження, прилучених до властиво ізраельського елементу?
З такого погляду оті нібито патріархи, Авраам, Ісаак та Яков мають бути мітичною формою, під якою представлена еміграція невеликої групи сирійської, з вандрівничими (номадними) звичаями, що переносить свої намети від Сихема до Вірсавії, спиняється на хвилину на границі пустині і Єгипту, але кидає свою селитьбу, як тільки бачить свою незалежність загроженою, врешті потроху пробирається в Палестину, запевне через землю Юдину, пограничну з пустинею, і там уже оселюється дедалі все міцніше. Певно, що всі ті речі вміщаються в границях імовірного й можливого; але чи маємо ми поважні причини, щоб признати за біблійною епопеєю, так скороченою, зменшеною, приведеною до конечних вимог реальності, історичну основу? Треба признати, що сих причин нам цілком бракує.
Ми маємо перед очима теологічну тему: Бог, творець неба і землі, вибрав з-поміж усіх народів одну націю, що має належати до нього спеціально; після цілого ряду дивних подій, що займають цілі віки, Бог дає ізраелітам в обладу землю Ханаан, обіцяну їх прадідам. Тепер ми маємо перед собою гіпотезу банальну. Чи се давні перекази прикрашені та змінені? Чи може скоріш годиться бачити в сій «святій легенді ізраельських податків» витвір з різних шматків? Запевне, се питання не має головної ваги, бо всім же кидається в вічі, що тут елемент історичний свідомо підданий вимогам догматичної теми.
Проте ми думаємо, що не ухилимось від правди, припускаючи, що в основі цілої сеї будови нема жодного історичного спогаду. Там виставлено, немов родина ізраельська походить з Горішньої Сирії; але ж вона мусить прийти звідки-небудь, коли теологічна тема, прийнята письмовцем, вимагає, щоб вона не походила з Ханаану; отже вибір був сливе фатально обмежований Єгиптом з південно-західного краю і Сирією з північно-східного; перший надавався чудово як місце неволі, друге як місце походження. Ніхто не може сподіватись знайти відгук давньої бувальщини в дивних подіях, що відзначали вихід з Єгипту; щодо закону, об’явленого на Синаї, то всі згідні уважати його, вкупі з десятьма заповідями, належним до часів надзвичайного розвитку єврейської цивілізації.
Тут би якраз стали у пригоді, щоб підтримати гіпотезу пробування ізраелітів у Єгипті, деякі синхронізми, оперті на чужих пам’ятниках, власне на єгипетських написах; на жаль, пам’ятники якраз про се мовчать, а та обставина, що в біблійних книгах спогадані деякі місцевості Єгипта і пустині, не є зовсім доказом історичності пробування жидів у Єгипті і переходу Синайської пустині. Сі відомості міг мати кожний ізраеліт, хоч би й зовсім мало вчений, починаючи від часу Соломона, і скоріш треба дивуватись, що біблійні письмовці не спробували назвати яким власним іменем того фараона, що пригнітав жидів.
Щодо нас, то ми не бачимо в Шестикнижжі, єдиному нашому джерелі відомостей про справи раніші завоювання Палестини, нічогісінько такого, що би давало нам можливість запевнити, що ізраеліти сирійського походження і що вони заволоділи Ханааном після більше чи менше довгого пробутку в Єгипті. Відзначимо однак один пункт, до якого мусимо ще вернутись: Ізраель, що покинув Сирію, не один був з «Авраамового лона»; з малої групи зложеної з патріарха і його небожа Лота мали походити не тільки ізраеліти, але ще й аммоніти, моавіти, ізмаеліти та едоміти.
Чи маємо же ми, покладаючись на сей мітичний та містичний вихід, запевняти, ніби в дуже давні часи сталось переселення цілого збору семітських народів, що відділились від арамейського народу і розійшлись по Ханаані, Галааді, по Синайському півострові і по частині Арабії? Се вже справді поважні гіпотези збудовані на кінчику голки. Врешті найпізніші подання в епопеї початків ізраельських, легке і цілковите завоювання при божій помочі землі Ханаану і повне знищення корінного населення, виразно розбиті в книзі Суддів, так що де тільки можливий контроль, там видно, що Шестикнижжя противиться історичній правді. Отже се поема догматична, і найкращий спосіб віддати їй честь, се признати відкрито за нею сей характер.
Ідумея об’єднання племен, котрі населяли історичну область на півдні Палестини зі столицею у місті Петра. На півночі Ідумея межувала з Юдеєю, з півдня мала вихід до Мертвого моря і країни Моав, на заході із Синайським півостровом. За Старим Заповітом, Ідумею заснував син біблійного патріарха Ісаака Ісав (Едом). При виході з Єгипта мешканці Ідумеї не дозволили євреям на чолі з Мойсеєм пройти через їхні землі.
Країна моавська Моав історична область у західній Йорданії, населена моавітянами, котрі, за Старим Заповітом, походили від племінника Авраама Лота. Моав на заході омивається Мертвим морем, на сході межує із Сирійською пустелею.
Сихем місто, котре згадується у Старому та Новому заповітах Біблії. Вперше описано у книзі Буття і відоме як місце гробниці Йосифа (Книга Ісуса Навіна) та колодязя Іакова, місце, де відбулася зустріч Ісуса з самаритянкою (Євангеліє від Іоанна). Ханаанське місто стародавньої Палестини з історією у понад дві тисячі років зараховують до одного із найстаріших поселень Ханаана, котре знаходилося в долині між горами Гарізім на півдні та Евал на півночі. Зараз це місто Наблус (Західний берег річки Йордан, Палестина).
Аммоніти, або аммонітяни давньосемітський народ, котрий жив на східному березі річки Йордан. Головне місто Раббат-Аммон (зараз Амман). За книгою Буття народ походив від Аммона, сина Лота. Амоніти конфліктували з ізраелітами. Під час правління сина Йосії Йоакима (VI ст. до н. е.) амоніти поєднали зусилля з халдеями, сирійцями та іншими народами для нападу на Юдею. Також вони переслідували ізраелітів, котрі намагалися відновити Ієрусалимський храм після Вавилонського полону. У 2 ст. до н. е. амоніти зазнали поразки від Юди Маккавея.
Моавіти давньосемітський народ, котрий мешкав на східних високогір’ях Мертвого моря (зараз західно-центральна Йорданія). Згідно з книгою Буття, моавіти походили від Моава, сина Лота (племінника Авраама). Окрім інших давніх пам’яток, про цей народ згадується у написі царя Меши. Культура моавітян датується періодом приблизно кінця XIV ст. до н. е. 582 року до н. е., коли вони були завойовані вавилонянами (згідно з єврейським істориком Йосипом Флавієм).
Ізмаеліти за книгою Буття, нащадки Ізмаїла, сина Авраама. Історія ізмаелітів була пов’язана з північними арабськими племенами, котрі мали імена синів Ізмаїла. Араби-мусульмани часто називають Ізмаїла пращуром свого народу.
Едоміти жителі Ідумеї, вороги ізраїльтян.
Галаада (також Галаад) місцевість давньої Палестини на східному березі річки Йордан (зараз південно-західна Йорданія). Після перемоги Ізраїля над Сідоном за цієї територією закріпилися племена (коліна) Рувіма і Гада, частково Манасії. У Галааді відбувся бій між Гедеоном та мадіанітами, а також звідси походив пророк Ілля.