4. Віра до полону
Переклад Лесі Українки
Давня історія жидів відома нам тільки в дуже неточній формі, яку їй дали жидівські історики часів відбудування (VIII вв. до Р. Х.), що приладжували факти так, як того вимагала мораль, для навчання. Так само являється перед нами і давня жидівська віра в біблійних книжках не в справжній барві, а спотворена, або може краще, змінена згідно з поглядами обрядового однобожія, що переважало в часи перського і грецького панування.
Така ж сама омана погляду, яку ми завважили в історії, виявляється, і може ще виразніше, в релігійних справах; ідеальний релігійний стрій держави, про який марили єрусалимські богословські школи, одкинутий на п’ятнадцать віків назад, від віку Олександра і його наслідників аж до мітичних часів Мойсея, не говорячи вже про властиві часи патріархальні.
Не тільки стрій богослуження, що витворився заходом Ездри, Неємії і тих, що провадили далі їх діло, переставлено в іншу дату, але й увесь розвиток віри і законів, здобуток довгих віків поривань і шукань, являється на зорі людського роду так немов з нього йде початок всього дальшого життя. Замість показати терпеливу працю малого племені з сім’ї фінікійсько-сирійсько-арабської (вираз точніший ніж слово семіти), що жило в стародавні часи в горах південної Сирії (сторона Ханаан) і досягло значення тільки ціною довгої боротьби, про яку тільки луна дійшла до нас починаючи з 1100 року, замість того жидівські письмовці відкрили раптом завісу і показали чудову декорацію, декорацію, варту того великого майстра, що був її творцем; як театральна штука «легенда початку» відноситься до темних змагань малого народу, що виборював собі життя, так відноситься гарний і впорядкований лад релігійний, виложений у біблійних книжках, до первісних форм богослуження. Але тут більше ніж де нам бракує матеріалу, щоб визначити різні стани, які перебувала релігійна еволюція. Ми маємо перед очима надзвичайно значний твір, вироб довгих і високих міркувань; але нам тяжко відгадати, яким ходом дійшов він до такого бездоганного стану.
Тепер один погляд на історію релігійної критики буде корисний для ясного розуміння нашої справи. Ми стріваємось спочатку з рішучим і цілковитим потвердженням церквою всього написаного в Біблії, але ся рішучість є тільки відгук претензій синагоги: що Біблія є сама найвища правда, відкрита людям спокон віку їх творцем. Не сміючи вдарити одразу на такі запевнення, критичний розум однак зрозумів з самого початку, що назвою таємниці, відкритої надприродним способом, прикривається незручно безсилля дати докази.
Тоді вхопились за загальне положення, що ніби ізраеліти і всі семітські народи мали природжений нахил до однобожія; ніби Ізраель і споріднені йому народи розуміли божество не яко ієрархію або збір природних сил без назви, а як найвищу і єдину владу, що з далека, з гори панує над світом, своїм твором. Ренан належить до таких учених, що найдотепніше розвивали сю думку, котра, літ з п’ятдесят тому назад була дуже прийнята по різних сторонах. Пізніше він сам щиро признавав, що се дуже штучна догадка і що її відкрито зреклися вчені голандські й німецькі, однак він не вважав конечним залишити її і подав її ще раз, на останку в своїй Історії Ізраеля, з деякими відскоками та змінами, що здатні скоріш згубити її, ніж вирятувати.
Він виконав чимало дотепних варіацій на тему чистої всесвітньої релігії, віри патріархів, спотвореної пізніше Мойсеєм, котрий би то надав тій вірі вузько відокремлений характер, зробивши Бога всесвітнього Богом племені ізраельського, і принизив тим віру, звівши її з простору, що відділяє небо від землі, до самолюбних інтересів малої політичної громадки. Після того настало один по одному скілька пророків і вони намагались зробити Мойсеєву віру ліберальною і спіритуалістичною згідно з думками патріархів. Таке відновлення давньої гіпотези являється нам в таких обставинах, що скоріш може викликати цікавість ніж противенство, бо сам Ренан признає, що у нього нема джерела, по якому можна б сягнути раніше IX віку до Р. Х. Обидві тези про «первісне откровеніє» або натуральний монотеїзм тепер вже виключені з критичних розвідок.
Коло 1000 року до Р. Х. ізраеліти, здається нам, були близько споріднені мовою та запевне і звичаями та встановами громадськими і релігійними з фінікійцями, ханаанцями, аммонітами, моавітами, і, запевне, з едомітами; вони складають всі вкупі гурт єврейсько-фінікійський, що мабуть оселився з давніх давен в південній Сирії і тримався купи аж до перших часів християнської ери, не вважаючи на наплив стількох чужих елементів. Гурт єврейсько-фінікійський, стріваючись на полудні і на полудньо-сході з арабами, а на півночі і північно-сході з сирійцами, складає вкупі з ними родину сирійсько-єврейсько-арабську (західні семіти).
Отже всі відомості, які дійшли до нас про давні релігії Фінікії, Сирії, Ханаану, едомітів, арабів, показують нам сі народи політеїстами (многобожцями); що найменше сі народи признавали два головні божества: пару чоловіка і жінку Ваала і Астарту. Сі головні здобутки потверджені студіями над релігією ассіро-вавилонською, при помочі документів, що дають нам змогу відійти в далеко давніші часи, а ся релігія теж семітська. При таких умовах і по аналогії, що приходила сама собою, повстала гадка, що ізраеліти починали теж з політеїзму більш або менш матеріалістичного, потім почались проби знайти докази на се в біблійних книгах; деякі пробували зложити з порізнених натяків, розсипаних в тих книгах, справжню мітологію, обожання світел небесних або природи, інші знов шукали анімізму, близького до політеїзму, другі просто дуалізму.
Що до нас, то ми дуже рішучо противились таким поглядам не через те, щоб вони не здавались нам ймовірними і можливими по тільки що вказаній аналогії, а через те, що вони переходили далеко зміст текстів, фальшиво їх толкуючи або вважаючи їх давнішими ніж вони справді є, на користь утримуваній тезі, що шукає в них відомостів про ту давнину, що властиво недосяжна для нас. Запевне, ми маємо всі причини думати, що релігійна еволюція Ізраеля діялась при умовах відповідних релігійній еволюції у споріднених йому народів гурту семітського і що початком її був теж політеїзм більш чи менш матеріалістичний.
Але аби прослідити з певною можливістю доброго результату шлях, яким ся первісна релігія дійшла до біблійної релігії, для сього нам треба б текстів безспірно автентичних з добре провіреною датою. Власне сього у нас нема, поки палестинські написи не кажуть нам нічого про давні богослуження на ізраельській землі. Мине немало часу, поки можна буде з правом установити корисне порівняння між тим, що відомо з релігії жидів, з святими одправами споріднених з ними народів; гіпотеза, хоч і яка ймовірна, не може замінити достотного доказу або стати на місце його.
Що до нас, то ми навіть в історичних речах не вважаємо можливим відійти далі як до 1100 до Р. Х. і щодо часу давніх царств, то ось що ми знаходимо. За браком «монотеїзму» (однобожія) ми встановлюємо «монолатрію виключну» (служення одному богові з признаванням інших). Се служення відправляється перед божеством, що зветься Ягве (Ягу, Яг) і вважається оборонцем Ізраеля. Значення сеї назви нам незрозуміле і про походження її роблено всякі дивовижні гіпотези, але вона являється вже як частина деяких імен Саулової і Давидової родини поруч з іменами Ваал (пан), Малек (цар) і Ель (бог), що ми вважаємо назвами родовими і почесними, наданими Ягве.
Божество означалось теж назвами Адон, Адонаї (владар) і часто теж уживаним словом Елогім (бог); многа форма (pluralis) сього слова неслушно була ставлена яко доказ політеїзму. Ягве поклонялись по різних численних святинях не однакової поваги; то були більш чи менш розкішні будови по великих містах, убогі захисти з каменя або намети з грубих тканин або шкур по селах. Повага духовенства, належного до сього богослуження, залежала, як і слід, від поваги святинь.
В різних святинях Ягве було певне число речей, завжди однакових: вівтар, призначений для подарків, жертв кривавих або зложених з перших овочів земних; камінні стовпи або колони, де запевне були написи про закладини святині, про яке явлення або знак божий, задля яких повстала святиня; дерев’яна щогла або стовбур з дерева без віток, званий ашера, значення сього слова невідоме, не вважаючи на численні гіпотези; великі дерева для захисту від сонця; врешті огорожа.
Кожна в сих святинь займала більш або менш велике місце, частіше на горі або на сугорбі недалеко від осередка міста або навмисно для того висипаній могилі; звідси запевне і назва таких місць богослуження «бамот», високості, високі місця. Але ми досі не звернули уваги на те, що власне було найбільш поважаною річчю в святині, принаймні в головних місцях богослуження: маленька будівля з каменя, або наметець із шкур, позшиваних до купи, де стояв символ або постать божа. Ми напевне знаємо, що в Дані і в Бетелі (Віфілі) поклонялись Ягве в постаті вола, вилитого з золота; се названо досить недоладно «золотим телям»; в Єрусалимі йому поклонялись в постаті змія. Часто є спогад про статуї пророчі, звані ефодами; священик питав їх, коли треба було знати, чи божество благословляє чи ні певний похід або діло.
Оракул на питання священика, здається, мав відповідати: так чи ні; сей «вирок святий» спогадується в пригодах Саула і Давида. Є також річ і про скрині та скриньки, де, можна думати, ховався який дорогий камінь надзвичайно великий, символ прихильного божества, ознака якої-небудь божої прикмети, сили, влади, прозірливості, мудрості і т. і. Подібна скринька оздобляла святиню в Сіло; її понесли на війну і там її захопили філістимці. Пізніше, через дуже одважну і надто спіритуалістичну переміну поглядів, в скриньку, що займала почесне місце в єрусалимському храмі, положили кам’яні дощечки (скрижалі), де були написані десять заповідів, найвищий вираз божої волі.
З головних міст богослуження давнього періоду згадуються Сіло, Сихем, Бетель, Дан, Хеврон, Вірсавія, Гаваон, Галгала, Міцпа; пізніше закладини сих міст надавали Авраамові, Ісаакові або Якову; Давидові надавали першу думку про єрусалимський храм, а Соломонові його збудування; отже сей храм уважався не таким давнім, як тільки що названі святині.
Нікому не спадало на думку, що нібито Бог національний хоче приймати хвалу і жертви тільки в самому єрусалимському храмі; се вже аж після вавилонського полону єрусалимське духовенство задумало об’явити безперечним виключне право, що в дійсності вийшло з обставин. Багато святинь було в звичаї в часи до полону, і ті біблійні письмовці, що ганять сей звичай і кажуть, ніби на високих місцях служили не Ягве, а богам чужих народів, впали в дивну помилку під впливом нових установ, що стали вже звичайними для них. Всі оті святині були, кожна в визначену пору, місцем збору околичної людності; часом до головних із них люди ходили на прощу і збирались туди з цілої країни. В час великих рокових свят, коли приносились жертви, там робились церковні бенкети, де веселощі не були заборонені. Найбільш відомим святом в давні часи, здається, було свято збору винограду або куренів (наметів, шатрів), що означало кінець польових робот. Тоді водили святі танки і свято справлялось бучно і весело.
Тут ми звели до купи, дякуючи деяким уривчастим відомостям, невичеркнутим при останній редакції книг біблейських, все, що ми знаємо про єврейську релігію в віки до вавилонського полону; є се монолатрія, трохи закрашена матеріалізмом, але з неї мав вийти монотеїзм значно спіритуалістичний.
Ягве є народній ізраельський бог; він сприяє свому народові і боронить його від чужинців-сусідів. Певне, що ізраеліти не перечили існуванню богів чужих народів; якщо вони й служили виключно Ягве, то ніщо не доказує, аби вони вже в ті часи вважали його Богом, творцем неба і землі, владарем долі всіх народів. Знов же можна спитати себе, до якої міри могли чужі богослуження впливати на єврейську народну віру в віки раніші полону?
Відомо, що жидівські богослови в перейманні Ізраелем ідолопоклонства від сусідніх народів шукали причини його руїни, полону й вигнання, так ніби се все було карою, завданою ревнивим Богом, розгніваним по правді за свої покинуті вівтарі. Наша думка про се ось яка: вплив, який могли мати приклади і спогади місцевого богослуження, недослідний для нас через цілковитий брак доказів; релігія фінікійська, здається, була не на довго заведена в Самарії і Єрусалимі за фінікійських княгинь, але народне богослуження не було зачеплено.
Теж саме було й з божницями, де колонії аммонітська, едомітська та моавітська в Єрусалимі служили своїм національним богам. Тільки в VII ст. до Р. Х. бачимо, що запровадився звичай «проводження через огонь», але той Молех, в чию честь робилось те проводження, був, здається нам, скоріш якийсь злий дух, ніж аммонітський бог Молох. Все, що говориться про служення небесним світилам, треба віднести до пізніших часів, після полону. Щодо ворожбитства, то воно певне у всі часи було поміж людом, але звістки, які дійшли до нас про нього, належать теж до часів відбудування.
Молех божество аммонітян і моавітів, якому у жертву приносили дітей (про це згадується у книзі пророка Єремії).