3. Від полону до зруйнування Єрусалиму Тітом
(588 до Р. Х. 70 по Р. Х.)
Переклад Лесі Українки
Сі шість с половиною віків можуть бути поділені так:
1) халдейський час або вавилонський полон;
2) час перського панування (538330);
3) час грецького панування (330167);
4) час Маккавеїв-Хасмонеїв або час повернутої незалежності (16740 до Р. Х.);
5) час римський з Іродами і безпосередньою владою Риму (40 до Р. Х. 70 по Р. Х.).
Від 588 до 167 р. політичних подій сливе зовсім нема; ізраельська країна, ставши простою провінцією великих держав, не мала історії в той час, коли не лічити дуже малого числа подій.
Час халдейський. Коли були забрані в Халдею всі значніші люди, ковалі і теслі, і всі такі, що могли підтримати повстанський рух, то в країні був посажений управителем один ізраеліт на ім’я Годолія. На лихо він був убитий бандою розбійників та фанатиків; Юдея і всі сторони, що складали колись ізраельські держави, впали в дуже нещасний стан. В порівнянні з долею зіставлених на рідній землі, доля вигнанців здається сливе зносною; виселенці, цвіт усього люду, збираються, за дозволом переможців, у сливе незалежні громади, що відзначаються працею, моральним життям і надзвичайною вірністю ідеям і одправам національної релігії.
Час перський. Цар перський Кір, що зробив кінець Вавилонській державі, взявши Вавилон 538 р., мав би то, кажуть, видати в 536 р. наказ, дозволяючий жидам вернутись у свій край і відбудувати свій храм. Сей переказ непевний, але, здається, можна встановити, що коли запровадилось панування перське, то юдейці або жиди, переселені в Вавилон, здобули можливість повернутись у рідну землю і що влада не боронила на ново згромадитись людям, що лишились у Палестині, як тільки перестала підозрівати повстанські заміри в сих пробах відродження.
Запевняють, ніби се відновлення юдейства в Палестині сталось виключно заходом виселених, і через те сі події називають поворотом з полону; але певніше, що позосталі на рідній землі юдейці доложили всієї сили до сього діла, і може бути, що честь почину належить їм, тільки ми не знаємо подробиць справи. Все, що ми знаємо з біблійних книг Ездри та Неємії, се те, що певний Зоровавель, ніби то Давидового роду, подався в Єрусалим 536-го року в товаристві Йосії (Josue) і чималої громади вигнанців. Зоровавель і Йосія, зустрівши спочатку нехіть і ворогування серед жидів, позісталих в Юдеї, взялись до відбудування храма при досить лихих обставинах. Се діло, здається, не мало повної вдачі, бо нам показано три чверті століття пізніше, що положення Єрусалиму та Юдеї було багато де в чому зовсім некорисне: мури були зруйновані, безпечність мешканців не запевнена зовсім, крайній нелад в моралі і релігії, богослуження правлене недбало.
Почувши такі сумні новини, два значні виселенці, Ездра і Неємія задумали зробити кінець такому станові речей, що міг привести до зневір’я жидів, прихильних до славних спогадів минулого (близько 460470 до Р. X). Неємія, вищий урядник при перському дворі, отримав надзвичайні полегкості, і се помогло йому довести до пуття відбудування мурів. Ездра, що був книжником (scribe) чи богословом, взявся доглядати за добрим дотримуванням скрізь так званого Мойсеєвого закону і за відновленням богослуження. Обидва старались вернути чистоту племені, забороняючи шлюби між жидами і сусідніми племенами, аммонітами, моавітами і т. п. Крім того є спогад про окрему урочисту одправу для обнародування закона. От усе, що ми знаємо про період раніший Олександрових завоювань.
А все ж таки яка різниця між юдейством, поновленим заходами Ездри та Неємії, і спогадами про давні царства! Колись держава, запевне не дуже велика і сильна, але з певним значенням у світі, царство незалежне, з усіми органами повного соціального життя; тепер Юдея зведена до Єрусалима і його околиці, щось подібне до церкви або парафії. Позбувшись клопоту коло оборони своєї землі, а разом з тим і спокуси завоювань, ставши малою провінцією, загубленою в безмірній державі, Юдея зробилась теократією, себто піддалась урядові священиків, відданих цілком відправлюванню цілого ряду повинностів обрядових, релігійних та моральних. Навіть саме громадське життя, піддане вимогам богослуження, хилиться до того, щоб звузитись і знидіти. Жреці, маючі на своїй повинності богослуження, книжники зайняті роз’ясненням і виконуванням закона, се були старшини, признані новим Ізраелем. Так народилось і встановилось в кінець, коло 400 р. до Р. Х., юдейство або релігія жидів, дивна і єдина в світі мішанина вузької церковщини з високими поривами, всесвітнього напрямку з духом завзятого відокремлення; Ізраель став «людом Тори».
Але те, що він згубив в однім напрямку, він надолужив у другому. Позбувшись усяких політичних бажань, жиди поринули в релігійних розумуваннях, почали шукати пояснення своєї історичної минувшини в теологічних аксіомах, виведених зі своїх власних думок, опинились в непорівняних умовах національної байдужості, щоби скласти законодавчі, історичні і пророчі книжки Біблії. Сі умови склались в перські часи і зіставались за панування грецького аж до переслідувань Антіоха Єпіфана, що викликали повстання Маккавеїв. Запевне до перських часів треба віднести прикру подію зірвання з самарянами, що здається була викликана вимогами єрусалимського духовенства; самаряне не схотіли зректися спогадів Сихемської святині.
Грецьке панування було для Ізраеля, окрім всяких випадків, часом спокійним, вигідним для духової праці. Перейшовши без жодного струсу під нове панування, в час згуби перської держави, жиди вступили в стосунки з грецькою цивілізацією. Вони мусили чимало піддатись її впливу, а потім послугуватись грецькою мовою як способом до ширення своїх думок.
По смерті Олександра за Юдею, що лежала при границі Азії та Африки, почали змагатись владарі сирійські з династії Селевкідів, і владарі єгипетські з династії Птолемеїв. Врешті вона була прилучена до Сирії, бо й по самій натурі вона скоріш туди належала. Вийшовши з трохи тісного круга, де він був досі замкнутий, Ізраель став посилати колонії в Єгипет, Сирію і т. і., а потім всі ті виселені громади, поєднавшись з давнішими поселеннями, що заложили бранці, стали одним з найміцніших елементів і мали великий вплив на розвиток грецько-східної цивілізації.
Вище єрусалимське духовенство само, здасться, з охотою приймало все те з грецьких звичаїв, що не здавалось йому незгідним з традицією, поставленою під його сторожею. І от духовенство старої жидівської столиці принизило свою гідність до ганебних сперечок, купуючи золотом поміч сирійського уряду.
Тоді сталась подія, що мала потім чималі наслідки. Сирійський цар Антіох Єпіфан, уважаючи певне гелленізацію (погречення) не досить ще великою, поки вона залежала від повільної еволюції і доброї волі окремих людей, задумав силоміць знищити богослуження жидівське на користь грецькому політеїзмові. Які були властиве причини сего безумного замаху, що заставляє забігти думкою на дев’ятнадцать віків наперед до скасування Нантського едикту Людовіком XIV, ми не можемо сказали. Ми знаємо тільки, що се зачепило громадське почуття жидів і так його вразило, що опір жидів, прихильних до предківської віри, перейшов у страшне повстання.
Правління Хасмонейських князів. Коли розуміти слово історія в достотному і виключному значенні, то можна сказати, що раніше Маккавейського повстання нема «жидівської історії».
Бо ж дійсна історія, так як ми її розуміємо, має в собі два головні елементи: з одного боку оправу з фактів, з другого документи, по яким можна зложити життя громадське, політичне, розумове, релігійне й моральне. Отже із сих двох елементів у дотеперішній жидівській історії ми мали тільки один, то перший, то другий, та завжди один зовсім переважував другого.
Ми не вертаємось до мітичного періоду, в ньому ми так само не дошукаємось спогадів про бувальщину і знання звичаїв, як і вчені сучасники Вергілія не вдавались до Енеїди, щоб науково дослідити початок Риму. Що до періоду «давніх царств», то ми могли скористати де з чого, але його так мало! Коли де були географічні кадри виразні, хронологічно міцні і оперті на синхронізмах, узятих із чужих джерел, то за те нам зіставалось невідомим усе, що обходить політичні встанови, звичаї, релігію, закони. Жидівська історія від 1100 до 588 р. се, правду кажучи, оправа без картини. До періоду другого храма або відбудування (588167) ми маємо багато текстів законодавчого, літературного, філософського і релігійного характеру, але за те, дивним випадком, нам цілком бракує історичних звісток.
Окрім біблійних книг Ездри і Неємії та кількох вказівок на відносини Юдеї до Єгипту та Сирії після завоювань Олександра ми не маємо нічого. Якраз коли ми можемо зложити систему мускулів, нервів, жил, що живлять організм, раптом нам бракує кістяка, так що ми на сей раз маємо картину без оправи.
Уперше знаходимо ми конечні умови для історичного досліду при вступленні в час повернутої незалежності, та й то ще ми мусимо бути дуже обачними з тими документами, які у нас є. Врешті, так чи інакше, починаючи з сеї дати, є вже історія жидівська, як є грецька, римська і європейська після упадку Римської імперії. Правда, з другого боку, ми не можемо більш важитись на те, щоб уложити картину жидівського життя в його оригінальному стані, відрубному від інших, бо вже на ньому від часу Олександрових завоювань відбилась грецька цивілізація і в ньому можна доглядіти мішанину національних традицій з чужими впливами.
Дякуючи книгам «другого канону»: Маккавейським, Йосифові Флавієві, світським джерелам, маючи дуже змішану літературу, де книги, зведені в третій частині біблійного канону, єднаються з апокрифами та псевдоепіграфами, ми можемо братись до студії над Хасмонейськими часами.
В 167 р. священик на ім’я Мататія, в місті Модині на правім березі Єрусалиму, не схотів приносити жертв ідолам і вбив сирійського вояка, що примушував його зламати віру. Зараз же він крикнув до зброї. На війні серед охочих вояків особливо відзначався син Мататії на ім’я Юда, прозваний Маккавей. Невтомно і завзято боровся він з сирійцями, захопив Єрусалимську гору, де був храм, очистив храм і відновив там національне богослуження; але не міг вигнати сирійського вартового війська, що займало властивий замок і сиділо там потім ще багато літ.
Повстанський рух на щастя знайшов собі несподівану поміч в незгодах, що почались в царській родині в Сирії. Таким способом Йонатан, брат і наслідник Юди, підтримав одного з тих, що домагались трону, і за те був настановлений першим священиком і управителем Юдеї. Симон, останній син Мататії, зміг врешті запевнити повну незалежність відновленої Юдеї. Діло його було підтримане його сином Гірканом, що придбав собі певне становище в східному світі, прилучивши до Юдеї з одного боку Самарію, з другого Ідумею. Тільки на лихо жидам зовсім бракувало політичної дотепності, вони не вміли робити конечних жертв, при помочі яких інші нації повертають на довго в свою користь щасливі обставини.
Зробити сталим отриманий скуток, затримати те щастя, через яке вдалося малій переслідуваній церкві жидівській перемінитись в державу політичну, немов якоюсь переміною декорацій, на се завдання треба було направити всі громадські сили, які тільки були в стінах єрусалимських. При таких умовах урядові юдейському не було чого боятись Сирії або римської влади, що була тоді в добрих відносинах в Юдеєю. Але кілька разів здіймалися чвари, поміж царською родиною почалася незгода. Теократична партія, що звикла, аби все корилось перед вимогами священиків, не могла погодитись з умовами світського уряду, бо вже згубила й пам’ять про такий уряд. Інтриги та насильства, що покрили соромом родину Хасмонейську, довели до того, що Помпей вмішався до справ і зробив кінець сирійській незалежності. Після того, як він вступив у Єрусалим (63 р. до Р. Х.), влада нащадків Юди Маккавея зісталась тільки по імені.
Римські часи. Ми наближаємось до дивного видовиська; влада переходить в руки династії, що взагалі може вважатись краєвою, проте суворі патріоти змагаються проти неї завзято. Теократи не хотіли Хасмонеїв тому, що вважали їх занадто погреченими; за те мусили прийняти Ірода, що був справжнім твором римлян і запровадив римські звичаї в Юдею. Сей Ірод, з роду ідумеєць, але по вірі жид, був сином Антипатра, міністра Гіркана II. Він, користуючись з лихоліття, що настало в Єрусалимі, випросив у римлян титул «царя Юдейського» (40 до Р. Х.) і через три роки потім силою вдерся в Єрусалим.
Лютий і захланний на розкоші, він надав Юдеї зверхню подобу блиску. Його нащадки не вміли утримати становища. Юдея була прилучена до Сирії як проста провінція Римської імперії і се довело її до глибокого упадку. За прокуратора римського Понтія Пилата був розп’ятий на хресті в Єрусалимі галілейський пророк Ісус з Назарету. Внук Ірода Великого, Ірод Агріппа, дякуючи добрим відносинам з Римом, відновив на якийсь час трон свого діда (37 р. по Р. Х.). Жиди, навчені тяжким досвідом, здавалось, стали краще шанувати свій уряд.
Але по смерті Ірода Агріппи вони хутко підпали під безпосередній уряд римських проконсулів. Правління їх часто дуже тяжке, збільшило повстанський рух, що вже й так збирався в тій нещасній країні. Родина Іродів, що належала до римлян по вихованню, а до жидів по вірі, мала принаймні те добро, що не допускала до звади між двома супротивними державами. Се був неначе шлюб для користі, де слід би було конечне терпіти невигоди для тих великих вигод, які тільки він міг дати; хоч бракувало серцю потіхи, та за те життя було широке й розкішне.
За часів Ірода Великого південна Сирія була справді цвітучою країною; міста, дворці, шляхи, промисл, торг, велика повага народної віри; можна спитати себе з жалем, чи варто було теряти се певне добро для непевних, невиразних бажань. Однак повстанські рухи виявляються дедалі все більше грізно; їх заводить партія патріотів завзятців. В той час як багаті стани і навіть вище духовенство признавалися до саддукейських поглядів і піддавались вимогам часу, партія фарисейська, котрої науку приймало менше вчене населення, була повна ненависті до всього чужого і жила гарячим життям; найгостріше настроєна партія була опанована апокаліптичними привидами і сподівалась що хвилини, що от-от розкриється небо і прилинуть божі легіони на поміч «Мойсеєвому законові». Люди з безумними надіями ждали, що Бог сам вступиться, аби вивести жидів з їх невисокого стану і дати їм ту славну владу, що колись віщували пророки.
Повстанський рух, викликаний через необачність або й свідоме насильство над народною вірою римської влади, був такий міцний, що на якийсь час юдейська земля очистилась зовсім від чужинців, але вони знов силоміць вернулись. Нерон послав у Юдею найславутнішого з своїх начальників, Веспасіана і при ньому його сина Тіта. Той зістався сам на чолі римського війська, коли Веспасіан дістався до імператорства. Завоювавши околиці, він підступив до Єрусалиму і почав облогу.
Єрусалим мав дуже міцне становище. Він займав неначе переспу між двома крутими ярами, тільки з північного боку був він слабкий, хоч і заслонений від нападів скількома мурами.
Тіт захопив один по одному всі окопи, не вважаючи на геройство оборонців. Річ дивна і разом злочинська, що домові чвари не переставали роздирати місто під час цілої облоги. Після завзятої боротьби піддались останні захисти; огонь пожер храм і місто було зруйноване (70 р. по Р. Х.). Так скінчилось самостійне життя юдейської нації. Всі історики складають честь геройству, що виявилось в ті роки останньої боротьби.
Жиди розсипались по світі, несучи вічний жаль по давно минулому; коли перемогло християнство, вони стали на сором самому тому християнству жертвою немилосердних переслідувань, що завдавались ніби то за муки Ісуса Назаретського, доки зріст думки про терпимість не привів до признання їм громадських і політичних прав. Навіщо ж самі вони так часто подавали приклад релігійної нетерпимості, та й сама її теорія взята церквою з їх власних святих книг?
На Юдейській землі ми відзначимо одно велике повстання, що знялось за часу імператора Адріана; ним верховодив чоловік на ім’я Бар-Кохба; сучасні люди признавали його за месію, провіщаного пророками, і називали його Бар-Кохба, син Зорі.
Бунт був потоплений в річках крові і Єрусалим, названий Aelia Capitolina, став чисто римським містом. Дуже ваговита обставина є та, що починаючи з панування Олександра, пішло живе ширення жидівських ідей по всьому греко-східному світі і навіть по землях латинської мови, і йшло воно з вільних колоній; так був пробитий шлях для християнських ідей, і навіть жидівські громади, оселені в землях грецької мови, студіювали Біблію в перекладі Семидесяти, зробленому в Єгипті за два віки до християнської ери.
Ми подамо на закінчення того, що відноситься до історії жидів, скілька хронологічних вказівок до остатньої частини сеї історії:
– Птолемей бере Єрусалим (320 до Р. Х.);
– Антігон забирає Палестину та Фінікію (314);
– Птолемей одбирає Палестину (301);
– Антіох Великий займає Палестину (218);
– його побивають в Рафії і він залишає завойоване (217);
– Палестина під владою Антіоха (202), вертається до Єгипту (199), забрана Антіохом після бою при Панеасі (198);
– віддана в посаг Птолемеєві V (193), вертається до Сирії (біля 176);
– Антіох Єпіфан руйнує Єрусалим (169);
– богослуження скасовано (167);
– храм одібраний Юдою Маккавеєм і богослуження відновлено (163);
– смерть Юди Маккавея (161);
– Йонатан мириться з Сирією (149);
– він стає старшим священиком (152);
– убитий у Птолемаїді (143);
– Сімон стає князем жидівським при праві спадщини (141);
– отримує від Антіоха Сідета право вибивати монету (140), убитий (135);
– Іван Гіркан, старший священик і князь жидівський (135106);
– Арістобул (106105);
– Олександр Яннай (10578);
– Олександра (7869);
– Гіркан II (6940);
– Ірод Великий (404 до Р. Х.);
– Архелай (4 до Р. Х. 6 по Р. Х.);
– Ірод Агріппа І (4144 по Р. Х.);
– завоювання і зруйнування Єрусалиму Тітом (70);
– повстання Бар-Кохби (132135).
Годолія правитель Іудеї, призначений вавилонським царем Навуходоносором після завоювання ним Іудейського царства та зруйнування Єрусалима 586 року до н. е. За часів правління Годолії, яке докладно описане у другій книзі Царів, іудейська спільнота процвітала, а діяльність призначеного правителя підтримав пророк Єремія. Після підступного вбивства Годолії Ізмаїлом, одним із іудейських воєначальників (який увійшов у змову з моавітським царем Ваалісом) іудеї, попри застереження Єремії, вирішили оселитися в Єгипті. Коли під час політичних бунтів фараон Хофра був вбитий, Навуходоносор напав на ці землі і спустошив їх, а іудеї-вигнанці були вбиті. Щоб вшанувати пам’ять Годолії, було встановлено Піст Годолії, день трауру й посту (від світання до заходу сонця).
Теократія форма державного правління, за якої політична влада належить духовенству або голові церкви і визначається та регламентується панівною релігією.
Антіох Єпіфан – Антіох IV Єпіфан (бл. 215 до н. е. 164 до н. е.) сирійський цар (з 175 р. до н. е.). 170 року до н. е. завоював Єрусалим і сприяв популяризації грецької культури і придушенню юдаїзму. Релігійні утиски юдеїв викликали повстання, котре очолили брати Маккавеї, котрі згодом стали засновниками Хасмонейської династії.
…Самаряне не схотіли зректися спогадів Сихемської святині храм на горі Гарізім неподалік міста Сихем, побудований самарянами приблизно в середині V ст. до н. е. Самаряни стверджували, що це святе місце, обране Богом, і було місцем Першого храму (Храму Соломона), знищеного вавилонським царем Навуходоносором 2-м. Після вавилонського полону протистояння між іудеями та самарянами невпинно посилювалося. Через кілька століть Сихемську святиню зруйнував юдейський цар Йоханан Гіркан. Ця гора залишилася місцем для молитов самарян і їхнім релігійним та духовним центром. Згідно з раввінською літературою, щоб прийняти іудаїзм, самаритяни найперше мають відректися від віри у святість гори Гарізім.
Нантський едикт фр. «Édit de Nantes». Документ, котрий гарантував гугенотам (французькі протестанти, кальвіністи) свободу віросповідання й значно розширював їхні політичні й громадянські права, був прийнятий 13 квітня 1598 року королем Франції Генріхом IV у місті Нант. Цей документ припинив релігійні війни католиків та гугенотів-протестантів. Був скасований 17 жовтня 1685 року Людовиком XIV. Підписаний ним Едикт Фонтенбло забороняв протестантизм у Франції.
Синхронізми одночасні явища чи події.
Апокрифи та псевдоепіграфи неканонічні тексти доповнення до Біблії.
…в місті Модині на правім березі Єрусалиму мається на увазі місто Модіїн; місце, звідки походили Маккавеї, родина, котра очолила повстання проти правління Селевкідів над Юдеєю та спроби її еллінізації. Це місто, де відбулося повстання Маккавеїв 167 року до н. е. (книги Маккавеїв). Згодом Маккавеї сформували династію Хасмонеїв, котра правила Юдеєю протягом III ст. до н. е. Зараз там знаходиться місто Модіїн-Маккабім-Реут, розташоване у центральному Ізраїлі між Тель-Авівом та Єрусалимом.
Помпей Гней Помпей Великий (10648 до н. е.) давньоримський державний діяч і полководець, консул Римської республіки. У 60 році до н. е. він разом із Гаєм Юлієм Цезарем та Марком Ліцинієм Крассом організував перший тріумвірат об’єднання трьох найвпливовіших політиків, що перебрало контроль над усією Римською республікою. Прославився під час Третьої Мітрідатової війни, внаслідок його вдалих походів Середземне море було звільнене від піратів і римський вплив було суттєво розширено на сході. В останні роки життя виступив проти диктаторських намірів Юлія Цезаря, зазнав поразки в битві під Фарсалом і був убитий у Єгипті.
Саддукейські погляди саддукеї, як і фарисеї та єссеї, представляли релігійний напрям, котрий активно поширювався протягом двох століть до зруйнування другого храму в Єрусалимі (70 р. н. е.). Саддукеї були опонентами фарисеїв. Саддукеї визнавали лише те, що написано в Торі й заперечували практики усної традиції. Вони не визнавали безсмертя душі, воскресіння після смерті, існування ангелів і духів.
…за часу імператора Адріана імператор Адріан (76138), правитель Римської імперії з 117 року до 138-го.
Aelia Capitolina Елія Капітоліна, римська колонія, збудована на місці єврейського Єрусалиму, назва якої походить від імені імператора Адріяна (Publius Aelius Hadrianus) та від назви римського пагорба Капітолія.
…студіювали Біблію в перекладі Семидесяти… мається на увазі Септуагінта, або Переклад сімдесяти тлумачів, найдавніший переклад Старого заповіту на давньогрецьку мову, який дійшов до нашого часу. Зроблений у 3 2 ст. до н. е. в Олександрії.
…його побивають в Рафії і він залишає завойоване… мається на увазі Битва при Рафії (217 р. до н. е.) між військами правителя-Селевкіда Антіоха 3-го Великого та єгипетського царя Птолемея IV Філопатора під час Четвертої Сирійської війни (219217 рр. до н. е.). Битва при Рафії закінчилася поразкою Антіоха.
…після бою при Панеасі… мається на увазі битва між Селевкідами і Птолемеями (П’ята Сирійська війна) 200 року до н. е. біля Панеасу.