2. Давні царства жидівські
(від 1100 більш-менш, до 588 до Р. Х.)

Переклад Лесі Українки

Нема історії ізраельської для періоду ранішого від того часу, коли можна запевнити пробування жидів в землі Ханаані; все, що раніш сього, належить до вигаду. Окрім деяких вказівок з Єгипту та Ассирії, документами для періоду царств служать книги Суддів, Самуїла (перші 2 кн. Царств) і Царств, і, меншої певності, Літописі (Параліпоменон), писання, маючі на меті релігійне навчання. Їх автори не так дбали про те, щоб розказати докладно про минуле ізраельської нації, скілько про те, щоб довести, як жиди, отримавши від Бога країну Ханаан, потім через часті повстання против божої волі стали негідними захисту Ягве і були вигнані з своєї батьківщини справедливо розгніваним Божеством. Іншими словами, більш чи менш виразні історичні спогади, якими послугувались письмовці жидівські, були так підібрані і скомпоновані, щоб виходила моральна наука. Сі спогади про те все ж були досить ясні що до періоду від Саула до Седекії, але вони надзвичайно невиразні щодо найдавнішого періоду, часів початкових.

В той час як книга Іс. Навіна показує нам героя сеї назви, як він мирно розділює Палестину поміж ізраельськими племенами, немов той землемір, що розмежовує вільні грунти, книга Суддів показує нам зовсім іншу картину. Перенесімось в час близький до 1100 р. до нашої ери, себто за одно століття раніш Давида. Ми допевнимось, що на гірській частині південної Сирії, перерізаної Йорданом, відбуваються дуже заплутані рухи народів. Пробуючи звести до купи сі безладні рухи, можна, здається, завважити, що купа малих гуртів, належних до одного кореня, енергічно силкується запевнити собі сталу селитьбу, роблячи тим шкоду краєвому населенню; сі малі гурти, се ханаанці. Дивлячись на карту, ось що ми завважаємо: в осередній частині Ханаанської землі, в країні, що пізніше звалась Самарією, громада ізраелітів, що зве себе колінами (племенами) Єфремовим, Веніаміновим та Манасіїним, і має своїм осередком Сихем; на південь, там де пізніше була Юдея, менше значний гурт, плем’я Юдине з головним містом Хевроном; на самій півночі, на захід від верхів Йордану, люди Нефталимські. Як тільки сі три відломи зіллються в одно, ізраельська нація буде готова. Коли глянути зараз після блискучих картин, змальованих в книзі Іс. Навіна, то період Суддів видається нам часом упадку і пониження; але зовсім інша річ, коли роздивляти його як властивий початок історії ізраельської. Тоді стане навіть дивно, як могли сі малі племена досягти в так мало корисних умовах становища досить поважного.

Як треба одкинути думку про ізраельську націю, зложену раніш завоювання Палестини, так само треба відноситись обережно і до номенклатури племен, себто, до поділів нації. Дійсно ми можемо встановити хіба сім або вісім гуртів дуже неоднакової сили, а то племена Єфремове та Манасіїне, сполучені не раз під назвою дому Йосифового, плем’я Веніамінове, Юдине та Нефталимове. Те, що звуть племенем Дановим, є, що найбільше, маленький клан; племена Іссахарове, Завулонове, Асирове, Рувімове, Гадове, Симеонове дають мало певності; що ж до Левіїного, то се видумане створіння; сего ніби то духовного племені ніколи не було на світі. «Дванадцять колін Ізраеля» повстали з ученого вигаду, а не з правдивої дійсності.

Осередні гурти, від сходу до півночі, ті що звуться звичайно «десять колін», єднаються під родовою назвою Ізраель, що значить «Бог перемагає», а не він перемагає Бога, як то сказано в легенді про боротьбу Якова з Божеством. Пізніше Юда теж уважався частиною Ізраеля, хоч елемент властиво юдейський ніколи не змішався цілковито з елементом ізраельським. Назва євреї (hibris, того бічні люди, себто з того боку Єфрату) не є справжньою назвою народу; вона призначена на те, щоб запевнити, що ізраеліти (Bene-Israel) не з Ханаану родом.

Чи се запевнення має яку основу? Чи маємо ми поважні причини вважати ізраелітів зайшлими, наприклад, з Сирії? Вище сказане може кинути непевність на все, що належить до долі Ізраеля раніш того часу, коли ми можемо встановити його пробування на землі Палестинській. Та й самий факт завоювання хіба доказаний? Зовсім ні. Проти гіпотези, що прийшов народ з Єгипту і напав на Палестину з полудня і зі сходу, можна виставити іншу гіпотезу. Одкинувши химерні розумування про властиві початки нації, можна утримувати, що ми не маємо жодного доказу пробування ізраелітів в інших країнах окрім Палестини раніше XI віку до н. е. Не маючи такого доказу, можна припустити, що ізраеліти і ханаанці жили поруч в Палестині скілька віків, поки ізраеліти не взяли перевагу, освячену Давидом і Соломоном. Сей період зародковий не лишив зовсім по собі сліду окрім деяких первісних заміток в кн. Суддів, і то вони легко вкладаються всього в два три покоління.

Вже найпізніші історики Ізраеля мусять обертатись надзвичайно вільно з текстами; у них уже нема речі про якусь перемогу одного війська, а тільки про багато спроб досить порізнених. Гурт Рувімовий і Гадовий прийшов перший під проводом ватага на ім’я Мойсея, і заволодів Галаадом, себто країною, що лежить на східнім березі Йордану; трохи згодом племена Єфремове, Манасіїне і Веніамінове теж з’явились на сході Палестини і осмілені вдачею Гадових і Рувімових людей, перейшли Йордан під приводом Іс. Навіна. Люди Юдині і собі напали на Юдею з полудня під началом Халева і зовсім незалежним способом.

Сі дотепні вигади мають ту хибу, що вони цілком самовільні; де бракує текстів, там фантазія може гуляти по волі. Отже щоб не легковажити здорового історичного методу, треба братись зовсім інакше до сього питання про завоювання Ханаану народом Ізраельським. Ми тепер в стані потвердити, що всі племена, оселені в країні Палестинській, близько 1000 р. до н. е. говорили одною мовою, з звичайними діалектичними одмінами. Поміж арамейською, мовою Сирії і арабською або мовою Арабії, єврейсько-фінікійською мовою однаково говорили фінікійці, ханаанці, євреї, аммоніти, моавіти і запевне едоміти. З сього можна вивести, що сі народи, хоч і не одного «походження», можуть уважатись маючими спільне «життя» під час цілого ряду віків; отже коли б ізраеліти були справді родом з Сирії, то їх мова відзначалась би елементами арамейськими; і знов же як би вони проживали скільки віків в Єгипті, то неможливо, щоб їх мова, а власне словниця не піддалась міцному єгипетському впливу.

Іншими словами, спільність ізраельської мови з фінікійською і знов же з моавською єсть просто неможливість, коли тільки представити собі, що ізраеліти пізно вступили в Палестину і завоювали її. Єдиний спосіб обминути такий вивід, се сказати, що після завоювання ізраеліти прийняли мову і віру палестинську; сього ж звичайно ніхто не поважиться утримувати. Отже пробування, близько 1000 р. до н. е., на південному кінці Сирії цілого збору народів одної мови єсть рішучим доказом того, що сі народи проживали там поруч дуже довго. Через те ми зважливо приймаємо, що предки ізраельської нації оселились в Палестині за скільки віків до 1100 р., коли ми уперше знаходимо їх слід.

Ізраеліти не завоювали Палестину, як зайшлий народ, а займали її довго і помалу, і тільки остатній рішучий скуток сього займання дійшов до нас. Тільки при таких умовах можна і на далі вважати ханаанців за краєву націю.

В той час як північні гурти: Нефталім, Іссахар, Завулон і Асир поринули в масі ханаансько-фінікійського люду і часто бували примушені навіть данину йому давати, осередній гурт вкупі з великим плем’ям Єфремовим зайняв вигідне становище. Чоловік на ім’я Гедеон вславився тим, що визволив своїх людей від нападів драпіжного племені мадіанітів; його син з боку, Абімелех, названий «царем сихемським», мав владу над усією країною.

В горах Нефталимських вчинилася звада між ханаанцями та ізраелітами; єврейський ватаг на ім’я Варак побиває головного ворога Сісару, той утікає, але на дорозі його вбиває жінка, що прийняла його немов за гостя. На полудні чоловік з племені Веніаміна, Аод, визволяє своїх людей від прикростів, що завдавали їм моавіти, убивши моавського царя. В країні Галааді Ієфай побиває аммонітів.

Один ізраельський герой, з малого клану Данітів, що жив на західному склоні Ефраїмської гори, Самсон, відзначається в чварах з філістимцями, що займати помор’я і багаті західні рівнини; потім сей гурт Данітів, не вдоволений зі своєї селитьби, перебирається на верхів’я Йордану і силою відбирає ханаанцям місто Лаїс-Дан. Ворожі стрічі між ізраелітами і краєвим або сусіднім населенням, ворогування між собою різних гуртів, от що можна завважити в часи раніші Саула.

Тільки в часи сього вояка веніамінського ми починаємо розбирати речі ясніше. В той час, як явився на сцені Саул, ізраеліти були в дуже лихих обставинах; філістимці позаймали великі шляхи, що провадять в Моавію або в Сирію Кізонською долиною, і наложили на ізраелітів невитримне ярмо. Їх верховодство освятилось одною блискучою побідою, коли вони захопили в свої руки дуже шановану річ, святу скриню, що оздобляла святе місце в Сіло.

Саулові і одважним воякам з племені Веніаміна випадає честь остатнього оснування нації ізраельської, в той час коли здавалось, що її розшарпані і ослаблені частки от-от загинуть. Побивши філістимців на їх власній землі, Саул виганяє їх з Ефраїмських гір; є оповідання, що він боронив країну Галаад від аммонітів; врешті він так упевнився в своїй силі, що збирався одірвати від філістимців долину Кізонську і країну середнього Йордана; якби йому вдалось се предприємство, то він би захопив великий шлях, що єднає Азію з Африкою, і прилучив би до ізраельського осередка відокремлені гурти Асира та Нефталима. На лихо доля зрадила його одвагу; Саул поліг в бою при горі Гільбоа. Події, в яких брав участь Саул, належать до другої половини XI. віку до н. е.

Діло, почате Саулом, кінчив Давид. Запевняють, ніби його сам Бог призначив замістити Саула; сей переказ, як і багато інших у біблійних книгах, належить до теологічних вигадок.

До сеї категорії догматичних застосувань треба віднести однаково все сказане про Самуїла пророка, що з початку призначив Саула на царство, а потім об’явив його упавшим. По правді ж царювання Саулове було наслідком обставин. В справі Давида от що найбільше ймовірно: Давид, родом з племені Юдиного, був з початку конюхом (джурою) Сауловим, придбав собі славу грізного вояка, оженився з одною з Саулових дочок, потім викликав проти себе справедливу чи ні заздрість царя, що підозрівав його в лихих замислах.

Давид утік від кари, сховався у філістимців і як тільки дійшла до нього звістка про нещастя при Гелбоа, подався в Хеврон, де його признали царем племені Юдиного. Почалось змагання між ним і новим ізраельським царем Ісваалом (Isbozeth), сином Сауловим. Той покинув Гаваю в землі Веніаміновій і оселився в зайорданському місті Маханаїмі. Після непевної звади обидва сперечники затримались на своїх місцях. Але по смерті Ісваала, вбитого своїми вояками, Давид став царем на усіма ізраельськими племенами. З самого початку він захопив у ханаанців сильне місто Іевус, що потім стало столицею під назвою Єрусалим.

Становище Єрусалима було дуже щасливе, се доказала прийдешність. Верховодство Ізраеля над сусідами було запевнене в часи Давида. Побиті філістимці мусили вдовольнитись хорошою приморською рівниною, що простягається від Гази до гори Карміла; з фінікійцями, що займали північний бік тієї ж гори Карміла, відносини були як найкращі. На сході аммоніти і моавіти були побиті; на полудньо-сході Ідумея завойована і прилучена до Ізраеля; на північно-сході замахи сирійців були одвернуті; на полудні драпіжне плем’я амалекіти загнані в пустиню.

Се вже чимале придбання, воно може обійтись без прикраси легендою. Царство Давидове, окрім Ідумеї, не переходило межі властивої землі ізраельської. Все воно творило собою країну невеликої просторіні, власне меншу від Швейцарії чи Бельгії; воно займало коло 250 кілометрів від півночі до полудня, а завширшки було 60 або 80 км. Ся земля складалась головно з великої полонини, густо прорізаної ярами, а подекуди долинами, багатими на воду. Вона одділялась від Середземного моря кряжем нерівної широкості, що зіставався в руках філістимців та фінікійців; треба в ній зазначити з початку долину і рівнину Кізонську, що йде від моря в напрямку Йордана, потім саму Йорданську долину з дуже пониженим грунтом.

Йордан, що тече досить бистро від півночі на південь і часто робить луки, починається попід Термоном в болотах, робить з початку озерце Мером, потім озеро Генісаретське, що лежить вже на 200 метрів нижче поверхні морської, і врешті зникає в безвихідному озері, що має 70 км завдовжки і коло 15 км завширшки, заглиблене між горами Моавськими на сході і горами Юдейськими на заході; се озеро, котрого дзеркало нижче на 400 м від поверхні Середземного моря, єсть Мертве море або Асфальтове озеро.

Земля ізраельська умірена в високій частині, гаряча в долині нижнього Йордану і навколо Мертвого моря, неплідна в південній частині, там де Юдея сходиться з пустинею Арабії Петрейської, врешті вона досить придатна до хову і випасу худоби. Збіжжя росте там легко, для винограду, фіг та олив грунт досить вигідний; в середні роки попасу не бракує; городина виростає чудово скрізь, де можна користуватись джерелами або водою, проведеною штучними ринвами. Хоч Палестина й не є «землею пливучою молоком і медом», як вславлено її у Второзаконії, проте за Давида вона була благодатною країною. Її вистачало на людність, що можна рахувати в 600 000 або 800 000 душ.

Ся людність повстала через поєднання елементу властиво ізраельського з так званим ханаанським або краєвим; за Давидового часу асиміляція, здається, була сливе повна. Додаймо, що ізраельська країна панує над зносинами Азії з Африкою; на полудньо-заході вона зноситься з багатими філістимськими містами, а головне з них, Газа, має безпосередні відносини з Єгиптом; на північно-заході вона сусідує з великими торговими містами Тиром і Сідоном; на північно-сході від неї два дні до Дамаску. Її політична прийдешність залежить від змисленності її мешканців.

На лихо народ ізраельський, багато до чого так надзвичайно обдарований, має в крові початки неспокою і рухливості і через те в браку війни з чужинцями повстають серед нього самого війни домові і підтримуються до страшного лиха. Давид, перемігши філістимців, тільки що втихомирив аммонітів, одібравши у них після великої боротьби їх столицю Рабат-Аммон, як уже проти нього знялося небезпечне повстання.

Так само як він колись пробував зсадити царя, свого тестя, так тепер він знайшов ворогів у свому власному домі, в особі свого сина Авессалома. Той казав людям юдейським та хевронським об’явити себе царем і пішов на Єрусалим, котрий Давид покинув прудко, аби сховатись на лівому березі Йордана в місті Маханаїмі, де раніш Ісваал зробив собі столицю; цар переміг повстання тільки дякуючи енергії та військовому талану Йоава, начальника царевого війська. Вернувшись у Єрусалим, Давид допевнився, що взаємна сперечність між північними племенами, зібраними навколо Ефраїма, і плем’ям Юдиним може прокинутись з першого ліпшого приводу. Вгамування повстання, що мало на чолі певного Севу, веніамінця з роду, не могло заспокоїти Давида. Так небезпека перестала загрожувати Ізраеля зокола; зло було в середині.

Соломон, один з синів Давида, взяв по ньому спадок, уживши хитрощів і зміцнив свій трон, повбивавши головних своїх ворогів, а власне свого брата Адонію. Соломон окрім деяких незначних звад займався забезпекою того, що йому полишив батько. Він поріднився з пануючою царською родиною єгипетською, утримував гарем на взір східних владарів, взявся до розкішних будов, першою з них був храм, поставлений богу Ягве в Єрусалимі, побудував палати, замчища і окопи, врядив збройниці і магазини, вириштував при помочі фінікійців кораблі на Червоному морі, осліпив ізраелітів пишнотою свого дому і повозів, куплених в Єгипті, і лишив по собі славу розкішного царя. Смерть Соломона приходиться на 950 р. до Р. Х.

Час Давида і Соломона був, не вважаючи на деякі темні плями в картині, самим блискучим і щасливим в історії Ізраеля. Історію Ізраеля можна ввести тут до купи в трьох фразах:

1) довге займання землі (інкубація), з якого тільки останні події дійшли до нашого відома, власне те, що зветься, далеко не до ладу, «часом Суддів»;

2) Ізраельська нація визволяється від небезпек з боку краєвих і сусідніх племен, дякуючи старанню Саула;

3) Давид і його син Соломон затверджують і освячують здобутки народа і основують царство жидівське на міцних підвалинах сили і блиску.

Се щасливе півстоліття не мало таких же наслідків. Зараз по смерті Соломона почавсь розбрат між Ізраелем (десятьма колінами) та Юдою. Зібравшись на раду в Сихемі, давній столиці ефраїмській, представники осередка країни, сходу і півночі, становлять умови Ровоамові, синові і наслідникові Соломона. Надто скаржаться вони на тяжкі повинності, наложені на них. Різка відмова Ровоама на сі вимоги дає знак до одрізнення Ізраеля; цар юдейський та єрусалимський мусить хутко повертатись у свою столицю, а за ним здіймається гукання: «До твоїх наметів, Ізраелю! Гляди сам свого дому, Давиде!»

Десятеро племен вибирають старшим над собою чоловіка не високого роду, що був колись при роботах над єрусалимським храмом і, здається, ще тоді своїм поводінням стався підозреним Соломонові. Дійсно єднання Ізраеля з Юдою ніколи не було щирим і близьким; воно тривало до першої сварки. Єровоам так звався новий цар ізраїльський зараз же почав окопувати свою столицю Сихем і придав нову розкіш службі, що правилась у святинях в Дані та в Віфілі (Бетелі). Сі обидва храми, збудовані давніше від єрусалимського, відзначались божими ідолами в постаті золотих волів, тим часом як в Єрусалимі шанували скриню або «ковчег», де певне лежав дорогий камінь.

Пізніше жидівські письмовці, пройнявшись виключними думками єрусалимського духовенства, ставили в гріх Єровоамові те, що він дбав про богослуження в Дані та Віфілі, і заразом легко годились з тим, що недоладно звуть «відділенням десяти племен».

Царство ізраельське, хоч і далеко значніше від юдейського, раніше від нього впало під натиском чужинців. Ми коротко розкажемо головні події, що належать до періоду від 950 до 588 р., коли Єрусалим зруйнували халдейці; перше всього те, що обходить царство Ізраельське.

Боротьба, що з самого початку повстала між Сихемом та Єрусалимом, велась досить довго без жодних значних випадків; ізраеліти окрім того мали діло з філістимцями, що почали підводити готову. Надав, син Єровоама, був убитий при облозі одного їх міста іссахарським ватагом Безою. Беза, опанувавши трон, вибрав місцем своєї влади Фірцу (Thersa), замок, поставлений трохи на північ від Сихема, і поєднавшись з сирійським дамаським царем, почав усилювати свою південну границю проти царства Юдейського.

Се була страшна погроза для Аси, царя юдейського. Він одвернув небезпеку, підкупивши царя дамаського сріблом, взятим зі свого власного і з храмового скарбу. Цар дамаський напав на північну частину ізраельського царства, Беза мусив утікати, а тим часом Аса почав загороджувати окопами шлях, по якому північні люди могли наступати на Єрусалим. Беза теж згинув від руки одного свого військового старшини, а військо вибрало на царство по ньому Омрі, що заложив місто Самарію і зробив його оселею своєї влади.

Син Омрі Ахав є може найбільш відомий з царів десяти племен. Слава його пішла з оповідання про його змагання з пророком Ілією. Він оженився з сідонською царівною Єзавелею і запровадив у Самарії богослужіння фінікійським богам Ваалу й Астарті. Він зробив з Єрихона сильне місто, щоб запанувати самовладно над усіма проходами долішнього Йордана, але мусив обернути свою силу головно на боротьбу в сирійцями. Вони ж хотіли відкрити собі доступ до моря, захопивши дороги, проложені по Кізонській долині; таким способом вони б забрали ізраелітам чималу частину їх землі, запевне найбагатшу.

Ся боротьба переходила різні фази; Самарія, обступлена тісно, ледве одбилась від сирійців; потім бились за обладування зайорданським містом Рамотом, через який входилось в країну Галаад. На малий час, при щасливій згоді, царі юдейський та ізраельський з’єднали свою зброю, щоби ради спільної користі вибити з сили ворога. Ахав загинув від рани, що завдали йому при облозі Рамота. Його внук Йорам мусив битись з моавітами, але не міг їх спинити, як те ми знаємо з напису на стовпі, недавно знайденому в Дібані.

Той же Йорам вкупі з Охозією, царем юдейським, був знову під Рамотом і був теж там ранений. Коли він вернувся в Ізреель, щоб там коронуватись, то військо вибрало царем на його місце старшину військового Єгу. Єгу подався хутко в Ізреель, місто в долині Кізонській, стратив Йорама, царя юдейського Охозію, і Єзавель, вдову Ахавову, і запанував сам на троні. Родина Єгу кинула справжнє світло на ізраельське царство. Перемоги, що здобули собі сирійці за нього, були надолужені за його сина і наслідника Йоаса. Сей цар, зачеплений Амазією, царем юдейським, напав на Юдею, взяв і сплюндрував Єрусалим, забрав скарби з храма і з палат і тоді тільки повернувся в Самарію, коли зовсім розрив вали старого Давидового міста.

Царювання його сина Єровоама II було надзвичайно блискуче; на лихо, син його і наслідник Захарія був забитий по кількох місяцях царювання; в царстві ізраельському настала анархія і воно легко дісталося ассирійцям, що вже давно загрожували що раз більше Ізраелеві своєю силою. За царя Пекаха ассирійці по просьбі Ахаза, царя юдейського, наляканого спілкою царів ізраельських з сирійськими, напали на країну, що лежить на північ від Кізона і на схід від Йордана, і вивели звідти мешканців.

Цар Осія, задумавши скинути ассирійське ярмо при помочі Єгипту, накликав облогу на свою столицю Самарію. По трьох роках завзятого змагання Самарія упала, переможці вивели ізраельських мешканців, оселили там на їх місці людей з середньої Азії і тим положили кінець царству Десяти племен. Царство ізраельське тривало близько півтретя віка (від 950 до 719 до Р . X.).

Підчас сливе півтретя віка царство Юдейське або південне мало ту велику перевагу над своїм сперечником, що воно увесь час було під одною династією, власне під Давидовою.

За те його мала просторінь, мале населення були непереможною завадою для його розвитку. Ні Ровоам ні його нащадки не могли навсправжки думати прилучити до себе силою відокремлені племена і боротьба велася більше малими нападами. Надто з Єгипту велике лихо загрожувало Юдеї; ще за Соломонового сина Сісак напав на Юдею, взяв Єрусалим і пограбував скарби з храму і з царських палат.

Аса, Ровоамовий внук, кликав на поміч сирійців проти Бези царя ізраельського. За його сина Йосафата встановились добрі відносини між двома царськими домами в Єрусалимі й Самарії. За Йорама Ідумея зовсім скидає з себе ярмо Юдеї і перестає давати їй данину. Через шлюбні зв’язки з домом самарійським запровадилось фінікійське богослуження в Єрусалимі під час панування Гофолії (Athalia); але священик Йоад зробив проти неї змову і наслідком сього було відновлення Давидового роду в особі Йоаса.

За Амасії, сина і наслідника Йоасового, цар ізраельський Йоас взяв Єрусалим і розкопав його вали. То був час великого пониження; Юдея почала підводитись за панування Азарії або Осії і за Йотама. Проте за Йотама спілка Пекаха царя ізраельського з царем сирійським знов навела страх на Єрусалим: Ахаз одвернув її, вижебравши поміч у Ассирії, але за сю поміч він мусив заплатити тяжкими жертвами.

Ім’я Ахазового сина Єзекії найбільш поважається у біблійних істориків; йому приписують реформу богослуження. Однак його час, здається, був дуже неспокійний що до політичної безпеки. Єзекія був свідком того, як ассирійський цар Салманасар взяв Самарію і зруйнував Ізраельське царство, але й він сам мусив по тім боятись тих самих ассирійців, котрих батько його так нерозумно покликав проти північного царства. Єзекія не мав досить багацтва, щоби вгамувати гнів ассирійського царя Сінаххеріба; Єрусалим, обложений тісно, ледве збувся лиха при обставинах, з яких фантазія витворила легенду з самими надзвичайними барвами.

Біблійні письмовці дорікають Манассії прихильністю його до чужих богослужень на некористь національній релігії. Його внук Йосія дуже вславлений за те, що одважно взявся до обновлення богослуження, хоч його щастя не довго тривало; цар поліг під Магедд, хотячи загородити цареві єгипетському вхід в долину Кізон, що одкривав великий шлях до Єфрату. Вагаючись з того часу між Єгиптом і Вавилонією, царство Юдейське хилилось до згуби.

Навуходоносор цар Вавилонський захопив перший раз Єрусалим і вивів з нього цвіт населення (597 до Р. Х.); Юдея зібралась на останню силу при Седекії; після геройського змагання Єрусалим був взятий, зруйнований і обезлюднений вавилонцями (588 до Р. Х.).

Седекія третій син царя Йосії, останній (двадцятий) цар Юдеї (597 (596) 587 (586) до н. е.) перед вавилонським полоном.

Хеврон одне серед чотирьох святих міст в іудаїзмі (Єрусалим, Тиверіада, Цфат).

Халев представник племені Юди, за книгою Буття, котрий з’являється під час подорожі ізраїльтян до Землі обітованої; він був одним із дванадцяти шпигунів, посланий Мойсеєм із міста Кадеш до Ханаану. Халев вірив в перемогу і після завоювання Ханаану він отримав місто Хеврон з прилеглими територіями у володіння.

Нефталім, Іссахар, Завулон і Асир згідно з книгою Буття, чотири (з дванадцяти) родоначальники дванадцяти племен (колін, поколінь) Ізраїля, походять від імен синів патріарха Якова.

Гедеон суддя та герой-визволитель єврейського народу від мадіанітів. Його життя описане у книзі Суддів.

Плем’я мадіанітів за книгою Буття, мадіаніти були нащадками Мадіана, сина Авраама та його другої дружини Хеттури (Кеттури). Згідно з книгою Суддів, Гедеон витіснив мадіанітів у західну Палестину. Після цього згадок про них майже не залишилося.

Ієфай, Єфта згадується в книзі Суддів Біблії, він був одним із суддів Ізраїля, приклад для свого народу у відданості монотеїстичній вірі Ягве. Виступав на чолі ізраїльтян у повстанні про амонітів. За перемогу він поклявся Ягве, що принесе в жертву першу людину, котру зустріне, повертаючись додому. Першою він побачив свою дочку. Леся Українка зобразила цю біблійну історію у вірші «Дочка Ієфая» (написаний 4 лютого 1904 року).

Філістимці філістимляни народ егейського походження, який мешкав у південній частині східного узбережжя Середземного моря від XII ст. до н. е. Часто згадуються у Біблії як вороги ізраїльтян, проти яких боровся Самсон і остаточно розбив цар Давид.

Лаїс-Дан очевидно, мається на увазі місто Дан. Воно було розташоване на півночі Ізраїльського царства, там мешкали нащадки племені Дана. Перед поселенням у місцевості данітів місто називалося Лаїс і воно було під владою фінікійського міста Сідон.

Сіло ханаанське місто, центральне місце поклоніння ізраїльтян протягом часу суддів (XII – XI ст. до н. е.) до спорудження першого храму в Єрусалимі.

Гора Гільбоа назва гірського хребта, котрий відділяє долину Ізреель від долини Йордан, і розташований на захід від річки Йордан. У Біблії згадується як місце, де загинув Саул у останній битві з філістимцями.

Гавая Гіва, Гева згадується у книзі Царів та книзі пророка Ісаї як північне прикордонне місто племені Веніаміна. Неподалік цього міста цар Давид переміг філістимців.

…що простягається від Гази до гори Карміла… мається на увазі гора Кармель, частина гірського масиву на північному заході Ізраїлю на території теперішньої Хайфи. На цій горі за деякими версіями жив пророк Ілля.

Амалекіти народ (або низка племен під такою назвою), котрий згадується у Старому заповіті Біблії; жив на території у напрямку до південної Аравії, на південь від Юдеї. У Біблії вони описуються як вороги Ізраїлю, з якими воювали Гедеон і Самуїл, а остаточно вони були знищені у часи Єзекії.

Мером болотисте озеро, розташоване за приблизно за 16 км на північ від Галілейського моря (зараз озеро Ель-Гулех). Біля цього озера під час завоювання Ханаану Ісус Навін переміг ханаанців на чолі з царем Явіном (книга Ісуса Навина).

Генісаретське озеро Тиверіадське озеро, або озеро Кінарет, найпоширеніша назва Галілейське море. Прісноводне озеро в Ізраїлі, найнижче прісноводне озеро на землі (212 метрів нижче рівня моря) і друге найнижче озеро серед усіх, як прісних, так і солоних водойм (після Мертвого моря). Основними джерелами живлення є річка Йордан та підземні джерела. Це озеро пов’язують із рядом чудес, здійсненим Ісусом, таких як ходіння по воді, втихомирення бурі, чудесний вилов риби й нагодування п’яти тисячі людей нею на узбережжі тощо.

Аравія Петрейська, Аравія Старіша історична область на Синайському півострові зі столицею у місті Петра.

Віфіль (Бетель) Бет-Ел місто у давній Палестині, котре знаходиться на півночі від Єрусалима. Місто часто згадується у Старому заповіті, де його пов’язують із діяльністю Авраама і Якова, а також із життям пророка Амоса. Після поділу Ізраїля Єровоам І (X ст. до н. е.) зробив Віфіль головним святилищем північного царства (Ізраїль), пізніше його полонив юдейський цар Йосія (роки правління: бл. 640609 до н. е.).

Єрихон біблійний Єрихон знаходився приблизно за 1,5 км у північно-західному напрямку від центру сучасного Єрихона. Перші поселення з’явилися там близько 10 тис. років тому. Нині місто в Палестині на західному березі річки Йордан в оазі.

Рамот Рамот-Гілеад, Галаад.

За царя Пекаха вісімнадцятий ізраїльський цар, який правив після царя Менахема. Період правління царя Пекаха визначають по-різному: 737 до н. е. 732 до н. е. або 740 (739) до н. е. 732 (731) до н. е. Його діяльність описано у другій книзі царів Біблії.

Салманасар мається на увазі Салманасар V ассирійський цар (бл. 726 721 до н. е.), який зруйнував столицю Ізраїльського царства Самарію. Ці події описані у книзі Царів.

Сінаххеріб ассирійський цар (705 (704) 681 рр. до н. е.), син Саргона 2-го. Його протистояння з юдейським царем Єзекією детально описано в Біблії.

Магедд місце, де загинув юдейський цар Йосія у битві його військ проти давньоєгипетського фараона Нехо 2-го (609 р. до н. е.).