Євангеліє по св. Матвію
Моріс Верн
Переклад Лесі Українки
В цих вказівках була ціла програма нового євангелія: це євангеліє справді було основане на тільки що згаданій нами темі і дійшло до нас під назвою євангелія по св. Матвію. Автор цього писання мав перед очима св. Марка і св. Луку, переробляв їх і приладжував так, щоб якнайпевніше досягти своєї апологетичної і теологічної мети. Взагалі, ми скажемо, що св. Матвій узяв оправу у св. Марка, а матеріал для розвитку доктрини у св. Луки.
Він бажає, за прикладом св. Луки, дати євангеліє дитячих літ, але, мабуть, вважає, що спосіб, до якого вдався його попередник, не досить відповідає тому завданню, яке він взяв сам на себе. Отже, при основній події, дивному народженню Месії в Віфлеємі, він згадує цілий ряд справ, властивих тільки йому: генеалогічне дерево Йосифа, що сягає до Давида, не через незначного Натана, а через Соломона і всю лінію царів іудейських; появу ангела Йосифові для звістки, що його жінка стала вагітна від Духа Святого і має породити Спаса-Месію; прихід магів; втеча в Єгипет; різня дітей-немовлят у Віфлеємі за наказом Ірода; повернення святої родини й оселення її в Назареті в Галілеї. Всі оті випадки підтверджують програму, визначену у св. Письмі; письменник вказує місця, які він має на думці, пояснюючи їх формулою: така-то річ сталася, аби справдилося слово, яке Господь вимовив через такого-то пророка (св. Матвія, гл. I і II).
Далі перше євангеліє йде за св. Марком, але вживаючи чималої волі в порядку і трактуванні епізодів і беручи від св. Луки елементи доктрини, власне те, що він доклав нового до історії євангельської. В першому розділі, присвяченому месійній діяльності Ісуса в Галілеї (св. Матвія III, 1 – XVI, 12), ми відмітимо ось які пункти: пояснення причин, чому Ісус прийняв хрещення від Івана Хрестителя; спокуса в пустині, представлена в іншому порядку, ніж у св. Луки; оселення Ісуса в Капернаумі, оправдане месіанським пророцтвом; розміщення на початку діяльності Ісуса великої догматичної промови, що прояснює становище християнства проти жидівства і визначає специфічну вдачу нового ладу.
Цей виклад зветься «нагірна проповідь»; це плід довгих роздумів і з нього можна вивести, що церква мала тоді вже всі способи діяльності, виразно розуміла свій догмат і напрямок, в якому мусила поводитися. Для цієї проповіді чимало елементів взято від св. Луки, але вони зв’язані і опановані одним систематичним поглядом, що надав їм більше значення. Письменник уже так віддалився від жидівства, що дивиться на нього упередженим поглядом, як, наприклад, тоді, коли підсуває Біблії слово, ще більш чуже її духові, ніж її букві: «Ненавидь ворога твого».
Св. Матвій бере на себе завдання зібрати в подальших главах усі дивні зцілення Ісусові, так як зібрав усі повчання в цілісні промови, справжнє казання ex cathedra; епізоди поділені за їхньою натуральною подібністю, але зовсім без уваги на натуральний зв’язок між ними, і якби хто хотів зв’язати їх між собою і занести в якийсь щоденник, то зустрів би неможливості і труднощі нескінчені. З цим взагалі погоджуються всі критики.
Всі промови Ісусові закругляються так, що утворюють повні і досить упорядковані виклади, що роз’яснюють той чи інший пункт християнської доктрини, такі, наприклад, поради Ісуса учням, посланим на місію (гл. X), промови, викликані посланцями Івана Хрестителя і критичні зауваження фарисеям (гл. XI і XII), ряд притч про царство боже (гл. XIII і далі).
Починаючи від сповіді св. Петра, св. Матвій не має більше причини, щоб змінювати порядок євангельського оповідання, прийнятий його попередниками; але й далі він виставляє на вид елемент доктринальний, як то видно в промовах, присвячених визначенню поняття про царство боже і виясненню деяких спірних пунктів ( гл. XVIII, XIX, XX). Цікаво було прослідкувати докладно, що св. Матвій бере у св. Луки, що лишає у нього, а що докладає свого.
В сценах останніх днів догана книжникам і фарисеям і опис останнього перелому, що має закінчити теперішній лад, написані ширше і багатші змістом, ніж у двох попередніх письменників (XXIII, XXIV, XXV). В сценах воскресіння відзначимо цікаву подробицю про римську сторожу, поставлену при гробі; це має ясніше доказати, що Ісус дійсно ожив. Згідно із св. Марком, св. Матвій переносить у Галілею те зібрання, де Месія подає останню пораду своїм учням. Він визначає програму діяльності християнського місіонера такими словами: «Ідіть і навчайте всі народи, хрестячи їх іменем Отця, Сина і Святого Духа».
Між уривками, властивими євангелію по св. Матвію, корисними для вияснення його характеру і для розуміння його тенденцій, ми вкажемо на зцілювання двох сліпих (XI, 27 – 31), що має виправдовувати останнє речення, сказане у відповідь посланцям Івана Хрестителя. Сліпці бачать (XI, 5); отже це тільки нова форма зцілювання, розказаного у св. Марка (VIII, 22 – 26); Св. Матвій поставив ту двох сліпих замість одного, як він зробив і з єрихонським сліпим (порів. св. Марка V, 1 – 7 із св. Матвієм XX, 28 – 34), як він зробив при ще більш пам’ятних обставинах, подвоївши осла, на якому Ісус в’їздив в Єрусалим, для того, щоб бути дослівно згідним із месійним пророцтвом (св. Матвій XXI, 2 – 7).
Притча про лихе зілля та добре збіжжя і її пояснення сценою страшного суду (XIII, 24 – 30 і 36 – 50) слугують для закінчення притчі про сівача; диявол є тут ворогом Месії, що хоче перешкодити його діяльності, – тему розвито в четвертому євангелії. Св. Матвій дуже зайнятий питанням про остатню долю християнської церкви і вертається до нього власне в знаменитій картині в гл. XXV, 31 – 46.
Ми згадаємо ще дивну ходу св. Петра по воді (XIV, 28 – 31), чудові обіцянки, дані цьому самому апостолові (ти єси камінь, а на цьому камені я збудую церкву мою, XVI, 17-19), дивний спосіб оплати боргів Христа і св. Петра єрусалимському храмові (XVI, 24-27). Св. Матвій бере у св. Луки притчу про загублену вівцю, але поправляє кінець, де грішник неначе ставиться вище за праведного. Там, де св. Лука написав трохи необачно: «Більше радощів у небі з одного грішника, що покаявся, ніж з дев’яноста дев’яти праведників, що не мають потреби каятись» (св. Лука XV, 7), св. Матвій ставить натомість доктрину не таку щедру, але певнішу, хоч теж освітлену тим самим глибоким почуттям божого милосердя: «Нема призволу мого батька, що на небесах, на те, щоб хоч один з сих малих загинув» (XVIII, 14).
З тієї причини він залишає притчу, хоч і таку чулу, про блудного сина і замінює її притчею «про немилосердного слугу» (св. Матвія, XVIII, 23 – 35). Через подібну рацію він жертвує оповіданням про лихого багача і Лазаря, так як раніше вже переробив дорікання , що св. Лука кидає багачам (порівн. св. Лука VI, 20 – 25, до св. Матвія V, 3 і далі). Він виразно показує прихильність до безженного життя (св. Матвій XIX, 20 – 22).
Слово, вже записане у св. Марка (X, 31): «Багато перших стануть останніми, а останніх – першими», стає темою притчі про робітників, де ті, що прийшли перше, були поставлені на рівні з іншими, здається, має натякати на становище язичників у церкві християнській (св. Марк XX, 1 – 16). Кілька слів св. Луки про вітання, зроблене Хрестителеві, дають привід до цілої притчі (порівн. св. Луки VII, 29-30, до св. Матвія XXI, 28-32).
Притча св. Луки (XIV, 16 – 24) про запрошених, що не хочуть прийти на весільний бенкет, списана з деякими новими подробицями, власне, з характерним додатком про людину, викинуту за двері за те, що прийшла не в весільній одежі, в чому можна впізнати нерозкаяне жидівство, глухе до всяких покликів (св. Матвій XXII, 1 – 14). Поводження книжників і фарисеїв згадане з нечуваною гостротою (гл. XXIII). Від св. Луки (XII, 25 – 27) взято тему гарного оповідання про десятьох дівчат (св. Матвія XXV, 1 – 15), притча про міни робиться притчою про таланти (порівн. св. Луки XIX, 12 – 27, до св. Матвія XXV, 14 – 30).
Св. Матвій пише в такий час, коли розрив християнства з жидівством рішився так безповоротно, що йому приходиться із крайньою твердістю відкинути жидівство. «Царство боже буде вам одібране – об’являє Ісус представникам жидівства, – і буде дано тому народові, що вироблятиме з нього плід». «Багато прийде від сходу й від заходу і сяде поруч із Авраамом, Ісааком та Яковом у царстві небесному, тим часом як сини царства будуть кинуті геть у темряву (св. Матвія XXI, 43, і VIII, 11 – 12)». Щоб оцінити все значення такого засуду, слід порівняти в цих двох місцях редакцію першого євангелія з редакцією св. Луки (XX, 9 – 19 і XIII 15 – 29).
Нема чого провадити далі аналіз, бо бо вже й так, сподіваємось, досить ясно доказано, що автор першого євангелія є письменник догматичний і систематичний, що переробив твори своїх двох попередників для зовсім виразного навчання релігійного. Що св. Лука зробив зі св. Марком, те св. Матвій зробив, у свою чергу, зі св. Лукою. Виходить, що всі євангелія, і св. Марка, і св. Луки, і св. Матвія, – все то писання історично-догматичні, де розказано різні обставини месійної діяльності Ісуса Назарянина під час його апостольства в Галілеї і під час останньої події, що відбулася в столиці жидівській.
Примітки
Подається за виданням: Верн М. Євангеліє. – Львів: 1905 р., с. 25 – 33.