Євангеліє св. Івана
Моріс Верн
Переклад Лесі Українки
Четверте з наших канонічних євангелій, євангеліє св. Івана, збудоване на такій же основі, як і три перші. про це вже й сам автор вважає потрібним сповістити виразно при кінці свого писання, та це й кидається в очі кожному читачеві:
«ці речі написані для того, аби ви вірили, що Ісус є Месія, син божий, і що через цю віру ви одержите вічне життя в ім’я його» (св. Іван XX, 31).
Головна причина, задля якої письменник узявся за перо, була та, що він хотів показати в Ісусові-Месії вираження вічного божого слова, вважаючи, що це завдання було не досить добре виконане його попередниками. Отже, взявши вказівки, подані у св. Марка, св. Луки і св. Матвія, він їх розставляє інакше, переробляє й змінює з неймовірною вільністю. Ця вільність не вразила християнської церкви, і писання, назване євангелієм св. Івана, було поставлене на рівні з трьома тільки що розібраними творами. Ми теж не маємо чого дуже бентежитись.
Тут головна річ – догмат, це безперечно; але ми вважаємо, що й у інших євангеліях основою теж був догмат християнський, і що вони зовсім незрозумілі, коли на них дивитись не як на твори теологічні та спекулятивні. Коли св. Лука переробив св. Марка, аби виставити у справжньому світлі доктрину про божу ласку, коли св. Матвій знов узявся до роботи своїх попередників, щоб категорично встановити принципи нового ладу, заведеного християнством, то такі попередники мусили добре надаватись новому письменникові, мусили служити просто збіркою корисних матеріалів авторові, що писав на чолі своєї праці:
«В початку було Слово (Logos); це слово було з Богом, бувши Богом само; воно від самого початку було з Богом. Через нього сталося, що всі речі були створені, і ніщо з того, що з’явилось для життя, не було зроблено без нього. В ньому було життя і життя було світло людям; але світло світило в темряві, і темрява не прийняла його» (св. Івана I, 1 – 5).
Ми маємо дивитись на поєдинок вічного божого світла, в постаті Ісуса назаретського, Месії, з силою зла в образі жидівства. Вже св. Матвій говорив про жидівство безжалісно, суворо, а св. Іван, поставлений ще далі від початків християнської громади, не бачить там нічого, окрім диявольської супротивної сили.
Євангеліє по св. Івану, надзвичайно студійоване від 60 літ, легко пройти швидким аналізом, дякуючи тому, що автор постарався звести євангельську історію до малого числа епізодів, даючи головне місце поважному розвиткові доктрини. Св. Іван лишав збоку надприродне народження, не надаючи йому значення, але звертає увагу на свідоцтво св. Івана Хрестителя про те, що Ісус є Месія (1, 6 – 35).
Власне, з самого оточення Івана Хрестителя і до певної міри за його порадою Ісус вибирає собі перших учнів, Андрія (порівн. св. Марка XI, 16 – 20) та другого, що зістався неназваним; до сих двох долучилися Симон, Петро, Пилип і Нафанаїл. Після зустрічі з Іваном Хрестителем Ісус був голосно признаний в його оточенні – те, що св. Петро об’явив потім, при кінці діяльності Ісуса (св. Івана I, 35 – 52).
Ісус переходить зараз у Галілею і в місті Кані, по просьбі матері чинить чудо, яке він учинив: він перетворює воду у вино. Здавалось би, це просто для допомоги людям, що запросили його; але значення цієї зміни напевно те, що Ісус установлює замість жидівства, що видихалось і стало життям без жодного смаку, поживне вино євангелія (II, 1-11).
Після короткого перебування в Капернаумі Ісус іде в Єрусалим задля «Паски жидівської» і там зараз робить те очищення храму, яке яке інші євангелія ставлять при кінці його діяльності. В загадкових виразах сповіщає він, що справжній божий храм єсть він сам, що його мають знищити жиди, але він має воскреснути по трьох днях. Під час свого перебування в столиці він чинить кілька чудес і викладає сенаторові на ім’я Никодимові тайни відродження і рятунку, що даються за віру в сина божого, посланого з неба у цей світ, щоб визволити його від згуби (II, 12 – III, 21).
Учні Ісуса оселяються «в землі Юдейській», де займаються хрещенням разом із св. Іваном Хрестителем, і той визнає це діло цілком законним. Тим часом Ісус наважується повернутись у Галілею після промов фарисеїв; дорогою він впиняється біля криниці Якова в Самарії, просить води у одної жінки, заводить із нею неначе диспут теологічний, при чому має нагоду сповістити наближення служби божої «духом і правдою», і самаритяни приймають його дуже щиро.
Після повернення в Галілею Ісус йде в Кану, де виконує здалека зцілення сина царського начальника війська, що живе в Капернаумі; це нова версія зцілення раба центуріонового, що розказана у св. Луки (VII, 1 і далі), у св. Матвія (VIII, 5 і далі), а їх оповідання – не що інше, як змінене оповідання про зцілення, виконане, по св. Марко (VII, 24 – 30), над біснуватою дівчиною сіро-фінікіянкою (св. Іван III, 22 – IV).
Вчинивши це «друге чудо» в Галілеї, Ісус йде знову в Єрусалим, бо трапилось якесь не означене «жидівське свято», і там зцілює біля ставу Бетесди (Віфезда), при Овечих воротах, і то в суботу, одного паралізованого, що був слабкий тридцять вісім років; це зцілення – нове видання того, що розказували інші євангелія (порівн. св. Марка III, 1 – 6, II, 3 і далі, св. Луки, XIII, 10 і далі).
Ісус об’являє своє право працювати в суботу, посилаючись на приклад невгамовної роботи свого батька, тобто Бога; він користується цією нагодою, щоб розказати про свої зовсім особливі відносини з Богом. Раптом переносимось «на той бік Галілейського моря» і письменник позичає у св. Марка (св. Марко, VI, 45 – 52) уступ про те, як Ісус прилучається до своїх учнів, перейшовши по воді. Тим часом зацікавлена юрба перепливає озеро на човнах і приходить за Ісусом у Капернаум; тоді Ісус звертається «до жидів» із містичною проповіддю, де він розвиває ту тему, що він єсть хліб життя, посланий з неба, і що, бажаючи мати вічне життя, треба їсти його тіло і пити його кров. Одразу після цих промов св. Іван подає у властивій йому формі знамениту сповідь св. Петра (св. Івана V, 1 – VI, 71).
Видно, через які зміни перейшла під пером автора четвертого євангелія перша частина євангельської історії, що розповідає про апостольство і месіанічну діяльність Ісуса. Тим часом треба зауважити, що цей письменник тільки посунув далі те вільне обертання з уступом св. Марка, якого вживали св. Лука і св. Матвій; особливо св. Матвій цілком перемінив лад епізодів і впорядкував великі догматичні промови. Під цими двома зглядами св. Іван, здається, брав приклад із такого видатного прецедента, з тою різницею, що він вибирав мале число випадків або чудес типових, і прив’язував до них свої навчання, складені з погляду містицизму, часом надто тонкого.
Обійшовши Галілею, Ісус іде крадькома в Єрусалим задля «свята жидівського, що зветься Намети»; раптом він одкривається, прилюдно протестує проти лихих намірів своїх противників, обіцяє схід Святого Духа на тих, хто вірує у нього, об’являє, що він є світло світа і вдається в різні напади на «жидів», називаючи їх синами диявола. Виголосивши своє вічне передіснування, Ісус мало не був укаменований.
Це не завадило йому зцілити хутко після того одного сліпого зроду (порівн. св Марка VIII, 23 – 25), і це стає йому приводом для промови про моральну сліпоту людей, що вважають себе видющими. Ісус виставляє себе врешті добрим пастухом, що віддав своє життя за стадо. Після свята Посвяти Єрусалимі Ісус звіщає, що він із Богом складає одну особу; ця заява викликає гнів серед «жидів», після чого Ісус відходить на той бік Йордану.
Його хутко викликають звідти звісткою про тяжку слабкість одного з його друзів, Лазаря в Віфанії, місті близьким до Єрусалиму; але Ісус навмисне гається, щоб наслідок його дивної сили міг показатися при зовсім виключних обставинах. Перед великим збором він воскрешає Лазаря, що вже три дні як помер і тіло його почало гнити. Сам чудотворець пояснив це чудо, називаючи себе самого «воскресінням і життям», і тим доводить до краю лютість своїх противників, тобто жидівську старшину. Поки він кілька днів ховається від їх лихих намірів, вони вдаються до останнього способу, щоб позбутися його (св. Іван VII, 1 – XI, 57).
Найбільш характерний епізод цього розділу, це воскресіння Лазаря; автор четвертого євангелія хотів, щоб діяльність Месії, всемогутнього лікаря терпінь людських, закінчилася вчинком надзвичайного оживлення; замість взірців, поданих попередниками (св. Марко V, 22-24, 35-43; св. Лука VII, 11-17), св. Іван дає сцену, де бере участь близький Ісусові чоловік, справжня історична особа.
Але ім’я Лазаря було взяте з притчі (св. Луки XVI, 20), а воскресіння Лазаря – це тільки переведена в діло заява, що стоїть у тому самому місці: «Коли вони не слухають Мойсея і пророків, то не впевняться, хоч би навіть який мертвий (а тут діло йде власне про Лазаря) «воскрес»» (св. Лука XVI, 31). Окрім усього того св. Іван робить Лазаря братом двох жінок, згаданих в одному епізоді св. Луки (X, 38 – 42). Коли дослідити старанно всі елементи, що увійшли в епізод воскресіння Лазаря, то з того виходить дуже ясне світло для розуміння процесу складання євангельських оповідань.
Останні сторінки, присвячені кінцевій драмі, починаються сценою помазання, що діється в Віфанії, в хаті воскресшого Лазаря, і головною особою є тут Марія, сестра Лазарева (порівн. до св. Івана, XII, 1 – 8, оповідання св. Марка, XIV, 3 – 8); як риси, властиві четвертому євангелію, ми визначимо пропуск всіх вчинків і промов між урочистим входом в Єрусалим і тайною вечерею (порівн. св. Марка XI, 11 – XII, 37); замість них маємо тут оповідання про греків-прозелітів і містичну промову Ісуса про значення його смерті (св. Івана XII, 20 – 36); сцена обмивання ніг є переведенням у діло одного навчання, поставленого вже у св. Луки в такі самі обставини (порівн. св. Івана XIII, 2 – 16, до св. Луки XXII, 24 і далі до св. Марка X, 41 і далі), установа вечері замінена довгими навчаннями про взаємну любов, про наслідки смерті Ісуса, про зіслання св. Духа, про проби, що ждуть учнів.
Різниця між св. Іваном і його попередниками, яка найбільш вражала теологів всіх часів, це незгода щодо часу, коли помер Ісус; три перші євангелія кажуть, що він святкував в останнє Пасху перед смертю, четверте ж говорить, що він був розп’ятий в той самий день, коли мало бути заколене пасхальне ягня. Це, здається, треба вважати за форму ще виразнішу спільної їм усім ідеї, що спогад про спокутну смерть Месії мусить стати на місці жидівського свята. Тільки там, де три перші ставили установу вечері в прочуванні мук, що мали настати другого дня, євангеліє св. Івана показує самий факт, що вирішив упадок давнього звичаю; емблемою цього факту стало потім християнське свято; іншими словами, смерть Ісуса поставлено просто і безпосередньо на місце жидівської Пасхи.
У сценах воскресіння ми зазначимо особливо дивні лови риби на Генісаретському озері, цей неначе додаток до євангелія (гл. XXI, сцена взята у св. Луки V, 1 і далі). Частина четвертого євангелія присвячена мукам Ісусовим і тому, що було якраз перед ними, складається із св. Івана XII, 1 – XXI, 26.
Примітки
Подається за виданням: Верн М. Євангеліє. – Львів: 1905 р., с. 33 – 43.