Оргія
Микола Жарких
Управління
|
||
Леся Українка в своїй творчості двічі зверталась до теми «митець в умовах національного поневолення»: в 1903 році написана драматична поема «У полоні», а в 1913 р. – поема «Оргія». В задачу моєї статті не входить вичерпний аналіз всіх творів Лесі Українки, написаних із застосуванням подвійного дна, тому докладний аналіз поеми «У полоні» я залишаю читачам в якості домашнього завдання.
Так само, як у випадку з поемою «Орфеєве чудо», задум поеми «Оргія» можна упевнено віднести до 1903 року. Передісторія тут така: останніми роками 19 ст. Наукове товариство ім.Шевченка у Львові ухвалило замовити серію портретів видатних українських письменників і прикрасити ними залу засідань. До числа цих письменників товариство внесло й Лесю Українку як автора двох збірок поезій і ряду окремих публікацій. Звичаї тоді були такі, що письменники не бігали по інстанціях і не нагадували: «Відзначте мене, я видатний», а сама комісія пильнувала, щоб не пропустити когось гідного. Портрет Лесі Українки був замовлений Івану Трушу, який і написав його, перебуваючи в Києві, в кінці березня – на початку квітня 1900 року.
Труш повіз цей портрет до Львова, і Леся Українка не чула про нього до 1903 року. У жовтні 1902 року, їдучи до Сан-Ремо, вона заїхала до Львова і була прикро здивована, що її портрета в Товаристві нема: І.Труш продав його Л.Пінінському. В червні 1903 р. Леся Українка, повертаючись із Сан-Ремо до Києва, знову заїхала до Львова і вимагала від І.Труша пояснень. Той виправдовувався, що не віддав портрет до Товариства, тому що він ще був не закінчений; тим не менше він таки продав його Пінінському, а для Товариства збирався написати копію. Ця прикра історія висвітлена в листі Лесі Українки до М.В.Кривинюка з 19.06.1903 р.; наслідком її був повний розрив Лесі Українки з І.Трушем та Аріадною Драгомановою.
Для повного розуміння ситуації слід нагадати, що граф Леон Пінінський (1857 – 1938) був польським політичним діячем у Галичині. Юрист за фахом, він цікавився мистецтвом. В 1898 – 1903 роках він був намісником Галичини, і якраз перебуваючи на цій посаді, він купив портрет.
Так утворилось ядро конденсації нового твору. З цієї дуже неприємної колізії Леся Українка, своїм мистецьким звичаєм, зробила драму:
– Ти продав Нерісу?!
– Ні, статую богині Терпсіхори.
(варто зауважити, що Федон на звинувачення Антея виправдовується зокрема тим, що зробить іншу статую замість проданої Меценату – і тут прочитується риса конфлікту 1903 р.).
Ситуація, в якій розгортається трагедія Антея, обрисована з великою відвертістю, незвичною для інших романтичних творів Лесі Українки. Можна впевнено говорити, що Греція в поемі – це пригноблена Україна, а Рим – пануюча Росія. Така відвертість дозволяє зблизити метод поеми з методом маскування, про який ми ще будемо говорити.
З яких саме місць поеми це видно ? Антей звинувачує Рим такими словами:
Хто ж то перейшов
по нас, як по містках, до храму слави
всесвітньої? Кого ми на собі
з безодні варварства на гору несли?
Чи ж не лягли ми каменем наріжним
до мавзолею нашим переможцям?
Все це, звичайно, повною мірою стосується відносин Греції до Риму, який її завоював, і такою ж повною мірою – до відносин України й Російської імперії в 17 – 18 ст. Оце й є текст з подвійним дном – кожен може вибирати той зміст, який йому подобається, або слухати їх паралельно, поліфонічно.
Римляни зі свого боку характеризують Грецію так:
Такі ж і їх поети:
на грецький лад Горація спартачить,
і вже вінець на чолі – лавреат!
Тут важко не побачити натяку на І.Котляревського: «Енеїду» українці вважають визначним твором, а україножери – партацтвом.
Рим Греції дав спокій і закон,
чого вона не мала споконвіку.
І тут важко не побачити зближення між добою Руїни 17 ст. в Україні і безкінечними війнами грецьких полісів у 5 – 2 ст. до н.е. Ці війни припинились, коли всі їх учасники були завойовані Римом; українська руїна скінчилась на тому, що Україною опанувала Москва і завела свою адміністрацію.
А Греція в своїй преславній школі
навчила Рим лиш бабських теревенів,
що тільки нам релігію зганьбили.
Конфлікт в російському православії в середині 17 ст. стався через те, що київські вчені (випускники Києво-Могилянської школи) переконали патріарха Никона виправити богослужбові книги. Це виправлення було доречним з точки зору наближення до грецьких оригіналів, але частина російського суспільства цих новацій не сприйняла, і закипіла жахлива релігійна війна, відома під назвою розколу.
В їх навіть мови не було ніколи!
Авжеж, був іонійський діалект,
аттічний, ще не знаю там який, –
що не письменник, то й балачка інша.
Ці закиди, слушність яким визнає навіть філеллін Меценат, нагадують закиди україножерів початку 20 ст. на адресу української літератури, яка на той час справді писалась на двох основних діалектах (наддніпрянському та галицькому).
На підставі цих фрагментів я роблю висновок, що в поемі другим дном Греції є Україна, а другим дном Риму – Російська імперія. Разом з тим основні герої та ситуації поеми досить узагальнені й абстраговані від реалій початку 20 ст.; розшукувати, хто з сучасників Лесі Українки ховався під іменем Антея, а хто – Мецената, є справою марною, бо темою поеми є зіткнення двох непримиренних ліній поведінки, а не зображення конкретних осіб. Тому в цілому метод поеми є методом подвійного дна, а не методом маскування (алюзій).
Отже, як має поводитись український митець в умовах ворожого іноземного панування ?
Панівні кола пропонують йому капітуляцію:
Я покажу Корінфові, що треба
римлянина для цінування хисту,
інакше хист лишиться неужитком.
Так чинять учні Антея (Хілон) та його друзі (Федон), цього ж прагне його дружина Неріса – але всі їх умовляння і пропозиції розбиваються об тверду волю Антея – не схилятись перед ворогом. Це несхиляння Антей розуміє надзвичайно широко, навіть фанатично, так що для нього не залишається ніяких можливостей для примирення з дійсністю. Можна сказати, що Антей – це друге, виправлене й доповнене видання Міріам, так би мовити Міріам++.
На думку Антея, капітулювати – це поїхати до Риму (імперського центру), щоб розвивати там мистецтво імперії; це пристосовувати свою творчість до смаків і вимог панів-переможців; це продавати свої твори ворогам або працювати на їх замовлення. Такі означення капітуляції можна вважати загальновизнаними, але Антей іде значно далі: він бачить капітуляцію навіть у виконанні своїх творів для ворогів, навіть у відвідинах парадного обіду (оргії), урядженої ворогами для своїх, тобто ворогів Антея.
Кожне ухилення від накресленої лінії поведінки він рішуче й без вагань засуджує як зраду:
– Чи мав би й я весь вік, як ти, сидіти
без хліба і без слави?
– Се повинен
терпіти еллін, коли хліб і славу
здобути може тільки з римських рук.
Антей не хоче зважати ні на які обставини й умови, ні на матеріальну скруту, ні на товариські зв’язки, навіть на свою сім’ю. Він не хоче знати, що люди можуть бути слабкими і що той тягар простування прямою лінією, який він несе не відчуваючи, виявляється для інших нестерпно важким. Подібно до легендарного Кітовраса, який міг ходити тільки по прямій, Антей теж не хоче і не збирається вникати у переваги обхідних шляхів і кривих ліній.
Оця фанатична відданість раз обраній лінії поведінки зближає Антея з іншим митцем, створеним руками Лесі Українки – з Річардом Айроном, героєм драми «У пущі». Оскільки ця драма написана без подвійного дна, то я зараз тільки відзначаю цю подібність, залишаючи докладну розмову про Айрона до слушного часу.
Несприйняття ворогів під будь-яким соусом (як безпосередньо-їстивним, так і метафоричним) є тільки негативною стороною програми Антея. На відміну від багатьох інших героїв Лесі Українки, він має і чітку позитивну програму:
– Чого ж ти ждеш?
– Признання в ріднім краї
без помочі ласкавих переможців.
Цей афористичний висновок є підсумком роздумів Лесі Українки над завданнями українських митців, є граничним виразом того, що може й повинен бажати собі діяч української культури. Це – не тільки підсумок творчості поетеси, але й своєрідний заповіт наступним поколінням митців.
Слід визнати, що серед цих наступних поколінь виявилось значно більше Федонів та Хілонів, ніж Антеїв. Хілони 20-го століття не тільки прославляли своїх панів-гнобителів, але й ганили все українське (такого простодушні старорежимні Меценати не здогадались вимагати від своїх панегіристів). З настанням незалежності України всі оці Хілони, не змигнувши оком, оголосили себе оборонцями і хранителями національної культури в умовах тоталітарного режиму. Не знати, чому тут дивуватись більше – чи безсоромності «хранителів», чи мізерії культури, яка потребувала для своєї «оборони» таких химерних способів…
Але ж Леся Українка не винна з того, що наступні покоління зійшли зі шляху Антея.