Метод подвійного дна і цензура
Микола Жарких
Управління
|
||
Слід чітко розуміти, що цензурні перешкоди не були причиною звернення Лесі Українки до іносказання (зокрема, до методу подвійного дна).
Російський письменник міг використовувати іносказання для обходу цензурних перепон, оскільки цензурні закони 1860-х років зобов’язували цензорів слідкувати тільки за буквальним змістом творів і забороняли їм дошукуватись потаємного змісту. І російські письменники цим реально користувались.
Наприклад, М.Є.Салтиков широко скористався методом зоофорії в циклі «Сказки для детей изрядного возраста»; в «Современной идиллии» поліцейські чини мають посади не вище квартального наглядача, але складають статут про благопристойну поведінку, тобто виконують обов’язки міністрів (алюзія); цензурними правилами було заборонено прямо писати про губернаторів – і тому в циклі «Помпадуры и помпадурши» губернатори маскуються прозорим титулом «помпадурів», які щодня спілкуються з віце-губернаторами, начальниками палат, прокурорами (згадувати цих останніх цензурні правила не забороняли).
Є у Салтикова і блискучий зразок методу подвійного дна – це «Проект о переформировании де сиянс академии» (у складі «Дневника провинциала в Петербурге»). На першому, буквальному дні змісту – це справді солдафонський проект реформування наукової установи, призначення фельдфебеля у Вольтери; на другому дні – це проект загальнодержавної системи поліційного нагляду, дуже схожий на тоталітарні поліцейські системи пізнішого часу.
І в усіх цих випадках іносказання рятувало твори російської літератури від цензурних заборон; є певна правда у тому, що «езопова мова» Салтикова була продуктом російського цензурного законодавства.
Разом з тим цензурні закони Російської імперії забороняли українську літературу оптом, на підставі самої тільки мови, і ніякі іносказання зарадити цьому не могли. В цьому полягала кардинальна відмінність у становищі української літератури проти російської. Тому українські автори вдавались до методу подвійного дна не з цензурних міркувань.