Одержима

Микола Жарких

Розглянемо тепер застосування методу подвійного дна у драматичних поемах. Зокрема, цим методом написана перша драматична поема Лесі Українки – «Одержима». На першому дні тут викладено історію Ісуса Христа та його поклонниці Міріам. Викладено любовно, майстерно, тут все прекрасно припасовано й узгоджено, і не диво, що є критики, які тільки цим шаром змісту і займаються. Зокрема, деякі запеклі феміністки знаходять тут навіть «жіночу теологію».

Але нас зараз цікавить друге дно твору.

Українське суспільство (або, коли вже бути занудно-точним, українська інтелігенція) на початку 20 ст., як воно виглядає в поемі, складається з 4 частин. Перша – це вірні слуги правлячого режиму (Слуга та Преторіанець). Друга – це люди, які співчувають революції, але не наважуються ризикувати (Йоганна, Старий). Третя (Месія) і четверта (Міріам) групи – це революціонери, з яких Месія представляє помірковану групу, а Міріам – радикальну. Всі розмови між ними вже перемовлені, всі слова вже висловлені, і розходження груп окреслюється буквально кількома словами:

– Кого ж ненавидиш ти?

– Ворогів.

– Своїх?

– Твоїх.

– Я їх казав любити.

– А я люблю… не їх.

Відносини революційних груп між собою якраз і становлять тему твору. Програма кожної групи зведена до одного слова: «ненависть» – гасло радикалів, «любов» – гасло поміркованих. Шляхи досягнення царства божого на землі (тобто революції) вони пропонують різні. Якщо радикали бачать перед собою ворогів і збираються боротись з ними усіма доступними методами, не шкодуючи ані себе, ані тим більше ворогів, то помірковані зупиняються перед питанням: а хто ж є ворогом ? Це питання заторкується в розмові про єхидну та її властивості. Радикали заміряються її розтоптати і не розуміють, які можуть бути з цього приводу сумніви, а помірковані й єхидні не відмовляють у надії на спасіння, сподіваючись, що вона покине отруту.

Радикали вважають свою систему правильною («так я узброєна в свою ненависть, як вартовий коло царської брами»), а помірковану тактику називають «хованням по норах»; помірковані не залишаються в боргу і навіть відмовляють радикалам у званні революціонерів («Ні, для тебе я не Месія. Ти мене не знаєш»), в той же час наголошуючи на своїй жертовності (свою кров «проллєм, як буде треба»).

Від якої конкретно-історичної ситуації могла відштовхуватись Леся Українка, малюючи розходження оцих двох груп ? Найбільш виразно розходження такого плану проявилось в 1879 р., коли російська політична організація «Земля і воля» розділилась на радикальну групу «Народна воля» і помірковану групу «Чорний переділ». Безперечно, було б великою необережністю твердити, що поема зображає чи описує цей конкретний історичний факт. В поемі практично всі конкретно-історичні деталі (якщо припустити, що вони були десь в задумі) загладжені, перетворені й абстраговані до повної відповідності євангельським прототипам.

Розходження груп в поемі слід вважати не політичним, ідейним чи світоглядним, а різницею темпераментів. Дуже показово, що Міріам сама не знає, як правильно окреслити своє почуття: «Та що тобі спалило душу, жінко? – Не знаю: чи ненависть, чи любов». Почуття таке сильне, що може вважатись однаково і тим, і другим (подібно як дотик дуже гарячого тіла викликає такий самий біль, як дотик тіла дуже холодного, так що не можна розібрати, гаряче воно чи холодне). У боротьбі гинуть чільні представники обох груп, бо їх вороги ніяк не можуть побачити різниці між двома революційними системами, заснованій на такій невловимій особливості, як темперамент.

Ворожий стан, для якого Міріам не шкодує виразів («єхидни», «скорпіони», «гади»), окреслений в поемі дуже стисло: «цар, і цезар, і весь синедріон, пекельна рада». Тут варто зауважити, що на першому дні поеми, в контексті історії Палестини 1 ст. н.е., цезар – це римський імператор, синедріон – храмова рада в Єрусалимі. А хто такий цар? Царя в Іудеї на той час не було, і Леся Українка це прекрасно знала, як зрештою знає кожен, хто читав євангеліє. Ця деталь, яка суперечить реаліям першого дна поеми, натомість добре вписується в контекст другого дна, на якому «цар» означає російського імператора, а «цезар» – імператора австро-угорського. Мені цей штрих здається не випадковим, хоча в цілому конкретні реалії першого дна не можуть бути однозначно співставлені з реаліями другого дна.

Зокрема, я дуже обережно ставлюся до спроб ототожнити Месію поеми з якимось конкретним діячем рубежа 19 – 20 століть. На мою думку, слід відрізняти цей образ від одноіменного образу з віршів «Я бачила, як ти хиливсь додолу…», «То, може, станеться і друге диво…», написаних трохи раніше. Ці вірші продиктовані турботою Лесі Українки за долю Сергія Мержинського, свого смертельного хворого друга. В них Леся Українка наводить євангельські історії як паралелі до своєї особистої історії, і це дає підстави для тлумачення цих віршів як автобіографічних документів.

Не так окреслений Месія в поемі. Тут він справді постає як ікона, позбавлена будь-яких натяків на конкретну особу. Всіляко підкреслюється, що він – чоловік незвичайний, вивищується над середнім людським рівнем. Міріам наголошує на цьому двічі з властивою їй екстатичністю: «того, чийого всі не варт мізинця», «він ніколи не вважав на те, що з вас ніхто його не вартий». Така висока оцінка, на мою думку, ніяк не може стосуватись Мержинського, про якого Леся завжди думала: «ви – обранець королівни», і не більше. Перебираючи діячів рубежу 19 – 20 ст., я не знаходжу особи, до якої можна було б беззаперечно прикласти наведені високі слова. Тому я думаю, що Месія поеми – це образ утопічного, вимріяного героя, якого ще не було в дійсності і який мав звершити те, що було понад силу пересічних учасників революційного руху.

Сергій Мержинський послужив дуже віддаленим прототипом для цього Месії, став, так би мовити, «стартовим майданчиком», з якого злетіла творча думка Лесі Українки. Поема становить дуже характерний для Лесі Українки зразок поезії самовираження; вона відверто співчуває Міріам і могла б, мабуть, сказати: «Міріам – це я». Оце щире самовираження часто, але помилково називають автобіографічністю. Насправді ніяких автобіографічних елементів тут нема: участь в революційному русі і ненависть до ворогів не можна вважати біографічними фактами.

Отже, ця поема – не філософська, як подекуди доводиться читати, а революційна. Хто хоче похвалити поему за її справжні, а не вигадані достоїнства, той має сказати, що це твір палкої ідейності. Він написаний заради ідеї революції, але убраний, як завжди у Лесі Українки, в досконалу мистецьку форму. Цим він відрізняється від газетної статті або книги В.І.Леніна «» (яка трактує той самий предмет – розходження радикальної і поміркованої тактик – стосовно конкретного епізоду політичної боротьби).