Орфеєве чудо
Микола Жарких
Управління
|
||
Ця драматична поема написана в 1913 році. Тема її – роль митця у боротьбі за повноцінне національне життя. Образом цього життя виступає місто, яке будують Орфей, Зет і Амфіон:
Як буде мур готовий, прийдуть люди
і докінчать хати, палати й храми,
то буде впорядкована громада,
народ не гірший від своїх сусідів.
Під гнітом ворога люди бояться приступати до будівництва міста, тобто до участі в національному житті; починають цю роботу справжні герої:
Бо до такого, брате, мурування,
як ми оце розпочали, не досить
звичайних людських сил.
Герої в цій поемі – це досить нечисленні люди, які, незважаючи на поліцейській гніт, працюють на користь української справи. Але виломів у стіні міста, тобто точок, де треба прикласти зусилля, аж надто багато. Постає питання – що має робити в такій ситуації герой-митець ? Чи стати до роботи каменяра, нарівні з іншими, занедбавши свій хист, чи творити мистецтво ?
Тут слід згадати про розмову Лесі Українки з І.Трушем та М.Ганкевичем, яка відбулась в листопаді 1901 року. Поетеса розповіла про неї І.Франку в листі з 13.01.1903 р.:
Я кинула Трушеві: «А якби вас примусили шильди малювати та вагони фарбувати для громадського добра та для хліба насущного, а пейзажам – «голову скрутити»?» – «То зовсім що іншого!» – образився артист. «А вам би казали плаци для мітинга замітати, «скрутивши голови» вашим промовам?…» – вдалась я до Ганкевича. Той мав одвагу відповісти: «Що ж, якби треба…» – «То мені було б вас дуже шкода!» – вирвалась я.
Варто звернути увагу, що лист був написаний, коли з часу тієї розмови минуло більше року. Отже, ця розмова мала великий вплив на Лесю Українку.
Висловлюючись в термінах «Орфеєва чуда», можна сказати, що Труш і Ганкевич обстоювали першу позицію – митець в умовах великої нестачі національно свідомих працівників мусить робити чорнову роботу; Леся Українка в цій розмові й потім в поемі вважала, що головна праця національно свідомого митця – творчість, в якій його не можуть заступити інші герої.
З певною обережністю можна припустити, що ця розмова стала зерном, ядром конденсації, з якого виник задум написати художній твір на цю тему; і далеко пізніше цей задум було реалізовано в поемі «Орфеєве чудо». Не знаю, чи слід надавати ваги тій обставині, що поема була призначена для збірника на честь 40-ліття творчої діяльності того ж таки Івана Франка. Але факти склались так, що Леся Українка в своїй поемі продовжила розмову з Іваном Франком про задачі митця, розпочату в 1903 році.
Відволікаючись трохи від теми подвійного дна, зауважу, що в тому ж листі до Івана Франка Леся Українка переповіла легенду про велета – визволителя народу. І цей сюжет ліг в основу поеми «Про велета», написаної через десять років після цього листа і через три дні після «Орфеєва чуда». Ця поема також призначалась для ювілейного збірника на честь І.Франка. Видно якусь дивну паралель у творчій історії обох поем, але видобути мораль з цієї паралелі я не вмію. Хіба що маємо тут виразний приклад, як довго виношувались творчі задуми Лесі Українки (ще можна сумніватись, чи справді розмова з Трушем і Ганкевичем була зародком поеми «Орфеєве чудо», але з поемою про велета справа цілком прозора й очевидна).
Але повернемось до Орфея. Він починає грати на цівниці (митець повертається до своєї сродної праці – творчості). І мистецтво творить диво – люди виходять з лісу і беруться за будівництво (тобто приєднуються до національної роботи). Це вже не герої, а пересічні люди:
От і не видно, як кінець роботі!
Не так воно вже й тяжко!
Ба, не тяжко,
як підмурівок є, кутки й остої!
Задача героїв-будівничих – вивести підмурівок і кути, тобто створити форми й напрямки роботи; задача звичайних людей – виводити далі стіни (кількісно нарощувати обсяги роботи відповідно до заданих напрямків). Роль митця зовсім «скромна»: створити чудо. Не більше, але й не менше. Чудо полягає в тому, щоб люди повірили у справу будівничих, у можливість спорудити місто й оборонятись в ньому від ворога (повірили у перемогу національної справи).
Чудо в розумінні Лесі Українки – не в тому, щоб каміння, всупереч закону збереження енергії, само уляглося в стіни під дією звукових хвиль, а в тому, що мистецтво (в поемі – музика) спрямовує реальну мускульну енергію людей, єднає її в колективному зусиллі, котре – у повній відповідності до закону збереження енергії – укладає каміння в мури. Не можу сказати, чи знала Леся Українка про закон збереження енергії (позитивних вказівок на це я не бачив), але вона мислила занадто реалістично, щоб припускати матеріальні чудеса (події, які порушують закони збереження).
Мистецтво, за поемою, мусить зіграти ту роль, яку зазвичай відіграє релігія – воно мусить стати символом єднання всіх членів національного організму. По суті, це роль нової, секулярної релігії, не обтяженої стародавніми забобонами. Натомість традиційна (релігійна) релігія як інструмент єднання, на думку Лесі Українки, не варта була й шеляга (основна причина – та, що ніхто в цю релігію не вірив).
Ясна річ, не кожне мистецтво і не в кожній історичній ситуації може відіграти таку роль. Для цього потрібно, щоб у суспільстві назріла потреба нових форм самовияву, потреба нових символів і нових прапорів. Відповідь на цю потребу може дати тільки великий митець, митець-герой як Орфей. І таким героїчним мистецтвом, яке творило нові форми національного буття, була творчість Лесі Українки. В цьому, на мою думку, полягає друге дно поеми «Орфеєве чудо».