5. Звідки чекати в Росії волі віри?
Михайло Драгоманов
Переклад Лесі Українки
Триста літ тому буде, як в Західній Європі вже почала вироблятись думка про волю віри, а в царстві московськім, що то з нього згодом виросла Російська імперія, про ту волю ніхто не думав та й різновірства там майже не було. Правда, московські царі, завоювавши татарські магометанські царства Казанське та Астраханське, повинні були терпіти там магометан і навіть, потребуючи війська, закликали їх до себе на службу. І тепер у Східній Росії є урядники татари, магометової віри, що не раз навіть ордени дістають за те, що помагають православним попам хрестити силоміць або утримувати в православній вірі різних чужеродців та різновірців, як от чуваші, вотяки і т. і.
Але найбільша частина народу в московськім царстві держалась греко-російської церкви, а трохи єретиків, як що вони де об’являлись, найбільше в колишніх вільних містах Пскові та Новгороді, то їх нищили вогнем і мечем, при чому деякі архієреї показували на приклад святої інквізиції в римській церкві. Тільки мало хто з них, як напр. благочестивий чернець Нил Сорський, в землі Новгородській, не хвалили такого насильства, а радили навертати єретиків намовами.
Але потроху почали селитись в Московській землі християни різновірці з Західної Європи. Уряд сам кликав їх, потребуючи дотепних майстрів, купців та вояків, яких в землі Московській не було. Царь Петро Перший, двісті літ тому назад, закликав багато таких чужовірців і дав їм віротерпимість, з тим тільки, щоб вони не навертали в свою віру руських православних. Він навіть позволив лютеранським пасторам німецьким в Москві засудити на смерть і спалити німця, що проповідував учення подібне до баптистського і на пізніше вчення руських духовних християн, що звуть себе «людьми божими». (І не так давно, 1862 р. російський православний уряд вислав з Росії проповідачів баптистів німців, що навчали по німецьких колоніях близько Одеси).
Але така терпимість і навіть послуги від уряду давались в Росії тільки чужим вірам, а не руським. Коли за патріарха Никона, літ з 250 тому буде, настали в Московській землі старообрядці (старовіри), потім безпопівці та інші подібні братства, то всі вони були переслідувані від правительства, і навіть бували карані на смерть огнем і мечем. Деякі з таких переслідуваних сами себе палили, десятками і сотнями, аби не попадатись в руки урядові.
З половини минулого [19] століття західноєвропейські думки про віротерпимість почали доходити і в Росію до письменніших людей, – і сам уряд почав соромитись карати смертю руських різновірців. Але переслідування їх, як то всім відомо, не минули, а часами ще побільшувались, от напр. як, і за царя Миколая Першого та за Олександра Третього. Сі переслідовання тим більше сумні, що вони противні сумлінню більшої частини людей, належних до державної церкви. Сміло можна сказати, що майже всі ті люди, що скінчили середні та вищі школи, уважають принаймні віротерпимість за річ розумну, а переслідування за віру уважають за неправдиве і нерозумне. Таким способом навіть більша половина урядовців, що виповняють пригнітаючі закони і накази вищого уряду про різновірців, в своєму сумлінні, не хвалять сих законів і наказів.
Те ж саме можна сказати і про ширшу громаду. В Росії, як відомо, проступки проти церкви, коли віддаються до суду, то судяться присяжними тільки греко-російської віри. І все ж таки часто траплялось, що такі суди оправдували оскаржених, напр. руських баптистів. Можна бути певним, що коли б подати діло про віротерпимість на рішення виборної краєвої ради (земської думи) навіть з самих руських греко-російської віри, то ся рада скасувала б теперешні тяжкі для різновірців закони і запровадила б в Росії віротерпимість.
Се нам найкраще поясняє і питання про те, від кого і від чого слід чекати в Росії віротерпимості і волі віри? – Від краєвої ради (земської думи)!
Та сьому научають і приклади чужих земель, про які ми розказали вище. З сих прикладів видко, що воля віри з’явилась поруч із іншими вільностями, коли піддані різних держав здобували право через своїх виборних правити державою вкупі з царями, або й без них через виборних законодавців, міністрів і предсідателів. Тоді краєві ради і об’являли питомі права людські, – право не бути караним без прилюдного суда громадян, право вільно вимовляти свої думки, право вільно друкувати книжки і часописі, право збиратись для того, щоб радитись про спільні справи і потреби і подавати про них заяви і просьби урядові, право закладати товариства і спілки для загальних справ і т. і.
Між такими правами скрізь ставилась і воля віри. Та вона й може триматись тільки при інших подібних правах, – бо об’явіть волю віри, а полишіть старшині право арештувати людей та карати їх без прилюдного суду присяжних, – то занадто ревний не по розуму начальник може покарати чоловіка напр. за те, що той не ходить в церкву, не дає на церкву грошей і т. п. Полишіть за старшиною, надто за духовною, право, яке вона має тепер в Росії, забороняти друкувати книжки, не ухвалені нею, то вона могтиме заборонити молитовника та інші духовні книжки різновірців.
В Росії тепер ніхто не сміє надрукувати молитовника, або іншої книжки про духовні справи на руській (московській) мові без дозволу греко-російського духовного урядовця (цензора, себто наглядача над друком). А переклади святого письма на російську мову може друкувати тільки греко-російський святійший синод. Так тепер в Росії навіть протестанти, коли хотять друкувати свій молитовник не по-німецьки, а по-московськи, то мусять подавати його до греко-російського духовного цензора. А святого письма на московській мові синод довго не хотів друкувати, а тепер, коли й друкує то тільки на московській мові, а на білоруській і малоруській, або українській, не хоче і не дозволяє привозити в Росію українського перекладу нового заповіту і молитовника, надрукованих за кордоном, в Австрії. Не дозволяє він друкувати і ніяких книжок про віру на білоруській та українській мові.
Так коли об’явити в Росії волю віри, а не об’явити волю друкування книжок, то все таки руські різновірці і навіть православні білоруси та українці можуть зостатись без духовних книг, потрібних їм, коли того не схоче греко-російський синод.
Так само коли не об’явити волі товариств, то греко-російська поліція може не дозволити різновірцям збиратися в братства, збирати гроші на свої молельні, школи, шпиталі, на поміч один одному і т. і. і захоплювати зібрані гроші, як незаконний збір, карати різновірців за такі братства і збори як за протизаконні і т. і.
Таких прикладів можна навести безліч.
Отже хто хоче, аби в Росії не було кари за віру, а була хоч віротерпимість, як по інших європейських сторонах, – той повинен бажати, щоб і в Росії в правленні державою, в складанні законів брали участь краєві ради, як і по тих сторонах. Такі порядки, коли признаються права людські і є державні краєві ради, звуться державною волею (політичною волею). Тільки державна воля й може дати Росії спочатку хоч віротерпимість, а потім і повну волю віри!
Уповати в сій справі на що інше не розумно. Так не розумно вповати в сьому на царя. Чому се майже нігде віротерпимість не була заведена царями, а скрізь заводилась краєвими радами? А коли й бували царі, що заводили якусь віротерпимість, то їх потомки ломали її. От і в Росії один тільки царь, Петро Третій, колишній лютеранин, що не любив греко-російської віри, збирався об’явити віротерпимість, і улегчив кривди старовірам (за те вони й шанують його пам’ять), але царював не довго, а його наслідники і не думали про віротерпимість.
Навіть за одного й того самого царя в Росії обходіння православних з різновірцями буває не рівне. Так за Олександра Другого бувало їм то легше то тяжче, – і коли ставало легше старовірам та лютеранам, то ставало тяжче католикам, а руських уніатів силою приганяли до греко-російської церкви, замикаючи в тюрми і навіть розстрілюючи непокірних. За Олександра Третього під час коронації і зараз після неї руським різновірцям було полекшало, а потім знов ще більш погіршало, ніж за його батька.
З сього ясно видно, що всі різновірці в Росії повинні домагатись, аби в ній була заведена державна воля. Такої волі хотять і всі розумні росіяни, вроджені в греко-російській вірі, надто ті, що отримали вищу освіту. Всі люди, бажаючі віротерпимості і державної волі, повинні згодитись межи собою, як домагатись сеї волі. Нема чого дивитись на те, хто якої віри й церкви, і що може інший вільнодумець і не хоче належати ні до якої. Все то діло сумління кожного, а в спільних справах треба йти вкупі до того, що для всіх потрібно і корисно.
А воля віри і взагалі державна воля потрібна і корисна для кожного, хто не бажає жити неправдою і кривдою іншого. Всім, значить, і треба згоджуватись межи собою, аби домагатись тої користі. Так роблять розумні люди по чужих сторонах, напр. в Англії; там, напр., зосталися ще подекуди обов’язкові для всіх податки на утримання єпископальної церкви. То тепер проти того згідно виступають і римські католики і різних думок євангелики, і вільнодумці, не вважаючи на те, що недавно ще католики проклинали євангеликів, як диявольске кодло, а євангелики звали папу римського антихристом, а всі церковники ненавиділи вільнодумців. Розумні люди тепер розуміють, що віра справа особиста, а податки і лад державний справа спільна, – і про віру можна й споритись (звичайне, тепер не лаючи одно одного і не проклинаючи, як перше), а в спільних справах іти в згоді до загальної мети.
Так і в Росії тепер треба всім розумним людям домагатись укупі державної волі, бо при ній здобудуть і волю віри.
Якими способами домагатись? То вже знайдеться, коли люди погодяться про те, чого треба домагатись. Кожний уряд уступить, коли зострінеться з більшим числом людей, що знають, чого їм треба, і просто про те скажуть.