2. Звідки взялась неволя віри в Росії?

Михайло Драгоманов

Переклад Лесі Українки

Через що завелись в Росії такі порядки в справах віри і чи вони корисні для Російської держави?

На се може відповісти тільки той, хто знає закони про віру в давніх державах, звідки їх взяли руські державці, і хто знає давні й теперешні закони про віру в інших державах, близьких до Росії.

Закони церковні, як і християнську віру, взяли руські з царства греко-римського. В те царство колись входила і земля єврейська, в якій і почалась християнська віра. В єврейській же землі, як і в многих інших царствах, де закони писали священники, були такі закони, що не дозволяли жидам в справах віри ні на крихту ухилятися від постанов священників церкви бога Єгови в Єрусалимі.

В книзі єврейського закону, що зветься «Второзаконіє», в голові 13-ій, – написано так:

Коли брат твій, син твоєї матері, або син твій, або твоя найлюбіша жінка, або близький твій друг скаже тобі потай: «служімо іншим богам», – то ти не послухаєш його; ти не пожалуєш його, не помилуєш його, не скриєш його; навпаки ти поведеш його під смерть. Твоя рука перша завдасть йому смерть, а руки всього народу прилучаться до того. Ви його поб’єте камінням на смерть.

Коли ви довідаєтесь, що в якому місті, котре Єгова, бог ваш, дав вам на мешкання, появились люди, що підмовили своїх земляків, говорячи: «служімо іншим богам!», ви дослідите діло і коли виявиться, що воно дійсно так було, то ви виріжете мечем мешканців того міста, засудивши його на страту з усім, що в ньому є, і вирізавши й худобу; потім ви зберете увесь маєток того міста серед майдану і спалите вогнем місто і весь маєток, як жертву Єгові, богові вашому, і він буде на віки звалищем і ніколи не відбудується.

На підставі сього закону священники жидівські присудили розп’яти Ісуса Христа, побили камінням Стефана первомученика та інших християн, хоч вони не вчили поклонятись іншим богам, а тільки вчили про віру не згідну з думками священників.

Такий був жидівський закон про різновірців серед самих жидів. А про чужинців іншої віри в святих книгах жидівських багато разів говориться, що бог наказує жидам, коли вони прийдуть в призначену богом землю, вигубити в ній всіх мешканців, що поклоняються іншим богам, а потім не брати жінок від чужих народів, аби через них не відбитись від свого бога.

Коли жидівську землю завоювали греки, а потім, укупі з грецькими землями, її прилучили до Римської держави, то й жиди мусіли приладжуватись до грецьких і римських звичаїв про віру. У греків же та в римлян був такий звичай, що в кожному місті могли бути свої порядки церковні, тільки нових ніхто не мав права запроваджувати в жадному місті без дозволу уряду. Частіше грецька й римська влада бувала ласкава до новин і терпіла в своїх містах усякі церковні братства, але часом починала переслідувати чужі й нові віри, занесені в їх міста.

Коли Римська держава завоювала багато земель як раз перед часом, коли в землі жидівській народився Ісус Христос, то в сьому царстві об’явилось багато вір і церковних братств многобожних і однобожних. Усім їм було досить вільно, – тільки в стольному городі Римі старшина могла заборонити усяку віру в чужих богів і вимагала, щоб усі римляне, урядовці й вояки, поклонялись богові громовникові Юпітерові, що уважався за особливого оборонця Рима і Римської держави. Та окрім того римські імператори вимагали, щоб усі приносили жертви богам за імператора вбиваючи й палячи звірину на олтарях. Через те що у всіх тодішніх давніх вірах в богів було багато подібного і у них всіх були молебні з кривавими жертвами, то за сі вимоги римського уряду суперечок не було.

З грецьких царів рідко хто примушував жидів до служби богам по грецькому звичаю, а римляне лишили жидів у їх землі правити свою службу божу, по своїй звичайній вірі, а в чужих землях тоді жиди церков не будували, бо їх закон наказував їм мати тільки одну церкву в Єрусалимі.

Але християнська віри з’явилась, як віра нова, що в жодній землі не признавалась за рідну, бога признавала тільки одного і не звала його ніяким особливим іменем, а окрім того не вживала кривавих жертв, через те християни почали здаватись римському урядові одрізненими і навіть безбожниками. А коли християни одмовлялись приносити жертви за імператора по встановленим звичаям, то грецько-римські правителі приймали їх за бунтівників.

Через те римські правителі часто переслідували християн, многих мучили і не раз приймались за те, як би зовсім знищити християнську віру. Християни, чекаючи собі надгороди в небі за муки для віри, спочатку навіть з радістю терпіли переслідування і дрочили старшину доганами нехристиянським віруванням і звичаям, але потім багато почали подавати римським правителям записки проти переслідувань.

В тих записках і в інших подібних творах християнські учителі говорили, що християни такі ж самі вірні піддані держави, як і інші, платять такі самі податки, і служать у війську, і моляться за державу та державця, хоч по свойому звичаю, а що властиве віра повинна бути ділом вільним. Вони казали, що неправдиво й нерозумно накидати чоловікові яку віру, коли він не признається до неї в своєму сумлінні, що не можна присилувати людину мати інші думки, не ті які вона має в своїй душі; силувати ж людину показувати про людське око пошану до богів, коли він її не чує, то значить ображати самого бога, бо навіть і людина не бажала б собі нещирої шаноби. Звідси розумні християнські учителі виводили, що віра єсть ділом простим межи богом а сумлінням людським і що уряд не повинен мішатись до того.

Багато римських правителів згоджувалися з тим і спиняли переслідування християн, а нарешті імператори (цісарі) Ліциній та Константин – тоді він ще був нехрещений, – видали 313 року по Різдві Христовім закон, що об’являв волю християнам і всім вірам.

Але така воля трималась не довго, бо самі християни, набравши сили, прийняли собі давні жидівські думки, що треба силоміць нищити різновірство. А серед християн, коли їх намножилось, не могла втриматись однаковість думок про віру й службу божу. З’явились у них різні думки про бога, Трійцю, про божество чи людство Ісуса Христа, про його матір, про поклонения святим та образам, про таїнства і т. і.

Священники християнські, надто архієреї, що були встановлені років через 150 – 200 після Христа, почали прибирати способів, аби запровадити однаковість в думках про всі такі річи, збирались на собори і проклинали тих, хто не згоджувався з постановами їх більшості (більшої частини їх). Коли римські правителі стали прихильні до християн, то архієреї християнські почали обертатись до них, просячи від них помочі проти різновірців, що архієреї уважали за єретиків.

За імператора Константина серед християнських учителів розгорілося змагання про те, як уважати Ісуса Христа чи односущним з Богом Отцем, чи тільки подібносущним. Архієреї попросили Константина, – а він тоді ще не був хрещений, але мав владу найвищого священника в справах давньої римської віри, – щоб він скликав вселенський собор (всесвітній збір) єпископів християнських і наказав усім християнам слухати того учення (символа віри), яке постановить більшість тих духовних. Такий собор зійшовся в 325 році в місті Нікеї, куди прибуло 318 єпископів зо всього великого Римського царства.

Більшість єпископів на сьому першому вселенському соборі об’явили, що Ісуса Христа треба уважати односущним з Богом Отцем, як вчив Афанасій, а не подібносущним, як вчив Арій, – і імператор Константин вислав на заслання Арія, а його послухачів почав карати. А через 4 роки аріани перетягли Константина на свій бік: тоді Арія визволили, а Афанасія заслали, – і з того часу імператори римські почали мішатись до справи ученнів християнських, стаючи то за одно учення, то за друге, караючи то одних, то других. Перед смертю Константин охрестився і з того часу римські імператори стали християнами і тим більше уважали себе в праві мішатись до справ віри, бо й християни набралися старосвітских думок про те, що ніби конечне треба підтримувати в царстві одновірство, караючи різновірців.

По кількох десятках літ після Константина, котрого єпископи признали за святого, імператор Феодосій заборонив усі давні служби богам різних народів, або язиків. З жидами не знали, як бути: часом їх терпіли в Римському царстві, що стало християнським, задля того що віра їх однобожна і через те, що після зруйнування Єрусалима і храму його римлянами, за бунт жидівський, вони вже не мали другого храму а через те й служби божої з жертвами, а зостались тільки молитовні зібрання (синагоги), – часами теж переслідувано і їх. Найбільші ж переслідовання терпіли в римському царстві сами християне від своїх же.

Учителі християнські тепер майже всі забули ті думки про волю віри, що вимовляли їх попередники, коли християн було менше а коли їх переслідували жиди та римські правителі. Тепер єпископи почали навчати, що християнський імператор, як постановлений від бога правитель над людьми, повинен дбати не тільки про тіло, але і про душу підданих, карати тих, що вірять не так як слід, єретиків, силувати їх переходити до правовірної або православної церкви, для їх же власної корнети, для спасения їх душ і т. п.

Горе було тільки в тому, що кожний уважав свою віру за православну, – а через те уряд християнський сьогодні переслідував одних за єресь, а завтра признавав єретиків за православних, і карав тих, кого вчора уважав православними. Сі порядки були такі нелюдяні, що нехристияни почали казати: «християнин для другого християнина все одно що вовк». А окрім того такі порядки вийшли згубливі для самого царства Римського.