4. Як зросла воля віри в Західній Європі та в Америці?
Михайло Драгоманов
Переклад Лесі Українки
Подивимось тепер як ішли справи віри в тих землях, що входили в Західну Римську імперію, і в тих, що прийняли християнську віру від сеї імперії.
Тут спочатку люди були менше начитані в справах віри, ніж в Східній імперії, а через те й суперечок за віру та богослужения тут було менше і майже всі християни слухали навчання єпископа римського, що був названий папа, себто батько. І службу божу скрізь правили на мові римській або латинській, навіть і по німецьких, слов’янських та інших землях, що прийняли християнську віру з Риму. Згодом виросли потроху різниці західної або римської служби божої від східної або грецької, а разом з тим і деякі осібні учення; напр. греки вчили, що дух святий походить від Отця а римляне додавали: і від Сина. Нарешті папи з ченцями поволі встановили такий порядок, щоб священики не женились.
Так церква латинська, або римсько-католицька, або західна почала одрізнятись від церков східних, а крім того межи патріархом Константинопольським а Римським папою почалися змагання за старшинування. Обидві сторони посварились і почали уважати одна одну розкольниками (схизматиками). Але що християн східної церкви було на заході мало, то від такої сварки мало було заколоту межи західними християнами, хіба тільки в землях слов’янських, середніх межи церквами латинською і грецькою, бо їх хотіли перетягти на свій бік то папи римські, то патріархи грецькі.
Найбільше було сварок і пролиття крові межи християнами римської церкви і грецької в Білій Русі та на Україні, коли вони належали до Польської держави. Тут римські католики силкувались навернути грецьких до своєї церкви, або принаймні до унії, себто з’єднання з Римом на таких умовах, що службу божу вони можуть затримати собі греко-російську, а тільки папу римського мусять признати головою своєї церкви. За се вийшли межи римськими католиками, з одного боку, і греко-росіянами з другого цілі війни, що довели до упадку Польську державу.
Але потроху і в західній церкві повстали і виросли незгоди за віру. З’явились і тут різні учення про віру, а крім того багато людей почали вважати недоладним, що служба божа по всіх сторонах західної церкви правиться на незрозумілій для народів мові латинській, що папи забороняють перекладати святе письмо на нові народні мови, і неправдивим те, що духовні мають окремі вигоди перед світськими: не платять податків, не піддають ся спільному для всіх суду і т. і. єпископи та папи взялись на суворі способи проти людей, що вимовляли такі думки і проти різновірців як проти єретиків. Проти них були настановлені осібні суди з ченців, що звались судами святої інквізиції, себто суди святого слідства, що карали єретиків тим, що замикали їх по тюрмах і палили на вогнищах. Проти тих міст, де було багато єретиків, і проти тих урядів, що не хотіли нищити єретиків, папи об’являли святі війни, посилаючи на них війська слухняних урядів.
Такими війнами спустошилась ціла країна в південній Франції. При тому війська папських послухачів, північних французів, били не питаючи і єретиків і католиків південних французів. Коли про се сказали одному старшині посвячених папою військ, то він відповів, що «бийте всіх, а бог на тім світі розбере, хто праведний, а хто єретик».
Тільки всі такі суворості не змогли затримати одновірства в землях римської церкви. Незабаром з’явились там учителі, котрих прозвано євангеликами, бо вони признавали за обов’язкові для християнина тільки ті навчання, що списані в Євангеліях, – а всі інші учення, порядки, звичаї та обряди римської церкви признавали не обов’язковими або навіть і відрікались від них. Євангелики дбали й про перекладання євангелія та інших книг Старого й Нового завіту на зрозумілі для простих людей мови народні. Такі були між іншим священники й професори в вищих школах (університетах) англичанин Іван Вікліф і чех Іван Гус.
Одного папа прокляв, але парафіяни не дозволили скинути його з попівства, а другого збір єпископів засудив і спалив на кострищі, не вважаючи на те, що імператор дав йому оборонний лист на вільний переїзд до збору і до дому. Імператора запевнили папа і єпископи, що обіцянки, даної єретикові, не слід дотримувати, що для єретиків нема іншого закону, як тільки смерть. Багато чехів і їх сусідів стало за Гуса і з того вийшла в Чеській землі і в сусідних землях війна межи гусівцями а католиками, де загинула сила народу.
Врешті через сто літ по смерти Гуса, в шістнадцятому столітті по Різдві Христовім євангеликів стало так багато в західній Європі, що церковна єдність там вкінець розбилась і дійшло ся до церковної переміни або, як говорять по латині, до реформи або реформації. Межи євангеликами і реформатами серед німців відзначились завзяттям Лютер, серед французів Кальвін, і через те їх прихильників прозвано лютеранами, або кальвіністами. Зовуть їх, та й інших прихильників подібних ученнів протестантами, того що, коли імператор німецький наказав лютеранам спинити церковну переміну до рішення духовного зібрання, то вони запротестували проти такого наказу.
Межи євангеликами і протестантами пішли великі різновірства, бо вони признали, що кожний може читати й розуміти біблію, як йому бог на душу покладе, а наказів священників вони не вважали за обов’язкові. Через се вийшли суперечки і цілі війни не тільки межи римськими католиками а протестантами, але й межи різними протестантськими братствами, так мало хто ще дійшов до думки, що віру треба зовсім полишити на вільне сумління людське, а конче кожний уряд, не тільки царський, але й міський хотів присилувати різновірців до своєї віри й церкви. Тоді видумали таку постанову, що чий де уряд, того мусить бути й віра.
Однак навіть німецький імператор Карл П’ятий, що то за нього почалась реформа і він багато старався, аби затримати церковну єдність і пролив багато крові протестантської, коли, втомившись, одрікся від царства і забавлявся складанням дзиґарів, то завважав, що і мертві машини, дзигарі, не можна зробити так, аби вони йшли зовсім однаково. «Ось воно як! сказав раз імператор, а я ж то хотів настроїти однаково людські душі!»
Бачивши, скілько даремної турботи та муки завдає людям мішання урядів до справ віри, деякі розсудливі люди задумались над тим раніше й глибше ніж Карл, і прийшли до таких думок, що віра мусить бути ділом вільного сумління кожної людини і що коли є віри праві й неправі, то надгороду й кару за се треба полишити на волю самого бога, а уряд до того не повинен торкатись.
Під час суперечок за реформи найперше прийшли до таких думок ті з німецьких євангеликів, яких прозвано анабаптистами, себто перехрестителями , а потім просто баптистами, себто хрестителями. [Від сих баптистів пішли тепер і наші українські баптисти, або штундарі.]
Прозвано їх так через те, що вони вважали нерозумним хрестити дітей, що не можуть розуміти віри, а перехрещували дорослих, що приставали до їх, а потім хрестили своїх баптистів уже в дозрілі літа, після того як вони навчалися віри. За се їх надто не терпіли і католики і більша частина протестантів, усяко їх переслідували і навіть на смерть карали.
Хутко подібні думки про волю віри почали вимовляти і ті протестанти, що пішли за вченим волохом Соціном, не признававшим св. Трійці, а тільки одноличного бога; тих протестантів називали соцініанами (були колись соцініани і в Польщі і в Білій Русі і на Україні. Тепер вони мають свої братства на Угорщині, в Англії та в Америці).
Коли голова французьких протестантів Кальвін вмовив уряд вільного міста Женеви спалити на вогнищі соцініанина, іспанського доктора Сервета, то вчений француз Кастеліон написав скілька творів про те, що уряди не мають права нікого карати за віру, ані силувати вірити в що небудь.
З того часу, хоч. і помалу, але освічені люди в західній Європі почали приймати такі думки і потроху заводити в закон волю віри. Спочатку була встановлена неповна воля віри, а тільки віротерпимість або просто терпимість принаймні для головних різновірств у одній державі. Так у Швейцарії або Швейцарській спілці вільних міст і гірських долин спочатку католики з кальвіністами сперечались і воювали межи собою, бажаючи кожний накинути свою віру другому, а потім згодились розділити околиці та парафії і все таки зоставатись в одній спілці. Подібна згода була встановлена і межи городами та княжествами в Німеччині, після довгого ряду війн, з котрих одна велася аж 30 літ. Ще перед тим голандські кальвіністи, одбиваючись від утисків іспанського короля, до якого земля їх припала в спадок, і хотячи зложити вільну спілку з своїх околиць, признали волю віри і для католиків.
Але то все-таки була не повна віротерпимість, бо навіть у протестантських країнах в Німеччині, Швейцарії і в Голандії не терпіли деяких протестантських громад не згідних з ученнями Лютера або Кальвіна. Першу державу, де була запроважена повна воля для всіх вір, християнських і нехристиянських, заснували англійські баптисти 1639 р. Про се варто окремо розказати.
Англія перше була католицькою державою. Від часу Вікліфа в ній з’явились євангелики, і їх католицькі єпископи, при помочі королівського уряду нищили всіми способами. Коли ж в інших землях настала церковна реформа Лютера, Кальвіна та інших, то й число євангеликів збільшилось в Англії, не вважаючи на переслідування короля Генріха Восьмого, що отримав собі за те від папи титул «оборонця віри», і сей титул королі англійські і досі носять. Тим часом король Генріх надумався обернути справу церковної реформи собі, на користь. Він об’явив себе головою англійської церкви замість папи, закрив монастирі, забрав до скарбу їх маєтки, признав деякі протестантські учення про віру, скоротив службу божу, але затримав єпископів, що настановляв сам, як своїх урядовців.
Так запроваджена була в Англії єпископальна церква, зовсім залежна від королівського уряду і англійський король став майже каліфом. Але багато англічан зоставались при римсько-католицькій вірі, а багато їх прийняли собі різні протестантські учення і заложили свої церковні братства. Королівський уряд переслідував однаково і католиків і сі братства, взагалі всіх людей незгідних з ним і незалежних від нього в справах віри.
Через се в Англії довго тяглись лихоліття і мука, так що багато англічан, надто євангелики, почали вибиратись з рідного краю за океан, в недавно відкриту землю, Америку. Але й там люди різних вір не могли спочатку помиритись межи собою, а старались жити, кожна церковна громадка окремо. Серед англійських переселенців в Америці були й баптисти, і вони натерпілись і там утисків навіть від інших євангеликів. Тоді найбільше число тих баптистів зважили заснувати в Америці громаду на землі Род-Айленд, де законом була би признана повна воля для всіх вір. Статут для Род-Айленд а з таким законом написав учений Роджер Вільямс 1639 р. і англійський уряд згодився потвердити такий статут для такої далекої землі. За тим прикладом інші населення (колонії) англійські в Америці теж почали допускати у себе вільність вір, принаймні християнських.
Сей приклад Америки став по трохи зразком і для Західної Європи. Спочатку в Англії, після того як 1688 року вигнано було королівську сім’ю, що хотіла самовладно правити державою, не слухаючи постанов крайової ради або парламенту, – було признано волю для всіх протестантських різновірств. Потім така воля почала заводитись і в інших протестантських державах Європи.
Тим часом англійські колонії в Америці зробили ще крок наперед. 1776 року вони забажали зовсім відділитись від англійського королівського уряду і скласти зовсім вільну спілку. При сьому вони поправляли свої устави (конституції) і укладали конституцію для всеї своєї спілки і написали в початку її об’явлення людських прав природжених, котрих ніхто не повинен відбирати, і межи тими правами поставили і волю віри.
Сю волю виражали в американській спілці, що не тільки всякому вільно триматися якої хоче віри і церкви, або й не триматися ніякої, але жоден уряд не може видавати зо скарбу, зібраного зо спільних податків, жодної плати або помочі ніякому духовенству або церкві, – а кожне духовенство і церква має утримуватись тільки на вільні дари своїх вірних. Се зветься повним відділом церкви від держави.
Хутко по визволенні англійських колоній в Америці від королівського уряду і французи намовили, 1789 р., свого короля скликати краєву раду з виборних від всіх станів, і ся рада почала писати устав або конституцію для Франції. За прикладом англійських американців і вона зложила об’явлення людських і громадських прав і записала межи тими правами волю віри. За тим прикладом всі держави Західної Європи почали об’являти волю віри, особливо поряд з тим як у них заводились, для участі в правленні державою, при царях та князях, і краєві ради.
Зовсім до американського розділу церкви і держави європейські землі ще не дійшли. Багато де в них ще зостались державні церкви, котрим уряди більше помагають, ніж іншим. Але за те принаймні ні в одній державі в Західній Європі нікого не силують триматись проти своєї волі якої церкви, нігде не забороняють проповіді і служби божої якої церкви і скрізь різновірці мають однакові права. – Так повинно бути й в Росії!