Думки критиків

Р. Задеснянський

Ще за життя Лесі Українки її творчість звернула на себе увагу визначних наших літературознавців, але, хоча маємо ряд статей, присвячених їй, а по її смерті в році 1913 ряд посмертних згадок, одначе за її життя наша критика не зуміла оцінити велетенського значення її творчості, а кращі її твори були (і на жаль – для багатьох лишилися) незрозумілими.

Сама Леся Українка була свідома того, що її творів читачі не розуміють, що вона настільки випередила своїх сучасників-інтелігентів (т. зв. «свідому українську інтелігенцію»), що коли її хвалять з симпатії до неї, то хвалять, або не читаючи того, що хвалять, або обмежуючися до перегляду за яких півгодини п’ятиактової драми!

По виході в 1904 році збірки її поезій («На крилах пісень») писала Л. Українка в листі: «Не здивувало і навіть не огірчило мене, що на мою книжку нема отзивів». І додає: «зрештою я не покладала рожевих надій на свою «славу» – недарма тепер поети французькі йдуть… в прикажчики». Виняток тоді творила ще Галичина, про що тут же нагадує поетка:

«Але будь справедлива до галичан – вони не мовчали ні на одне моє видання, і власне в тім краю можу я сказати: «nennt man die besten Namen, so wird auch der meine genannt». З Наддніпрянщини коли й приходили похвали то… в «листах», і тому тут же читаємо хоч би: «Писав мені теж і Грінченко подяку und Komplimenten genug… Ну, а в печаті (пресі) – мовчання. Та що ж, поділю сей фатум з Шевченком, в його компанії се не сором».

I не треба думати, що з часом почало щось змінятися! Коли Леся Українка перейшла до писання драм, певно стало ще гірше, і під цим оглядом С. Єфремов не робить жодного винятку. Ось що пише вона сама:

«Авжеж годі заперечити, що бути голосом, волаючим у пустині без відгуку, все-таки нікому не весело, хоч би він мав і так мало претензій на популярність, як я», і тоді ж, відповідаючи матері на листа, признається, що лист той «дуже втішив мене і сам собою і своїми прилогами. Авжеж-таки й прилогами – не так хвалебний тон, як саме той факт, що таки хтось і окрім ближчої родини та приятелів часом уважно читає мої, мовляв п. Русова, «ковані» речі, мене радує, бо часом мені здавалось, що драми мої належать саме до речей «хвалимих, але не читомих» (Русова, напр., не читала нічого, рецензуючи)».

По смерті Л. Українки справа мало змінилася, бо, на жаль, вона й далі належить до авторів «хвалимих, але не читомих», авторів, що ще чекають на кваліфікованого читача!

Єфремов у своїй двохтомовій «Історії українського письменства» якось дуже блідо освітлює творчість Лариси Косач і, можна сміливо сказати, не розуміє її краси та глибини.

Треба думати, що Єфремову перешкоджала належно зрозуміти й оцінити творчість великої поетки його залежність від московської критичної думки, його тенденція вкласти українські літературні явища в усталені московською критикою рамки, намагання шукати аналогій в московській літературі, українське «драгоманівство» і московське «народництво» та культ таких авторів, як «певца народного горя» Некрасова, що тяжіли над Єфремовим, і тому він відразу шукає усталених «мотивів громадської лірики» і у Лесі Українки.

Саме цій «громадській ліриці» і присвячено чотири сторінки з чотирьох і пів, уділених творчості Л. Українки. Все те (цебто найкращі і наймогутніші її твори), що не вкладалося в ту лірику, та й сам перехід до інших, глибших проблем оцінює Єфремов як явище майже негативне.

Ось що він пише на ст. 227 тому II-го своєї «Історії українського письменства»:

«Потроху й у неї самої, в її творчості одбувається виразний перелом: дедалі все тихше бринить отой міцний і дужий голос поета- громадянина, і Леся Українка все частіше тікає в глиб віків, немов щоб там знайти пристановище та захист од гіркої дійсності й ослабити почуття власної самотності». Але, твердить автор, «і там вона не могла позбутися того, що її, як інтелігентку, цікавить і мучить… З-під пера її повстають прегарні поеми в драматичній формі, як «Одержима», «Кассандра», «Йоганна, жінка Хусова», і ціла низка глибоких змістом і наче виточених формою драм, як «У пущі», «Руфін і Прісцілла», «Адвокат Мартіан», «Оргія», «Камінний господар», «Лісова пісня і т. п.».

Усім згаданим творам разом із наведеною згадкою про них присвятив Єфремов яких 25 рядків, тоді, як, напр., чотирьом повістям Б. Грінченка понад сто рядків, а творам М. Старицького – коло 200.

Наведене не лишає сумніву, що Єфремов не розумів усієї глибини і значення перечислених ним з відповідною похвалою творів Лесі Українки і не вважав потрібним присвятити їм стільки уваги, скільки належало.

Та і Єфремов помітив, що в душі Лесі Українки відбувалася внутрішня боротьба і що перед написанням кращих творів відбувся «перелом». Єфремову до серця творчість Лесі Українки до «перелому», нам – по «переломі».

Щойно в 1922 році Д. Донцов у своїй короткій синтетичній статті «Леся Українка – поетка українського Рісорджименто» відкриває нам справжню Лесю Українку і приковує до неї надовго увагу митців, критиків, а з ними й просто аматорів рідного слова. Правда, слід ствердити, що одні не хочуть свідомо погодитися з тим насвітленням творчості поетки, яке подає Д. Донцов, а другі щиро не розуміють його.

До цих останніх, на жаль, слід зарахувати націоналістично настроєну молодь, яка, в період свого захоплення націоналістичними гаслами, під впливом тої розвідки Донцова створила навіть культ Лесі Українки, канонізувавши її і включивши її в число своїх «святих», але власне наслідком нерозуміння її творів, в міру того, як «шашелі» спритно виїдали націоналістичні настрої й ідеї, лишаючи тільки назву, – почали її забувати.

Відомий критик Микола Зеров, згадуючи «Поетку українського Рісорджименто» Д. Донцова, писав не лише про те, що власне Д. Донцов у ній вказав, «яка цікава її імпресіоністична манера письма, музична природа її стилю», але й що в своїй «головно світоглядові присвяченій розправі Донцов власне дав їй високу оцінку».

Донцов віддавна захоплювався творчістю Лесі Українки, і про це захоплення говориться не раз в листах С. Петлюри до Донцова з 1913 року.

Та згадана праця Донцова була, з одного боку, занадто синтетично-конспективна, що вимагала підготованого читача, а з другого, Донцов, даючи в ній синтез найяскравіших поглядів Лесі Українки, не тільки не підкреслював, але навіть не порушував цілком, так би мовити, «моменту хронологічного».

Це, очевидячки, дало можливість Драй-Хмарі, Музичці і різним Корякам та Василенкам вправлятися в критичній еквілібрістиці, одинокою метою якої було сфальшування світогляду поетки і доведення, що вона начебто була 100-процентовою, а в найгіршому випадку – 60- чи 70-відсотковою марксисткою.

Стаття Зерова, писана невдовзі по статтях Донцова [Маємо на увазі передмову М. Зерова до шеститомного видання творів Л. Українки, що вийшло накладом «Книгоспілки» 1923 р.], безперечно, цікава і (коли прийняти під увагу час і обставини) писана досить об’єктивно, не прийняла під увагу моменту хронологічного і також не дала нам справжнього образу тієї цікавої еволюції її світогляду, яка так виразно позначилася на творчості поетки.

Вправді, Зеров не ставив собі завданням займатися висвітленням самої еволюції світогляду, але її промовчати не можна, бо без її з’ясування неможливо взагалі зрозуміти її творчість.

Тут мусимо зазначити, що коли М. Зеров більш обережно і стримано говорить про «соціалістичні симпатії» Лесі Українки, то А. Музичка просто вмовляє читачам, буцімто Леся Українка була головним організатором всього соціалістичного руху на Україні, головним провідником його і відданим борцем за марксизм.

Для осягнення цієї мети А. Музичка, за браком доказів, які б підпирали його твердження, користується антинауковими методами «доказу». Він вириває цитати з творів, не оглядаючися ані на провідну думку, ані на тему, а самі твори перетворює на т. зв. «вірменські загадки»! Він усі її твори оповіщає «символічними» і не тільки цілком довільно, не спираючися на сам твір, «розкриває» ті «символи», а й в залежності від потреби раз «розкриває» ті символи одним способом, а раз іншим.

Так, напр., на ст. 76 він впевняє нас, що в «Кассандрі» ми маємо «Іліаду українського народу» і що Л. Українка «як марксист бачить ту боротьбу, бачить це російське царське правительство, що мов ахайці облягли Трою». На сторінці ж 67–68 цей же твір пояснював той же А. Музичка цілком інакше, а саме:

«Пролетаріат дедалі все грізніше ставить свої економічні домагання та заразом… починає готовитися вихопити державну владу з рук дворянства. Стає ясною вже боротьба ахайців із троянцями за гарну Гелену (владу)».

Отже в цьому випадкові вже, очевидячки, «ахейці» мають начебто «символізувати» не «російське царське правительство» – тільки «пролетаріат», а «Троя» – це вже не український народ чи українські соціалісти, тільки… «дворянство», у якого в руках є «влада» («Гелена»)!

І це не єдиний випадок! Хоч би на стор. 72 читаємо у Музички:

«Там (в «На руїнах») і праця серед пролетарських мас і гарні наслідки цієї праці, бо пролетаріат розуміє слова пророчиці Тірци – партії в цілому й Лесі зокрема… але там же тупе нерозуміння української інтелігенції, тих левітів і пророків, що такі глухі та сліпі, що не бачать великої драми, що її переживає народ у боротьбі з царським правительством».

Отже тут «левіти і пророки» – мають бути втіленням несоціалістичної української «дрібнобуржуазної» інтелігенції, а Тірца – марксистської партії. Та на слідуючій сторінці запевняє нас автор, що в творі «Вавилонський полон» самарійські та юдейські пророки й левіти мають вже бути втіленням «деяких соціал-демократів»! Стосуючи подібний метод, один з уесесерівських критиків побачив в образі Мавки («Лісова пісня») прообраз «соціалістичного суспільства», а в Килині – «дрібнобуржуазну інтелігенцію»!

Крім цього «методу», послуговується Музичка ще й довільним пов’язуванням творів Л. Українки з її особистими переживаннями, що їх вона мала б в тих творах «виливати». Так, напр., Музичка на ст. 81–82 готовий переживанням, які мала поетка наслідком свого одруження, приписати написання оповідання «Розмова», «Айша та Магомет» і навіть «Йоганна, жінка Хусова» (ст. 83). Коли користуватися цим «методом», то можна добалакатися до того, що почати шукати в особистому життю Лесі Українки якоїсь спритної «рабині», що її чоловік Йоганни обдаровував ласками!

Мало того! І факти з нашого минулого у Музички перемінюються до невпізнання. Так, напр., А. Музичка, цілком нехтуючи як тим, що РУП була заложена в 1900 році головно під впливом М. Міхновського, який був спадкоємцем деяких ідей націоналістичного «Братства Тарасівців», заложеного в 1893 році, так і те, що ця організація виступила з націоналістичною публікацією «Самостійна Україна» та до 1904 року не носила соціалістичного характеру, пише:

«1903 рік був першою великою спробою вирвати з рук самодержавності які-небудь уступки… З огляду на неминучу боротьбу всі революційні українські партії з’єднуються разом у одну «Рев. Укр. Партію» (РУП). Ця «РУП» об’єднала в собі зразу три течії: драгоманівсько-федеративну, соціал-демократичну та народницько-революційну» (стор. 68). «Одночасно з виходом правих фракцій в 1904 році виділилася з РУП ліва течія під проводом Лесі Українки, Баска, Кавуна, Антоновича й Кирієнка. Вона зорганізувалася в «Укр. Соц. Дем. Спілку»… Ця «Спілка» бере лінію на Рос. Соц. Дем. Роб. Партію» (ст. 69).

Після подання таких не відповідаючих правді вифантазуваних «відомостей» пише А. Музичка «про діяльність «Спілки» в рамках москов. соц. демократ. партії» і додає: «Все це діється, мабуть, коли не за почином і безпосереднім проводом, то, певне, при великій співучасті Л. Українки» (ст. 70). Хоча відомості про «РУП» є фантазією Музички, хоча участь Лесі Українки в діяльності наших обмосковлених «спілчан» базується тільки на тому «мабуть», проте Музичка з запалом пише:

«Леся Українка зрозуміла, що пролетаріат має і мусить вибороти собі владу»… «Отже треба розруйнувати всі храми і піраміди». «Вся Лесина творчість відтепер є… гаслом до соціалістичної революції» (ст. 59). «Їй хотілося б усунути національну ворожнечу між РСДРП й українськими соціалістами».

Самозрозуміло, наведених тверджень (як і їх уаргументування) поважно трактувати не можна, що звичайно не виключає певного короткочасового захоплення Лесі Українки ідеями соціалізму, що його так захвалював М. Драгоманов. Це ж він в листі до Лесі Українки писав: «… я думав, що наші заведуть європейський соціалізм у себе, а «Друг» Павлика ускочив у «Что делать» («Черв. Шлях» 1923).

Та Леся Українка (як і адоратор її творчості – Донцов) виросла з соціалізму і пішла своїм шляхом, і цього змінити не можуть жодні міркування А. Музички. Що ж до твердження того ж Музички, немов би Л. Українка «хотіла усунути національну ворожнечу між РСДРП й українськими соціалістами», то воно хіба послужило базою для дальших вигадок. І так, напр., у виданих в 1948 р. ДВУ її «Вибраних творах» професор А. Гозенпуд у своїй передмові вже пише:

«Вона налагоджує зв’язки з представниками російського соціал-демократичного руху… вона гостро критикує програму «Української соціалістичної партії» за національну обмеженість, справедливо вказуючи, що ця обмеженість переростає в націоналізм» (ст. 5).

Тимчасом Леся Українка в листі з 18. V. 1890 року до брата Михайла пише: «думаю, що не минути мені ножа чи то кацапського, чи німецького», а в листі до матері з 12. III. 1912 р. з притиском зазначає «а з російського – взагалі не перекладаю!» [Тут Леся Українка, а слідом за нею і Р. Задеснянський, помилились: були переклади з М. Гоголя, І. Тургенева, М. Драгоманова, Ф. Волховського. – М. Ж.].

У році ж 1913 почувши, що українці носяться з думкою обрання відомого московського ліберального діяча, етнографа, соціолога й історика та, сказати б по-«сучасному», – «української людини» в голови української організації – зве його в листі «заволокою, потурнаком» і рішуче висловлюється проти «вибрання його в голови» [мова – про Максима Ковалевського].

Коли до цього додати, як страшенно обурювалася Л. Українка Винниченком, коли довідалася, що цей «великий патріот», ображений неприхильною оцінкою української критики одного з його творів, думав був стати московським письменником, то робиться ясним, як багато фантазії, а мало правди є в намаганнях зробити з Л. Українки «соціалістку», та ще й таку, яка могла оскаржувати «Українську соціалістичну партію» (діяла на Правобережжі) в… націоналізмі!

Друге повне видання творів Л. Українки за редакцією Б. Якубського мало на меті не з’ясувати справжні її погляди, а, навпаки, цілою низкою критичних нарисів збити читача з правильного шляху, запаморочити його, знейтралізувати вплив на нього навіть самих творів Лесі Українки і піддати йому самі чудернацькі, не раз просто таки комічні, пояснення окремих творів Л. Українки.

Коротенькі ж нариси різних авторів про Лесю Українку, що появлялися на захід від бувшої Ризької лінії, на жаль, не дають нічого нового або були здебільшого скерованою проти Д. Донцова несовісною спекуляцією на поминенню хронологічного моменту в згаданій розвідці останнього, що давало їм змогу обвинувачувати автора «Поетки українського Рісорджименто» в тенденційному, «партійному», «публіцистичному» і ще там якомусь трактуванні великої нашої поетки.

Примітки

Подається за виданням: Р. Задеснянський Творчість Лесі Українки. – München: 1965 р., с. 9 – 15.