Непростимість зради
Р. Задеснянський
В роках 1910–11 пише Леся Українка кілька творів, що в більшій або меншій мірі порушують таку актуальну для справжніх борців проблему зради та зрадництва. До них можна зарахувати «Бояриню», «Вілу-посестру» і «На полі крові». Лише в останньому творі ця проблема займає центральне, виключне місце.
В «Боярині», властиво, маємо до діла з, так би мовити, пасивною національною зрадою, яка криється за угодовською політикою. Ця драматична поема, одна з нечисленних писаних на український сюжет, дуже характерна для Л. Українки, коли мати на увазі ідеї, в ній висловлені, або оцінку вчинків дійових осіб, яка випливає з ходу дії. Степан – це син батька-москвофіла (подав у Переяславі голос за Москвою), який «дороблявся» на московській службі. Отже, ідейний плащик того батька дуже тоненький, і слушно Іван обвинувачував його в зрадництві.
Сучасні оборонці Скоропадського, які охоче покликаються на «вірність» присязі «цареві», ще й нині могли б з користю для себе прочитати хоча б влучну, повну іронії, відповідь на таке шаблонове для всіх колишніх зрадників свого народу виправдування, що, мовляв, батько «вірно додержав слова Москві» – «Та певне! Краще зрадити Вкраїну» і не менше влучну саркастичну примітку до того «sui generis» патріотизму – «однаково, чиї лизати пяти, чи лядські, чи московські»!
Викрути і софізми не поможуть! Авторка устами Івана без жалю здирає машкару «зі служіння на чужині рідній вірі, помаганням здалека пригнобленим братам», за котрим стоїть просто апетит «на соболі московські». Але Оксана, засліплена особистим почуванням, вірить брехні, що начебто саме внаслідок його угодовської політики рука Степана «від крові чиста», і за нього виходить заміж, стаючи так «бояринею».
Третя дія дає нагоду авторці викрити фальш усіх слів Степанових і показати, що за всяким угодовством криються лише особисті інтереси, яким служиться, a «для справи» може угодовець хіба десь-колись подати якусь «супліку» без надмірного ризику, але і… без наслідків! Ця угодовщина, ця «мирна політика» врешті з уст Оксани одержує рішучий засуд: «Боялися розливу крові, а не подумали, що буде, як утихомириться все!».
Потроху Степан мусить, як і всякий угодовець, зайти в глухий кут і почути від Оксани: «сидів, сидів у запічку московськім, поки лилася кров, поки змагання велось там, на Вкраїні. Ось руки, здається, чисті, проте все мариться, що їх покрила не кров, а так, немов якась іржа». Одначе закінчення твору не повинно лишати сумніву ні в кого, що на руках Степана таки є кров, але кров не так тих, що полягли смертю лицарів, а кров жертв угодовської політики, а серед них і Оксани!
Отже, зрадництво Степана, яке полягало тільки в «легальній дезерції», добре замаскованій, і демобілізації «волі до боротьби», авторка засуджує сама закінченням цього твору.
Одначе може бути й інше зрадництво, більш очевидне, а проте… не свідоме і не справжнє. Такої «зради» допустилася Віла-посестра, яку крилатий кінь виніс з бою, лишивши самого її побратима. Тут зради не було, але побратим був певний зради, ця зрада для нього суб’єктивно існувала, і вона спричиняється до його заламання.
Згадавши вже раз про цей твір, мусимо зазначити, що перша половина була написана в 1898 році і нічого особливого в ній немає, але друга, написана в 1911 році, варта того, щоб на ній хоч трохи спинитися! Віла в другій частині спромогається на героїчний вчинок, виявляє у відношенні до психічно заламаного побратима рішучість і твердість мужа-лицаря, і туга, яка огортає її після того, вже є того роду, що від неї «стає серцю тісно в грудях».
Жалібний спів Віли – це вже не плаксиве голосіння, а «весняний грім» (що віщує оновлення природи), сльози, що ронить вона «в лютім горі», падають, як дощ весняний, а справжній трагізм того горя будить в горах «світляні веселки, і велика понадхмарна туга нам на землю радістю спадає». Ця конструктивна роль справді великої туги, героїчного трагізму та думка, що той, хто втратив охоту до боротьби, до розросту, почуття насолоди ризиком і змаганням, є вже «трупом за життя», якого слід усунути з дороги – це те нове, що дала нам Л. Українка в цьому творі. Цього всього, звичайно, не написала б Леся Українка в році 1898, коли почала була цей твір.
Але погляньмо на твір, в якому поетка оригінально, по-новому, розглядає проблему зради, твір, головним героєм якого є класично-символічний Юда Іскаріот. У Лесі Українки Юда є матеріалістом, що не міг зростися з ідеями Христа, не міг їх збагнути, але, продавши Христа, все ж соромиться цього, докори сумління його мучать, і він, не признаючися навіть собі в тому, все ж тікає від людей, купуючи за ціну крові – поле (знов матеріальні добра за зраду вищих нематеріальних цінностей).
Випадково його пізнає стороння пересічна людина, яка нічого спільного не має з християнами і з простої цікавості вислухує оповідання Юди. Як і кожен зрадник, щоб себе виправдати, мусить Юда очорнювати Христа. Перекривлювання мови Христа викриває ту ненависть, яку почуває кожен зрадник до того, кого (чи що) зрадив… за свої укривані таємні докори сумління. Чим сильніші докори, – тим глибша ненависть.
Довго розпитує прочанин Юду, намагаючися зрозуміти справу і винести свій присуд. Самолюбний, підозрілий і образливий Юда не міг навіть розуміти Ісуса (доказом є хоч би пояснення причастя), але це нерозуміння він тепер свідомо перебільшує, щоб усправедливитися перед самим собою і мати змогу, відновивши втрачену духову рівновагу, далі жити…
«Сам винен» (Ісус) – це одинока дошка рятунку для Юди. Але об’єктивний суддя – прочанин не може стати на становище Юди, особливо його обурює підлий спосіб зради – поцілунком, і радить Юді «краще вже мовчати, коли вчинив ти отаке плюгавство». Але Юда мовчати не може, він мусить виправдатись не так перед прочанином, як перед собою. Та викрути не помагають. На увагу, що його поцілунок «був зовсім холодний», він чує лише: «мовчи! Не говори! Чи гад теплий, розпарений на сонці, чи холодний – однаково бридкий»! Очевидячки, належиться зрадникові одне – бойкот, проклін, камінь! Навіть таку потрібну воду прочанин вертає, не бажаючи нічого мати від Юди!
В цьому творі ми маємо не лише надзвичайно глибокий аналіз психіки зрадника, але й такий характеристичний для Лесі Українки безкомпромісовий осуд зрадникам. Це варто спеціальної уваги, коли пригадаємо, що часто мало не за людей, гідних пошани, мають у нас не тільки різних Короленків та Винниченків, Скоропадських і Сірків, а навіть і М. Кулішів, Скрипників, Сосюр та інш., що цілуючи зраджували рідний край, аби лише потім могли усправедливитися. «нерозумінням» або «несвідомістю» чи навіть «обставинами»!
Рішучий осуд, огида до зрадника, не зважаючи на всі «виправдуючі» мотиви, виложені самим зрадником людині цілком безсторонній, незаінтересованій, осуд, навіть з боку цієї людини – це те нове, властиве справжній Лесі Українці, що тут знаходимо.
До прекрасних, характерних для світогляду Лесі Українки поем, належить своєрідно оброблений світовий мотив «Трістан та Ізольда» під назвою «Ізольди Білорукої». Трагізм ситуації і твердість характерів відчувається тут в кожному слові. Трістан Лесі Українки не має ні краплі м’якості чи сентиментальності, навіть може має щось, що межує з певним демонізмом. Побачивши раптом, як йому здавалось, Ізольду Золотокосу, і запитавши, «чи для лицаря свого убила чоловіка», він, не чекаючи на заперечення, згоджується вдруге випити келих кохання. На запит, що має робити Ізольда Білорука, яка не може перестати кохати, він без жалю і вагання каже:
«Нехай вона в Єрусалим
Іде на прощу боса».
Це все скоріше нагадує героїв оповідань Барбе д’Орвільї зі збірки «Диявольське», як героїв тодішньої української літератури! Та Ізольда Білорука має таку ж, як і він, горду, тверду й сильну душу, яка відкидає рішуче любов, що була скерована на неї помилково, хоче бути сама собою і без жалю вбиває своїми словами Трістана (якого любить гаряче) і так, перемігши Ізольду Золотокосу, іде в домовину зі своєю здобиччю, радіючи, що «його покриє чорная коса».
Примітки
Подається за виданням: Р. Задеснянський Творчість Лесі Українки. – München: 1965 р., с. 39 – 42.