Героїзація боротьби і крові

Р. Задеснянський

При кінці 1900 року на початку 1901 твори цієї не лише нашої найбільшої поетки, але одного з кращих поетів світової літератури, набирають питомих для її творчості рис: глибини почуття й думки, стислості й прецизійності вислову та просто подиву гідної твердості, сили й простоти.

Однак мусимо признатися, що й тоді під оглядом ідеологічним, хоча авторка вже мала 28 років, кристалізація її світогляду в формі видержаної системи ще не закінчилася. Зрештою, це не має для нас рішаючого значення. Вона раніше серцем, а щойно потім розумом знайшла свій власний шлях, і тому в цей переломовий момент рішає не формальна її приналежність чи симпатія до якоїсь партії, а ці нові настрої та ті нові думки, що в майбутньому скристалізуються в логічний, суцільний світогляд, який вона популяризуватиме своєю творчістю доби її розцвіту.

Бувають члени, напр. соціалістично-революційної партії, в яких не лише мало соціалістичності, але цілковито немає й сліду жодної революційності. Леся Українка сповідувала в тих роках віру, яка могла бути сформульована так: жоден устрій, жодна демократія, жодна соціалістична утопія («Про утопію в белетристиці») не є цінності самі по собі. Варті зате найбільшого подиву і пошани справжні вартості, а саме: відданість ідеї, мужність, сила духу, жертвенність і відвага, твердість душі, любов і ненависть, гордість і патріотизм, честь нації, а ці всі прикмети виявлюються і набирають глибини та сили лише в боротьбі.

У цьому періоді творчості має на думку Лесі Українки рішаюче значення в самому процесі боротьби за визволення, кажучи словами самої поетки, не «програма», а «тільки барва, мелодія раптова», що «бунтує кров», і тому найпекучішим бажанням її є, щоб її слово, її пісні «краяли, а не труїли серце, піснею були, а не квилінням», «вражали, різали, навіть убивали», але «не були дощиком осіннім».

І такими дійсно були її дальші твори.

Звичайно, драматичні твори, що вимагали не лише настрою і наставления, а добре розробленого, продуманого світосприймання і світогляду, під цим оглядом, так би мовити, дещо відстають від лірики, доганяючи її у щойно згаданому розумінні з деяким запізненням. У своїй «Осінній казці», писаній в 1905 році, ще не висуває авторка на перше місце національного моменту, ще боротьба з устроєм абсорбує її увагу. Там за рядом символів ще криються відгуки революційної боротьби проти абсолютизму в Росії. Принцеса – це втілення скоріше волі й слави, ніж влади (новий синтез по доконаному аналізі залежності між волею і владою буде подано поеткою аж при кінці її життя в «Камінному господарі»).

Тут іде боротьба взагалі за волю. Є король (символ деспотизму і абсолютизму), є лицарі, що пробують видряпатись на гору і здобути ув’язнену принцесу (очевидячки, революціонери взагалі), є «служебка» – втілення життєвої буденщини (цей образ відживає потім в Килині), міщанство, яке вдає також ідеалістів, щоб «врятувати їх» і, опанувавши, виявити своє справжнє «я», а їх обернути в щось подібне до свиней.

Лицар, що ховається в свинарнику – може нагадувати Пера Гюнта у Доврі, а порада служебки, «як часом хто стане приглядатись, то ти хрюкни – подумають безрога», нагадує жадання володаря тролів, щоб Пер Гюнт причепив собі хвіст і обернувся в троля. Пастух-адміністратор заводить реформи (чистку хлівів), щоб… утруднити лицарям переховування й боротьбу.

Боротьба тих, що були доглядачами при хлівах, з «будівничим», які до тої боротьби використовують череди худоби – це прозорий натяк на погроми і протиакцію уряду, скеровану проти робітників та «будівничого». І нарешті – зневіра лицаря – це надто виразна алюзія до ідеаліста-революціонера з інтелігентів, що зневірився в дальшій боротьбі. Коротко, весь цей твір (як щодо тематики, так і щодо форми не надто визначний) – це данина Лесі Українки тогочасним хвилевим революційно-соціалістичним впливам, з-під яких вона скоро визволилася.

Діалог «Три хвилини», хоча ще також не порушує питання національної боротьби, а так би мовити, весь у площині громадської боротьби, повинен нас цікавити хоч би тому, що в ньому авторка дає відповіді на питання, зв’язані з тактикою всякої політичної боротьби. Тут уже вона виразно дає перевагу не словесним «аргументам» чи логічним доказам, а крові. В творі «Три хвилини» читаємо: «Кров Цезаря проливши, Брут обмив усе болото Цезарських тріумфів».

Але цього мало: авторка хотіла б з’ясувати, що «більше вічне – кров чи ідея», і цілковито в дусі сучасних нам соціологів схиляється до того, що «не в ідеї сила, в самій крові». Це значить, що ідея мусить бути, але силу їй дає кров і те бажання, яке є в нашій крові, виявляти себе, свій світогляд.

Фальшива ідея, звичайно, може дати для самих її визнавців несподівані наслідки, однак, найкраща ідея вмре з її творцем або лежатиме «муміфікована» в якійсь бібліотеці, не впливаючи на хід подій, коли не буде людей, щоб хотіли, давши їй свою кров, перетворити її в діючу силу. Власна кров борців давала завжди життя ідеї, й ми з перспективи історії бачимо, що не грало надто великої ролі те, що то була за ідея (приклад: іслам, комунізм).

«На твоїй підвалині не може те встояти, що стоїть на моїй», бо «ми будуємо різне», але кожний хоче, щоб його було зверху «на теє, щоб сказати: я найсильніший». Отже, по суті ідея є засобом до влади, а сили набирає вона «з крові посвячених мучеників».

Що ж до життя, то навіть «занадто гарне, занадто вільне» життя менш варте «за сумніви і смерті неминучої трагізм», а тому жирондист, який власне зберіг своє життя на те, щоб «не вмерла з ним разом його ідея», приходить врешті до переконання, що ліпше було б, якби він «змагався, поривався, тремтів би за життя своє хвилеве», бо в тому змаганні, а навіть і смерті, є власне сама суть життя. Підставою поступу і розвитку є, власне, боротьба за те «нове», в що вірить і за що годиться віддати своє життя одиниця, яка цим самим бореться за щастя майбутніх поколінь. Отже, вже тут ми бачимо дальше поглиблення ідеї конечності і привабливості боротьби. Поруч з бойовими настроями з’являється у поетки все більше критичне ставлення до соціалістичних доктрин.

В 1906 році пише вона драматичний твір «У катакомбах». Поетка розуміє, що те «визволення», яке обіцяє в дальшому майбутньому (на небі) соціалістичний Інтернаціонал, не є справжнім визволенням, бо і тут, в церкві (партії) є нації-раби і нації-пани, і будуть вони в Царстві Божому (соціалістичній державі).

Раб-неофіт (українська молодь), що починає по-націоналістичному думати, мусить почати боротьбу з «єпископом», що символізує російський соціалістичний провід, і закидає йому служіння ідеалові, який мало що різниться від теперішнього несправедливого ладу. Адже ж на думку тих «провідників» мусила б українська нація «самохіть схилитися в ярмо» (порівн. твердження Леніна, що хоча кожний московський комуніст мусить визнати право України відділитися, але жодний український комуніст, коли він не перестане бути комуністом, не може з того права скористатися, тільки мусить «добровільно» добиватися залежності від Москви, бо інакше його «гординя була б до сатанинської подібна»).

Але наша молодь, що прийшла у соціалістів «шукати волі, бо сказано: Ні пана, ні раба», питається, «нащо маєм ще самохіть у ярма запрягатись?». Вона усвідомлює собі, що волю може дати лише «живої крові дорога порфіра», але й обвинувачує чужих ідеологів і проповідників, що то вони по тій крові, «немов по багряниці, постеленій для кесарських тріумфів», пройшли до храму слави, мов «тих богів фаланга незчисленна». І тому раб-неофіт покидає церкву, щоб «віддати честь титану Прометею» і йти вслід йому, але власним шляхом.

Це закінчення, як зрештою й твір, заслуговує на більшу увагу, бо воно є дальшим етапом на шляху повного унезалежнення Л. Українки, заповідженням боротьби за власну ідею і висловом небажання проливати кров «за жодного з богів». Тут несамохіть нагадується закінчення Шевченкового «Кавказу», в якому він висловлює жаль, що його друг віддав життя і кров за чужу ідею.

Поему «У катакомбах» закінчено 6 жовтня 1906 року, а 13 жовтня того ж року написала Лариса Косач твір «В дому роботи, в країні неволі», який начебто далі розгортає і поглиблює попереднє питання: відношення навіть лівих, робітничих груп пануючої нації до таких же груп поневоленої нації.

В поемі «У катакомбах» ідейний представник поневоленого народу не знаходить спільної мови з провідниками організації, що має оновити світ і вести життя на нових основах, а в творі «В дому роботи, в країні неволі» вже безпосередньо сам пролетаріат поневоленої нації усвідомлює собі, що не може бути спільної мови між ним і пролетаріатом пануючої нації. Ці думки з певністю не прийшли авторці легко і були наслідком глибокої і старанної ревізії тої «данини часу», свого хвилевого захоплення популярними вже тоді ідеями соціалізму.

В цьому творі вона підкреслила той факт, що завжди пролетаріат пануючої нації має легшу працю і йде йому праця легше, бо він, навіть працюючи в важких умовах, все ж відчуває, що творить власні культурні й економічні цінності, зміцнює власну державу і позицію своєї нації в світі. Коли б він став «вільним» (захопив би владу в свої руки), він би продовжував ту ж працю, лише змінивши розклад часу, та достосував би її до своїх потреб і смаку бо, каже він, ми «всі єгиптяни, працюємо не тільки поневолі, а й з охоти».

Тут Леся Українка немов передбачила своєю геніальною інтуїцією шлях, яким піде також і московський пролетаріат по захопленні влади в руки, змушуючи шанувати своїх Кутузових і Суворових та даючи в лице не одному свому вчорашньому «товаришу праці», що не хоче далі будувати й поширювати Московську імперію.

Пролетаріатові поневоленої нації те все чуже, непотрібне, незрозуміле, і тому він каже свому «товаришу», що він «розруйнував би всі ті храми й піраміди! Порозбивав би всі камінні довбні. Всіх мертвяків повикидав би геть! Загородив би Ніл і затопив би увесь той край неволі». На звичайній мові це значить знищення ворожої культури, держави, традиції – навіть спомину про ворожу націю! Удар в лице від «братнього пролетаріату» ілюструє проречисто, чим є насправді «єдність пролетарів усіх країн».

Нам, що бачили реактивізацію культу Кутузова, Багратіона, Петра І, Суворова, були свідками, як у Виборгу поставлено пам’ятник Петру І, там же, де він стояв за Росії Романових, а Мазепі виголошено анафему вдруге вчорашнім «рабом» царів – москвином, – може, було б легше (отже, було б меншою заслугою) прийти до думки «повикидати геть всіх мертвяків», але для авторки цього твору за тих часів і обставин треба було справді мати геніальну інтуїцію і розум, щоб дійти так скоро до істини, що пролетаріат поневоленого народу «є рабом рабів», що йому «чужий цей край неволі» і в ньому «товаришів нема».

Так Леся Українка піднялася ще на один щабель, скидаючи зі себе намул чужих думок та поглядів і випереджуючи не лише сучасників, а й багатьох діячів, що жили на десять, а то й двадцять років пізніше і вже мали щойно згадуваний фактичний «експериментальний» матеріал, якого не мала авторка.

В тому ж році пише поетка «Айшу й Мохаммеда», що віддзеркалює погляди її на почування, як на щось суцільне, всеохоплююче, та підкреслює наявність в людині чогось такого «вічного», що є поза добром і злом, поза красою, що є може найвартніше в людині, хоча ми його не вміємо навіть назвати!

Ця тема близько в’яжеться з проблемою подружжя й любові та конфліктом між тим почуванням та вищим обов’язком, поглядами. Цей конфлікт зображено в «Йоганні, жінці Хусовій», і то так, як властиво творчості справжньої Лесі Українки – героїня, людина сильна, в стані заціпити зуби і без скарги виконувати найважчі обов’язки во і’мя вищої ідеї.

Але було б помилкою вважати, що вже Леся Українка цілком перемогла і зліквідувала всі рештки чужого їй світовідчування. Глибокі і поважні зміни не доконуються так скоро. Приблизно тоді повстає свого роду трагедія безсилля – «Кассандра». Хто знає, чи не саме певна розбіжність між виробленим власним світоглядом справжньої вільної людини і фізичними можливостями, оточенням, а навіть особистими відрухами душі, підказали саме таке трактування історичного сюжету.

Кассандра Лесі Українки – це, сказати б словами Франка, «паралітик з блискучими очима», що все знає, все передбачає, всім боліє, але не в стані нічого змінити. Вона має страшний дар завжди знати правду, і вона ж є втіленням ідеї одноти, а не «відносності» всякої правди, яку часом так важко знести чи сприйняти.

Ця правда здебільшого «жах наводить на людей, люди тратять решту сили й глузду або ідуть з одчаю на пропаще». Знести цю правду може хіба сама Кассандра, в жилах якої тече кров титана Прометея і, може, тому вона не хоче благати Долю, щоб не прийшло те, що неухильно статись має, знаючи добре, що це даремна праця, а богів – «рабів її (Долі) благати і даремно і низько. Я рабинею рабів не хочу бути».

Але ця горда тверда жінка все ж є жінкою, і тому, коли доводиться їй видати засуд і особисто виконати його, піддається співчуттю, жалю і не в стані виявити належну твердість у відношенні до полоненого грека. Несамохіть насувається питання, чи не маємо тут також висвітлення того, яке «милосердя» і в якому випадкові осуджувала Л. Українка. «Милосердя» до того одного ворога було одночасно жорстокістю, що була далека від всякого милосердя, до сотень і тисяч земляків-троянців, які мали загинути саме наслідком цього її «милосердя»!

Все згадане робить постать Кассандри ще більш трагічною, і хто знає, чи певна частина того трагізму не була більш зрозумілою для авторки, що бачила, як її тривожний голос губився в людській пустелі, майже без видимого їй сліду. Адже ж Леся Українка сама писала про свою творчість, як про «голос волаючого у пустелі»… без відгуку!

Примітки

Подається за виданням: Р. Задеснянський Творчість Лесі Українки. – München: 1965 р., с. 31 – 36.