Національно-визвольна боротьба
Р. Задеснянський
В році 1900 в своїх ліричних творах, коли авторка ще ставила питання, «чи тільки блискавицями літати словам, що з туги народились», і пробувала писати на інші теми, в іншому роді… мусила остаточно ствердити: «Ні, я покорити її не здолаю, ту пісню безумну, що з туги повстала». Слово Лесі Українки вже тоді частіше «б’є чорними крилами, мов хижая птиця, і ранить». Слово те безкомпромісове і для вищих цілей навіть руйнує приватне щастя людське – «вбогу хатину, останній притулок» в динамічному розгоні до вищої мети, «байдуже лавиною скидає в безодню».
Адже ж не залежить великій ідеї на окремих одиницях, сірих звичайних людях, коли та ідея може принести щастя майбутнім поколінням нації. Це закон, Богом даний природі і всьому живому, закон, згідно з яким мати навіть малої пташки жертвує життям для добра пташенят. Майбутнє – вище сучасного! А кожна справді велика ідея в остаточному має служити саме щастю майбутніх поколінь. Це – коли хочете спростачена пігмеями думка Макіавеллі «велич мети – виправдує засоби», очевидно при умові, що мета є справді «велика», цебто така, яка є й мудра, і можлива до здійснення, і здатна дати справедливе щастя мільйонам людей!
Отже, на думку поетки, то приватна справа тих сірих людей, що «необачно» попали між молот і ковадло.
Колишня лагідність і солоденькість зникли без сліду з творчості Л. Українки, і сама авторка каже, що в ній «нічого лагідного нема».
В своїй творчості Леся Українка «помститись хоче. Вогнем, отрутою, мечем двосічним туги».
«Коли вам страшно, – каже поетка, – геть з дороги», «летить безумна пісня – стережіться!»
Бо ж сама авторка вже не в стані припинить боротьби, їй гидко, вона не в стані навіть подумати про капітуляцію, а на саму думку таку «рука стискає невидиму зброю, і в серці крики бойові лунають».
Та й тому не конче Леся Українка «вибирає» собі теми, бо пісня її, як вона сама казала, «безумна», і авторка «покорити її не здолає».
В розцвіті своїх духових сил, сорокалітня поетка, важко хвора фізично, майже вже напередодні своєї передчасної смерті (вмерла вона в 1913 році) знову вертається (бо мусить) до найбільш болючого, але й найбільш цікавого їй питання – національного. І тоді повстає один з шедеврів творчості великої нашої поетки – «Оргія», яку вона пише в роках 1912–1913.
Цей твір, який можемо вважати поважним вкладом у скарбницю світової літератури, не стратить своєї актуальності доти, доки існуватиме в світі національна неволя, в якій би то не було формі.
Формально, акція відбувається в Римській імперії, в Корінфі, де на тлі греко-римських відносин може Леся Українка виразно поставити ряд проблем і окреслити позиції, які займати мусять представники певних течій серед пануючої і серед поневоленої нації, але в істоті речі як ті відносини, так і основні типи є властиві для всякої держави всіх часів, де є національне поневолення.
Правда, деякі критики (Якубський) звужують до смішного і значення, і обсяг порушеної проблеми до відносин в бувшій Росії. А вже доказом повного нерозуміння або, гірше – бажання затемнити виразно поставлене питання і відповідь авторки, є спроба звести все до відносин між «російським царатом, російським пануючим класом і українським мистецтвом» чи до ототожнювання «римських завойовників – з російською буржуазією і панством на Україні, а корінфських греків – з українською інтелігенцією, нездатною до революційної акції; Антея ж та його учнів – з «новою силою», яка «має знищити владу римських завойовників» (Коряк).
Такі пояснення не витримують жодної критики, бо невідомо, чому мали б ми бачити в особах римських завойовників лише царат, і то російський, а в корінфських греках не взагалі напівзденаціоналізовані верстви поневоленої нації, з яких виходили різні Коряки, Щупаки і т. п., а українську інтелігенцію? Чому в особі Антея чи в його учнях ми мали б бачити цілу плеяду Троцьких, Нахамесів, Коряків, Луначарських, Скрипників і інш. на чолі з Леніним? Чи знайдемо хоч найменший натяк на «лівизну» поглядів Антея, на класовий підхід, на бажання змінити суспільний устрій? Очевидно, ні!
В дійсності ж Леся Українка, яка, пишучи цей твір, вже досягла вершин своєї творчості, давно піднялася понад перебільшування класових антагонізмів і з надзвичайним мистецьким тактом і пластикою змалювала відносини між нацією пануючою і поневоленою не в момент її підбиття чи визвольної боротьби (коли ці відносини ясні навіть для поверхового глядача), а в, так би мовити, «другій стадії», коли вже поневолення втратило гостроту і пануюча нація не потребує для осягнення своїх цілей надто часто користатися з сили.
Про збройну боротьбу вже немає мови, лише окремі патріоти намагаються, спираючися на мистецтво, вдержати націю при життю, в надії що тоді, коли вже надійде слушна хвилина, вхопиться вона і за зброю. Певна свого панування пануюча нація в особах різних своїх представників начебто по-різному ставиться до культури та прав поневоленого народу.
Прокуратор – це націоналіст пануючої нації, типу польських народовців чи Пуришкевича або Гітлера і т. п. Префект – в істоті річі мало чим різниться, але підхід його, методи, ним стосовані, є інші, він начебто «об’єктивіст» і «прихильник права».
Зате ліві кола (оскільки б ми спинилися на московському прикладі) від найлівіших лібералів до однодумців Сталіна включно представлені в особі Мецената. Це свого рода Б. Шоу – англійців, Карл Маркс, чи Жорес, польський Василевський, Т. Глувко, чи російський Рилеєв, Чернишевський або Ленін (маючи на увазі лише їх національні погляди). Хілон – це Гоголь, Драгоманов чи Винниченко, а Федоном міг би бути і Коряк (коли б не брак хисту). Неріса – це та молодь поневоленої нації, що шукає приємностей, успіхів, розголосу і насолоди.
З численних діалогів і суперечок дійових осіб, з їх вчинків і заховання читачеві ясно, що Леся Українка багато раніше за нас, не маючи навіть досвіду часів світової війни і російської революції, прийшла до висновку, що всі верстви пануючої нації, хоча різними шляхами, різними методами, але незалежно від їх декларативних заяв, однаково ставляться до поневоленої нації й стремлять до закріплення свого панування. Розмова між римлянами, яка попереджує прихід Антея на оргію, виявлює весь фальш солодких слів Мецената і узасаднює конечність для всякого, хто з мусу вступив на шлях угоди, але не втратив ще національної гордості й ідейності, кінчити так, як кінчить Антей.
Вже в першій дії поетка вказує, як справжній націоналіст поневоленої нації повинен ставитися до своєї культури (в першу чергу засвоїти її цілком, а лише після того має шукати доповнення засвоєного «по всьому світі»). Та цей «увесь світ» в уяві перевертнів (Хілон) все буде практично обмежуватися до школи, урядженої ворогом (Меценатом) з метою денаціоналізації поневоленої нації [пригадаймо, як М. Драгоманов намагався ширити навіть серед галичан, що жили у Відні і вільно володіли німецькою мовою, не лише оригінальні московські твори, але й переклади зі світової літератури на московську мову].
Вони дуже легко змішують державну приналежність з національною і цим «улегшують» собі перекінчицтво (Антей: «я, і ти, і наша мова латинськими вже стали?» Хілон: «Розумів я властиво римське, та змилив у слові»).
Тут же Леся Українка викриває нещирість аргументів, якими лише пробує виправдатися Хілон, і змушує його визнати на останку, що йде він до чужої школи не для науки… а для кар’єри! Для цеї кар’єри готові такі людці віддати свій хист і звеличувати ворога своєї нації! Справжній патріот, що, як Антей, пристрасно ненавидить ворога (слова матері Антея), виганяє Хілона. Сестра Антея – то також націоналістка і патріотка, а Неріса – молоді плебейські маси, міщанство, «народ». Антей їх любить, вбачаючи в них дітей своєї нації, але це зіпсуте покоління (дочка рабині-танцівниці), яке шукає лише насолоди і матеріальних благ.
До Антея приходить його учень Федон намовляти на угоду (запросини на оргію). Цею нагодою скористалася авторка, щоб показати той «комплекс нижчості», що є такий характерний для поневолених націй, – Федон, захоплений особою Мецената, «такий привітний, неподібно, що великий пан, говорить так…»; до того ж здається рабській душі Федона, що навіть Антея «перший оцінив» той же Меценат [пригадаймо слова М. Драгоманова («Листи на Наддніпрянську Україну», стор. 7 – 15), який хоче переконати, немов і Шевченка перші оцінили, і патріотизму українського навчили таки москвини. Подібно ж і проф. Оглоблін запевняє, що лише «маючи таких російських генералів, як… граф Рум’янцев і Леванідов, українське офіцерство могло з-поміж себе виділити таких діячів, як… Котляревський» («Арка» ч. 2, 1947 р.)], а запросини Мецената, на думку Федона, «велика честь».
Від того почуття нижчості охороняє Антея святий вогонь ненависті. Більше того, Антей, картаючи Федона, каже у відповідь на питання останнього, чи еллін має сидіти без хліба і без слави, з усією рішучістю націоналіста: «Діти приймали вінці свої з рук матері-Еллади, батьки дозволили зв’язать їй руки і тим синів позбавили вінців», і еллін мусить сидіти «без хліба і без слави, коли одне й друге здобути може тільки з римських рук».
Чогось подібного не написала б Л. Українка в першім періоді літературної творчості. Ненависть же робить Антея невразливим на різні софізми Федона. Антей міг би прийняти «хвалу від ворога на полі бою, але не в полоні», бо знає, що хист поневоленого приносить славу не поневоленому, а власне пануючій нації.
Як і всяка правда, ця думка здається ясною і самозрозумілою, але проте не лише Драгоманов, а навіть сучасники Лесі Українки думали інакше. Вони доводили, що природно всякому вченому публіцистові і т. п. шукати щирої аудиторії, а не обмежувати, напр., українською мовою кола своїх читачів. Не лише Драгоманов, а й Тимченко, Кримський, Грінченко, Винниченко послуговувалися інколи московською мовою та уважали похвалу москвинів за повноцінну монету, кажучи, що нам не «першина приймати хвалу чужинців».
Та Леся Українка у відповідь робить устами Антея важливе застереження «чужинців – так, але не переможців!» Бо переможець лише тоді похвалить, «коли подоланий чоло похилить і порох поцілує з-під стіп його». Все це вибиває грунт з-під ніг всім, що не бачать злого в культурній співпраці з переможцями, з пануючою нацією. Леся Українка протиставляє тому всьому і навіть політичному реалізмові – культ «краси змагання, хоч і без надії». Це був свого рода контраргумент до тези Драгоманова: «самостійництво немає під собою ніякого грунту».
І ось, цього непохитного Антея безмежна любов до своєї жінки, бажання зберегти честь цеї «еллінської дитини» змушує свідомо піти на злочин – прийняти запрошення переможця і йти своїм хистом скрашати його оргію! Друга дія дає змогу виявити авторці, як в інтимній розмові, так в поступованні, справжнє відношення всякої пануючої нації до всякого поневоленого народу. Ми – українці могли бачити подібне відношення й чути подібні міркування з уст як москалів, так і поляків – отже, можемо ствердити всі беззастережну їх правильність.
Кожна пануюча нація, як і Меценат, запевняє, що «працює щиро», щоб «якось подолати сюю дикість і недовірливість, щоб сполучити в одну родину дві часті люду корінфського – римлян і греків». В кожній такій «родині» першенство належить переможцеві, а чому – це не важно! Чи тому, що він показуватиме, як Меценат, що обов’язково «треба римлянина для цінування хисту», чи тому, що як прокурор казатиме бундючно:
«В Атенській Академії купити
двох лавреатів можна за обол –
один поет, другий філософ буде!
Обачніше – не витрачать обола!»
Чи, нарешті тому, що «префекти» все «запевняють» поневоленій нації «спокій і закон», який дозволятиме прокураторові дуже скоро ствердити, що у поневолених нічого,
«навіть мови не було ніколи!
Були лише діалекти іонійський,
аттічний, ще не знаю там який,
що не письменник – то й балачка інша!»
Ті кола пануючої нації, які начебто «боронять» поневолену націю і яких їхні компатріоти навіть обвинувачують у скріпленню сепаратизму, все можуть щиро відповісти устами Мецената, що вони «привчають… ласкою й дарами навіть, всіх видатних чужинців Рим любити. Хто любить, той уподобитися може до любого і тілом і душею», отже, фактично іншим шляхом стремлять до тої ж асиміляції, лише заміняючи у поневолених ненависть (якій і Леся Українка і Шевченко надавали велике значення) – «любов’ю»!
Порівняйте ці думки з тими, які висловлювала авторка в «Роберті Брюсі», і побачите, що вони цілковито протилежні, як і все писане в другій половині її творчості. Ряд, на перший погляд, дрібних подробиць, поданих в «Оргії», скріпляє і узасаднює становище авторки та згущує атмосферу, підкреслюючи зневажливе відношення переможців до поневолених, збільшує драматичне напруження, щоб наостанку виявити всю шкідливість кроку Антея і марність його жертви (поступившися своїми поглядами для рятунку Неріси – не врятував здеморалізованої неволею «дитини рабині»).
Характери, розгортання дії, все разом узасаднюють як вбивство власної жінки, так і самогубство – цей одинокий вихід зі збереженням власної гідності з ганебної ситуації. Дуже симптоматична для поглядів Лесі Українки порада Антея товаришам «угоди» – «товариші, даю вам добрий приклад!». Це значить, що честь більше варта за життя! Знова питомий Лесі Українці погляд!
Я навмисне докладніше спинився на цьому творі, щоб повніше висвітлити власне національні погляди авторки і щоб докладніше з’ясувати, які основні принципи, пропаговані авторкою в цьому творі, роблять її національну ідею націоналістичною, безкомпромісовою. Немає в «Оргії» жодних слідів соціалістичних чи ліберальних ідей про «мирне співжиття» націй, про шкідливість національної ненависті, про солідарність певних груп пануючої нації і поневоленої нації, як спільників у боротьбі проти режиму; такого тут не знайдемо.
Тільки той, хто ставить національну справу на перше місце, а щодо питань соціальних й устроєвих, то уважає, що не варто їх висувати наперед до розв’язання головної справи, – є націоналістом, а саме так дивиться на світ і наша велика поетка в другій половині своєї творчості.
«Оргію» ж, цей глибоко національний твір, саме таке ставлення справи, в парі з глибиною знання людської психіки та внутрішньою узасадненістю дії й суцільністю дійових осіб, робить – твором інтернаціонального значення, твором, якому належить почесне місце у всесвітній літературі.
Примітки
Подається за виданням: Р. Задеснянський Творчість Лесі Українки. – München: 1965 р., с. 45 – 51.