Драгоманов. Рабський світогляд
Р. Задеснянський
З огляду на попереду сказане, а в першу чергу, тому, що ніхто не аналізував поглядів поетки, які відбивались в її творчості, та не досліджував зміни тих поглядів, яка виступає яскраво на тлі хронологічному, я вважав конечним, приймаючи під увагу велетенське значення Лесі Українки і те, що це значення буде все більше зростати в міру підвищення рівня самосвідомості та інтелігенції українського народу, спробувати в цьому короткому нарисі звернути увагу на головні етапи еволюції її світогляду в поетичній творчості нашої поетки.
Адже ж ця еволюція в остаточному висліді й дала нам не лише твори, які можуть і повинні зайняти перші місця в світовій літературі, але й по довгих шуканнях скристалізувала і дала в блискучих шедеврах українського письменства розв’язку цілого ряду проблем, які щойно наші сучасники, передові люди Заходу, намагаються розв’язати або тільки пробують поставити на «порядок денний».
На початку мушу нагадати, що всі поети, малярі, композитори і філософи, всі генії людства в перших стадіях своєї творчості продовжували творчість своїх попередників, були, так би мовити, талановитими наслідувачами, потім – визволялися з-під чужих впливів і, нарешті, «знаходили самих себе». Щойно тоді вони казали своє справжнє слово. Та це й зрозуміло, бо ж на юнака чи молоду дівчину від дитячих років впливало оточення, від якого і мусила переймати не одне всяка геніальна дитина. Адже ж також і якийсь славнозвісний переможець на перегонах дитиною не лише бігати, а навіть ходити вчився від звичайних людей. Отже, нічого дивного в тому немає, що Леся Українка, зростаючи в українській родині, так тісно зв’язаній з нашим літературним і культурно-політичним життям, молодою дівчиною перейнялась поглядами своїх сучасників на світ і життя.
Одначе від матері своєї, відомої письменниці і діячки Олени Пчілки, що не в одному питанні мала цілком відмінні погляди від поглядів демократів-народників, які оточували молоденьку Лесю, переймала вона також деякі її думки, а коли й не переймала деяких з них, то вчилася задумуватись над часто такими протилежними поглядами загалу і своєї матері на засадничі справи. Леся Українка пробувала сама собі розв’язувати всі ті суперечності, які виникли наслідком того, що вона одночасно перебувала стало під впливом світовідчування матері, часто опертого тільки на глибокій її інтуїції, світовідчування українського, націоналістичного, та впливами очитаного, освіченого ерудита, в істоті речі «росіянина», дядька свого – Драгоманова.
Коли ми самі ще й досі не цілком визволилися з-під впливів цього «темного генія» відродженої України, який властиво поносить 80 відсотків відповідальності за нашу поразку в боротьбі 1917–20 років, то нічого немає дивного в тому, що, незважаючи на всю свою геніальність, Л. Українка в першому періоді творчості перебувала досить довго також і під його впливами.
Впливи Драгоманова, перемішані з сентиментально-демократичним народолюбством, яке було питоме нашій літературі тієї доби та різним визначним старим діячам, цілковито тяжать над першими віршами молодої 14-літньої поетки. Наївним і безпосереднім сентименталізмом віє від першого, друкованого в 1884 році, вірша «Конвалія» або вірша «Надія», в якому молоденьке дівчатко пише:
Зосталась тільки надія сама,
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянути ще раз на рідну країну».
Тоді ж написана «Русалка» (друк. в 1885 році), в якій романтична тема, яка використовувалася не раз її попередниками, природно набрала і у неї специфічного, питомого для старих «вчителів» Лесі солодкаво-сентиментального забарвлення з певною, трохи нудною «ніжністю».
Це відбилося навіть у мові цієї поеми, яка аж рябіє від таких форм: «зіронька», «дівчинонька», «бережечок», «весельце», «розмовонька», «сонечко», «старостоньки», «рушнички», «гіллячко», «віночок», «водиця», «доленька», «русалонька», «косонька», і т. д. Почувши пісню русалки, звичайно козак, мов панночка 19 віку, «умліває», і це має бути (зрештою типовий для тієї доби) вияв трагічної любові.
Звичайно, що цю поему не можемо уважати за якийсь вартий спеціальної уваги твір нашого письменства, хоча під ним і є підпис Лесі Українки. Ті наші прихильники Лесі Українки, які і нині не пішли далі, звичайно, забувають, що цей твір писало дівчатко, якому не було й 16 років!
Дальше 16-літня авторка пише (чи наслідує) «Останню пісню Марії Стюарт», яка пробує нею викликати співчуття до себе, до подоланої, яка піддалася:
«Не будьте вороги ненависні до того,
Хто в серці замірів владарних не здійма».
Такі постаті, власне, викликали співчуття як наших «українофілів», так і М. Драгоманова. Та, як побачимо далі, 16-літня дівчина, ставши дорослою людиною і визволившися з-під чужих впливів, пізніше буде співчувати зовсім іншим героям, а саме таким, що нізащо не зречуться тих своїх «владарних» замірів.
Більш-менш в тому ж часі пише авторка свою «Подорож до моря», в якій маємо і типову для того солодкавого народолюбства панораму України, де все «гарненьке», «ясненьке», «любеньке», «солоденьке» – і інші подорожні описи, що також насичені тим же духом. Тому, хоча руїни Бахчисараю і викликають у Лесі Українки згідно з романтичним світосприйманням ряд споминів про романтичне минуле, одначе й та романтика є специфічно українська, солодкаво-народницька, «провансальсько-кальоскагатська», сказав би Д. Донцов.
Саме тому в цій поезії каже поетка так: «слава, наша згубо», а згадавши її, мусить вона «тяжко зажуритись», бо ж «кров’ю обкипіла вся наша давнина, кров’ю затопила долю України». Ні сліду ще тут немає тої могутньої віри у всевикупляючу, велетенську вартість крові, таку характерну пізніше для Л. Українки, немає в тих віршах жодного почуття гніву чи гордості – лише згадка про славу з епітетом «сумна» та ствердженням факту, що «все мина»!
На перший погляд наведені слова можуть нагадати Шевченкове «минулося, осталися високі могили», але у Шевченка ті могили завжди викликають у читача настрій протесту, запалюють до боротьби, а тут, у цій юнацькій поезії Л. Українка того немає!
До цього твору Л. Українки не пасують слова Ніцше: «воскресають лиш там, де є могили», бо авторка сама їх трактує, як «кінець», а не як «початок». Що більше авторка пише:
«Де полягла козацькая голова думлива,
Виріс там будяк колючий та глуха кропива»…
Зроджена свідомістю своєї ролі й відвагою, гордість козацька, як бачимо у неї, згідно з поглядами демократичного – народолюбства, обернулася в марну бундючність чи чванькуватість, з якої хіба тільки будяк міг вирости! Не відвага, не героїзм – лише страждання козака-невільника викликають у Лесі Українки симпатію, і тому з серця того бідолахи-невільника виростає вже не «будяк», а «квітка».
Цей світогляд рабів, «принижених і ображених», так тяжів над молодою дівчиною-поеткою, що перешкодив їй навіть побачити й захопитися красою моря, як втіленням сили й могутності, та красою бурі. Вона в тому періоді кілька разів згадує море, але тільки море спокійне, лагідне, величне тільки своєю безмежністю. У цьому періоді творчості ні слава, ні гордість, ні сила не користуються жодною симпатією у авторки.
«Місячна легенда» рівно ж не може на нас зробити великого враження, бо вона, як і всі твори тої доби, мала б викликати у читача «сльозу», розжалити його, зворушити!
Проте, вже в 1888 р. Л. Українка пише свого «Самсона», в якому з одного боку під впливом Біблії, якій чужа солодкавість і сльозавість, а з другого боку, під впливом ідеї любові до рідного краю, вже виступає з усією яскравістю нова для Лесі Українки думка про справедливість також і бажання помсти та про його позитивну роль.
Але це лише перші проблиски нового, питомого пізніше Л. Українці світогляду, що спорадично виступають на основному тлі народницьких настроїв. Ще трохи згодом у ній вже починається повільний процес звільнювання з-під чужих впливів, вже приходить свідомість противенства двох світоглядів, хоча вона ще у вірші «Завітання» відкидає свого справжнього «генія», а прихиляється до «ясного генія» дитячих літ з «журливим поглядом», питомим українофільській поезії. Ще досить довго буде Л. Українка, йдучи за ясною «надією» й «провідною зорею», «добра шукати в людях».
Її «В’язень» з того періоду творчості (1889 р.) все ще є бідна, безбарвна, прибита горем істота, яку мучить найбільше брак співчуття людей, що «поглядом холодним» дивляться на в’язницю, а сцена побачення того в’язня з нещасною жінкою і дитиною знов має викликати у читача (як вона викликає у в’язня) не гнів до ворогів, не ненависть і бажання боротьби та помсти, а лише нудьгу і одчай. На закінчення в’язень тільки «заломлює руки з журбою».
Природно, що на небі тоді 19-літня молоденька поетка ще вибирає собі «зірку», лагідну і «розпачливо сумну», але помалу вже все частіше починають лунати в її піснях дисонансові ноти, і так з’являється могутнє «Contra spem spero» (1891 р.). Та перша ластівка ще не робить весни, і в її творах панує ще основний, властивий тій добі, лейтмотив, і у вірші «Коли я втомлюся» ще далі мріє поетка про майбутнє, як про той «лагідний час», в який наші часи здаватимуться жахливою казкою, бо «завзято йшов війною брат на брата», а «звалося війною братовбивство», «кровопролиття ж – звалося геройством», «зневаженим, ображеним» же судилась лише «погорда».
Десять літ пізніше сама авторка в новому виданні віршів вже не вмістить цього вірша!
Але це буде згодом! У ті ж роки Леся Українка, оскільки вірити її словам, не шукає ще нових зірок «на небі», лише «шукає братерство, рівність, долю гожу» і йти до них хоче «в гурті», бо «самій недовго збитися з путі». Це майже «символ віри» тодішнього «провансальського» українського суспільства.
В цих словах маємо підтвердження того, що в тому періоді творчості своєї авторка ще ідеологічно перебувала «в гурті», ще не унезалежнилася і не піднялася над ним, і цей гурт вів її манівцями демократично-народницьких теорій, радячи власне не шукати «нових зірок», не пробувати критично поставитися до гасел Великої французько революції.
Безсилим сентименталізмом пройнятий вірш Л. Українки «В магазині квіток», а у вірші «Сон» досить виразно виявлені думки і мрії типового соціаліста про «остаточну катастрофу» («останній бій») і прихід по ньому соціалістичного утопічного раю.
Очевидячки, ця думка прищеплюється досить легко до виплеканих раніше народолюбно-демократичних ідеалів, модифікуючи їх (як і у інших українців тої доби) в бік захоплення не самою навіть ідеєю «останнього бою», не гострою зненавистю до «експлуататорів» (це прийде пізніше), а власне ідеєю лагідною «щасливого ладу, раю на землі», добою «волі», бо «спадуть всесвітнії окови» і «згине всесвітнє зло».
Отже, цілком закономірно приходять мрії про якесь чудо, «якийсь орган», що має «гук подати» і той гук залунає «по всіх країнах», «перекине світовий стрій одвічний», «Великий буде жах – велике й визволення».
Не випадково також в «Досвітніх огнях» ці вогні «переможні, урочі» – світять «люди робочі».
Дуже характерний для тодішніх настроїв молодої 21-літньої поетки є вірш, в якому знаходимо, так би мовити, синтез, що витворився з певної амальгами драгоманівства, соціалізму (в українській редакції) і народництва. Уривок з цього вірша подаю нижче, підкреслюючи, що він друкований був у виданні 1892 року, а в новому виданні (1904 року) авторка не захотіла його вмістити.
«Скрізь плач, і стогін, і ридання,
Несмілі поклики слабі,
На долю марні нарікання
І чола, схилені в журбі.
Над давнім лихом України
Жалкуєм, тужим кожний час…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нащо даремнії скорботи?
Назад немає вороття!
Берімось краще до роботи,
Змагаймось за нове життя!»
Тут цікаво відмітити тодішнє негативне відношення поетки до традицій, до прив’язання до минулого, яке не різнить її від Драгоманова («Чудацькі думки»).
Очевидячки, марним є мріяти про повернення минулого в цілому. Більше того – таке мрійництво шкідливе. Але в минулому є багато такого, на чому можна і слід будувати майбутнє і є чого вчитися.
Приблизно тоді ж був писаний вірш, присвячений «Надсоновій домівці», а по тому цикл віршів «Сім струн», присвячений Драгоманову. В цьому циклі Україна виступає як традиційна «бездольная мати», що терпеливо має чекати, аж поки на її «тихий заклик» сама «завітає доля жадана». В основному ці всі вірші поетки майже нічого не вносять нового навіть в скарбницю української літератури ні під оглядом ідей, ні під оглядом форми (ті ж шаблонові вже образи, епітети, порівняння, що і в інших її попередників та сучасників), а тим більше в скарбницю світової літератури.
Цілий цикл віршів під спільним заголовком «Мелодії» також не дає нічого нового і є, так би мовити, в основному чужий для майбутньої, справжньої Лесі Українки, хоча в ньому вже значно частіше прориваються окремі нотки, вживаючи терміна Д. Донцова, «трагічного» світосприймання. У грудях поетки починає все більше наростати гостре почуття туги, «пекучого жалю», від якого вже недалеко й до «палкої любові» та «пекучої зненависті»!
Вірш «Горить моє серце» показує, що літеплі почування ось-ось у неї зникнуть, а слідом за тим прийде і зміна світогляду, бо ж не дурно вже каже авторка:
«Душа моя плаче, душа моя рветься,
Та сльози не ринуть потоком буйним,
Мені до очей не доходять ті сльози,
Бо сушить їх туга вогнем запальним».
Цей запальний вогонь незабаром дійсно висушить всі сльозаві почування і запалить серце поетки вогнем боротьби, поможе визволитися з-під намулу кволих, скалічених ідей своїх попередників та сучасників й з-під пригнічуючого впливу М. Драгоманова.
Тимчасом, поки ще перелом не наступив, поетка пише свого «Роберта Брюса», який є твором типовим для дитяче-юнацького періоду творчості поетки і, безумовно, не повинен би фігурувати на майбутнє в наших шкільних читанках. У цьому творі, не випадково присвяченому Драгоманову, авторка, як і Драгоманов та українські «народники», ототожнює націю тільки з одним поколінням, одним лише класом – селянства. Боротись за «вільне життя» селян-громадян – це є і начебто «боротьба за націю», на думку так думаючих людей.
Селянство було тому в цьому її творі «бездоганним», найкращим класом, який власне один лише гідний подиву, його інтереси – є інтересами цілої країни, а хто йому не служить – є зрадником, але зрадником не селянства, а чомусь… цілої нації.
Нація, як сума «живих, мертвих і ненароджених», ще для вчителів Лесі (а поки що й для неї самої) не існує.
Щоб достосувати свою поему до цієї помилкової ідеологічної схеми, авторка свідомо перекручує історію Шотландії (яку без сумніву знала). Зрештою тоді ще накреслена нами на підставі її творів ідеологічна схема заступала перед очима Л. Українки навіть заслуги того класу, до якого належала сама поетка. Ця схема наказала Лесі Українці представити все шотландське лицарство як запроданців. Запропонував англійський король певні матеріальні користі – і:
«Весь гурт шотландський панський
Враз крикнув: «Згода! Хай живе
Едвард, король шотландський!»
Всупереч історичній правді і характеру доби скликає Роберт Брюс «селянську раду» і каже на ній:
«Немає в нас лицарства, немає в нас панів»
(порівняти хоча б з твердженням укр. народників). Дальше (в поемі) утворене авторкою селянське військо виступає не проти англійців, тільки «вийшло напроти панів», а шотландське лицарство усе перейшло служити до англійського короля. Кілька разів повторюється в поемі, що боротьба йде просто проти «панів» (а не англійців!).
В стилі ж Драгоманова і твердження:
«Селяни… не підуть з королем
За лицарством в походи»…
Очевидячки, будуть пильнувати… господарки, а ворогів «додому» відпустять «по братньому звичаю».
Обрання селянами короля теж подано не то в дусі «суспільної умови» Ж.-Ж. Руссо, не то «Вільної спілки» Драгоманова.
На пропозицію селян:
«Роберт їм відмовляє:
Буду знати, на що я іду.
Дай нам, Боже, довіку прожити
В щирій згоді, у добрім ладу»,
і після того, звичайно, немов словами Драгоманова повчає поетка:
«Стала вільна сторона Шотландська
Навіть давнім ворогам в пригоді»,
бо ж М. Драгоманов доводив, що коли москвини пізнають краще українців, то зрозуміють, що навіть для москвинів буде корисним підтримувати українські змагання і начебто в московському інтересі є відродження українського народу. Це ж Драгоманову належать слова: «Розумніші люди стали думати, що… нагніт одного народу над другим невигідний навіть для пануючого народу» («Чудацькі думки»).
Авторка серцем, геніальною інтуїцією вже тоді не раз у ліричних коротеньких віршах виривається поза коло, накреслене Драгомановим і іншими «ідеологами» демократів-українофілів, але в цьому епічному творі ще панує штучна схема, що відповідає світоглядові, який ще цілковито тяжить над творчою думкою поетки, і тому, незважаючи на таку багату можливостями тему, в поемі не відчувається напруженої пристрасті, ненависті й любові, захоплення боротьбою – прикмет, таких характеристичних для справжньої Лесі Українки. Рівно ж помічаємо тут ще явно негативне відношення авторки до влади і владолюбства.
Того ж року 23-літня авторка пише «Давню казку», в якій ще також розвиває тезу своїх вчителів, згідно з якою мистецтво має служити «людям», а найбільше – громаді. В цьому творі ми знаходимо перекладену на мову поезії віру в силу слова і певність, що поезія має в першу чергу носити характер вузько «громадський», утилітарний.
Хоча авторка, як бачимо далі, ще перебуває розумом у світі чужих для неї ідей, перейнятих від сучасників, але, з одного боку, погляди її матері, а з другого, – власна вдача Лесі Українки штовхають її до ревізії тих поглядів, пов’язаної з важкою внутрішньою боротьбою світоглядів.
Примітки
Подається за виданням: Р. Задеснянський Творчість Лесі Українки. – München: 1965 р., с. 15 – 23.