Книга про Лесю Українку

Ольга Яблонська

Сьогодні ж маємо можливість осмислити ранню працю А. Музички – “Леся Українка, її життя, громадська діяльність і поетична творчість”. Як вже зауважувалося, М. Куліш написав передмову до цього видання [15, V–VIII]. Сучасне літературознавство розцінює її, як і інші пізні статті й виступи М. Куліша, як такі, що їх “боляче читати, як боляче бачити звіра в облозі червоних прапорців” [20, 700].

“Цілком правильний підхід мав т. Музичка, – відзначає М. Куліш, – коли він наважився накреслити образ Лесин в світлі політично-економічної доби дев’яностих років, першої революції й потім реакції в межах соціального життя на Україні, але, на жаль, свої думки про Лесю Українку він заснував і доводить нам, користуючись переважно одним джерелом: Лесиними творами” [15, V].

А для об’єктивних висновків досліднику варто було б, на думку М. Куліша, повніше представити “соціально-політичне життя на Україні в дев’яностих і дев’ятсотих роках” [15, VI]. Спостереження ж М. Куліша побудовані на з’ясуванні впливу росту промислового капіталізму в Україні на світогляд Лесі Українки. М. Куліш категорично твердить:

“І не одна лише любов до рідного краю, до природи й українських дядьків призвела Лесю Українку до революційних гуртків того часу, і не сентиментальні почуття до рідної країни, що панували тоді в колах української інтелігенції й тільки поверхово одбивалися на творчості й громадській роботі Лесиній, а певне соціально-економічне оточення, бурхливі події, підземні революційні течії поставили Лесю Українку в лави соціалістів першого призиву” [15, VI].

І далі: “Під впливом політичних подій та економічних обставин тієї доби представниця української дрібної буржуазії, яка не перебувала сама в гущавині робітних мас і тієї експлоатації не зазнала, рефлективно одбивала в своїх творах політичну й економічну боротьбу свого часу й через загальні умови “примітивно й, не цілком свідомо брала курс на революціонера-професіонала” [15, VI].

М. Куліш, оперуючи конкретними даними, відтворює суспільно-політичні обставини кінця XIX – початку XX ст. Не зважаючи на те, що і в часи реакції 1907–1911 рр., як зауважує М. Куліш, Леся Українка не змінила своїх політичних переконань, але це не є підставою для твердження А. Музички про те, що “вона була… поступовою чистою марксівкою і що в неї був витриманий марксівський світогляд” [15, VII]. М. Куліш відзначає сильний вплив М. Драгоманова на світогляд Лесі Українки, тобто “з драгоманівщини [вона] не виросла” [15, VIII] (Треба зауважити, що М. Зеров не погоджується з таким твердженням М. Куліша [8, 329]). Ймовірними причинами цього були, на думку М. Куліша, хвороба письменниці, її особисте життя, через що була далеко від революційних течій. До речі, М. Зеров уважав передмову до праці А. Музички слабкою: “В ній менше справжнього знання і більше загальних місць” [8, 329]. Літературознавець твердив, що судження М. Куліша про українську інтелігенцію 1907 – 1911 рр. “є просто механічне пристосування до української інтелігенції ходячої характеристики інтелігенції російської в добу реакції” [8, 329].

Книжка А. Музички, робить висновок М. Куліш, має відповідне значення, “бо прокладає певний шлях до напівтемних кутків неосвітленого в літературі соціального життя, яке відбулося під добу первісних революційних рухів на Україні” [15, VIII]. А творчість Лесі Українки буде знана не тільки вузькому колу фахівців, а й великій масі робітників і селян.

У заувагах “Від автора” А. Музичка вказує, що його праця написана ще 1923 р., проте виходить у світ 1925 р. “За цей час вийшов критично-біографічний нарис М. Зерова, який одначе не приніс нічого нового в висвітленні авторки “Кассандри”, “В катакомбах” та інших драм” [15, IX].

(До речі, А. Музичка 1924 р. на сторінках журналу “Червоний шлях” виступив із критичними заувагами про монографію М. Зерова [17]. А. Музичка вказує, що літературознавець, наводячи бачення контрастів у творчості Лесі Українки М. Євшаном, А. Ніковським, Д. Донцовим, не відкидає ці думки, а доповнює “екзотизмом ідеї та філософії” [17, 347]. Хибні засади дослідника (“автор взяв контрасти за підставу, приглядається до них і все до них підтягає” [17, 347]), на думку А. Музички, унеможливлюють добрі висновки. Автор рецензії натомість пропонує свої міркування: “…коли приходимо до розбору творів Лесі Українки, то треба брати під увагу ось що. Леся Українка – цей талановитий і з великим хистом поет і письменник, з нахилами історика з марксівським світоглядом і крайнє лівого напрямку політичний діяч” [17, 348]. Якщо тлумачення ідейних акцентів М. Зеровим відверто не задовольняє критика, то дослідження елементів формальної поетики бачиться виконаним на належному рівні).

А. Музичка підкреслив, що завданням його праці є створення образу Лесі Українки – “великої людини як громадської діячки та …митця з чисто марксівським світоглядом” [15, Х].

Літературознавець поділяє монографію на окремі розділи, в яких відтворюються особливості життєпису Лесі Українки, світоглядні засади письменниці. Примітно, що у висвітленні дитячих років дослідник наголошує на вагомості оточення: “Усе – й рід і сім’я, природа й волинський люд, були добрими задатками художнього хисту української письменниці та впливали всіма засобами на її поетичний розвиток” [15, 1]. Однак возвеличуючи літературні і сильні громадянські традиції роду Драгоманових, автор применшує роль батька у вихованні майбутньої письменниці.

Цікавим є таке спостереження: “Поетична творчість Лесі зачинається від життя та драми лісової квітки конвалії, а майже кінчиться прекрасною драмою-феєрією “Лісова пісня”. Мабуть, ціле життя перед очима та в уяві поетки були образи, витворені ще в дитинстві, й до кінця життя вона дивиться на природу очима простодушного волинського поліщука” [15, 4]. У формуванні світогляду майбутнього митця А. Музичка виділяє вагомість і силу світу музики й казки.

Розділ “Гімназійна наука” примітний висновком: “Леся не тільки збагачує свої знання; ні, вона захоплюється наукою” [15, 8].

Окремо виділяє А. Музичка “Виїзди до Києва та їх вплив”. Дослідник наголошує, що “доми Старицьких, Лисенків та Косачів стають не родинним огнищем, не поетичною атмосферою тих трьох родин, але робітнею поетичного слова… в загально-українському розмірі” [15, 19].

Чимало уваги приділено участі Лесі Українки в гуртку драгоманівців, в якому “виковується її політична та соціальна думка, що незабаром дістане своє літературне опрацювання” [15, 33]. Тому питання соціального ладу, політичні ідеали та свободи, якими переймалася Леся Українка під впливом оточення, знайшли також художнє осмислення.

“У своїх творах, почавши від драматичної поеми “У пущі”, а, краще сказати, від “Іфігенії в Тавриді”, та скінчивши на задуманій і не виконаній драмі про свободу слова й думки, відповідає вона на питання, як погодити волю одиниці в сім’ї, громаді, державі, у вимогах політичних і т. и. Одним словом, майже в кожному творі знайдемо зачеплене питання свободи та волі як осібняка в усіх можливих випадках, як і волі громади, народів. Особливо різних відтінків і нюансів набирає це питання в драматичній поемі “Камінний господар” [15, 35].

Автор ретельно відшукує свідчення знайомства Лесі Українки з “марксівськими гуртками і марксівською літературою” [15, 35–38]. Хоча спостереження А. Музички ґрунтуються на припущеннях типу: “Майже неможливо було їй познайомитись із марксівськими гуртками чи то через якого бувшого члена драгоманівського гуртка, чи й так, бо взагалі революційні гуртки мусіли бути зв’язані поміж собою, або бодай радикальніші елементи мусіли бути знайомі” [15, 38].

У життєписі письменниці літературознавець відзначає трагізм її хвороби, доводить вплив обставин життя на творчість. Окремо в роботі простежується значення в житті і творчості Лесі Українки її виїзд до М. Драгоманова в Софію, наслідком чого стає, на переконання А. Музички, закладання “разом зі Стешенком при участі Коцюбинського, Б. Ратнера й інших” українського соціал-демократичного гуртка [15, 53]. А. Музичка стверджує, що

“Від 1896 р. до 1907 є Леся активним членом українських революційних гуртків, а саме: то українського соц.-дем. гуртка, то української революційної партії (РУП), то з 1904 – 1907 р. членом Української Соц.-Дем. Спілки, доки ця остання не перервала свого існування, а радше до свого виїзду на Кавказ” [15, 55].

У чому безпосередньо проявлялася діяльність Лесі Українки автор не вказує, оперує лише припущеннями:

“Леся мусіла не тільки впливати на організацію, на план праці, але й сама брати в ній участь. На це вказував би не тільки її характер, її любов до роботи активної, організаторської, про це свідчить не тільки її невсипучість і захоплення в “Просвіті” в рр. 1906–7, де вона “робила саму чорну роботу”, але теж її поетична творчість” [15, 55].

А. Музичка наголошує, що творчість Лесі Українки, починаючи вже від 1896 р., засвічує її ясне бачення шляхів і завершення класової боротьби: “Вона зрозуміла, що пролетаріат має й мусить вибороти собі владу” [15, 58]. На переконання дослідника, марксистський світогляд письменниці знайшов логічне продовження у її громадській праці. А. Музичка часто в своїх доведеннях звертається до творчості Лесі Українки, зіставляє навіть постать самої авторки з її героями. “Їй, мов Елеазарові, хотілось-би погодити самарійських та й іудейських пророків, що борються за святиню, а радше за місце, де має стояти святиня, хотілося-б усунути національну ворожнечу між Р. С. Д. Р. П. й українськими соціалістами” [15, 68]. А. Музичка розцінює Лесю Українку як послідовну соціалістку, яка знає, що тільки шляхом соціалістичної революції можна втілити думку про державну незалежність, розв’язати національне й культурне питання [15, 71].

В окремому розділі роботи аналізується драматична творчість Лесі Українки на тлі революційних подій 1905 р., адже “в особі Лесі зливаються разом її політична діяльність і поетична творчість” [15, 75].

“Одруження Лесі та виїзд до Криму й на Кавказ” простежуються дослідником не тільки в біографічному аспекті, А. Музичка твердить про вплив таких змін у житті Лесі Українки на її творчість [15, 80–89]. Так, це зокрема: взаємна допомога як тема оповідання “Розмова”; мотив давньої любові в названому оповіданні та діалозі “Айша та Мохаммед”; “з подружжям зв’язаний… мотив волі” [15, 82]. Перебування в Єгипті Лесі Українки відтворюється дослідником за її листами, лейтмотив яких висловлений авторкою у цитованому листі до Галини Комарівни: “…мені обридло курортне життя, хочеться жити і працювати нормально і не на чужині” [15, 92].

Генезу “Лісової пісні” А. Музичка обґрунтовує не тільки відомим листом письменниці до Олени Пчілки. Літературознавець нагадує, що

“Лесин чоловік готував ще з 1907 р. до друку музично-етнографічні твори й особливо пильно заходився біля видання збірника народніх пісень волинських, записаних із уст Лесі. Це збирання та записування пісень, а, крім того, й кавказька природа з її лісами та замками, напроваджували Лесю на згадки з дитячих літ, переносили її на Волинь, ставили перед очі образи життя поліщуків, їх вірування, їх забобони, їхню поезію на лоні природи, з якою поліщук жив нерозривно. Ці образи лягли в основу її чудової драми-феєрії “Лісова пісня”. Про це пише вона до матері…” [15, 94].

Мотив волі як провідний бачиться дослідником у творах Лесі Українки, написаних в останні роки життя. “Виказавши волю, свободу й закономірність у природі й неможливість цієї волі при тяжких буденних злиднях у людей, коли чоловік змушений думати про життя, про хліб насущний, переходить Леся в драматичній поемі “Адвокат Мартіан” до волі чоловіка, батька, сім’ї, громадянина, при анормальних політичних умовинах” [15, 95]. Неможливість волі “при класовім устрою” показана й у творі “Камінний господар” [15, 95].

А. Музичка переконаний, що світові мотиви і сюжети, осмислені в драматургії Лесі Українки, “можна краще зрозуміти на тлі дійсних подій” [15, 96].

“Може, – припускає дослідник, – не випадкові в Лесі ця згадка про Струве при написанні Дон-Жуана й натяк на Кассандру. Іменно на цій останній поемі ми виказали, як точно передані в ній події в Росії й на Україні. […] Бо й сам Струве з лицаря волі переходить у камінного господаря. Ще 1898 р. пише він маніфест російської соціал-демократичної партії, пізніше переходить на бік лівих лібералів і стає редактором ліберально-конституційного органу, а в кінці стає типічним буржуазним російським імперіалістом і кричить про “вільну” державу. А вже дійсне міг Струве й уся його чесна компанія говорити про “дерзость”, бо іменно його й його компанію мала на думці Леся, пишучи свою драматичну поему “Оргія” [15, 96].

На завершення праці А. Музички йдеться про вшанування письменниці українською громадою Києва [15, 98–101] та про “останні дні її життя на Кавказі” [15, 102–104]. Літературознавець пише про творчі плани Лесі Українки, перейняті думкою про “велике переслідування українського слова, яке принесла реакція після 1905 р.” [15, 102] і мотивом “нерозуміння суспільністю її творів”, “мовчанки” критики [15, 103].

Трагічна звістка про смерть Лесі Українки “рознеслася блискавкою по всій Україні, не вважаючи на кордони, та викликала великий сум” [15, 104]. А. Музичка простежує хід похоронної процесії в Києві. “Поліція не дозволили… ніяких промов над могилою, неначе боялася, щоб не було промови її словами, щоб не було проголошено її заповіту, щоб її слова не стали “блискавицями та мечами, що мали будити навіть гірську луну” [15, 105]. Автор монографії вбачає в цих подіях символічний підтекст: “Взагалі похорон – це відділення поліцією тіла померлої від маси народу, це неначе символ боротьби двох світів. Треба було пробити мур, що відділяв масу від покійної, щоб її думки та заповіт перейшли в масу, щоб маса привела її думки до життя” [15, 105].