Оцінка книги рецензентами

Ольга Яблонська

Того ж 1925 р. на сторінках часопису “Червоний шлях” з’явилася перша рецензія на книгу А. Музички “Леся Українка, її життя, громадська діяльність і поетична творчість”. У ній М. Зеров наголошує, що праця А. Музички є “грунтовною і докладною спробою систематично оглянути головніші моменти життя і творчості Лесі, наближається цим до… книжки М. Драй-Хмари” [8, 328]. Рецензент відзначає також, що А. Музичка уважно використав наявний у літературознавчому обігу матеріал, а також недруковане “листування поетки з дочками М. Комарова – Маргаритою Сидоренковою та Г.М. Комаровою” [8, 328]. Однак висновки дослідника про життя і творчість письменниці, які постали на основі цих ретельно зібраних матеріалів, не відзначаються логічністю та послідовністю. А. Музичка “любить стежити генезою настроїв, що позначились потім на її творчості. Але при такому викладі враження дитячого віку інколи зіставляються з дуже далеким від них хронологічно їх ліричним одстоєм” [8, 328]. Ще одна суттєва заувага М. Зерова – “відсутність у книзі виразної хронологічної канви”:

“Прочитаєш біографічну розвідку, і не можеш відтворити собі ні послідовності фактів, ні етапів духового розвитку поетки, не можеш переконатися в правдивості зроблених автором зіставлень” [8, 328].

Критик дорікає А. Музичці за спрощене висвітлення постаті батька Лесі Українки: “вихований на грунті демократичних ідей 1860 р.р., однак не бере сам широкої участи в громадській справі і навіть не знає української мови” [8, 328]. М. Зеров вважає за потрібне подати відповідний довідковий матеріал, адже “П.А. Косач – народженець Мглинського повіту на Чернігівщині, син того найнещасливішого, з погляду мови і вимови, кутка. Може-б це з’ясувало, чому він так погано орудував українською розмовою і разом з тим зробило неможливим для читача погляд на нього, як на принципіально далекого від української справи урядовця?” [8, 328].

На думку М. Зерова, тлумачення А. Музичкою генези окремих образів Лесі Українки, їх життєвої основи вимагає від автора монографії додаткових пояснень, як-от: чому “адвокат Мартіан… підказаний… постаттю Миколи Ковалевського, вірного друга Драгоманова, якого Леся знала замолоду” [8, 328]; “Чому в Річарді Айроні та його спогадах про Італію т. Музичка бачить спогади захопленої громадсько-політичим життям Лесі про літературні стоваришення її юности” [8, 328]; які підстави “робити з драми про Дон-Жуана якусь алегорію про Струве і його “честную братію” [8, 329].

М. Зеров аргументовано заперечує твердження А. Музики про те, що “в ранніх поезія Л. Українки (“Завітання”) ми зустрічаємось з пильно додержаним гекзаметром” [8, 329]. Автор рецензії також сперечається із А. Музичкою “про вплив античної драми на драматичну техніку поетки”, “про враження волинської природи в творчості Лесі Українки” [8, 329].

Ставить під сумнів М. Зеров твердження А. Музички про Лесю Українку як “одного з найвидатніших організаторів Р.У.П., а пізніше і Української соціал-демократичної спілки, члена літературної комісії при комітеті спілки” [8, 329].

Хоча загальний висновок М. Зерова схвальний:

“Підносячи ці думки, я зовсім не думаю заперечити історично-літературну вартість книжки А. Музички. Старанна систематизація біографічних даних, використання кількох досі недоступних джерел, деякі цікаві зіставлення й коментарії цілком виправдують появу його книжки в друкові” [8, 329].

М. Зеров толерантно ставиться до критичних зауваг А. Музички про його передмову творів Лесі Українки:

“На нову концепцію літературної постаті Лесі Українки я, розуміється, не претендував. Але не дає її і т. Музичка, – і проте це не заважає мені визнати його працю потрібною, корисною, а в деяких її спостереженнях і новою” [8, 330].

Згодом, у статті “Леся Українка і її читач” (1928), М. Зеров указує, що в дослідженні А. Музички, як і в праці М. Драй-Хмари, зібрано багато матеріалу про особисте життя Лесі Українки [9, 606].

С. Гаєвський в оглядовій статті “До писань про Лесю Українку” аналізує дослідження М. Зерова та А. Музички, зауваживши, що обидва автори монографій вже написали рецензію на роботу свого колеги, відзначивши в ній немало хиб. “В своїй праці А. Музичка не виділяє розгляду поетичної творчості окремо, а веде його разом з характеристикою життя поетки” [4, 106]. “А через те, що фактів для такого висвітлення автор не має, він використовує окремі місця з творів” [4, 106]. С. Гаєвський відзначає “характерний неметодологічний засіб дослідника”: “Світовідчування й світосприймання раннього періоду життя поетки коментуються посилками на твори, що написані в стиглу добу життя поетки” [4, 106]. Тому А. Музичка часто послуговується вставними конструкціями – своєрідними прийомами нечіткості, сумніву: “Оці припущення й здогади, то саме характерне для всієї праці А. Музички: вони її роблять проблематичною, невиразною; схарактеризовані моменти не являють собою дійсні життьові факти, оперті на певний час і дійових осіб, а так собі, як кажуть: “взгляд и нечто” [4, 106]. Всі ці припущення, якими, однак, не обґрунтовується наукова істина, покликані сформувати, за задумом А. Музички, висновок про “марксівський світогляд крайнє лівого напрямку” [4, 106].

Зіставивши характеристики творів Лесі Українки “На полі крові” і “Камінний господар”, здійснених А. Музичкою та М. Зеровим, С. Гаєвський вказує на суттєву розбіжність висновків обох дослідників. “…загальне безметоддя треба вважати першою причиною схарактеризованої розбіжності у наших двох дослідників” [4, 107], “Революційні шукання нашого часу тільки оголили наші старі вади, але не найшли ліків до них” [4, 107]. Другою причиною С. Гаєвський вважає “брак фактичних матеріалів з життя й діяльности Л. Українки” [4, 108].

Разом з тим автор статті висловлює впевненість, “що й до української літератури в скорім часі докотяться нові методи й соціологічно-матеріялістичні принципи досліду поетичної творчості” [4, 109]. І творчість Лесі Українки стане першим об’єктом таких студій. А тепер треба подбати про джерельну базу дослідження, “мусимо настоювати, щоб мемуарами, листами та спогадами було освітлено найдрібніші моменти життя й творчості поетки” [4, 109].

У рецензії М. Марковського на працю “Леся Українка, її життя, громадська діяльність і поетична творчість” наголошується: “стоячи на ґрунті широкої Лесиної участи в громадському українському житті своєї доби, А. Музичка пильно стежить за всякою рисочкою, яка виявляється відгуком її на це життя – і в цьому полягає головний зміст праці А. Музички” [12, 157]. М. Марковський указує, що значна частина висновків дослідника не нова, зіставляючи зокрема твердження М. Зерова та А. Музички про образ Юди [12, 157]. Як і М. Зеров, критик ставить під сумнів спостереження А. Музички про окремих персонажів драматичних творів Лесі Українки, їхніх прототипів: “що спільного можна побачити в стриманому тайному християнинові Мартіянові й Миколі Ковалевському, “поклонникові” та гарячому (і скажемо, одвертому) бойцеві за драгоманівські ідеї, ми не знаємо: скоріше тут в образі Мартіяновому обмальовано батька Лесиного, який мав значну посаду, але в громадському житті широкої участи не брав, і колізія між Мартіяном і його дітьми – це мабуть родинна Лесина колізія” [12, 158]. Водночас – загальний висновок схвальний: “Поза всім тим, працю написано живо, тільки іноді трапляються зайві “словоізвітія”. А. Музичка зробив спробу тісніше звязати Лесину творчість з сучасною їй українською дійсністю” [12, 158].

М. Драй-Хмара, автор монографії “Леся Українка. Життя й творчість” (1926), відкидає тлумачення А. Музичкою генеалогії окремих образів творів Лесі Українки [6, 139, 142]. Разом з тим у вступній статті до драматичної поеми Лесі Українки “Бояриня” М. Драй-Хмара посилається на вирізнення А. Музичкою моменту “ностальгії, туги за рідним краєм, що становить одну з головних пружин драматичної поеми” [5, 87].

В одній із перших оглядових робіт, присвяченій критичній рецепції творчості Лесі Українки, М. Шляхтиченко вказує: А. Музичка “штучним шляхом доводить”, що кожен твір Лесі Українки є “відбитком тої чи іншої події. Так критик доводить звязок творчості поетки з дійсним життям” [22, 527]. “Построївши так біографію поетки, критик у другій частині своєї праці на підставі цих, на догадках збудованих, біографічних даних, робить бажані йому висновки, та виконує у цей спосіб те завдання, що він собі поставив” [22, 527], тобто доводить, що Леся Українка – митець “з чисто максівським світоглядом” [22, 527].

К. Крук у книзі про життя і творчість Лесі Українки, виданій народним університетом у Львові “Самоосвіта”, наголошує, що

“по смерти поетки, особливо пізніше, по революції, ті самі безідейники, проти яких виступала Леся Українка, беруться затягати творчість поетки до своєї ідеольогії і роблять її пророчицею і передвісником їхньої політичної програми. Чи то буде розвідка Дмитра Донцова, яка вихолощує творчість поетки з усякого соціалізму, чи різні популярні статті в літературній пресі…

З другого боку неправильно підтягати Лесю Українку до типу партійної діячки, ідеолога партії “Українська Соціал-Демократична Спілка”, як це довільно залагодив у своїй монографії А. Музичка” [10, 3–4].

Дослідник Р. Задеснянський (Бжеський) наголошує на свідомій фальсифікації життєвого і творчого шляху Лесі Українки А. Музичкою:

“А. Музичка… вмовляє читача буцім то Леся Українка була головним організатором всього соціалістичного руху на Україні, головним провідником його і відданим борцем за марксизм. Для осягнення цієї мети А. Музичка, за браком доказів, які б підпирали його твердження, користується антинауковими методами “доказу”. Він вириває цитати з творів, не оглядаючися ані на провідну думку, ані на тему, а самі твори перетворює на т. зв. “вірменські загадки”! Він усі її твори оповіщає символічними і не тільки цілком довільно, не спираючися на сам твір “розкриває” ті “символи”, а й в залежности від потреби раз “розкриває” ті символи одним способом, а раз іншим” [7, 12].

Р. Задеснянський наводить такі факти навмисного спотворення художніх текстів Лесі Українки. “І факти з нашого минулого у Музички перемінюються до невпізнання” [7, 13], підтверджуючи історією націоналістичного руху. Найвразливіше для Р. Задеснянського звучить такий висновок А. Музички: “Їй хотілося б усунути національну ворожнечу між Р.С.Д.Р.П. й українськими соціалістами” [7, 14].