Студії над драмами Лесі Українки
Ольга Яблонська
Треба зауважити, що окремі положення праці А. Музички знайшли продовження в його журнальних виступах. Зокрема, в 1928 р. у часописі “Червоний шлях” з редакторською приміткою “Стаття дискусійна” була опублікована студія “Драматична творчість Лесі Українки та її розуміння” [14]. У ній літературознавець наголошує, погоджуючись із висновками М. Зерова, що
“Як особиста, так і громадська лірика Лесі Українки вже від самого початку є повна внутрішнього драматизму, і тому перехід авторки до драматичних поем і драм є наче органичний, коли вона почала надавати своїм творам і зверхню драматичну форму через монологи й діалоги” [14, 84].
Однак “Коли ліричні твори зв’язують дослідники з Україною, з подіями, що тоді відбувалися, то драматичні твори відривають від української дійсності й люблять підтягати їх під назву “екзотичних” [14, 84]. Хоча і в ліриці, особливо громадянській, Леся Українка вживає символи, алегорії, очевидно, як припускає А. Музичка, через “тодішні політичні обставини” чи літературну течію неокласицизм [14, 85].
Тому А. Музичка відкидає судження М. Драй-Хмари, а особливо Б. Якубського про те, що “Леся кидає сучасність у своїх творах і нарешті зводить свої досліди до суто-естетичної оцінки” [14, 86]. Крім того, “Б. Якубський невиразно говорить про марксизм Лесі Українки, бо повторює думку, що вона наблизилася до марксизму, то опирає її марксизм на тому, що Леся Українка вважала себе за соціал-демократку” [14, 86].
На переконання А. Музички, сама Леся Українка, розглядаючи творчість інших письменників, брала за основу “класову, соціально-економічну та політично-культурну базу” [14, 86]. Наголосивши на таких ідейно-естетичних та політичних переконаннях Лесі Українки, дослідник у наступних розділах статті ставить за мету проаналізувати її драматичну творчість саме під соціологічним кутом зору.
У студіюванні драматичної поеми “У пущі” А. Музичка відтворює хронологію творчого процесу, звертаючись певною мірою до текстуальних питань. Літературознавець вказує, що проблеми художньої творчості та її критичного сприйняття є характерними для творчості Лесі Українки:
“Часто зачіпала Леся в ліричних своїх творах і поемах питання про поетичну творчість, про її процес, про її громадське й індивідуальне значення, про утилітарну критику. Згадаймо тільки такі твори як: Місячна легенда, Давня казка, Зоря поезії, Божа іскра, Поет під час облоги, Ave regina, Зимова ніч на чужині й багато ин.” [14, 87–88].
Таку активну зацікавленість авторки названими питаннями дослідник обумовлює нагальними потребами суспільства, адже “йшла боротьба за нове розуміння мистецтва, за нові течії, коли кожний інтелігент уважав за відповідне сказати тут своє слово” [14, 88].
А. Музичка простежує сюжет драматичної поеми “У пущі”, аналізує її ідейно-тематичні особливості. Дослідник підкреслює, що твір
“хоч ніби відноситься до давнього минулого, але має думки сучасності, навіть ніби деякі відповіді на сьогоднішніх конструктивістів, які мають своє джерело в тих поглядах, що на них реагує Леся Українка. Загинув як мистець Річард Айрон не через свої теорії, а через те, що відірвався від життя й тим на собі показав, що мистецтва поза життям немає, що його не можна творити поза життям, він на собі доказав, що він залишився при житті, а мистецтво його загинуло. Перенісши на собі не одне те, що й Річард Айрон у пущі, в самітності, без розумної критики, без розуміння її творчості, серед вимог таких, яких Леся Українка не могла сприйняти, показує вона в цій драмі, як можна розуміти думки різних ідеалістів у мистецтві й де вони помиляються” [14, 92].
Отже, висновок літературознавця про драматичний твір “У пущі” соціологічний:
“В цьому творі підкреслено добре, що мистецтво в класових відносинах мусить бути мистецтвом владущих верстов, показано найрізноманітніші погляди на мистецтво різних суспільних груп” [14, 92].
А. Музичка підкреслює, що п’єса “У пущі” Лесі Українки була надрукована в “Літературно-науковому віснику” в той час, коли на сторінках часопису порушувались питання реалізму та ідеалізму в літературі, моральності та аморальності поезії. Навівши дискусійні міркування “радян” і “хатян” про сутність художньої творчості, автор статті вирізняє тенденційну думку Миколи Євшана, який підносить творчість письменниці “понад життя, бо Леся Українка піднімається на ту височінь, де можна скинути все земне, “де вже є елементи несвідомого й містичного” [14, 94].
У такій атмосфері ідеалістичних міркувань про мистецтво “творила Леся Українка свою “Лісову пісню”, казку феєрію в дусі натуралістичного імпресіонізму, в дусі імпресіоністичної фантастики й символіки, коли вона пильно приглядалася до дискусії між “радянами” й “хатянами”, коли вона радо вітала здорові думки, але не могла прийняти ідеалістичних міркувань і гонитви за модою” [14, 96].
Примітно, що А. Музичка наприкінці 1920-х років, коли в літературознавстві все активніші позиції завойовував вульгарний соціологізм, наголошує на вираженні імпресіонізму в “Лісовій пісні” (Слід зауважити також, що в дослідженні “Марко Черемшина (Іван Семанюк)” (1928) літературознавець, як свого часу і М. Грушевський, простежує імпресіоністичну манеру письма цього письменника [16, 5–11; 165–203]).
“Звернулася Леся Українка в цьому творі до майже первісної людини, що зв’язана з майже первісною природою, та до тієї людини, що вже від цієї первісної природи відступає, і дала імпресіоністичну поезію кожної пори року в різну пору дня й ночи, дала чари природи, поезію барв, звуків і світла, дала зразок того, як мистецтво може бути природою за теорією Арно Гольца та його послідовниками, вживаючи всюди теж ритмів, що відповідали б чи то слуховим чи зоровим імпресіям, і даючи музику слова. Не даремно просить вона Олену Пчілку “продержати коректу”, боячись, щоб із друку не вийшла п’єса з помилками, бо “ніхто в розмірах не тямить” [14, 97].
У світлі імпресіоністичних тенденцій літературознавець вирізняє вагомість звукового начала в джерелах твору, він пише:
“…на образи, що їх маємо в цій п’єсі, наче наштовхували її етнографічні заняття чоловіка, коли він записував волинські пісні з її голосу, отже, коли вона відновила собі образи давніх літ, коли пережила ще раз ті чари й фантазію, що ними жила ще з дитинства” [14, 97].
Розвиваючи цю думку, А. Музичка узагальнює вже в іншому, соціологічному руслі:
“на підставі т. зв. народної творчості дає нам Леся Українка поетичний малюнок того, як, при яких умовах і на підставі чого творилася вся ця багата народна українська поезія, різні її жанри, від надзвичайнішого, до найбільш скомплікованого. Як “народна” фантазія всі свої переживання переносила на природу, як вона антропоморфізувала її, як усі явища природи вміла вона опоетизувати, але й навіть цій поетичній природі надати вже й прозових форм важкого людського життя” [14, 97].
А. Музичка відзначає добру композицію драми-феєрії: “В цій п’єсі кожна сценка, хоча тісно зв’язана з цілою дією, є її продовження, є частина її драматичного організму” [14, 97].
Літературознавець підмітив “поезію води” на початку твору як зразок “натуралістичного імпресіонізму”: “від першого рядка маємо переданий біг води, її ритм, її шум, її акцію” [14, 97–98].
Проблематика “Лісової пісні” визначається дослідником у бінарній опозиції “природне” – “соціальне”.
“Показується, – пише А. Музичка, – що всі ті закони, що їх знає Лукаш, як людина, навіть іще майже сам природа, невідомі Мавці, що людські відносини вже потворили собі те, чого не знає природа, чи то людська уява що до природи” [14, 98–99].
Цікаво, що літературознавець у тлумаченні образу Лукаша вирізняє вагомість творчого начала: “Лукаш творить собі світ поезії, він дає веснянки, він дає антропоморфізацію природи в поетичній формі” [14, 99]. Саме під впливом цього поліського юнака Мавка стає частиною людського світу (“…наблизившися до Лукаша й сама Мавка зазнає того, чого давніше не знала, чого не знає природа. Мавка починає відчувати самітність, уже й вона хтіла-б любови на вічність, а не мить… і їй не хочеться вже бути природою” [14, 99]).
Леся Українка “дає такі імпресіоністичні переливи, що то були в дусі Олеся, Чупринки, Вороного, що починаються словами:
Линьмо, линьмо, там мої сестриці,
там гірські Русалки, вільні літавиці.
Ця сцена передає добре сонячні переливи, передає боротьбу тіней із сонячним світлом, передає перемагання важкої ночи, яка накладає росу на листя дерев, але яка дає надію Мавці, що вітерець повіє, сонечко пригріє то й роса спаде” [14, 99]. Як свідчення імпресіоністичного – спостереження дослідника про ритмомелодику казки, вплетеної до феєрії: “…дядько Лев, обігрівшися трохи, на Лукашеве прохання починає говорити казку, де дає прекрасні багаті образи, де маємо цікавий ритм, ніби ритм дум” [14, 99]. (Подібні зауваги літературознавця й про ритмічність прози Марка Черемшини [16, 256–271]). Образи літньої ночі, вдало відтворені А. Музичкою з “Лісової пісні”, також підкреслюють думку про імпресіоністичність художнього мислення:
“Поцілунок одержує образ “зірка в серце впала”, а плюскіт води в озері приймається за сміх Русалки, що підглянула перший поцілунок несміливого парубка, а спів соловейків сприймається вже за весільний спів, за приказ “цілуй”, щось ніби зразок Олесевої поезії. Гарною виходить Мавка, що має всі прикмети лісової природи, її ритм, її образи, її кольори, звуки” [14, 99].
І хоча “ліс… змінив свою весняну привабливість, …змінив уже свій весняний колір, …наче вдягнувся в буденний селянський одяг” [14, 100], Мавка залишається бути втіленням поезії. А. Музичка робить філософські узагальнення:
“…не перестає Мавка бути поезією, не перестає бути Мавкою, як і давніше, як і тоді, коли Лукаш додав їй світляків, вона Мавка з природи, отже зверхній людський одяг, ця зверхня форма не зміняє самої сути. Бо, утворившися раз у фантазії молодого Лукаша, залишається скарбом людського духа, що потрібний людині, але не для практичного життя. Поезія має свої закони, вона хоче завсіди бути собою, а практичне життя, що вимагає праці, не може задовольнитися тільки поезією, не може тільки нею жити” [14, 100].
Отже, ідеальний, духовний світ і буденність людського життя – протилежні категорії, однак їхня несумісність і разом з тим взаємна присутність є картиною людського буття.
Та “…Мавка вже стратила свою давню волю, через стичність із людиною. Важке практичне селянське життя витворило вже іншу мораль, інші відносини між людьми” [14, 100]. Літературознавець зауважує:
“Ця практична мораль візьме верх, життя практичне переможе поезію, як на це вказує боротьба між Мавкою й Килиною за серпа. […] Така буденщина літнього селянського дня, де мішається життєва поезія з прозою, де мішається ще первісна поезія ліса з пізнішою поезією поля” [14, 100].
А. Музичка тонко підмічає всі деталі, нюанси почуттів і вражень: “Лукаш не може теж далі жити тільки Мавкою, ідеальною поезією ліса, тільки весною своєї любови, проводить Килину, а що починає накрапати дощ, отже з того маємо образ, що ніби то зраджена Мавка плаче” [14, 100].
Літературознавець принагідно пояснює походження міфологічних образів:
“Природа осени, вітру, мряки й людська біда змушують людську фантазію творити собі образи різних Куців, Злиднів і ними перекидаються люди між собою” [14, 101]; “Ця страшна буденщина вирве всю поезію, вона змусить людей забути за забобони, що були наче другим життям для людей природи, для лісових людей. А серед таких обставин ніби творилася друга поезія – про Долю. Її творили серед злиденного людського життя такі поети, як Лукаш…” [14, 101].
Зрозуміло, що “…на Лукаша часто нападає в тих обставинах туга за ідеальною поезією, за ідеальною любов’ю, за поезією тієї прекрасної весни, що її зазнав у юнацтві” [14, 101].
Отже, “Лісова пісня” як художня відповідь “на ті питання, що їх зачіпала тодішня українська критика” [14, 97], тобто природи творчості.
А. Музичка наголошує: “Тільки добре розуміння цього твору до дрібничок, відкриє й перед театром нові завдання, з’явиться справжній режисер цієї п’єси…” [14, 101–102].
Висновок автора статті проектується на завдання літературної науки в галузі вивчення творчості Лесі Українки:
“Добре робитиме той дослідник, що й інші твори її буде зв’язувати з дійсністю й дійсними особами…”, за таких умов “будемо мати ясний образ її світогляду й будемо ясно бачити, чи не по марксівському розв’язувала вона ті проблеми, що ставила їй сучасність у громадських питаннях, чи не була вона в своїх поглядах послідовною соціалісткою” [14, 102].
Отже, спостереження про роль імпресіоністичних засобів у творчій манері авторки вже не беруться до уваги, оскільки пріоритетними, на думку А. Музички, є ідеологічні засади.
Дослідження А. Музички “Леся Українка, її життя, громадська діяльність і поетична творчість”, як і критична рецепція його праці, репрезентує специфіку й основні тенденції українського літературознавства 20-х років XX ст.