Біографія А.В.Музички
Ольга Яблонська
Основні тенденції українського літературознавства 20-х років XX ст. простежив П. Филипович в оглядовій праці “Українське літературознавство за 10 років революції” [21], надрукованій у збірнику “Література” (К., 1928). Тут підкреслюється посилена увага дослідників до проблем нового письменства. З-поміж інших робіт виділяються студії про творчість Лесі Українки: М. Зерова (1924) [9, 383–416], А. Музички (1925) [15], М. Драй-Хмари (1926) [6].
Значним досягненням літературознавства 20-х років були книгоспілчанські видання творів Лесі Українки 1927–1930 рр. (т. 1 – 12), які супроводжувалися ґрунтовними розвідками М. Драй-Хмари, П. Филиповича, І. Шаровольського, О. Білецького, Є. Ненадкевича, П. Руліна, М. Зерова, Б. Якубського та ін.
Сучасний літературознавець М. Наєнко в контексті популярної тоді теми “Творчість Лесі Українки” виділяє монографію М. Драй-Хмари за її “яскраво виражену естетичну й компаративістичну специфіку” [19, 173]. Дослідження М. Зерова примітне з’ясуванням “культурологічної основи “екзотизму” творчості Лесі Українки; П. Филипович проникав у генезис її новоромантизму та сюжетних побудов; А. Музичку… захоплювала “лівизна” поетичних декларацій письменниці…” [19, 173].
Монографія “Леся Українка, її життя, громадська діяльність і поетична творчість” А. Музички сьогодні знана вузькому колу науковців. А між тим дослідження А. Музички, цього активного в галузі марксистського літературознавства професійного критика, як зауважує М. Наєнко [19, 179], мала би привабити сучасних науковців навіть з огляду на те, що автор зазнав необґрунтованих репресій, а, по-друге, “Передмову” до видання праці написав М. Куліш, а це ще один штрих до портрета його творчої діяльності.
Короткі відомості про Андрія Васильовича Музичку подають “Українська літературна енциклопедія” [11] та “Енциклопедія українознавства” [1]. Народився 24 листопада (6 грудня) 1886 р. в с. Доброводи на Тернопільщині. Творчі здібності прокинулися рано. Дванадцятирічний Андрій читає однокласникам власні вірші та оповідання. Пощастило слухати виступ І. Франка в селі Залужжі, що під Збаражем. Своєрідним орієнтиром став також односелець Осип Роздольський, студент Львівського університету, в майбутньому – фольклорист, педагог і перекладач [2]. У двадцять п’ять років закінчує А. Музичка історико-філологічний факультет Львівського університету. Спочатку вчителює, а з 1920 р. викладає українську літературу в Одеському інституті народної освіти. Як твердить М. Веркалець, у 1920-х роках А. Музичка, “зав’язавши листування з Оленою Пчілкою, розпочав грунтовне наукове дослідження творчості Лесі Українки” [3, 20].
У літературознавчому доробку А. Музички – осмислення української класичної літератури: “Поетична творчість Г.С. Сковороди” (1923), “До початків нової української літератури” (1925), “Шляхи поетичної творчості Івана Франка” (1927), “З творчості І. Тобілевича” (1927); окремі роботи присвячені письменникам порубіжжя XIX і XX ст. і сучасності: “Леся Українка, її життя, громадська діяльність і поетична творчість” (1925), “Марко Черемшина (Іван Семанюк)” (1928), стаття “Творча метода Валеріяна Підмогильного” (1930) та ін. Підтвердженням наукового визнання стало рішення Вищої Атестаційної Комісії, яка 1925 р. надала йому звання професора.
У 1930-х роках А. Музичка зазнав необґрунтовавних репресій, і один з фундаторів української філологічної науки був висланий до Казахстану, працював у Кзил-Ординському та Семипалатинському педінститутах, де викладав історію російської літератури й літератури народів СРСР. У 1940-х роках він пише дослідження “Завдання, висунуті Вітчизняною війною 1812 року, і Денис Давидов”, видане згодом Кзил-Ординським педінститутом, перша глава якого “Денис Васильович Давидов – поет-партизан” була обговорена на засіданні кафедри братніх літератур 19 березня 1942 року. До речі, саме з ініціативи викладача А. Музички в Семипалатинському педінституті почали викладати спецкурси “Культура мови вчителя”, “Мистецтво аналізу літературного твору”.
І в далекому Казахстані А. Музичка продовжував, часто не маючи потрібних наукових джерел, досліджувати творчість Лесі Українки.
“Правда, – пише він у листі від 25 квітня 1960 року, – тут у мене дуже важкі умови: майже неможливо науково працювати та ще й над питаннями з української літератури. Але що робити? На Україні, мабуть, думають, що так і треба. Через те вони в [19]30-х роках подбали про те, щоб я опинився в таких важких умовах і не міг працювати над українською літературою” [3, 20].
Одна із показово тенденційних публікацій того часу – стаття “Революция 1905 года и творчество Леси Украинки” (1955). Автор переконаний, що революція 1905 р. в Росії була початком здійснення мрій Лесі Українки, початком її нового життя.
“Поэтесса хотела дышать огнем революции, жить ее весной или погибнуть за эту жизнь (“Мечта, не предай!”). Только поэт-революционер, только поэт, глубоко воспринявший марксистско-ленинские идеи и выступавший с позиций социалистического пролетариата, целиком отдавший себя делу революции, мог создавать и лирику, и драматическую поэму, и драматический диалог, и сказки, и сатиру, которые являются бессмертным памятником революции 1905 года” [18, 67].
У своїх доведеннях А. Музичка віртуозно оперує марксистсько-ленінською теорією, фактами з історії революційного руху в Росії, творами пролетарського письменника Максима Горького:
“Осенняя сказка” – это драма о начале революции 1905 года. В.И. Ленин и Коммунистическая партия поставили после 9 января вопрос о восстании на очередь дня (В.И. Ленин. Соч. 15, стр. 355). Поэтому Леся Украинка заговорила в “Осенней сказке” о восстании рабочих. Поэтесса как будто говорила в пьесе: “Царь-батюшка” своей кровавой расправой с безоружными рабочими сам толкнул на баррикады и дал им первые уроки борьбы на баррикадах. Уроки “батюшки-царя” не пропадут даром” (В.И. Ленин. Соч. 8, стр. 93)” [18, 71].
Аналізуючи в такий спосіб творчість Лесі Українки, А. Музичка спонукає до висновку:
“К призывам Ленина и Сталина, к призывам партийной литературы присоединяла свой голос и украинская поэтесса” [18, 78]; “Леся Украинка своей песнью-призывом шла в ногу с большевиками, которые в это же самое время готовили всенародное восстание и устами Ленина объясняли массам, что не нужно бояться брать власть в свои руки, что необходимо стремиться к этому” [18, 79].
Драматичний діалог письменниці “Три хвилини” тлумачиться як “социально-философское произведение, …гимн марксизму-ленинизму, …величественный образ революционера-большевика, …одновременно жесточайшая сатира на меньшевика” [18, 81]. Отже, єдино можливий висновок:
“Революция 1905–1907 гг., тактика большевиков, учение В.И. Ленина были для Леси Украинки настоящим университетом. Именно на основании учения В.И. Ленина Леся Украинка поднималась все выше и выше как писатель. Отсюда у нее такое богатство жанров во всех родах творчества, такое богатство стилей” [18, 81].
І, безумовно, зрозуміти світогляд авторки, метод її творчості можна лише у зв’язку з революційними подіями 1905–1907 рр.
Аналогічне потрактування творчості Лесі Українки й у статті “Борьба Леси Украинки против натурализма и декадентства в 90-х годах XIX в.” (1959). У першому розділі А. Музичка, ґрунтовно представивши методологічну основу – праці класиків марксизму-ленінізму, а також М. Чернишевського, Г. Плеханова та ін., відтворює ідейні особливості російської культури і літератури XIX – початку XX ст. На переконання автора статті,
“в XIX веке русскую культуру и литературу поднимали и защищали только революционные демократы, а в XX веке большевики. […] Против всех течений натурализма, декаденства и символизма мужественно боролся Максим Горький…. Одновременно с Горьким с тех же самых позиций боролась против этих течений и украинская поэтесса, писательница, драматург – Леся Украинка. Вот почему их мысли очень часто совпадают, тем более, что Леся Украинка внимательнейшим образом следила за творчеством великого пролетарского писателя и даже переводила его в борьбе с украинским декадансом” [13, 201].
Для аргументації ідейних засад дослідження літературознавець апелює і до творчості письменниці, і до її епістолярної спадщини. “Она писала М. Драгоманову, что в натуралистических произведениях больше запугивания и эффектов, чем правды, или же самая беспросветная гадость” [13, 202]. А. Музичка цитує “Сонет” (датований 4 листопада 1890 р.) для підтвердження оптимістичних світоглядних засад Лесі Українки. Отже,
“Поэтессе противна была декадентская литература своим пессимизмом, своим отрывом и отказом от разума, от понимания общественных вопросов, от народа и народных тем, своим стремлением унизить человека, своими поисками экзотических тем, утонченных вкусов, которые любили представители эксплуататорских классов” [13, 202].
Відзначивши вагомість фольклорного начала в ритмомелодиці твору “Лілея” (“Поэтесса успела уже так хорошо вчитаться в фольклор, что и в своем стихотворении в прозе передала музыку народных песен, дала ритмическую речь, звучание слов” [13, 202]), А. Музичка водночас засвідчує свою данину соціологічній методиці:
“В “Лилее” поэтесса нарисовала здоровую романтику трудового крестьянства, его любовь к красоте, к поэзии, которая облегчает ему тяжелую жизнь” [13, 202];
“В этой сказке показала Леся Украинка, откуда шло стремление к экзотическим запахам, краскам, как барыни не любили белых лилий только потому, что крестьяне и мещане держали у себя их и умели их ценить и ухаживать за ними. […] Так поэтесса разрешала вопрос красоты уже в начале 1890-х годов, когда декаденты начали искать сверхъестественной красоты, оторванной от жизни, от действительности, которая должна была им дополнить земную жизнь и жалкую действительность” [13, 202–203].
А. Музичка переконаний, що “Леся Украинка боролась одновременно против натурализма, против его механистического детерминизма, против пропаганды расизма, которую подхватили украинские националисты” [13, 203], маючи на увазі її перекладацьку діяльність, зокрема переклади з російської – О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя, Л. Толстого та ін. Отже,
“Она сознательно боролась уже с начала 1890-х годов против шовинизма украинских буржуазных националистов, собравшихся вокруг журнала “Правда”, отчасти “Зоря”, проводивших австро-прусскую политику, бесстыдно клеветавший на русский народ, на его лучших представителей в лице революционных демократов, на передовую русскую литературу, пропагандировавших в статьях и художественных произведениях расовую теорию Тэна и других позитивистов” [13, 203].
Жанрова палітра творчості Лесі Українки 90-х років XIX ст., на думку дослідника, також підпорядкована викривальним антинаціоналістичним тенденціям:
“Сознательно включившись в начале 90-х годов в ряды борцов против украинских писателей-националистов (Ив. Нечуя-Левицкого, Александра Конисского, Б. Гринченко и др.), Леся Украинка давала лучшие образцы политической лирики, поэм и художественного памфлета (“Пророческий сон патриота”), и перевела сатирическую поэму Гейне “Атта Троль”, в которой гениальный поэт бичевал немецких реакционных писателей и реакционную националистическую литературу” [13, 203].
За спостереженням А. Музички, поетичний твір Лесі Українки “Божа іскра” (1895) – це достойна відповідь і тим, хто захоплений мотивами тихих снів, мрій, баладними мотивами, і тим, хто не вірить у громадянське покликання поезії. У поемі “Стара казка” (1893) Леся Українка показала роль поета і поезії у суспільстві.
Літературознавець указує на полемічну спрямованість багатьох творів української письменниці.
“Декаденты и все мещане 1890-х годов искали в литературе и искусстве гармонии, которой они не находили в жизни. В ответ им Леся Украинка написала легенду “Счастье”, в которой с позиций трудовых масс подходит к гармонии чувств красоты, к жизнерадостному чувству счастья” [13, 206].
А. Музичка вважає, що
“Разоблачению декадентства, как течения, Леся Украинка посвятила в 1896 году пьесу, которую она недаром назвала “Блакитна троянда”…” [13, 206];
“Драма “Голубая роза” является критикой мещанства, увлекавшегося в 1890-х годах модернизмом, европеизмом, французоманией, против чего восстала Леся Украинка. Она является критикой мещанского романтизма, критикой психиатрического подхода к общественным явлениям” [13, 209].
Відзначивши умовність розгортання подієвості п’єси “У пущі” в Північній Америці, дослідник так формує свої висновки про твір:
“На основании наблюдений за личной судьбой Ивана Франко, за путями его творчества, Леся Украинка задумала… пьесу “В пуще”. Этой пьесой она показала, что даже талантливый художник, оторвавшись от общественной жизни, от действительности, не может из своего нутра создать художественное произведение. Поэтесса показала, что вне общества невозможно художнику решить проблемы реализма и романтизма в искусстве” [13, 219].
Аналогічно й на матеріалі літературно-критичних публікацій Лесі Українки на сторінках журналу “Жизнь” А. Музичка простежує виступи письменниці “против теории и практики декадентов, против отрыва искусства и литературы от общественных вопросов, от общественной жизни” [13, 220].
Результатом наукових пошуків А. Музички стало подання у Відділення суспільних наук АН УРСР кандидатської дисертації (оскільки звання професора було анульоване) “Леся Українка і її творчість”, яку блискуче захищає в 1956 р. Згодом вчений розширює проблематику кандидатської дисертації і через два роки захищає докторську дисертацію. Як висновок про методологічну зрілість А. Музички постають такі спостереження про п’єсу “Руфін і Прісцілла”:
“Геніальність Лесі Українки, виняткове знання і розуміння законів життя й мистецтва дали можливість поетесі подолати всі труднощі і написати твір, в якому з марксистської точки зору вирішуються всі питання, аж до питань мистецтва, дали змогу показати справжнє нове життя живих людей” [3, 20].
Науковець має на меті видати нову монографію про творчість Лесі Українки, але задум так і не був реалізований.
“Не здійснилася мрія Андрія Васильовича, – читаємо в листі його дружини за 8 жовтня 1966 року, – його праця про Лесю Українку зосталась ненадрукованою, а він до останньої хвилини все виправляв її, вносив корективи, дописував. Жаль, надто жаль, що праця зосталась сиротою” [3, 21].
Повернувшись в Україну, А. Музичка надіявся працювати в Одеському університеті.
“Був у Києві двічі, – йдеться у листі від 16 вересня 1958 року, – бачив академіка Білецького, М.С. Грудницьку, Курашову, а в Москві – Степана Крижанівського. Усі вони за те, щоб я був на Україні, але ніхто й не кивне пальцем, усі радять іти в ЦК. Чого? Не розумію. В Одесі проректор університету аж налякався, коли я сказав йому, що хотів би вернутися в Одесу та друкувати свою працю про Лесю Українку. Коли я його запитав, чи дасть мені читати який курс, він відповів: “Ні! А що ж я робитиму зі своїми співробітниками? Довелось би когось звільняти”. Це так відповів мені мій давній студент, а що казати про інших? А в Одеському університеті я маю повне право читати, вернутися на своє місце. Так мені сказали в прокуратурі ще в 1956 році. А бачите, який прийом” [3, 21].
В останні роки життя А. Музичка кілька разів приїжджав на Покуття, гостював у родичів у селі Доброводи, подорожував Карпатами, прагнув зустрітися з дружиною Марка Черемшини Наталією Василівною Семанюк, яка підтримувала Андрія Васильовича в складний період його життя. Помер український літературознавець далеко від рідної землі, в Семипалатинську, 8 вересня 1966 року. Були клопотання рідних про перевезення праху в Україну, але їм відмовлено. Доля рукопису про творчість Лесі Українки не відома.