6.08.1910 р. До М. В. Кривинюка
Телаві | 24/VII 1910. Телав |
Дорогий Михайло!
Що може значити, що з самого мого від’їзду з Києва ні Ви, ні хто з родини не озиваєтесь до мене? Хотілось би думати, що то не з лихої причини, а просто «так», але мимоволі всякі невеселі думки до голови приходять. Недавно отримала бандерольку з 5 примірниками «Йоганни» та з моїми нотатками, надписану чиєюсь, мені невідомою, рукою, і при тому ні слова ніякої звістки. Се вже аж дивно!
Коли в нас не все гаразд, то се зовсім даремно крити від мене, бо я ж можу довідатись яким-небудь несподіваним способом і тоді буде ще гірше, а коли нічого лихого не трапилось, то тим більше – чого ж два місяці мовчати? Я навіть не знаю, хто є в Києві, чи виходить «Рідний край», чи здоров Михальо, де Ліля, – наче я гірше, ніж чужа, для своєї родини.
Тим часом мене не слід би так прикро трактувати, бо я й так не маюся добре: вже більш ніж місяць як вчепився мене якийсь прикрий кашель і не хоче покинути, приступи не часті, але тяжкі і часто доходять або до рвоти, або до крові (уже 5 раз була кров, а це я стала hydrastis заживати, то наче перестало); t° невисока, але й не нормальна, здебільшого трошки вище 37; вигляд, здається, цілком здоровий, але самопочуття не дуже добре, якось сили нема. Може, се наслідок того, що я ще на морі, їдучи з Одеси, простудилась, а може, се туберкулін розбудив щось давно забуте в грудях… До лікарів не вдаюся, бо з ними тут справа стоїть дуже «слабо». Позаторік, як ще ми сюди перебирались, у мене було щось подібне в Тифлісі, але не так довго тривало (хоча t° була вища), то один лікар казав, що то «рецидив» у правому легкому, а другий казав (як уже кінчалось), що просто бронхіт. Може, й тепер се бронхіт.
В іншому маюся так, як Ви бачили в Києві: як не ходжу, то й нічого, а як піду куди, то вже й хвора, сказати правду, я часом почуваю, що так сама собі обридла, як може, здавалось би, тільки стороння людина обриднути; стараюсь тільки, щоб іншим се моє почуття не передалось… Сподіваюся, що збоку воно незамітно, бо хворого вигляду не маю, роблю собі дещо потрошку, то шию, то пишу. Роботи зараз з приїзду було навіть багато, бо всяке шмаття треба було шити (машиною я не шию, але ж і поза тим багато заходу при шитті), а в Кльоні було дві ревізії начальственних, то і йому дещо в канцелярщині помагала. Тепер і те і друге вже покінчено, і тільки ждемо, куди «пошлють», бо в Сигнах Кльоню нібито назначено, але ще нема «приказа» їхати, а тим часом вчора ми довідались, що Кльоню знов «представлено» в Кутаїс (тільки вже на іншу посаду) і вже осталась тільки одна стадія: затвердження в міністерстві. Можливо, що воно затвердить, якщо знов який московський або петербурзький кандидат не схоче собі попробувати служби на Кавказі (московський зайняв те місце в Кутаїсі, куди вибрано Кльоню перший раз).
У Гаграх вже напевне не будемо, та се й гаразд, бо всі кажуть, що там умови служби дуже неприємні, а клімат спеціально для мене зовсім не корисний. Щодо клімату, то він, правда, і в Кутаїсі мокрий (хоча теплий), але вже зате умови життя і служби там кращі, а головно, що місто при самій залізниці, то в разі якогось конечного виїзду для мене се буде недорого й нетрудно. Ну, та не кажи «гоц!», поки не вискочив. Може, ще все скінчиться на Сигнаху – будем «й тем довольны». Поки що фактично ми сидимо в Телаві і просидимо ще щонайменше місяць. Через те, якщо змилуєтесь і напишете мені хоч слово, то пишіть таки сюди, в Телав.
Просила б я Вас теж, коли є в Вас на те час, сказати п[анові] Сірому чи кому о тім відати належить, щоб мені послав V, VI (і, може, вже є VII) книжки «Літературно-наукового вісника», сюди-таки, бо я жадної ще не отримала, відколи тут, і не знаю навіть, чи є там що з моїх речей. Коли є, то, може б, Ви могли отримати і вислати мені плату за те, що там є надруковане, вкупі з грошима за мої книжки, уміщені у Степаненка, коли він згодиться зробити рахунок за се півріччя, що саме мені належить. Може, Степаненко скаже, що я повинна йому про се написати, то я напишу, тільки спитайте його, чи є про що писати. Простіть, що Вас тим клопочу, але я здавна знаю, що писання прямо «по адресу» мало дає результатів. А для мене тепер «результати» таки досить важні.
Але найважніше, щоб Ви, хоч і відхиливши мої просьби інші, написали хоч тільки про себе, Лілю і Михаля пару слів. Я боюся, що Ліля або Михаль хворі, бо я їх лишила в стані прикрому. Дивує мене теж, чому Ліля не відіслала мені досі аналізів і не написала, чи була у д[октора] Фінка в моїй справі. Коли ж Ви чи хто з наших за щось на мене розсердились, то все-таки не сердьтесь аж до мовчання – адже можна і таке почуття виражати словами, хоч би й не дуже лагідними. Прошу краще лаятись, ніж мовчати, хоча не почуваю за собою нічого лайки гідного. Хіба що не поздоровила Лілю й маму 11/VII, але ж я навіть не знала, куди їм обом писати. От і переїхала знов на початок листа! Вітаю Вас від себе і від Кльоні і міцно цілую.
Ваша сестра
Леся
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 313 – 316.
Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 579 – 580.
Подається за автографом (ф. 2, № 84).
Сірий Юрій, Лавров (літературний псевдонім Юрія Тищенка) – український публіцист і критик, власник видавництва «Дзвін», завідуючий редакцією журналу «Літературно-науковий вісник».
чи є там що з моїх речей – в № 4 – закінчення драми «У пущі», після того – тільки в № 9 «Ліричні пісні давнього Єгипту».
Степаненко Василь Пилипович – завідуючий «Українською книгарнею» в Києві (до 1907 р. – книгарня журналу «Киевская старина»), де продавалися книжки Лесі Українки.
Фінк – власник лікувального закладу в Києві, де намічалось провести світлолікування Лесі Українки. Однак у травні 1911 р. вона лікувалась у Києві в іншого лікаря – Дейча.
Не поздоровила Лілю й маму 11/VII – 11 липня ст. ст. – день пам’яті святої Ольги.