17.03.1910 р. До П. П. Лаврова

Вельмишановний добродію!

Сьогодні я одержала повторно І кн[игу] за 1910 р[ік] «Л[ітературно]-Н[аукового] Вісника», на сей раз, очевидно, пробний примірник, бо з увагою поверх заголовка. Думаю, що се так сталося через помилку, замість того, щоб послати мені II кн[игу], що досі вже мала вийти в світ. Бо, чей же, редакція не думає, що така давня співробітниця «Вісника», як я, може ні з того, ні з сього «звернути» пробний примірник, що ж до передплати, то редакція вже раз при нагоді виразно сказала мені, що від мене плати не бажає. Приймаючи, однак, на увагу, що за минулий рік нічого з моєї роботи у «Віснику» не появилося (хоча й не з моєї причини), я ще раз призволяю одвернути річну плату з мого сподіваного гонорару за поему «На пущі».

Послати звідси мені трудно, бо малі суми через банк не посилаються, а через почту се вимагає масу клопоту, на який мені тепер бракує енергії. Се прошу прийняти на увагу, якщо будете мені сюди посилати гонорар, найкраще зробити те через якийсь банк: внести гроші в котрийсь із київських банків, а той нехай переведе їх в каїрський відділ Crédit Lyonnais. Адреса тоді буде: Egypte. Le Caire. Crédit Lyonnais pour M-me Larissa Kwitka (прошу точно написати се ймення й прізвисько, бо інакше можуть не видати), а банкову квитанцію зволите прислати мені рекомендованим листом на ту адресу, що стоїть в заголовку сього листа (відміна від попередньої та, що тепер вже не Pension Antonio, а Villa Continental).

Я не вважала за можливе прийняти Ваше ласкаве призволення щодо авансу. Старі досвідчені літерати радили мені «по змозі ніколи не брати авансів», і в тому є рація, а щодо літератури української, то, може, навіть і дві рації…. бо ми надто «під Богом ходимо», і редакції, й автори, тому-то й «не кажи гоп, поки не вискочиш». Проте Ваша уважність до моїх інтересів осміляє мене просити не задержуватися з висилкою гонорару, як тільки річ моя буде видрукувана. Се таки, мушу признатись, матиме для мене чимале значення, бо, може, дасть мені змогу вволити бажання мого лікаря і пожити тута з місяць без зарібної праці, а при тому вволити своє бажання попрацювати трохи не ad panem et aquam, а так собі над речами… можливо, що й нікому не потрібними, як драматичні поеми і т. і.

Прийміть моє щире поважання.

Л. Квітка

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 14 тт. – Луцьк: 2021 р., т. 14, с. 192 194 (текст); с. 488 489 (примітки).

Подається за автографом, що зберігається в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (Ф.4028. Оп.1. Од. зб.3. Арк.26 – 27).

Уперше надруковано у виданні: «Слово і час». 1991. № 2. С. 15 – 16.

Тищенко Юрій (Георгій) Пилипович – (псевдонімиЮрій Сірий, Павло Лавров, Галайда, Ю.Азовський та ін.; 1880-1953)український суспільно-громадський діяч, видавець, публіцист, журналіст, письменник, перекладач, педагог. 1907 р. нелегально перетнув російсько-австрійський кордон, аби уникнути покарання за причетність до страйкового комітету (1905) і втечу з-під арешту (1907).

Під ім’ям австрійського підданого повернувся зі Львова й оселився в Києві, де як Лавров Павло Пилипович став керівником редакції «ЛНВ», завідувачем його книгарні (1907-1912), довіреною особою М.Грушевського у всіх видавничих справах. Його справжнє ім’я знало лише кілька найближчих друзів (Леся Українка до кола втаємничених не належала і зверталась до нього як до Павла Пилиповича Лаврова).

1918 р. був відряджений Міністерством народної освіти до Австро-Угорщини та Німеччини для організації видання підручників для народних шкіл. Згодом, перебуваючи в еміграції, заснував українське видавництво в Празі. Після закінчення Другої світової війни виїхав у США.

…з мого сподіваного гонорару за поему «На пущі»… – Драматичну поему Лесі Українки «У пущі» вперше опубліковано 1910 р. («ЛНВ». Т. 49. Кн.3. С. 481 – 500; Т. 50. Кн.4. С. 3 – 45).