2.10.1896 р. До Л. М. Драгоманової-Шишманової

Милая Лідочко! Chère boule fixe!

Спасибі тобі за твою «статтю», таку милу, і таку інтересну, – як завжди, впрочем. Ну, можна вже тебе з новосельєм поздоровити?

Скажи Вані, що коли він не слухатиме добрих людей і не перестане бути таким rongeur de vieux bouquins, то я явлюсь у Софію und wenn er ist nicht willig so brauch ich Gewalt! Зроблю грандіозне autodafé і навіть «Ленору» не пощаджу [ще проект помсти: продать його бібліотеку і за виручку тобі велосипед купить і устроїть перед домом плац для football і lawn-tennis!!!] – страшний господь Адонай у гніві своєму, і пророки його не знають милосердя! І нехай пам’ятає, що в літературній продукції la quantité est souvent l’ennemi de la qualité.

Ось йому моє сестринське наставленіє, і «да пребудет мир в доме вашем».

Тобі ж наставленіє зовсім інше: робота обертає людину із boule в bâton, тобі треба зайняти середнє становище між сими двома крайностями, я думаю, що ти себе роботою все-таки не убиваєш, значить, даю тобі своє благословеніє навіки нерушимое.

Мій докторальний тон нехай тебе не дивує, з тих пор, як я скінчила свою драму, я виросла якраз на два цалі вгору (cela ce comprend!) і дивлюсь на всіх згори вниз. От, Лідочка, снився мені «вещий сон», аж навіть тобі розкажу. Перечитувала я вчора в сотий раз свою драму і медитувала над нею до пізньої-препізньої ночі, врешті, настав час, коли і поетові і музі захотілося спать, і ми розійшлись: одна – на Парнас, а друга – на своє ліжко.

Ну… сниться мені, що іде моя драма на сцені і головну роль граю я сама (que Dieu m’en préserve!), іде акт, іде антракт – 1-й, 2-й, 3-й, 4-й, – в публіці нічого не чуть, врешті, фінал, на сцені чогось темніє, а занавісі не спускають, я врешті – хоч се мені по ролі не полагається – питаю: «Чому не спускають завіси?» Хтось відповідає саркастичним тоном: «Бо нема перед ким!» Я дивлюсь: у партері – «аравійська пустиня», порожні ложі чорно позіхають, на галерею у мене не стало одваги поглянути. Моя драма провалилась avec… un silence sonore!.. І я в розпачі кричу: «Свисток, все царство за свисток!» Розумієш – уже не аплодисмент, а хоч свисток!.. Але і сей розпачливий поклик зостається гласом вопіющого в пустині… Раптом я згадую, як Шіллер провалився перший раз, читаючи свого «Фієско» противним швабським акцентом, – промінь надії блиснув – і я прокинулась! Ах, се був тільки сон!..

Лідочко, ти умієш пізнавать вдачу по почерках, знаєш хіромантію, може, ти онейромантію знаєш? «Скажи мне, кудесник, любимец богов, что сбудется в жизни со мною?..» Тим часом се може служить доказом того, чим зайняті мої мислі. Ну, прости, що займаю тебе такими дурницями, так уже до слова прийшлось. Зарилась і я тепер в папери, мало що не так, як Ваня, – розумій, що се гіпербола! – отож і сни мої, і мислі тепер дуже односторонні. Часом мої мислі заводять мене у такий лабіринт, з якого міг би мене вивести тільки один чоловік, але його вже нема, і сеє нема я чую тепер більш ніж коли. Часто так уночі сидиш серед того хаосу думок і думаєш: «О, хочби галюцинація з’явилась!» Я б їй повірила так, як перше люди вірили в дива… І чого се люди так бояться галюцинацій і божевілля? А я часто дорого дала б за них…

Спасибі тобі тим часом за обіцянку приїхати до нас літом, тільки ж гляди, не збреши, бо се вже буде ні на що не похоже! Дора, як почула, що Міка (à propos – предлагаю тост за Мікину повну емансипацію! Vive l’indépendance!!!) (Ще дойде ли и големата мечка?) [«Это безграмотно! – кричить Ваня. – Ух! Прибьет!..»] приїде тільки літом, сказала: «Ах, якби отак – раз-два-три! – і вже зима пройшла!» І я зовсім прилучилась до її наївного бажання.

Мені все здається, що і дядина могла б з вами приїхати, та боюсь про се говорити і намагатись, бо, може, їй се неприятно. Скажу по правді, проводить літо в Гадячі я рада хіба тільки через те, що так більше шансів побачити вас, а взагалі мене чогось туди не тягне, так немов страшно побачити там якийсь néant, я ж там була остатній раз іще при бабушці і до сеї пори не можу собі здумати Гадяча без неї…

Вчора якось случайно я розгорнула Musset, попала на «Lettre à Lamartine»… Ти пам’ятаєш, як він там говорить: «Qu’est – ce donc qu’oublier, si ce n’est pas mourir! Ah, c’est que mourir, c’est survivre à soi-même. L’âme remonte au ciel, quand on perd ce qu’on aime. Il ne reste de nous qu’un cadavre vivant. Le désespoir l’habite, et le néant l’attend…» [Що значить «забути» – те ж, що «померти»! Ох, умерти – пережити самого себе. Душа підноситься в небо, коли втратив того, кого кохав. Лишається тільки живий труп. В ньому живе сама безнадія, а небуття чекає його… (франц.). – Ред.] Тут знов лабіринт і знов безвихідний… Ну, от знов треба просить у тебе пробачення за такий modus scribendi. A краще ти вже раз назавжди прийми на увагу, що од мене нема чого сподіватись толкових листів, бо як же безтолкова може писать толково, «ведь это ясно, как простая гамма!»

Ну, тепер новості: Олеся поступила в 7-й клас гімназії, і Оксана вже почала ходить. Бідній Олесі в перспективі предстоїть ще немало екзаменів! Мама ремонтирувала київську квартиру і на тім тижні має приїхать сюди очищать дом для орендатора, що має перебратись хутко сюди – щоб йому ні дна ні покришки! Ти, певне, питаєш: «Чого ж усе мама, а не ти?» Того, мій друже, що мені ледве удалось оце недавно викрутитись від bandage fixe із моєю ногою, і я вже боюсь іскушать судьбу, через те сиджу як можна більше і «большею частию» лежу на кроваті, як той Гоголевий Поприщин. Папа завів уже де з ким переговори про землю твоєї мами і хутко сам напише вам про все.

«Больше нет что писать, как только кланяюся Вам всем низким поклоном, и целую в сахарные уста, и желаю Вам всего, что Вы себе от господа бога желаете».

Твоя неизменная кузина Леся

Нехай Рада не сердиться, що я її не поздоровила з іменинами, я скажу вже просто: «Ах, матушечки, и позабыла!» Все одно я її і так поздоровляю, без іменин.

Ради бога, не забудь: чий це романс «Posa la mano sul mio cor»? Ім’я автора і названіє романсу!!

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 353 – 356.

Вперше надруковано у вид.: Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, вип. 2, с. 173 – 176.

Подається за рукописною копією (ф. 2, № 1548).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 363 – 366. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

«Ленора» – балада німецького поета Бюргера, написана за фольклорними мотивами. Іван Шишманов у цей час писав дослідження про сюжет «Ленори» у світовій літературі; Леся Українка жартувала з його захоплення цією темою.

Свою драму – «Блакитну троянду».

«Свисток, все царство за свисток!» – перефразування слів Річарда III з однойменної драми Шекспіра: «Коня, пів-царства за коня!».

Читаючи свого «Фієско» – мова йде про драму Шіллера «Змова Фієско в Генуї».

«Скажи мне, кудесник» – цитата з вірша О.С.Пушкіна «» (1822).

«ведь это ясно, как простая гамма!» – перифраза слів Сальєрі з трагедії О.С.Пушкіна «» (1831): «Для меня / Так это ясно, как простая гамма».

Очищать дом для орендатора – П. А. Косач змушений був здати колодяжнянську садибу в оренду ротмістру Ярчевському, який зайняв головний будинок, а Косачі перебралися у так званий «сіренький домик», перебудований із сільської хати.

як той Гоголевий Поприщин – з повісті М. Гоголя «» (1834 р.): «Дома большею частию лежал на кровати».

Не поздоровила з іменинами – з днем пам’яті Аріадни, що відзначається 1 жовтня.

«Posa la mano sul mio cor» – цей романс згадується у драмі Лесі Українки «Блакитна троянда». Я шукав відповідь на це запитання, але поки що (2007 р.) не знайшов.