За світогляд
Н. Антоненко
Вже з цього короткого огляду життя Лесі Українки можна познайомитися з основами її світовідчування й життєвої постави, що так різко відрізняли її від тодішнього українського довкілля. Сприймаючи життя не як сутолоку речей, випадкових подій, особистих конфліктів між фізично живими людьми, – але добачуючи в ньому глибокий унутрішній сенс, Леся виконала впродовж короткого фізично-страдницького життя велике духове зусилля в напрямі повної розбудови свого світогляду.
Наділена з природи глибокою емоціональністю, отже схильністю переживати з великою напругою всі душевні процеси, мала Леся ще й одну, виразно активно визначену, якісну прикмету: підсвідомо відчувала органічну сполуку з власною нацією. З цього підсвідомого почуття випливала з’ясована в попередньому розділі любов до рідного краю й рідного народу; з цього почуття випливав і глибокий її ідеалізм.
Треба тямити, що цей ідеалізм Лесі, що найбільш різко різнив її з тодішнім українським і неукраїнським довкіллям, є в Лесиній душі глибоко закорінений як зов крові української раси, як основа й рушійна сила духа української нації. Ця саме прикмета, в основі вже зактивізована (отже не приспана, як у душах членів сучасної їй української генерації) вимагала повної змістової (якісної) розбудови.
[Інші члени тієї генерації української нації, що відповідали Лесі глибинністю переживання душевних процесів, але не мали тієї другої, якісної прикмети, отже ці, що в їх душі ця якість була в стані повного приспання, переняли зовсім чужудля духа української нації якість, виживалися в чужому матеріалістичному світовідчуванні, сходили на манівці, вели фактичну боротьбу з власною нацією, спинювали, а то й завертали її розвиток і зріст. Типовим представником тієї групи був саме М. Драгоманов.]
Леся мусила підо впливом унутрішнього гону піти на розбудову якості, – інакше казавши – змісту свого світогляду; мусила визначити ідеал тієї якості. Конкретно: Леся мусила відповісти на питання:
Що це є нація?
Яка є українська нація?
Яке становище в ній живої генерації й фізично-живої одиниці?
Тому й загарливо здобувала вона відомості, обсервувала й аналізувала сучасне життя, шукала його сенсу. На цій дорозі зустрічала вона майже непоборні на свій час труднощі. Обсерваційний матеріал не давав Лесі спромоги відповісти на ці питання; сучасна їй генерація – це була та сіра отара, серед якої нестерпно важко було жити Лесі. Тільки додумувалася вона трагедії душ членів тієї отари:
… ми раби, немає гірших в світі!
Феллахи, парії щасливіші від нас,
Бо в них і розум і думки сповиті,
А в нас вогонь Титана ще не згас.
Ми паралітики з блискучими очима,
Великі духом, силою малі,
Орлині крила чуєм за плечима,
Самі ж кайданами прикуті до землі…
Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи світла-сонця не видав,
За ворогів іде в огонь і в воду,
Катам своїх поводарів оддав.
Одвага наша – меч, политий кров’ю,
Бряжчить у піхвах, ржа його взяла…
Цей „вогонь Титана”, що умовлював саме велич духа нації, і що його існування додумувалася Леся, міг стати вихідною точкою дальшого розшуку Лесі – та не судилося їй так легко добути правду. Причина цьому в Лесиній типово матеріалістичній лектурі, що то її так щедрою рукою давав Лесі Драгоманов. Ця лектура, що накидала Лесі типово матеріалістичний світогляд, намагалася ще зруйнувати в самій суті почуття сенсу історії українського народу, що його підсвідомо відчувала Леся; історію зведено саме тільки до суми фактів, а з діячів її зривано запопадливо ввесь блиск.
Проти цього злочинного викривлювання історії, проти змісту тієї лектури, проти матеріалістичного світогляду довкілля бунтувалася душа Лесі.
Зміст підсвідомості казав їй шукати сенсу історії вже тоді, коли 16-літнім підлітком побувала на дніпровому [треба – Дністровському – М. Ж.] лимані. Цей часто повторний в історії України лиман завертає думку Лесі в минуле й вона пробує дати синтезу історії України:
Славо, наша згубо! Славо, наша мати…
Крів’ю обкипіла вся наша давнина.
Крів’ю затопила долю Україна…
Б’ючку історії відкриває Леся навіть у квітці, що виросла біля лиману:
Квітка тая може виросла з якого
Козацького серця, щирого, палкого.
Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину,
Що вернеться з його серця квітка на Вкраїну.
Це ранній її твір, згодом Леся – за малими вийнятками – закинула українську тематику, чим відчужила від себе навіть деяких українців (Хоткевич), які не добачали скомплікованих причин її т. зв. „екзотики”.
[Назва „екзотика” на означення позаукраїнської тематики творчості Лесі ехибна, бо, коли етимологічно вона була б виправдана (грецьке слово: екзо = поза, звідтіля; екзотика = те, що поза мною, чужинне), треба тямити, що в літературі цю назву надаємо цим творам, що їх метою (психологічною генезою) є дати читачеві саме те чужинне. Психологічна ж генеза творів Лесі зовсім інша, через те на означення цих творів Лесі буду вживати назви: твори з позаукраїнською тематикою.]
У першому розділі старався я вияснити причини цього жахливого занепаду духової керми тодішнього українства на Придніпрянщині – занепаду, що довів життя нації до мертвої точки, заглушуючи голос її духа. Цю добу назвала Леся „часами глухонімими”. Та рівночасно, конфронтуючи з ними зміст і напругу своїх душевних переживань, вона впевнено заявляла, що ці „часи глухонімії не заглушать дзвінких думок!”
З порядку годилося б накреслити лінію розвитку цих „дзвінких думок” Лесі від початку її творчості, з відомим песимістичним „Contra spem spero”, до величного й ясного акорду в її „Триптиху”. Та перед тим, заки перейти до цього, варто ще звернути увагу на вихідну точку цієї лінії дзвінких Лесиних думок. Є нею бунт проти цього жахливого стану, в якому знайшлася Україна, втративши свою незалежність, – бунт, попереджений обсервацією цього стану; напр.:
Ти в руїнах тепера, єдиний наш храм,
Вороги найсвятіше сплямили,
На Твоїм олтарі неправдивим богам
Чужоземці вогонь запалили…
Після такого ствердження зараз наступає бунт:
Що Господь сам обрав за святиню собі,
Те до віку святинею буде!..
Або:
Ой, де ж бо ти, воле, ти зоре таємна?
Чому ти не зійдеш на землю із неба?
Осяяти землю безщасную треба!
Ти бачиш, як все в нас покрила ніч темна?
Ти чуєш, як правду неправда скрізь боре?
Ой, горе!…
Брати мої вбогі закуті в кайдани!
Палають страшні, незагойнії рани
На лоні у тебе, моя Україно!
Кормигу тяжку хто розбить нам поможе?
Ой, Боже!
Коли ж це минеться? Чи згинем без долі?…
Навіщо родитись і жити в могилі?
Як маємо жити в ганебній неволі,
Хай смертна темнота нам очі застеле!
Ой, леле!
В тексті цього вірша вже скрізь розсіяні вияви бунту, який зводиться одначе до песимістичної постанови: згинути! Цей бунт виявиться теж у безоглядному присуді:
Прокляття рукам, що спадають без сили!…
або (в іншому вірші):
Не за чесний стяг пролита!…
Подібних прикладів обсервації й рівночасного бунту, з приводу жахливого стану нації, можна було б із Лесиних творів цитувати дуже багато (однаково: безпосередніх – з лірики, й алегоричних – з драм), та обмежімся до наведених місць.
Бунт Лесиної душі проти цього стану нації, що його бачить тільки вона, та не добачають Лесині сучасники, виявиться в її творчості в різному виді, – та ні в одному разі її не заспокоїть.
Не заспокоїть Лесі тверда – але песимістична – постанова:
Без надії таки сподіватись…
Серед лиха співати пісні,
не заспокоїть її розпучлива погроза Богові, де песимізм межує вже з найглибшим одчаєм:
Встане Ізраїль, борець проти Бога,
І манівцями піде.
Ніч безпросвітна в пустині заступить,
Зійдуться в ній знову Дух та Ізраїль,
Знов буде бій, тільки бій вже останній,
Не на життя, а на смерть,
Не за обітницю бій, не за щастя, –
Розпачу й помсти страшне бойовисько,
Зради й зневір’я страшний поєдинок
Вихід один з цього – смерть!
Та як загине навіки Ізраїль
В дикій пустині, у тьмі безпросвітній, –
Згине з ним віра в святі заповіти,
З ним сам Єгова умре!…
[Цитовані слова (з вірша »Ізраель в Єгипті«) писані в другій половині 1904 року, коли болючий бунт у Лесиній душі здобуде найвищий ступінь напруги; безпосередньо ж після цього ступня прийде боротьба з »духом« революції з 1905 р., й у висліді тієї боротьби – як поважний її здобуток – ствердження дійсності духа нації. Це вже перший крок до правди »Триптиху«.]
Щоб заспокоїтися, знайти рятунок на біль непевності, Леся мусила відповісти собі докладно на три наведені вгорі питання про суть нації. Без цієї відповіді вона могла вирішувати тільки питання про судьбу одиниць, відірваних від нації. Про націю, її живі генерації (нарід) і живі в нації одиниці могла без помилки говорити тільки тоді, коли б знала націю. Та наразі цього знання вона не здобула, тому від душевної муки й трагічного бунту не рятували її навіть бадьорі ствердження:
… Вже очі ті, що так були привикли
Спускати погляд, тихі сльози лити,
Тепер метають іскри, блискавиці,
… руки ті, не учені до зброї,
Що досі так довірливо одкриті
Шукали тільки дружньої руки,
Тепера зводяться від судороги злості.
… Уста, що солодко співали й вимовляли
Солодкі речі або тихі жалі,
Тепер шиплять від лютості і голос
Спотворився, неначе свист гадючий…
Виправданням конечності такого бажаного Лесею стану, коли її земляки зрозуміють конструктивну вартість двох діаметрально противних почувань: любові й ненависті – рівночасно! – не могли бути самі помічення народження тих, що їх очі „тепер метають блискавиці” і т. д. Тому пробувала рятувати себе Леся таким – так би мовити – логічним ланцюгом консеквенцій:
Поки душа терпіти силу має.
Коли ж не стане сили, коли туга
Вразить украй те серденько зомліле,
Тоді душа повстане недолуга,
Її розбудить серденько зболіле.
Як же повстане – їй не буде впину
Заснути знов, як перш, вона не зможе
Вона боротись буде до загину:
Або загине, або переможе.
Або погибель, або перемога,
Ці дві дороги перед нами стане…
З цього пробує добути Леся висновок:
Дарма! повстанем, бо душа повстане!
Рятується Леся позірно бадьорим, природним ствердженням:
А день по ночі…
Як довга ніч, то й день же буде довгий…
вічний день!…
Перед світом буває найтемніше
А темряви, як ця, ще не бувало!…
Я бачу день… хороший, дуже славний!..
Це логічне ствердження й кінцева візія нагадують Шевченкове: „Встане Україна!… ”, або Франкове: „Та прийде час…”, – але – яка між ними різниця! Коли в Шевченка або Франка цитовані слова є випливом віри в абсолютну правду – у Лесі це ствердження не безпосереднє власне, тільки введене у візію хлопчини, одного з персонажів поеми „Полярна ніч”. Хлопчину ж окружають люди, що зовсім не вірять у логіку малого ентузіаста, навпаки гасять його жар холодом противних своїх спостережень. Та й назагал – усі щолиш цитовані слова Лесі могли набрати вартості абсолютної правди щолиш тоді, коли вона здобуде основу тієї правди, її надряд: націю. Коли ж згодом ціслова Лесі стали для неї (і для нас) абсолютною правдою – то тільки тому, що тою правдою стала сама нація. Наразі ж Леся мусила ці бадьорі слова кінчати болючи мпитанням:…
Наша зруйнована воля?…
Пекло страшне горить в нашім краю, –
Чом же в нас Данта немає?
Опинившися знову в безвихідному положенні Леся знайшла опору в Богові, який мав стати запорукою воскресения й сили нації.
[Деякі коментатори чи пак критики Лесі поширили неправдиву вістку про її атеїзм; вони говорять про раціоналістичне виховання Лесі, про те, що замісць віри в Бога дали їй батьки любов до природи й народу і т. д., про те, що підо впливами Драгоманова Леся стала здецидованою атеїсткою. В цій версії правдою є одне: Драгоманов працював над тим, щоб Леся стала матеріалісткою. Не можна теж поки що заперечити версії про те, начеб батьки дали їй раціоналістичне виховання. Та все ж треба з цілою рішучістю відкинути погляд про Лесин атеїзм.]
В цьому висказі одначе порядок причин і наслідків схиблений підо впливом матеріалістичного розуміння нації: ствердження вічності Бога викликує ствердження вічності одиниці, це знову мало б стати запорукою вічності нації, – отже у висліді: нація була б сумою одиниць, дарма, що вагу покладено вже не на фізичне тривання, але на духовий момент. (Ці три члени мусили б мати інший порядок: Бог – нація – одиниця, та до такого ідеалістичного розуміння дійде Леся щойно у„Триптиху”). Саме через те недобачення перейде Леся ще глибоку духову боротьбу в 1905 р., це є в добу революції, що в ній дієвим підметом виступить не нація, але бойовий авангард матеріалізму – соціалізм.
Та проте Леся вже ступає на твердий шлях думки, відкривши первопричину сили й вічності нації. Тому не лякається „руїн єдиного храму”, бо
Що господь сам обрав за святиню собі,
Те до віку святинею буде!…
Однак довкілля – ця „сіра отара”, про яку основніше сказано в попередньому розділі, не скріплює віри Лесі в конечність інгеренції Бога, як найвищої абсолютної правди, в діло регуляції долі нації. Та конфронтація дрібної й марної дійсності з величною правдою – Богом не доведе вже Лесі до негації тієї другої й, у висліді, до сумніву в цю найвищу абсолютну правду. Свою духову самотність серед сірої товпи егоїстичних матеріалістів виправдає справедливо Леся своєю завчасною появою серед тієї товпи; їй самій доведеться – сказати словами Франка – „простувать духові шлях”. Тому-то пророчиця Тірца („На руїнах“) може спокійно, хоч і з болем, відійти від народу в пустиню, де то
Дух божий знайде сам мене в пустині,
А вам ще довгий шлях лежить до нього…
Ця конечна духова сепарація з народом викличе геніальне ствердження:
Той, хто не вірить у дива Господні,
Не вартий бачить їх!
А звідси вже зовсім консеквентно випливає конечність віри, бо в ній же тільки джерело сили. Тепер уже знищення дефетизму буде „conditio sine qua non” поступу нації:
… Поки не згине
Останній з вас, отруєних зневір’ям,
Не ввійде мій народ в обітовану землю!…
Це вже безпосередньо перед шпилем – оте ствердження ірраціональності існування, сили й поступу нації, та загублене попереду звено ланцюга причин і наслідків здержить Лесю перед осягом мети думки. Одначе уже тепер може Леся встановити ряд законів, покласти основи під карний кодекс нації, які обороняли б націю перед упадком та й зумовлювали б її поступ.
Серед цих законів замітні дві групи: одні мають вічну незмінну вартість для цілої нації, або певних гуртів, другі скермовані тільки до сучасного Лесі покоління. Єднає ці закони бажання зберегти динаміку життя нації й високу його змістову вартість. Отже однаково важний є загальний закон:
Долі коритися, –
однаково важний закон витривалості в зусиллях (Роберт Брюс щолиш за сьомим разом визволяє батьківщину) – однаково важний закон любові батьківщини й безоглядної саможертви для неї; Леся не раз цитує слова євангеліста
Хто душу поклада за друзів.
З безоглядного імперативу любові батьківщини, цього закону, що говорив про якість збірного почування, випливають ( – саме з цього якісного характеру закону – ) дальші консеквенції. Треба на цьому місці виразно вияснити першу консеквенцію любові – ненависть. Батьківщина, нація – це для Лесі абсолютні правди-iдеї, через що любов цих правд мусить бути беззастережна, догматична, абсолютна. Тим самим противна вартість, отже те все, що бажає знищити ці правди – мусить викликувати до себе ненависть.
Не йде тут про ненависть до людей, якщо вони не є представниками цієї брехні, що противиться правді, якщо вони є для Лесі тільки людськими одиницями, що мають свої особисті цілі. Правда є рівночасно добром – брехня злом; брехня та зло, це ті предмети ненависті; хто правдиво любить це добро і правду, цей мусить ненавидіти брехню та зло:
… тільки той ненависті не знає,
хто цілий вік нікого не любив.
Для того одержима Міріам, що бачить в особі Христа абсолютну правду, мусить ненавидіти всіх тих, що негують Його, а навіть тих, що любов до Месії унормували так, як любов до якої-небудь зустрічної людини.
Така безоглядна любов, що не знає можливостей компромісу, дає силу гуртові; тим сильна була дружина Роберта Брюса, бо:
У цілого війська девіз був один:
»За волю, за рідну країну«!
Для того трагічно кінчає Самсон, що розділив свою велику любов на народ і Далілу.
Коли діє така любов без упину, то й сила нації не переривається,
Лагідність голубина, погляд ясний,
Патриція спокій – не личить нам,
Що вдіє раб принижений, нещасний,
Як буде проповідь читать своїм панам?..
Тому й думає Леся, що історія українського народу не була б така нещасна, коли б діяла ця сильна любов, яка конечно веде за собою ненависть:
… Може б не було життя таке нещасне,
Якби вогонь ненависті не гас…
Так вирішене поняття любові, як консеквенції абсолютної правди, викликало дальший закон, що його вже розв’язала Леся в лінії типово українського лицарського почуття – в постулаті честі; цей закон, як і всі попередні, безоглядний, бо ж він є частиною абсолютної правди:
… впала ганьба і на наші руки,
Що не знялись життя нам одібрати –
Нам, подоланим, а знялись робити
На ворогів. Проказою неслави
Покрилося дівчат сіонських тіло,
Бо не втопилися вони в Євфраті,
А бавити пішли синів розпусти
І годувати плід свого безчестя.
І нечесть поняла мої уста,
Бо з голоду уста ці не замовкли,
А промовляли мовою чужою
На тих, від богів проклятих майданах.
Терпіть кайдани, то несвітський сором,
Забуть їх, не розбивши, гіркий стид.
Альтернатива: слава – ганьба; третьої можливості не знає Леся – справжня українка.
Це питання ганьби й слави розв’язала згодом Леся в найбільш категоричний спосіб в „Оргії” – драмі, що її писала тоді, як станула на вершині своїх думок, коли поборола всі сумніви.
Мимоходом згадати треба про ці закони, що їх встановляла Леся для своїх сучасників, – закони, що мали забезпечити безпереривність життя, руху, динаміки нації. Ці закони – це постулат безустанної праці для народу й нації:
Не знайдем шляху на Єрусалим,
Шукаймо ж, браття, до святині шляху…
А поки знайдем, за життя берімось…
Нехай не буде приказки між людьми:
»Заснув Господь Ізраеля на небі«.
Від обов’язку праці для нації не звільняє живої генерації й живих одиниць навіть хибне розуміння нації; однаково ж у цьому, які в усіх законах, немає моменту, що облегшував би вину.
Немає одначе такого ідеального стану, в якому всі члени народу зберігали б усі основні й вислідні закони кодексу нації та в гармонійній, безупинній праці активізували б можливості розвитку нації; треба духових провідників, які найглибше відчували б ці можливості, притаяні в духу нації та які – супроти цього – стояли б завжди на сторожі поступу нації й закономірності життя її генерацій (народу). Цю величну роль визначила Леся Українка поетам.
Тема ролі та призвання поетів – це одна з найглибше й найосновніше оброблених і вирішених проблем в творчості Лесі. За малими відхиленнями („У пущі”, „Лісова пісня” – головно ж „Давня казка“) вислід міркувань Лесі на ту тему один:
Про тяжкі народні рани!…
[Драма »У пущі« належить д огрупи творів, що їх назвав я »даниною добі«, в ній розглядає Леся проблему становища поета (універсальний митець Річард – це саме поет) у громаді.
Громада може зайняти до поета різне становище: вона або зневолюватиме його бути окличником її ідеалів (не ідеї – як абсолютної правди!), або знехтує його хист, поставить його поза скобки життя, бо сама розбита на атоми.
Таке становище до поетів і поезії займало справді матеріалістичне довкілля Лесі, те довкілля, що або розв’язувало життя в механізмі соціалізму, або індивідуалізмі капіталізму. Оборонюючи становище поезії в обох цих випадках, Леся обстоювала свободу поетів і їх поважне місце в громаді. Підхід до проблеми типово індивідуалістичний, коли б не друга вимога, бо хоч Леся не заторкує тут становища поета – провідника духового життя громади, то з цією вимогою не стоїть ніяк у розрізі. А в тім, і тут є, хоч дуже малий, відгомін її, згаданої в тексті, концепції. Промовчання цього моменту мабуть і було причиною того явища, що драму цю почала Леся писати в 1898 р. – а покінчила щойно в 1907; видно з цього, що до викінчення драми Леся забиралася з трудом.]
Її ідеал, – це той „поет під час облоги” (1896), що тоді, коли в місті життя пливе давнім ладом, розміреним на особисті радощі й болі, тільки частина мешканців міста, це його оборонці, – та й вони звичайніські люди, – не спить ні в ніч, ні в день, сміливо ходить по мурах, гартує слова, як гострі стріли, й не дає заснути оборонцям.
Вийшовши від сучасного собі духового смаку поетів, генетично вияснила це питання Леся в довшій поемі п. н. „Місячна легенда”: співець збираєлаври, та бажаних сліз ув очах слухачів не бачить, навпаки, його пісня набридла людям і він, зневірившись у світі, забажав:
Вповідати щирій людині.
Та люди тих розмов не приймали…
Одні позіхали, байдуже мовчали,
А другі тікали від нього.
Переживши глибоко трагічне розчаровання, поет замкнувся в самотині. Та раз зустрів лірника, а побіч нього гурт людей;
Їм лірник співав про колишню неволю,
Даремщину-панщину злую,
Про тую нещасну підданську долю,
Про панську сваволю лихую.
А ліра голосить, квилить жалібниця;
»Сирітки« співець починає…
І тут, – знічев’я побачив поет сльози, зразу в очах сиротини, а далі й гурту молодиць. Коли ж заспівав лірник про правду, покотилися сльози з очей усіх слухачів, заплакав і сам лірник. Поет схвильований пішов у ліс…
Не сходили з мислі йому тії гуки,…
Були в них якісь недоспівані муки,
Якісь недомовлені жалі…
І вирішив поет „домовити цю гіркую тугу”. Він згадав „матусині співи” і заспівав сам:
Відколи на світі пісні гомоніли,
Такої не чуто ніколи.
Все стихло, а вільнії гуки летіли
Далеко за гори, за доли…
Здобувши між людьми признання та славу, визначив поет свою майбутню дорогу: виплеканий тепер „новий скарб”
Я вам, браття, тепер віддаю,
Вам і рідному, любому краю…
Тепер він певен, що
Вислухати від мене прийде,
Не забуде він пісні дивної,
Вона в серце йому западе…
А він сам?
Як умру я, імення славутне
Хутко з пам’яті зникне усім,
але пісня його буде „між людьми бриніти”…
Я загину, та довго між вами
Гомонітиме пісня сумна.
Я зумисне навів цю пісню у змісті й виїмках з тексту, щоб звернути увагу на новий здобуток: постулат українському поетові – домовити народну пісню! Кінець пісні – це зовсім не трагедія поета. Ні! Це запорука справжньої вічності поета, – не в пам’яті помершого – але його самого, живого, бо ж душа його житиме в організмі нації як жива клітина цього організму! В лінії українського ідеалізму, що в славі розв’язує секрет вічності людини, вирішила Леся Українка величне призвання поета.
Розуміючи важке положення поета в „часах глухонімих”, Леся вимагала від нього геройської витривалості. На узгір’ї Ай-Петрі побачила вона дивну квітку:
Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг,
Що здавив і могутні дуби
І терни непокірні.
Квітку ту вчені зовуть Saxifraga,
Нам же, поетам, годиться назвати її »ломикамінь« –
І шанувати її більше від пишного лавру.
Закінчуючи цю частину наших міркувань про Лесину творчість, зверну увагу на ще один важний здобуток, один крок вперед на ясне, блискуче верхів’я викінченого світогляду. Вже вище бачили ми, як вирішила Леся секрет вічності поета: він як фізично-жива одиниця мав розплистися в масі народу, та самому народові мав дати спромогу поступити наперед, дав йому ідею. Та при тому він, як духова одинця, не тільки що не заснув, але запезпечив собі повновартісне місце в цілості нації.
Це те саме явище, що в приміненні до уладових форм виявиться в повновартісному становищі одиниці у власній державі.
А всяк шотландець вільний пан своєї батьківщини.
Це складне психічне явище замітили саме деякі критики Лесі, та вияснили його зовсім хибно: для них це „соціальний індивідуалізм класу” (комуністичного), що йому протиставили вони „анархічний індивідуалізм класу, що занепадає” (буржуазії, капіталізму). На ділі й демолібералізм, на стороні якого розвинувся капіталізм, і соціалізм (байдуже, чи т. зв. демократичний, чи комуністичний) – розв’язують „анархічний індивідуалізм” (перший – зразу, другий в далекій майбутності), та – що головніше – відкидають духовість у житті.
Додаток: „класи” не може мати нічого спільного з ідеологією Лесі. Не підшукуючи іншого терміну, але приймаючи – наразі – назву цього явища „соціальний індивідуалізм”, мусимо ствердити, що така концепція становища одиниці в нації є типово українська, та що вона, проявившися так наявно в творчості Лесі, була дальшим її важним здобутком на шляху до повної розбудови світогляду в лінії українського ідеалізму.
Так станула Леся Українка один крок перед шпилем.
І нагло з’явився новий ворог, нова поважна колода, яку мусила Леся усунути, щоб добути те верхів’я. Була це революція з 1905 року. Підготовлена й консеквентно переведена соціалістичними партіями, зуміла вона захопити великі маси народу й, покористувавшися їх невдоволенням із соціальної нужди та приниження, увести їх уреволюційний рух. Велика напруга почувань і дії, яка супроводжала цю революцію, витворювала враження, що саме в цих „нових силах”, які – здавалося – виводив на сцену історії соціалізм, лежить джерело сили, – тієї сили, що її – мовляв – втратили нації. Багато інтелігентів, які, зневірившись у націю, не відчували її сили, які одначе – навіть зовсім щиро – бажали визволення народу з політичної неволі, зв’язувало надії на те визволення з соціалізмом, як єдиною рушійною „новою силою”. Що в витворенні, а то й закріпленні такої сугестії поміг „дух часу”, визначений матеріалізмом і раціоналізмом, проте – супроти сказаного в 1 розділі – зайво говорити.
Цій сугестії підлягла навіть Леся Українка. В душі Лесі зустрілися тепер її важкі й важні здобутки з цим усім матеріалом, з яким різними дорогами наступав на неї матеріалізм. Леся увійшла у важку, нервову добу страшної боротьби, якої не переживали ці всі інтелігенти, що жили тільки щоденними турботами та дрібними радощами будня. Це зденервування Лесі слідне й у змісті її тогочасних творів:
»Спиш?« – мені крикнули – і залюбки
Кров мою пить почали, як вампіри…
П’ють без ваги, без жалю і без міри…
Ось налетіла одна промениста,
Як тепер безпричальна, вогниста –
І пролетіла… її не спинить…
Чую, що погляд мій гостро зорить,
Пильно пронизує темряву чорну, –
Не подолати її непоборну!
Думка пролинула, зсунулась тьма,
Ось уже ясної й сліду нема…
Тільки даремно горять мої очі…
Темно… Ох, мучать як думи-вампіри!..
Воно слідне й у формі цих творів; Леся не має сили викінчувати початі оповідання („Утопія”, „А все-таки прийди”, „Interview”), бо цей літературний жанр потребує найбільше об’єктивізму та спокою.
В цьому місці треба зробити ще одне дуже важне спостереження: всі духові здобутки, що завдяки ним двигалася Леся на верхів’я свого світогляду, завдячувала вона складному психічному процесові усвідомлення підсвідомого голосу душі, що озивався до неї в її ліричних творах як відгомін духа нації. Увійшовши в добу внутрішьої боротьби, Леся мусила зглушити в собі цей таємний голос душі, а до помочі покликати розум, інтелект. У висліді цього поза цитованим щойно віршем, немає майже зовсім ліричної поезії, (коли в лірику не врахувати її драматизованих сцен, у яких саме – як загалом у драмі – найсильніше став діяти тепер розум). Головним – майже одиноким – жанром її тодішньої творчості стануть тепер драматизован ісцени „Осіння казка” (25. І. 1905), „Три хвилини” (29. VIII. 1905), „У катакомбах” (4. X. 1905), врешті „В дому роботи, в країні неволі” (18. X. 1906).
Коли замовк голос підсвідомого в душі Лесі, найскоріше захитався найслабший – бо ще не розбудований – бастіон, віра в лицарського духа нації. Це явище зрозуміємо тим легше, коли зважимо, що Лесю ограблено саме з довір’я в цю прикмету нації. Бачимо це в її „Осінній казці”.
Дуже цікава історія цього твору, що кидає ясний жмут світла на духовий стан Лесі. Драма викінчена [точніше – полишена без остаточного опрацювання. М. Ж.] 25. І. 1905 р., але почата на початку січня. Не друкована своєчасно; чоловік Лесі не міг навіть пригадати собі, чи Леся показувала комусь рукопис твору. Чорновик справлюваний і покреслений, на кінці допис:„кінець колись буде”.
Це все вказує на те, що Леся дуже помилялася, бажаючи розв’язати в тумані соціальної революції томливе питання волі України.
Сенс тієї драматичної сценки такий: перед Україною (принцеса) стоять дві дороги – асимілюватися до теперішніх володарів (пропозиція короля), або схаміти (пропозиція блазня). Лицарство, що єдино-природно могло б розв’язати цю справу, не зуміло залишитись собою, воно зневірилося в свою силу й вартість та пішло до ворогів.
Маса народу, що могла б видати із себе нове лицарство, схаміла й валяється в бруді, дозволяючи займанцям коверзувати собою. Лишається єдина поміч у „нових силах” у народі, що опруться на всесвітній рух. Вислід міркувань остає одначе проблематичний; на запит хлопця, чи скоро будуть на горі, відповідає майстер:
Це діло довге, як осіння казка.
Тепер зовсім не бадьоро бринять останні слова принцеси:
Зате скінчиться справжньою весною.
Залишилась отже практична вимога: опертися на чужі „сили”, що мають дати розгін українському народові.
У драматичній сцені „Три хвилини” переводить Леся перевірку вартості цих „чужих”; є ними матеріалізм (монтаньяр) і раціоналізм (жірондист). Та ні один, ні другий не може говорити про правду – ідею, бо, хоч жірондист і попадає на добре вияснення життєвої вартості ідеї – що й могло б послужити основою до вияснення духа, – чи її живучості – то як колишній раціоналізм не встоїться проти матеріаліста (тим самим і раціоналіста), хоч буде говорити про те, що„ідея вічна”, хоч буде оборонюватися перед заміноюз місту на форму.
Про генія говорить жірондист так:
… для ідеї
людина геніальна є той фокус,
в який збирається її проміння,
розсіяне по частках межи нами.
Жірондист каже про ідею:
… вона воскресне
з крові, як фенікс, з полум’я і сили,
нової набере з крові
посвячених їй мучеників.
Коли монтаньяр валить вартість прикладу церкви, мовляв »різні є вже церкви«, жірондист каже:
Не в церквах жила ідея,
а в людях тих, замучених героях,
що так одважно йшли на муки й смерть.
Монтаньяр має право бачити в тому нереальну містику, бо жірондист
культ розуму зміняв на культ містичний.
Дальшими раціями [»кожний мізок має власний світ«, найвища »нагорода народам, партіям, та й одиницям« – це сила за життя, ботіло й ідея – це одне; ідея живе тільки в живій генерації й її не може пережити; ідея не може побороти живої – біологічної людської сили.] завів монтаньяр жірондиста вже в чисту словну формалістику, (слово „фокус” набирає значення не „сочки”, а „штучки”). Жірондист усумнився врешті в понадособовість ідеї й утікає з рідного краю. На вигнанні одначе він чує, що„краса чужини” його „гнітить”, чує, що тільки в ріднім краю є „ життя ”, без огляду на те, чи одиниця є на волі, чи в тюрмі. Рідний край – як вічна ідея набирає для нього реальної вартості й він вертається. Остаточний вислід – це ствердження правди: ідея – це араціональна, нематеріяльна, але реальна, дійсна вартість!
В такому оформленні думки залишаються ще невирішені питання:
1. чи силу дає одиниці її ідея в рідному краю, отже серед реального життя?
2. чи „рідний край” є сам ідеєю, що творить життя? (Тут цей „рідний край” замість „нація” спричинює багато непорозумінь).
Наразі Леся не пішла на вибір другої можливості і, хоч у наступній драматичній поемі вона ще вибере першу, то в вирішенні її будуть уже деякі точки, за які може вже вчепитися дальша думка; це буде відгомін голосу духа нації, що наразі замовк, допустивши до голосу тільки розсудок, інтелект.
Ця драматична сцена – це „У катакомбах”. Раб-неофіт протестує вправді проти цілої будови віри (раби – вільні – раби Господні), але сам розв’язує змістово основну ідею в площі інтересу одиниці. Його боротьба „за волю проти рабства” є „правдою” індивідуалізму, що має дозволити чоловікові стати
вільним, непідвладним, богорівним.
Ясно, що це розв’язка анархічна – в лінії демолібералізму.
В перекресленому згодом закінченні тієї драми є „вселюдська” нотка:
… »Чистая любов«.
Мені здається, хто його промовить –
Хочби й не був він однієї віри…
Від серця, щиро, той для мене брат.
Та це закінчення Леся відкинула й остала тільки при інтерпретації т. зв. „суб’єктивного ідеалізму”. Так представляється цілість драми, одначе – як сказано – є в ній деякі точки зачепу для дальшої думки; це:
1. протест проти формалізму, в якого основі лежить спроможність виправдати правильність стану речей, який саме існує, бо тоді ідея перестає бути абсолютно правдива, а тим самим дійсна, реальна. (Це виразний відгомін т. зв. суб’єктивного ідеалізму);
2. проти містицизму ідеї, яка через те тратить свою дійсність, реальність;
3. проти двоєдушшя, що виправдує кожну індивідуальну „правду” (суб’єктивного ідеалізму), та ще й залежно від обставин.
Коли додати до цього ще й розуміння Бога як батька – то справді ці точки зачепу дальшої думки можуть стати основою зовсім іншого вирішення в драматичній поемі „В дому роботи, в країні неволі”. Легкість вирішення поставлених двох питань (на протязі кільканадцяти днів) є доказом великої вартості цих пунктів для„расової душі” Лесі.
Їй уже тепер ясно, що рівняти всіх, без огляду „на віру” за одне „щире слово”, чи через однакову долю, не можна. Гебрей (раб) не може признати товаришем єгиптянина (раба), бо
… Я мушу знать, що я є раб рабів,
Що він мені чужий, цей край неволі,
Що тут мені товаришів нема!…
дарма, що єгиптянин, який малює радо те, що йому звелено (цар – жрецям, жреці – дозорцям, дозорці – рабам), ще радніше малював би за власним почуттям краси.
Для гебрея вище постулатів краси, яка не має єднальної сили, стоїть постулат крові!
Це вже момент, з якого може рушити Леся на здобуття верхів’я світогляду, яке осягнула в своєму „Триптиху”.
[Не зупиняючись на дрібніших моментах побудови цієї нової правди, зверну увагу на ще один відгомін цих перемін, що їх пройшла Леся до 18. X. 1906р. Це драма »Кассандра«. Написана в 1901 / 2 р. зимою й 1902 / 3 теж зимою, викінчена в Сан-Ремо 5. V. 1903 р. – перебула »Кассандра« в 1907 році основну перерібку саме в лінії цього терпіння з 1905 / 6 р. Кассандра – типова трагічка, вона, як і Леся раніше, не знає, хто їй наказав »будити мертвих«, хоч чує його. Вона не чує тої вічної вартості нації, яка собі і їй (Лесі) є запорукою »доброї долі«.]
Ця поема – це Лесин заповіт, синтез всіх думок, горінь, поривів і муки. Це знайдена опора, розгадка цього таємного, що робило її „сторожею руїн”; це відновідь на питання: „Де джерело сили нації, народу й одиниці?”
Формально – тридільна поема майстерна; складається вона з трьох частин: 1. апокрифу: „Що дасть нам силу?” 2. легенди:„Орфеєве чудо” 3. казки: „Про велета”.
В першій поемі розв’язує Леся питання джерела сили в одиниці. Є ним почуття морального обов’язку, голос духа нації в душі одиниці.
Після ствердження:
Не маю сили. Згинула. Пропала.
Що верне силу, як її нема? –
на вид Правди – Сина Чоловічого, що під вагою хреста, „як біле-сире дерево хреста, зрошений кров’ю; обильніше її на чолі Його, як на чолі робітника поту” – тесля спиняє удар бича легіонера:
… Пожди!…
Я зробив цей хрест важким,
То й мушу я нести його. Давайте!
За цюю працю я не візьму плати.
І взяв хреста. Ніхто не боронив.
І випроставсь похилий стан у теслі,
Напружились його зів’ялі руки,
Погаслий погляд знову загорівся
Великим та палким глибоким смутком.
І твердою, важкою походою
Пішов з хрестом робітник на Голгофу,
Немов не знав ні праці, ані втоми
До цього часу.
Друга поема розв’язує питання сили народу, отже живої генерації нації. Тією силою є ідея, скрита в поетовій пісні. Ця пісня, як спів Орфея, що з Амфіоном і Зетом будують циклопічну будову,
… Чари має…
Що й дикі звірі слухають її…
Може б і каміння послухало?
Так каже Зет. Та Орфей знемігся, бо втратив віру в своє призвання жреця ідеї-правди; знемігся, бо став сірою одиницею. Для Амфіона, матеріаліста, ця поетова пісняє тільки „звичкою” Орфея; він вірить у механізм матеріалізму:
Під захистам тривким їх (людей) праця буде
Тривка й доладна. Ти тоді не будеш
Рівнять їх до овечої отари, –
То буде впорядкована громада,
Народ не гірший від своїх сусідів.
Однак і він просить Орфея, щоб зібрав піснею народ, хоч для нього єднальним чинником є мури міста – матеріальні границі руху. Орфей бере „цівницю” – свиріль і грає…
З нетрів починають виходити люди, сторожко наближаються до місця, тулячись попід мурами…
Згодом
Юрба слухає зачарована.
Коли герої не звертають на них уваги, люди стають до праці й докінчують будову гуртом, дарма, що вони не герої.
Пісня вривається, люди знову з жахом утікають, але вже за мури. Сенс поеми (чи радше драматизовано їпоеми) такий:
Ідея, якої конечним носієм і невтомним сторожем мусить бути поет, має чудодійну силу єднати людські одиниці в споєний гурт, що й дає їм силу виконувати зусилля, що перевищує людські сили. Сама поетова пісня – це голос духа нації – а поет це той, що має його вияснити.
Третя поема розв’язує питання сили нації. Ця сила є в ній самій, а виправданням її існування є Бог. Цим робом підкреслює Леся ірраціональність нації, яка є типово духовим явищем. Момент сили й безсилля нації теж типово ірраціональний, хоч і типово реальний.
Не тілом лиш, а духом,
Всі мирські пута й кайдани
Зривав єдини мрухом…
До такої величної реабілітації української нації дійшла Леся, збагнувши суть нації в її дусі. Велет цей – нація – не може вмерти.
Не встрелив велета Господь
Своїм ясним перуном,
А тільки сном його накрив.
Немов м’якеньким руном…
Жахливі наслідки цього сну велета,
Бо скористали вороги
З його тяжкої млості,
Безкарно точать з нього кров
І трощать білі кості.
Вже оснували тіло все
Залізними дротами,
Тримали до глибоких рам,
Неситими ротами.
Не раз до серця глибини
Сягають хитрі руки,
А велет спить камінним сном,
Хоч терпить люті муки…
Часом він здригнеться з болю, а тоді
стинаються, шумлять
гаї, ліси, діброви…
Та сон цей ніяк не вічний, колись
Ущухне Божий гнів,
Минеться кара Божа,
І встане велетень тоді,
Розправить руки грізні,
І вмить розірве на собі
Усі дроти залізні.
Все, що налипло на йому
Одразу стане руба.
Так підкреслює Леся ірраціональність сили нації. Раціонально не можна й розв’язати часу цього моменту, коли б мав прокинутись:
За рік, сторік, чи за безрік
А може й цю хвилину…
Так геніально розв’язала Леся ряд поставлених питань. Три складові елементи їх: одиницю – народ – націю увела в рамки триптиху, зазначуючи цим робом нерозривність цих елементів, неакадемічність цього питання в цілому його об’ємі; в триптиху глядач може й мусить виходити від кожної складової частини цілості, але й мусить завжди вертатись до цілості!Це є саме доказом абсолютності тієї правди (нації).
І ще одне цікаве явище (з цілого нерозв’язаного мною на тому місці комплексу проблем) хочу тут підкреслити: найвищий надряд тридільного й триєдиного питання розв’язує Лесі „малий сільський хлопчина” – представник тієї шляхетної маси українського селянства, що віками стоїть на сторожі „намету заповіта” нації – вартостей її духа, – і вряди-годи будить цього духа зі сну, в який уколисують його ті, що втратили в нього віру.
Так у рік своєї фізичної смерті, на кілька місяців перед нею (5. II. 1913), станула Леся в сяйві верхів’я, знайшла свою силу, що увела її, як живу клітину, в організм нації. Вона ж наче б у творчому пафосі прибрала собі псевдонім:
Леся – Українка.
Антоненко Н. За духа нації. – Краків: Українське видавництво, 1941 р., с. 41 – 66.