Переїзд до Києва
Н. Антоненко
Коли брат Лесі Михайло замешкав у Києві, Леся заїздила туди частіше, згодом у 1894 р. перенеслася туди на постійний побут із сестрою Ольгою. Біля Косачів гуртується в Києві українська молодь, самі ж Косачі живуть у близьких взаєминах із Старицькими й Лисенками. В домі Старицьких – як записує це Л. Старицька-Черняхівська – „панував особливий літературний рух”,, в кожному хто виявляв хочби найменше бажання займатися літературою, „розжеврювали там найдрібнішу іскру таланту”. В Лисенків хоч і не гуртувалися письменники, але й там було велике зацікавлення українським письменством і книжкою.
В цих гуртках (і в інших) брали участь старші й молодші письменники й учені: О. Кониський, К. Михальчук, М. Ковалевський, Леся Українка, Михайло Косач, М. Славинський, М. Грушевський, Б. Боровик, Є. Тимченко, І. Стешенко, О. Чернявняхівський і ін. Літературне зацікавлення цих гуртків було звернене майже виключно на переклади з чужих літератур, щоб – мовляв – «збагатити українське письменство, що почало виходити поза межі вузького етнографізму перекладами творів світової літератури».
[Це вказує на лінію, яку для дальшого розвитку українського письменства накреслили чолові представники літератури й науки – лінію, яка нехтувала своїм духовим змістом; цей зміст охрещено саме назвою «вузького етнографізму».]
Вже вище звернув я увагу на те, як ставилася Леся до тієї нетворчої праці, але й її примушували виконувати таку роботу. На спілку з М. Славинським перекладає вона Гейне й видає у 1892 р. у Львові його „Книгу пісень”; так під впливом дефетизму довкілля й сама Леся
… на чужому (полі) йшла шукать надій,
Як в рідній стороні мені їх бракувало, –
та це не могло її заспокоїти, бо її
… знов обступала тісна, щільна
Неволі рідної знайомая стіна.
І вона бралася розбивати її власною творчістю.
В тому ж самому році видає Леся першу свою збірку поезій п. н. „На крилах пісень”.
Поза перекладами, що становили головне зайняття тодішніх літературних сил, письменники читали у згаданих гуртках також власні твори, але ставилися до них з меншою повагою, що видно з того, що часто спонуку до цих оригінальних творів давали літературні забави (нпр. на задане слово написати вірш, оповідання, п’єсу; деякі з цих творів згодом друкувалися). Після читання власних творів – як записує сучасниця Лесі – «починалися мрії про українську пресу, школу, про українське життя. Та реального висліду цих мрій не було». Для розради грали на фортепіані, а Самійленко на бандурі.
От і ввесь зміст життя найкращих представників інтелігентного українства. Як далеко стояв він від змісту духа Лесі!Те життя, що було тільки „калейдоскопом вражень, ідей, змаганням розуму й почуття”, назвала Леся – устами однієї постаті із своєї драми „Блакитнатроянда” – „гашішом”. („Я називаю гашішом отой »обмін думок« – каже Острожин). Ці всі люди, що з ними зустрічалася Леся, були тільки „інвалідами цивілізації”, що втративши сполуку з духом своєї нації, відчували своє безсилля супроти тягару життя, що його створював московський наступ на українство. Дехто з них бачив зло в українському житті (напр. Самійленко: Людськість, На печі і т. д.), та ліку на те знайти не вмів.
Це духове безсилля української інтелігенції бачила ясно Леся Українка. Від інших обсерваторів життя різнилася вона тим, що викривала й причини такого стану:
Ще не скували молодії руки,
Були поховані всі мертві, а в живих
Не бойової вчились ми науки,
Стих карнавал, а тії, що пили,
Для нас покинули важке похмілля.
Ми, лицарі без спадку, не могли
Так бучно справити собі весілля.
Добути давно поржавілу зброю, привести її до бойової здатності, отже знайти сенс життя у власній лицарській традиції, у зові лицарської крові – ось джерело сили. Та тим часом шлях українського життя вкритий курявою, а по ньому ходять люди бездушною отарою.
Це й пригноблювало Лесю:
Ох, як то тяжко тим шляхом ходити,
Широким, битим, курявою вкритим,
Де люди всі отароюз даються,
Де неростуть ні квіти, ні терни.
Здалека вабить, мріє те верхів’я,
Що так палає золотим пожаром!
В цій отарі одна Леся бажала великого пориву:
Непереможно прагну я поставить
Там високо червону короговку,
Де й сам орел гніздо не сміє звить!
Такий стан довкілля відбирав силу й самій Лесі, томив її до фізичного болю:
Що сиджу я у полоні,
І закута у кайдани
Невидимою рукою.
Що в руці у мене зброя
Неполамана зосталась.
Та порушити рукою
Не дають мені кайдани.
Глухо так навколо, тихо,
Не шумить гарячка в жилах,
Не вчувається здалека
Дикий гомін з бойовиська.
Тому й бунтувалася проти кволості довкілля:
Так і хочеться гукнути,
Наче лицар мрій дитячих:
»Хто живий! Зійди на вежу,
Подивися наоколо!
Подивись, чи в полі видко
Нашу чесну короговку?
Коли ні, не хочу жити!…
Це своє почуття безсилля намагалася українська інтелігенція заступити іншим, штучним джерелом. Старицький шукав сили в всеслов’янських ідеях, що практично зводилися до московського верховодства. Та панславісти потішали себе тим, що замість московської бюрократії, з якої натиском на українство вони зустрічалися (глибшої причини цього московського імперіалізму не могли відкрити) – прийде московський „народ”, якийсь міфічний слов’янин. Та хто він і як виглядає, цього вони не знали.
Проти того „ідола” панславістичних ідей виступає різко Леся, дискредитуючи цього„слов’янина”, – на ділі ж москаля, – це кремезний дуб, та склав покірно руки „в кайданах паперових” і б’є поклони перед стовпом, вінчаним короною, що„по праву спадщини царем названий”. Сам він у крові, в сльозах його лице,
І він ховаючись плете сильце
І братові під ноги простирає.
(Slavus-sclavus).
Деінде шукав сили космополіт Драгоманов; замість правди власної крові казав „шукати всесвітньої правди, котра б була спільна всім національностям” (Чудацькі думки, 1915, ст. 13).
Та Леся протиставилася рішуче можливості знехтувати власною кров’ю:
Якби ти той спадок в собі поборов,
На тебе повстане вся предківська кров
І буде змагатись запекло…
Антоненко Н. За духа нації. – Краків: Українське видавництво, 1941 р., с. 21 – 25.