Лесинi батьки

Н. Антоненко

Батько Лесі Петро Косач, небагатий дідич із Мглинщини (північної Чернигівщини, що мовно належить до мішаної українсько-білоруської території), потім голова мирових посередників і повітовий маршал у Звягелі на Волині, згодом землевласник у Колодяжному біля Ковля. Почував себе українцем, хоч говорив тільки московською мовою. З природи скептик і дефетист, що не вірив навіть у майбутність української літератури, не то в майбутність народу. Приятелював із Драгомановом і це звело його з сестрою Драгоманова Ольгою.

Дуже прикметні для занепадницької духовості старого Косача є його розмови з галицькими українцями влітку 1872 р.

У цих розмовах впадає в очі Косачеве улягання деструктивним впливам Драгоманова, якого Косач дармо намагався боронити перед своїми тодішніми співрозмовниками.

Один із учасників тих розмов тоді ж таки писав про суперечки з Косачем так:

«На мою замітку, що власне Драгоманов винен більше, як хто другий в уміркованню «Правди» дотично Росії, він не знав, що одвічати, а сказав попросту: «Ви Михайла Петровича (Драгоманова) не поняли». Я не задумуючися довго, сказав, що… Михайло Петрович у нас уходить за противника всякого різкого виступлення проти Москви но (Косач) не одвічав, повернув мову на інший предмет». (З листа Михайла Подолинського Бучинському 20. VII. 1872).

Мати Лесі Ольга Косач походила з родини Драгоманових. Писала під псевдонімом Олени Пчілки (1849 – 1930).

Як пише Дмитро Донцов:

Три незатерті сліди лишила по собі Пчілка: як харатер, як одна з дуже немногих різко очеркнених постатей української безобличності; як письменниця й журналістка нового українства, нарешті – як мати Лесі Українки, яка формувала її душу, горду й небуденну. Першу її заслугу – уважав за хибу її безхарактерний вік; за другу – за письменницьке й журналісгичне «вірую» – картали як за якісь дивацькі вибрики; третю (виховання доньки) – приписували, зовсім неслушно, кому іншому (Драгоманову). Критики не були ласкаві до неї, бо вона в опозиції до вчорашнього, скаліченого царатом українства.

Її белетристичні твори не належать до першорядних. Але з уваги на їх ідеї і на тематику, були вони явищем видатним, бо авторка завжди йшла власним шляхом. Її колеги уважали за найважнішу, гідну літературного оброблення, соціальнупроблему, вона – політичну. Для них нарід – був одною з суспільних верств, класом паріїв, для неї – нацією. Їй не вистарало зворушувати читачів чиєюсь «гіркою долею». Шукала вона в своїх творах чинного протесту. З її новел прозирає не так почуття симпатії до всіх принижених, як обурення на тих, хто їх принизив.

Кожне з її оповідань – це якийсь глибший конфлікт: протест проти офіційної церкви («Заправдою»), проти чужої московської культури (те саме оповідання, Пігмаліон, Збентежена вечеря), проти заливу чужої стихії в родиннім житті (Пігмаліон). Культура Пушкіна була для неї «отруєю» (За правдою), а в корифеїв тої літератури не бачила вона нічого, крім «російської розволоклості і млявості думки» (За правдою).

Протестант хлопчик Омелько (Збентежена вечеря) повстає проти російського панства не зайого «панськість», а за те, що представники цього панства є «смішні» і «миршаві». За їх здегенерованість, якою гордила здорова селянська вдача. Погорда Омелька до них – це не ненависть хирлявих, звихнених заздрісників до сильних, лише ненависть раси, певної своєї вищості над готовим доуступлення класом.

Відношення Пчілки до сощіально покривдженого не є розчулений жаль до нього, тільки симпатія з ним за його відважний вчинок, яким він мститься за зневагу, шпурляючи крізь збиту шибу отриманого на Свят-Вечір п’ятака назад «панам»…

Правда, вона вмерла недооцінена і незрозуміла, «мов бранець, що на чужій землі шанує Бога, нікому не відомого в країні». Але не тому, що той Бог був неправедний, лише тому, що її країна кланялася чужим богам…

В житті Лесі Українки мати грає поважну, хоч формальну роль, підготовляючи Лесю до звання письменниці, вчить її віршувати на зразках західно-європейських письменників, дає їй першу лектуру, зложену в лінії: «здобути для української літератури нові форми західної Європи» [Зазначити треба, що виправданням такої лінії було хибне вмовлення в себе, що тематика й формау країнської літератури є завершеним ступенем її розвитку й до неї не годиться вертатись і тим самим її розвивати], дораджує Лесі вибір творчих мотивів, полагоджує справу видання її творів. Одначе власного Лесиного шляху мати нез мінила.

Антоненко Н. За духа нації. – Краків: Українське видавництво, 1941 р., с. 10 – 12.