Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

Поворот до Києва

Н. Антоненко

Вернувшись після смерті Драгоманова до Києва, увійшла Леся в члени київського літературно-мистецького товариства, в якому вже тоді були: О. Пчілка, М. Лисенко, М. Старицький, В. Антонович, Т. Рильський і ін. В цьому товаристві, яке спочатку мало „мішаний” характер, а потім „зукраїнізувалося”, уладжувало вечірки в честь Шевченка, Пушкіна, Лермонтова, Міцкевича, Куліша, Кольцова й Надсона, брала Леся живу участь з метою перетворити його на чисто українське.

Та вступивши до нього з найкращим наміром підпомогти „реальний почин культурного українського життя ”, не почувалася добре в ньому; її гнобила думка, що вона зраджує свій хист і своє призвання поета, що має виконати величний обов’язок оборони народу:

Не поет, хто забуває,

Про страшні народні рани.

Та вид страшної пустки наповнював Лесю жахом про майбутнє:

навколо нас великі навколо нас великі перелоги,

І дикі пущі і високі кручі,

І темні тихі води…

Шляхів нема, а тільки де-не-де

Поплутані стежинки йдуть на безвість.

Он люди – мало їх – орють ті перелоги,

Он з пущі чутно стук сокири,

З високих круч луна орлиний клекіт.

Лиш тихі води все стоять мовчазно,

І тільки часом камінь з круч зірветься,

Впаде і кане в темні, тихі води.

Розійдеться і замкне круг тремтячий.

Тому й ставила Леся собі питання: чи співати, чи ліру замінити на плуга й орати переліг, чи йти у пущу з сокирою прорубувати дорогу?

Тому й нервово бралася за дрібну організаційну роботу; в 1900 р. стала співробітницею журналу„Мир божий”, в 1905 працювала в бібліотеці Просвіти в Києві, згодом хотіла рятувати одеські „Южные записки”. Ця робота виснажувала хвору Лесю, головно ж відривала її від тієї великої праці, що нею клала Леся основи під майбутнє нації.

В часі тієї дрібної, сірої роботи переконувалася Леся про малість українського сучасного їй життя. Ці помічування, хоч як глибоко болючі, ставали одначе генезою її високовартісних творів; інші ж спостереження глибоко її вражали, але й рівночасно обезсилювали її: Леся помічала ясно, що довкілля не розуміє її творчості.

Свої твори друкувала Леся переважно в Галичині, щойно звідтіля вони вже діставалися на Придніпрянщииу, менше друкувалися її твори в придніпрянських журналах і альманахах. Не диво, що й галичани більше знали про Лесю, як придніпрянці. Коли цей стан можна виправдати тільки з формального боку, то не находить він мериторично-суттєвого виправдання.

Леся Українка була безумовно відома тодішнім духовим верхам українства Придніпрянщини, що все ж таки розпоряджали апаратом витворювання опінії, тобто озивалися на різні теми в українських і доступних собі московських журналах. Отже: рецензії на твори Лесі майже не появлялися, коли ж і появлялися, то писали їх люди, що не читали рецензованих творів, або хибно й наївно їх інтерпретували, при чому загально осуд випадав для Лесі від’ємно. Від неї вимагали видавці та критики скреслювати цілі уступи її драм, мовляв, інакше драма як безвартісна не появиться. З болем погоджувалася Леся на такі поправки.

[Як дуже безрадна мусіла бути Леся, коли навіть проф. літератури, вчений-мовознавець Агатангел Кримський виступив проти її поеми »Одне слово«, доказуючи, що якути знають слово »воля«, якого не міг у Лесиній поемі вияснити їм герой поеми. Цей приклад із Кримським доказує, як »різною мовою« говорила тодішня українська інтелігенція та й Леся; у перших життям була форма, у другої зміст.]

Це все дратувало й боліло їй, але ще болючіше відчувала те, що прихильні оцінки присилали їй знанілюди тільки листовно. В одному листі до матері жаліється Леся:

„Писав мені теж і Грінченко подяку „und Complimenten genug”. Ну, а в печаті мовчання. Та що ж? Поділю цей фатум з Шевченком, в його компанії й це не сором”.

Не боліли Лесі напади московської критики; навпаки, коли критика ставала більш нахабна, Леся раділа, що робить проти московського шовінізму демонстрацію (хоч зовсім не те було генезою її творчості).

[Становище москалів, зокрема московської критики до української літератури було крайно вороже. Безсоромно признавалися москалі до цього, що терпітимуть українську літературу тільки як регіональний прояв однієї »руської літератури«, або просто як місцевий примітив: »литературу для домашнего обихода«. Журнал »Киевлянин« уважав нахабністю, коли українська література виходила поза цей примітив і з цього боку атакував Лесину »Блакитну троянду«. Те становище, що назагал залякувало українську інтелігенцію, спонукувало Лесю до ще інтенсивнішої праці.]

Коли зважити ментальність української придніпрянської інтелігенції кінця 19 в., ще це повне незрозуміння Лесі випрадується зовсім різним від тієї ментальності світоглядом Лесі. В Галичині, яка не переживала такого духового схиблення від розвоєвої лінії нації, як Придніпрянщина, Лесю прийняли інакше. Хоч і тут деколи наївно осуджували її т. зв. „екзотику” [Гнат Хоткевич, обороняючи (в ЛНВ за 1909 р. II, 404) нападену московською критикою »Блакитну троянду«, виступив наївно проти »аскетичних обрисів улюблених жидів, єгиптян і всякої іншої допотопності«], то все ж намагався глибоко аналізувати творчість Лесі М. Євшан, головно ж у пам’яті всіх держалас явелична похвала, що її в рік 100-літнього ювілею українського письменства (1898) висказав Лесі Українці І. Франко :

„Від часу Шевченківського »поховайте та вставайте, кайдани порвіте« країна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст тої слабосилої, хворої дівчини.

Правда, українські епігони Шевченка не раз »рвали кайдани«, віщували волю, але це звичайно були фрази, було переживання не так думок, як поетичних зворотів і образів великого Кобзаря. Читаючи м’які та рознервовані писання сучасних українців-мужчин і порівнюючи їх з тими бадьорими сильними та сміливими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ця хвора, слабосила дівчина трохи не одинокий мужчина на всю новочаснусоборнуУкраїну” [ЛНВ, 1898. Кн. VII].

Хоч далеко було галицьким сучасникам Лесі до втілення її ідеології у свій світогляд, та однаково ж було інтуїтивне передчуття глибоких, реальних, – притаманних українській нації, – вартостей у її творчості. На Придніпрянщині цього не могло бути, хоч оваційно зустрічали її київляни у свято столітнього ювілею української культури (1898 р.), коли то Старицький рецитував вірш Лесі Українки („У кожного люду… ”), а згодом вивів її перед зібрану публіку. Леся бачила тоді, що її вірші

були між людьми гості милі,

Та не прийняв ніхто їх за своїх.

Зацікавлених в літературі своїх сучасників Леся ділить на дві групи: „практичних позитивістів, що не доцінюють поезії, що неслухають поетів, бо їх „оглушили вже тихі мотиви, сни, фантазії, балади”, вони „не вірять у громадську тугу поетів”, бо ці

хату нагріти в зимовую фугу,

Навіть на те не судні.

Цю групу інтелігентів-матеріалістів показала Леся в драмі „У пущі”, як колоністів Род-Айленду, що заставляють митця Річарда Айрона робити взірці домашньої посуди. Таке відокремлення громадянства від справи культури вбиває духа громади й духа поета-митця.

Другу групу становлять ці, що раді б слухати й „мотивів тихих і снів і мрій і балад”, але обороняють себе перед смутком і тугою, бо – мовляв – „і так ми сумні…” Лагідні слова мають вколисувати їх до сну. Вони неспроможні повірити в те, що

Божая іскра, то тяжке прокляття,

Дикий і лютий пожар.

Вогнища того не може людина

Ні запалить, ні вгасить;

В кого ж запала хоч іскра єдина,

Вік її буде носить.

Це незрозуміння з боку громади викликувало хвилинне почуття безсилля; тоді Леся бажала спокою смерті:

Хотіла б я уплисти за водою

Немов Офелія уквітчана безумна,

За мною вслід плили б мої пісні,

Хвилюючи, як та вода лагідна

Все далі, далі…

І вода помалу

Мене б у легкі хвилі загортала,

І колихала б, наче люба мрія,

Так тихо, тихо…

Аж така безвладна,

Дала б себе нести і загортати,

Пливучи з ними, ледве чутним співом,

Спускаючись в блакитну ясну воду,

Все глибше, глибше…

Потім остався б тільки відгук невиразний її пісень, згодом зник би й відгук, якийсь часок ще плавали б квітки, поки не причалили б до прибережних лілей у тихомузахисті – а потім

… спускався б тільки з неба на лілеї

І на квітки, що я безумна рвала,

Спокій, спокій…

Та такий мертвецький спокій не судився Лесі; вона почувала ясно, що

сором сліз, що ллються від безсилля.

О, сліз таких вже вилито чимало –

Країна ціла може в них втопитись, –

Доволі вже їм литись, –

Що сльози там, де навіть крові мало!

Тоді родиться в неї розпучливе бажання:

Хотіла б я вийти у чистеє поле,

Припасти лицем до сирої землі

І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої!

В душі Лесі зроджується недовір’я до сили власного слова:

Чом я не маю огнистого слова,

Палкого; чому?

Може б та щира, гарячая мова

Зломила зиму.

І розлягалась би завжди по гаю

Ясна, голосна

Пісня, й розквітла б у рідному гаю

Новая весна.

Та хоч би й крила мені солов’їні

І воля своя –

Я б не лишила тебе в самотині,

Країно моя!

Це виразна програма життя Лесі Українки, програма власної творчості, іншої, як та, що її дали закохані в мелодію фрази сучасні їй поети:

Я не на те, слова, ховала вас,

І напоїла кров’ю свого серця,

Щоб ви лилися, мов отрута млява

І посідали душі, мов іржа.

Промінням ясним, хвилями буйними,

Прудкими іскрами, летючими зірками,

Палкими блискавицями, мечами –

Хотіла б я вас виховать, слова!

Щоб ви луну гірську будили, а не стогін,

Щоб краяли, та не труїли серце,

Щоб піснею були, а не квилінням.

Вражайте, ріжте, навіть убивайте,

Не будьте тільки дощиком осіннім,

Палайте чи паліть, та не в’яліть!

В міжчасі, ок. 1898 р., помітно та швидко псується Лесине здоров’я, приходить часто повторна гарячка, туберкула суставу ноги розвинулася так, що не помагали впорски. Стан її недуги вимагає операції, яку й переводять Лесі в Берліні. „Прочуваючи свою смерть, – пише один із її біографів, – Леся подвоює свою працю… поспішає з нею”.

Цей поспіх треба розуміти так, що Леся відчуває щораз настирливіше якийсь внутрішній імператив творити у виразно визначеній змістовій і формальній лінії. Цей внутрішній імператив з’ясовує собі Леся як якусь таємну силу, що їй вона мусить коритися. Неначе з докором звертається вона до тієї – як називає цю силу – своєї „безжалісної музи”:

Навіщо ти вирвала в мене серце, привабила маревом щастя?

Навіщо ти вирвала в мене слова, що повинні б умерти зо мною?

Ти квітами серця мого дорогу собі устелила,

І крів’ю його ти украсила шати собі.

Найкращі думи мої вінцем золотим тобі стали.

Ти горда цариця, мене повела за собою

Мов бранку-невільницю в ході своїм тріумфальнім,

Іду я окована міцно і дзвонять кайдани мої…

В „північних думах” чує виразно Леся наказ цієї таємної сили:

Ти блискавицею мусиш світити у тьмі,

Поки зорею рожевою край твій освітиться темний,

Треба шукати дороги тим людям, що ходять в ярмі.

Глянуть всі ті, що живуть у великій темниці,

Скажуть: »Це в нашій країні насталав есна, –

Грають по небі зірниці, ясні блискавиці,

Темна ще ніч, та вже хутко минеться вона«.

Це почуття внутрішнього імперативу з низкою основних вимог до глибини вражає її душу; тому й ставить Леся нервово ряд нерозгаданих питань:

Хто мене поставив

Сторожею серед руїни і смутку?

Хто наложив на мене обов’язок

Будити мертвих, тішити живих

Калейдоскопом радощів і горя?

Хто гордощів вложив мені у серце?

Хто дав мені одваги меч двосічний?

Хто наказав мені: не кидай зброї,

Не відступай, не падай, не томись?

Чому ж я мушу слухатись наказу?

Чому втекти не смію з поля честі,

Або на власний меч грудьми упасти?

Що ж не дає промовить просто:

»Так, доле, ти міцніша, я корюся!«

Чому на спогад цих покірних слів

Рука стискає невидиму зброю,

А в серці крики бойові лунають?…

Вона чує, що не покорить тієї ірраціональної невирозумованої – як сама її називає – „безумної” пісні:

Ні, я покорити її не здолаю

Тую пісню безумну, що з туги повстала,

Ні маски не вмію накласти на неї,

Ні в яснуодежу убрати не можу.

Вона тільки подає додуману генезу тієї пісні: тугу й жаль такий, що

… ваги не має, так як смерть.

Та цей жаль-туга, як і сама „безумна” пісня, це тільки вислідне явище однієї спільної підстави, що нею є зактивізований в душі Лесі дух нації – цей дух, що в сучасній для неї генерації зовсім не проявлявся; це ж був час повного його приспання.

Я зумисне навів так багато вийнятків з поезій Лесі на ствердження одного психічного моменту, бо саме він для неї найбільш типовий і він одинокий розв’язує таку дивну появу на фоні матеріалістичної доби, якою була Леся Українка. Що цей внутрішній імператив не був літературною фікцією, але реальною силою в душі Лесі, пошукаймо доказу ще в її листах до двох найближчих для неї людей: Л. Старицької-Черняхівської та брата Михайла. Перед першою сповідається Леся так:

Я пишу »только в припадке умопомешательства«, бо я тільки тоді можу боронитись, – чи скоріше забувать про боротьбу – з виснаженням, високою температурою й іншими, пригнітаючими інтелект симптомами, коли мене попросту гальванізує idée fixe, якась непереможна сила. Юрба образів не дає спати по ночах, мучить, як нова недуга. Отоді вже приходить демон лютіший над усі недуги й наказує мені писати, а потім я знову лежу zusammengeklappt, як порожня торбина.

До брата Михайла писала Леся, що завжди

„від несамовитої творчої екзальтації горіла. Нехай ніхто не скаже, – рішуче заявляє Леся, – що я »ні горівши, ні болівши« здобуваю собі »лаври«, бо таки в буквальному значенні горю й болію кожнісінький раз. Та ще якраз навмисне – ледве заберусь до якоїсь спокійнішої роботи, так і »накотить« на мене яка-небудь непереможна деспотична мрія, мучить по ночах, просто п’є кров мою”.

Підо впливом цієї непереможної сили писала Леся швидко – в одну ніч часто кінчала драму, більшу – в дві ночі. Бувало однак, що даний твір писала довго й перероблювала його кілька років, наприклад драму „У пущі”, або драму „Руфін і Прісцілла”; це діялося звичайно з тими творами, що ними Леся платила данину добі, оброблюючи теми всесвітньої літератури. Одначе головна її творча праця вкладена в ці твори „диктовані” тією непереможною силою по ночах.

А все ж тільки ці ночі давали їй спромогу жити повнотою духового життя:

Як я люблю оці години праці,

Коли усе навколо затиха

Під владою чаруючої ночі,

А тільки я одна неподолана

Врочистую одправу починаю

Перед моїм незримим олтарем.

Летять хвилини – я не прислухаюсь,

Ось північ вдарила – найкращий праці час, –

Так дзвінко вдарила, що стрепенулась тиша,

І швидше у руках забігало перо…

Перед світом чорніє ніч на дворі,

Вже час гасити світло, щоб його

Не засоромив день своїм сіянням.

Погасне світло, та палають очі,

Аж поки досвітки в вікно тихенько

Заглянуть сивими очима і всі речі в кімнаті

Почнуть із темряви помалу виступати,

Тоді мене перемагає сон…

А ранком бачу я в своїм свічаді

Бліде обличчя і блискучі очі…

Тільки ця поетична праця є розрадою Лесі в туманах дрібного життя довкілля:

Через тумани лихі, через великеє горе

Ти світиш мені, моя зоре!

Ти це була, що встала вогнем опівночі,

Шлях прокладала ясний через темне бурхливеє море,

І чарувала новою надією втомлені очі…

Тільки вона дає зміст і глибокий сенс її страдницькому фізичному життю. І саме це прикметне для Лесі Українки, що в міру того, як розвивається її фізична недуга, розвивається теж її письменницький хист. Розуміється, що немає тут ніякого природного паралелізму, то значить, що Лесина недуга ніяк не є причиною поглиблення хисту, хоч дивуватися треба, що мимо важких терпінь Леся спроможна – так би мовити – на розбудову таланту.

В половині 1890-х рр. наступає тематичне й ідейне поглиблення здобутих уже Лесею форм (лірики, епіки та белетристичної прози) й засвоєння нової форми: драми, до якої неначе приготовилася вже Леся драматизованою лірикою. Про етапи мистецького розвитку Лесі Українки завчасно ще говорити, а в тім це не є основне питання у визначенні її становища в українській літературі й українському житті.

Одного не можна забувати, а саме, що Леся Українка безупинно здобуває глибину свойого світогляду й ідеології, та творчість свою кінчає величним акордом: у „Триптиху” розв’язує у трьох вимірах – одиниці, народу й нації – основи національного ідеалізму.

Не можна одначе, подаючи біографію Лесі, не вернутись ще до питання її недуги та зв’язаних з тією недугою частих виїздів до живців і кліматичних околиць: в Карпати, на Крим, Кавказ, до Італії й Єгипту.

[Від 1888 р. до 1900 їде Леся кількома наворотами на Крим. 1901 р. перебуває літом у буковинських Карпатах, головно ж у Кимполунгу й Буркуті. 1901/2 і 1902/3 зимою в Сан-Ремо в Італії. 1903/4 зимою перебуває в Тифлісі, на Кавказі. 1907/8 зимою й весною на Криму, головно в Ялті. 1908 р. літо й осінь прожила в Євпатогії й Ялті на Кримі, зиму цього року на Кавказі. 1909 р. осінь і зиму (1909/10) прожила Леся в Гелуані в Єгипті, літо й осінь цього (1910) року на Кавказі, головно в Кутаїсі. Там також живе в наступному році влітку, на осінь. 1911 р. переїжджає до Єгипту. 1912 р. знову перебуває в Кутаїсі до осені, коли то востаннє виїздить до Єгипту, де перебуває до травня.]

За кожним разом переживае Леся важкі хвилини розлуки з рідною землею:

Летять розставання

Хвилини дорогі!…

Та Леся потішається, що ці виїзди конечні, бо їй же треба сил до праці для батьківщини:

Хоч тяжко країну

Рідную покидать. –

Я йду на чужину,

Я мушу поспішать…

В далекій чужині

Я сили наберусь

Служити країні…

Дорога звичайно була дуже важка. Хвора Леся в гарячці переживала жахливі моменти, дожидаючи смерті. Хвилинами здавалося їй, що приходить успокоєння:

Тихе море спокою навчило

Невгамовнеє серце моє…

Навіть пробувала в Буркуті на лад коломийки оспівувати спокійно свій смуток і нудьгу:

Ой, здається – не журюся, таки ж я не рада,

Чогось мені тяжко-важко, на серці досада.

Ой, кину я ту досаду геть на бездоріжжя,

Зійшла моя досадонька як мак серед збіжжя;

А я той цвіт позриваю та сплету віночка,

Кину його червоного в воду до поточка:

Пливи, пливи, мій віночку, до самого моря,

Може буря тебе втопить, чи не збудить горя…

Але такий культ болю межує з абсолютним спокоєм і безрухом, а душа Лесі була саме джерелом руху-життя. Коли в часі побуту на чужині шукала Леся Українка відпочинку в огляданні й пасивному сприйманні довкілля, її займали великі речі та грізні явища: гори Байдари, скелі Мердвену, морські бурі. Це теж важна прикмета динамічної душі Лесі Українки, тієї душі, що казала їй бачити в часі загального сну майбутню геройську добу:

Сніг на верхів’ї, узгір’я блищать так яскраво,

Що видається не раз, мов займаються раптом вогні вартові

А кипариси… здаються високими вежами замків

Головно ж над усіми думками, бажаннями й почуваннями ваготітиме невтишний біль за Україною; органічна любов не дозволяє на розлуку. Тугу за рідним краєм оспівує Леся Українка в різній формі; вона вкладає її в душі своїх героїв, нпр. Оксани в „Боярині” (1910), або раніше (1898) в душу Іфігенії; словами Іфігенії плаче Леся за рідним краєм:

А в серці тільки ти,

Єдиний мій, коханий, рідний краю.

Все, все, чим красен людський вік короткий,

Лишила я в тобі….

… Води Стікса й Лети

Не вгасять спогадів про любий, рідний край…

Вона передасть цю тугу в ліричному вірші, в якому нпр. північний вітер, що в Єгипті приносить дощ, буде для Лесі вітром з України:

Чи згадав

Далеку милу й заридав

Дрібними слізьми на чужині?

Шепоче вітер в мокрім листі:

»Це ж я з твоєї сторони

Приніс оці плакучі вісті,

Якої ще тобі луни?… «

А втім, скільки терпіла Леся, – чи в часі виїздів, чи в часі другої операції (нирок) у Берліні [помилка Н. А.! – М. Ж.], чи здобуваючи гроші на прожиток лекціями й перекладами контрактів у чужині, – вона ні разу не жаліла себе, не нарікала перед ніким на свою долю, не заставляла нікого – навіть чоловіка – турбуватися своєю особою, хоч кожний її виїзд на чужину під кінець життя міг покінчитися трагічно.

[Леся не користала з маєтку батьків поза тим, що вони видавали гроші на її удержання. Та її навіть і це вражало; вона не бажала бути нікому тягарем. Згодом М. Драгоманов, помираючи, записав Лесі 8 000 карбованців, та цілої суми вона не дістала, бо батько її зробив на цей рахунок чимало витрат на решту рідні [Відомості помилкові! – М. Ж.].

Ці гроші розійшлися скоро на лікування, так що останніми роками Леся заробляла лекціями, або перекладами контрактів багатіїв на різні мови. Хворію чиважко, Леся зараз після останнього приїзду до Єгипту стала шукати заробітку. При цій нагоді треба підкреслити важну прикмету її характеру: авторських гонорарів Леся сливе не брала; в листі до матері писала, що не творить »хлебних пьес« (драм на хліб), а »за квітки, вирощені в серці«, годі брати гроші. Про авторський заробіток не любила навіть говорити.

В 1907 р. весною, на Криму, одружилася Леся з українським етнографом Климентом Квіткою. Це одруження не заставило її жити для власної користі; воно не відірвало її від тієї інтенсивної служби нації, що її Леся виконувала в почутті найвищої відповідальності.]

Л. Старицька-Черняхіська так описує одну з останніх подорожей Лесі до Єгипту:

„… це було чудо мужності Лесі Українки. Хвора, безсила, з підвищеною температурою, із щохвилинним чеканням можливої смерті, вона вирушала сама в далеку путь, по завжди бурхливому в цю пору морю й, вирушаючи, заспокоювала всіх, щоб ніхто не турбувався нею, що їй усе гаразд”.

В листах заспокоювала ще своїх приятелів:

„Ніяка свічка не вічна. Нехай же буде моїм приятелям довше ілюзія, ніби свічці не кінець”.

Востаннє верталась з Єгипту ще більше хвора, як їхала туди. В травні 1913 р. київляни уладили їй свято з нагоди повороту з чужини. Л. Старицька-Черняхівська так описує її:

„В цьому святі було щось невимовно сумне. Бліда, прозора постать Лесі, з руками повними квіток, з словами повними енергії й віри – і з смертю в очах”.

Так: „із словами повними енергії й віри” – бо тоді писала свій заповіт, „Триптих”, у якому знайшла свою силу й запоруку своєї вічності.

Після короткого побуту в Києві, переїхала Леся на Кавказ, уже до краю обезсилена. Нервово почала писати останню повість (Екбаль-Ганем) і останню данину добі, та не змогла вже її докінчити. На кілька тижнів перед смертю співала ще волинських пісень, що її чоловік мав видати у збірнику. Померла в Сурамі на Кавказі (міжТифлісом і Кутаїсом) дня 1 серпня 1913 р. Тіло її перевезли до Києва й похоронили на Байковому кладовищі.

Сьогодні могила її в повному занедбанні… [Пам’ятник на могилі Лесі Українки встановлено в 1939 р., але Н. А. про це мабуть не знав. – М. Ж.]

Своє безсмертя відчула Леся ще надовго перед смертю, коли в 1898 р. писала своє „non omnis moriar” (не вся помру) [Від цих слів починається вірш славного старинного римського поета Горація, що ворожить собі вічність завдяки своїм віршам]:

Інші будуть співці по мені,

Інші будуть лунати пісні:

Вільні, гучні, одважні та горді,

Поєднаються в яснім акорді,

І полинуть у ті небеса,

Де сіяє одвічна краса.

Там на їх обізветься луною

Пісня та, що не згине зо мною.

Леся відчула, що на пісні „вільні, гучні, одважні та горді” – отже пісні„вольної, нової сім’ї” (як казав Шевченко) мусять луною озватися й її власні пісні. Єднальним між ними моментом, однією їх генезою, це дух нації.


Антоненко Н. За духа нації. – Краків: Українське видавництво, 1941 р., с. 28 – 41.