Дія перша

Леся Українка

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13

Хата Гощинської, салон. Убраний не убого, але й не дуже розкішно, тільки фантастично, без великої симетрії; двері й вікна з драпіровками. Піаніно, мольберт, картини, бюсти і статуетки, консолі, квітки, вазони і букети; багато книжок і чимало дрібниць. Свічадо теж задрапіроване і прикрашене плющем; вишиваних клаптиків і серветочок зовсім нема. Загальний тон убрання хати темно-червоний. Окрім картин, на стіні висить зброя, пістолі, ножі і т. ін. Посередині скляні двері на ганок, вихід в сад, ними входять знадвору в хату; по ліву руку від них при стіні велика скляна шафа з книжками, здебільшого товстими, в палітурках; по праву – етажерка, теж з книжками, здебільшого в гарних оправах. На лівій стіні двері в столову, на правій теж двері – зимовий вихід. На авансцені, праворуч, – круглий столик перед канапкою, на ньому великий букет і журнали та газети. Крісла біля нього; віддалік серед сцени крісло-колиска, ліворуч, теж на авансцені, менший столик, на ньому альбом з фотографіями. Піаніно трохи в глибині, не при самій стіні; на ньому зверху лежить багато нот в неладі, воно одкрите, і зшиток нот покинутий після грання; біля нього консоль з тропічною рослиною. Праворуч, в глибині, камін, заслонений мальованим екраном; на каміні оригінальні кухлі і чималий старосвітський дзигар.

Вихід 1

Олімпіада Іванівна і пані Груїчева сидять поза більшим столом. Олімпіада Іванівна щось плете, а Груїчева розкладає пасьянс.

Олімпіада Іванівна

(насуплена, невдоволена, поглядає на дзигар, сердито здвигає плечима)

Сьома година! Так і єсть! Ет, бог зна що!

Груїчева

От журитесь ви, Олімпіадо Іванівно, а я вже привикла до тих гулянок.

Олімпіада Іванівна

Та ви думаєте, чого я турбуюсь? Того, що, борони боже, потопляться? Ні, з таким гребцем, як ваш Орест, сього не страшно, а тільки чи Любочці ж при її здоров’ї…

Груїчева

А що, хіба вона слаба?

Олімпіада Іванівна

Та ні, богу дякувати; та все-таки лікарі лякають, – бережіть її, кажуть. Чи я ж би її не берегла? Та коли ж як насупить брови, нестотно, як покійна мати її, та скаже: «Не мучте ви мене!» – то у мене й руки опустяться, ну, що їй скажеш?

Груїчева

Та вже звісно, ви її змалку балуєте.

Олімпіада Іванівна

А що ж з нею робить? Правду кажучи, тільки й її, що погуляє бідна дитина; може, так де й щастя своє знайде, а то що ж сидіти, як замурованій… Товариство тільки у неї таке, не подобається мені. Отой підтоптаний Милевський (крутить головою), чистий цуцик. А отого, як вона називає, товариша її, знаєте, Крицького, то я просто боюсь: ще яку халепу наведе! І що то тепер повелось: товариш, товаришка! По-моєму, жінка жінкою, а мужчина мужчиною; яке там товаришування! Ну, я не кажу, приміром, друзі дитячих літ, от як ваш Орест…

Груїчева

(холодно)

Та що ж Орест?

(Складає карти)

Це якийсь зачарований пасьянс, ніяк не виходить!

Олімпіада Іванівна

(поглядає на неї скоса, стискає губи і поводить головою; потім дивиться на дзигар)

Ні, далебі, вони міри не знають, це ж просто…

(Робить широкий жест рукою.)

В одчиненому вікні, ліворуч від середніх дверей, з’являється Любов; вона лукаво поклала палець на уста, а другою рукою комусь, щоб мовчав, їй за букетом не видно пані Груїчеву.

Любов

Тіточко! де ваш ареопаг? Перед ким ораторствуєте?

Олімпіада Іванівна

Що? Ах, Любочка! Нарешті! Ну, як же можна?!

Любов

Ні, ні, ні, не слухаю!

(Махає руками, сміється і відступає од вікна.)

За сценою чутно її голос: «Панове, ходімо в хату!..»

Вихід 2

Входять в середні двері Любов, Орест, Милевський, Саня, Острожин.

Любов

(обійма тітку)

Здорові, тіточко, де ж ваш ареопаг?

Олімпіада Іванівна

(цілує її, але все хмуриться)

Ет, страмилась би!

Товариство вітається тим часом з пані Груїчевою.

Груїчева

(до Ореста, що вітається з нею)

Чого се ви так довго барились? Олімпіада Іванівна тут уже боялась.

Орест

Та чого ж боятись? Се не первина!

Любов

(до пані Груїчевої, поки товариство вітається з Олімпіадою Іванівною)

А, се ви, дорога Маріє Захарівно, справляєте роль грізного судьбища!

(Вітається з нею.)

Груїчева

Ні, я нікого не суджу, а, певно, якби судила, то не так лагідно, як ваша тіточка.

Любов

(до Олімпіади Іванівни)

Се так якось вийшло, ми сіли на мілизну, поздоров боже оцих панів.

(Показує на Милевського і Острожина.)

Милевський

Мене?

Острожин

А я ж тут причому?

Саня

(до Острожина)

Іменно – «причому»?

Любов

(кидається в крісло-колиску й приймав втомлену позу)

Ух, скільки ми гребли! Нам з Орестом належить нагорода за рятунок погибаючих на водах! Правда, Оресте?

Орест

Моя мама і Олімпіада Іванівна, здається, зовсім іншої думки.

Груїчева

Про нашу думку не дуже-то хтось дбає.

Олімпіада Іванівна

Авжеж, хтось би пам’ятав про стару тітку!

Острожин

(тим часом підходить до стола, переглядає газети і журнали, далі ходить по хаті, роздивляється на картини і зброю)

У вас оригінальна хата! В ній є щось… moderne!..

Милевський

Страх люблю сей вираз: у ньому все поміщається…

Любов

Тіточко, дайте нам краще матеріальної страви замість духовної, бо коли всі так голодні, як я… Ах!

(Закида руки за голову.)

Олімпіада Іванівна

(дивиться на неї і хитає головою)

От балувана!

Любов

Хто ж винен, тіточко?

Олімпіада Іванівна махає рукою і подається до дверей праворуч.

Груїчева

Пождіть, Олімпіадо Іванівно… бувайте здорові, я вже йду. А ти, Оресте?

Орест

(нерішуче)

Та я…

Любов

Ні, Оресте, ви зостаньтесь! Ви ж нічого не маєте проти, Маріє Захарівно?

Груїчева

Се його діло, я тільки думала, що вже пізно, там обід…

Любов

У нас пообідає. Згода?

Орест

Спасибі. Так я зостанусь, мамо. Я хутко прийду. А втім, як запізнюсь, то ти не жди.

Груїчева

Як уважаєш. Бувайте здорові.

(Вклоняється всім взагалі, а Любі подає руку; з Олімпіадою Іванівною цілується і виходить в середні двері.)

Олімпіада Іванівна виходить праворуч.

Вихід 3

Ті ж без Олімпіади Іванівни і пані Груїчевої.

Милевський

(спиняється перед завішеним мольбертом)

Любов Олександрівно, можна подивитись на ваш малюнок?

Острожин

(здалека поглядаючи на картину)

А ви малюєте? Може, нової якої школи тримаєтесь?

Любов

Куди там «школи»! Я малюю якраз настільки, щоб повіситись.

Орест

Як се?

Любов

А так, пам’ятаєте, в одному романі Золя маляр вішається з розпачу, бо не може барвами змалювати свій ідеал. Отож, я знаю, що треба малювати, та не знаю як, хисту бракує!

Орест

Що ж, навчитесь іще. Ви ж не так давно почали.

Любов

(махає рукою)

Шкода, на се треба витривалості – не моєї.

Милевський

(дивлячись на картину)

Чого ж ви так? Се дуже мило…

Любов

Іменно!

(Підходить до піаніно і бере скільки акордів, не сідаючи.)

Острожин

Заграйте що-небудь, як ваша ласка. Ви, певно, граєте новітніх композиторів?

Любов

Просіть краще Саню: вона ж піаністка, а я вже напевне піаністкою не буду, знаю музику настільки, щоб се розуміти…

Орест

Ну, що се у вас такий песимізм сьогодні?

Любов

Зовсім ні, а просто самосвідомість; краще ж завжди дивитися правді в вічі.

Милевський

«Тьмы низких истин нам дороже нас возвышающий обман!»

Любов

Ну, се вже пора покинути. Обман завжди обманом і буде.

Острожин

(сів, роздивляється альбом)

Любов Олександрівно, що се за пані в такому чудному убранні? Красива, тільки… якби се було не в вашому альбомі, то сказав би, що се якась зірка з demi-monde. Се, певно, актриса в ролі божевільної?

Любов

(підходить ближче, глянула в альбом, опустила очі)

Се моя мама, вона була тоді слаба, портрет знятий в шпиталі.

Острожин

(збентежено)

Ах!..

(Згодом підходить до стола й почина ворушити газети.)

Милевський

(впівголоса)

Ото вже!

Орест мовчить, насупився. Саня теж мовчить, перегортає якусь книжку.

Любов

(нервовим голосом)

Чого ви, панове, так збентежились? Ні, справді, чому про душевну слабість не можна говорити без того, щоб не вийшло ніяково? Так, наче се щось ганебне! (Змінила тон, лагідно, сумно.) Ні, се не ганебно, се тільки дуже, дуже сумно для родини… От як мій бідний татко. Коли б ви бачили його в ті дні, як він приходив від мами з шпиталю… (Зовсім тихо.) Я думаю – се його вбило… (Знов голосно.) О, той, кому загрожує ся страшна хвороба, не повинен би дружитись, се просто злочин!

Орест

Ну, хіба ж хто може се передчувати?

Любов

Чому ж ні? А, приміром, діти таких слабих? Не тільки можуть, а навіть повинні думати про се…

Орест

(палко)

Боже мій! Хіба ж се так фатально, що мусить одбиватись на дітях? Може бути так, а може й зовсім інакше.

Любов

Тут досить одної можливості… Мій бідний татко, з якою тривогою він дивився на мене… (До Острожина.) Скажіть, правда ж я похожа на мамин портрет?

Острожин

Так, здається. (Дивиться на неї.) Справді, фамільна подібність…

Орест

Ні, ні. (Поспішно.) Де ж там! нічого спільного! Ви – вилитий батько!

Любов

Оресте! Я ж бачу себе в свічадо!.. Та все одно. Се добре, що я все це знаю, бо я знатиму, як направити своє життя.

Острожин

Се надто педантично для femme moderne…

Любов

(здержано, але суворо)

M-r Острожин, се розмова серйозна, хоча теж moderne, коли хочете. (До інших, напружено всміхнувшись.) Справді, панове, розмова наша виходить à la Ібсен. Що ж робити? Наше бідне покоління стільки вже ганьби прийняло за необачність, егоїзм, що нарешті задумало поправити свою репутацію і поставило ребром питання про спадковість. Се, панове, варто давньої християнської філософської моралі. Закон причинності, спадковість, виродження – от наші нові боги…

Орест

Веселий Олімп, нема що казать!

Любов

(не вважаючи на слова Ореста)

Спадок – се фатум, се мойра, се бог, що мститься до чотирнадцятого коліна. На кого ж він наложить важку руку, той мусить пам’ятати, що за одну хвилину його солодкої втіхи ціле безневинне покоління заплатить страшною ціною. Се, панове, така відповідальність…

Орест

Між вашими богами є закон причинності, а він виключає всяку думку про повинність і відповідальність!

Милевський

Qu’ importe des vagues humanites, pourvu que le geste soit beau! Що нам до невідомих поколіннів, аби скрасить своє життя!

Острожин

Ми мусимо дбати тільки про своє власне «я» і прислухатись до його емоцій.

Саня

Що там думати про тих, кого нема на світі? «Ще нема ніде нічого», як каже моя служниця…

Милевський

Як мило ви се сказали!

Саня

Та й, нарешті, за віщо я маю каратись за других? Відцуратись радощів життя з-за других – се тяжка кара. Пам’ятати про різні спадки варто хіба задля себе, щоб своє здоров’я берегти, жити гігієнічно…

Любов

(перебиває, наслідуючи Санин тон)

І отруїти вкінець вже й так отруєне життя. Ні, Саню, ради сього не варт. «Ніж доходить на лютім, повільнім вогні, краще блиснути враз і згоріти!»

Орест дивиться на неї з докором і хитає головою.

Любов

(раптом сміється)

Ну от, який ви смішний, Оресте, дивитесь на мене, як тьотя Ліпа!.. Оце, панове, мені згадавсь один анекдот, ні – не то що анекдот, у татка був один знайомий, старий мізантроп. У нього було одно прислів’я; я й тепер пам’ятаю той вовкуватий тон, яким він говорив: «Всякий має право повіситись!» (Сміється.) Се дотепно, правда? Аби тільки нікого на шибеницю з собою не тяг, а сам, як знаєш.

Милевський

Ну, по-моєму, і на шибеницю веселіше лізти в компанії!

Орест

А по-моєму, говорить про таке слабодушно!

Вихід 4

Ті ж і Олімпіада Іванівна.

Олімпіада Іванівна

Панове, може, ваша ласка закусити! Любочко, проси! Воно-то був і обід, та вже тепер, що бог послав. Хто пізно ходить, той сам собі шкодить.

Любов

Прошу, панове!

Острожин

(подає їй руку)

Я мушу йти…

Любов

Куди ж ви?

Острожин

А треба, знаєте, ще скінчити фейлетон; гулянки гулянками, а велике колесо цивілізації потребує своєї жертви… Ах, от, Оресте Михайловичу, щоб не забути! Наша редакція дуже інтересується мати вас своїм постійним співробітником. Шкода, що тепер уже не час, а то б ми умовились, мені доручено…

Орест

Ні, знаєте, я ні в які сталі умови не думаю вступати, не вмію ходити в ярмі, хоч би й в літературному; до того ж, поки що, слава богу, мене ніщо не примушує до самозапряжки.

Острожин

Як уважаєте, тільки се не сучасно для такої сили, як ви.

(Виходить, вклонившись всім.)

Любов іде з тіткою в столову.

Вихід 5

Ті ж без Острожина.

Милевський

(ідучи до Ореста)

Чого ви такий понурий?

Орест

Та досадно, ся розмова… Чорт приніс язикатого Острожина, – ідіот!

Ідуть і собі праворуч. Чути дзвінок і голос Олімпіади Іванівни з столової: «Ні, ні, не турбуйтесь, я сама одчиню!»

Вихід 6

Олімпіада Іванівна

(іде через хату й вихиляється в вікно, стараючись побачить, хто дзвонить знадвору)

Здається, Крицький, от іще мана!

(Відступає од вікна і йде одчинити двері; потім вертається, за нею Крицький.)

Вихід 7

Олімпіада Іванівна і Крицький.

Крицький

То викличте мені, з ласки вашої, Любов Олександрівну на хвилинку, я довго не затримаю.

Олімпіада Іванівна

Та, може б, ви пождали або потім зайшли б, вона обідає з гостями.

Крицький

Ні, я не можу ждати, ніколи, я хотів би тепер бачити Любов Олександрівну: у мене до неї діло…

Олімпіада Іванівна

(нерадо)

Ну, добре, я їй скажу.

Вихід 8

Ті ж і Любов (стрівається з тіткою в дверях).

Любов

Здорові, Андрію Борисовичу! Що се ви, тіточко, торгуєтесь з ним?

Олімпіада Іванівна

(тихо до Люби)

І що там за діла?

(Виходить.)

Вихід 9

Ті ж без Олімпіади Іванівни.

Крицький

Не любить мене ваша тітка!

Любов

Е, вона у мене строга… на словах! Ну, чим маю служити?

Крицький

Як офіціально! Бачте, Любов Олександрівно, тут така справа, що треба врядити вечірку чи лотерею, тільки якнайскоріше. Наші тільки на вас надіються!

Любов

Ох, які ви швидкі! Так-то вам легко вечірку справити!

Крицький

Ну, лотерею!

Любов

Се пропаще діло! Вже скільки разів так було, що ми самі свої білети купували!

Крицький

Однак треба якось врадити!

Любов

А хіба конче треба?

Крицький

Ви самі знаєте. Та що се у вас такий тон сьогодні?

Любов

Та так, я думаю, що… Хто його знає, чи варт товар роботи?

Крицький

Себто як?

Любов

А так. З тими вечірками клопоту не оберешся і перше, і ще більше потім, а користі здебільшого так мало. Вже я про те не кажу, нудота сливе завжди на них!

Крицький

Ех, Любов Олександрівно, мені здається, що тут не в тім сила, а просто ви охолонули, і причина сьому теж проста, хоч і неприємна…

Любов

А власне?

Крицький

А власне, те ж саме, що і в вашої тіточки!

Любов

(сміється)

От уже попали, вибачайте, пальцем в небо! На доказ того, що ви помиляєтесь, я вам скажу, що «приложу все старания» і навіть сама в себе зайві білети куплю. Ну, що? Вдовольнились?

Крицький

Не зовсім!

Любов

А чого ж вам треба?

Крицький

У вас не такий тон був перше, Любов Олександрівно!

Пам’ятаєте, як ви були душею гуртка нашого?

Любов

Забуваєте, що мені тоді було вісімнадцять літ, а тепер вже, слава богу, чверть століття!

Крицький

Що ж з того? Звісно, коли інтереси міняються, як дамські моди…

Любов

Я бачу, ви вже зараз лаятись почнете. Але ж краще роз’яснить справу спокійно й щиро, як і слід дорослим людям. Невже вам ніколи не спадало на думку, що всі оці наші заходи, метушіння, все це робиться, аби тільки не сидіти склавши руки. Так це все дрібно, мікроскопічно!

Крицький

А вам хочеться світ здивувати чимсь грандіозним? Рідний край врятувати, як Жанна д’Арк?

Любов

(трохи роздражнена)

Знаю я дуже добре, що я не Жанна д’Арк! Готова навіть згодитись, що для героїнь тепер місця нема, хоч се ще хто його зна. Готова згодитись, що краще робити те, що ми робимо, ніж зовсім нічого. Але згодьтесь і ви, що горіти і пломеніти від сього просто смішно! От ви тільки що корили мене Жанною д’Арк, а самі хочете…

Олімпіада Іванівна заглядає в двері; Крицький се зауважив.

Крицький

(зітхає)

Ох, Любов Олександрівно, Любов Олександрівно… Ну, однак я вас затримую. Який же практичний результат мого непрошеного візиту до вас? Може, краще мені повернути голоблі куди в інший бік?

Любов

Ну, ну, се вже почались «жалкие слова». Я ж сказала, що хазяйська частина справи вся на мені. І взагалі, чим можу, готова служити.

(Показує на своє горло і піаніно.)

Крицький

(стискає їй руку)

Спасибі! Ех, яка ви, справді! До побачення!

Любов

Бувайте здорові, Робесп’єр!

Крицький, здвигнувши плечима, виходить в середні двері. Люба іде в столову.

Вихід 10

Якийсь час сцена порожня, далі чутно, як хтось шкрябає в середні двері, потім помалу відхиляє їх. З дверей виставляється голова хлопчика в пошарпаній, занадто великій шапці; хлопчик оглядає хату, далі переступає поріг; видко, що він держить когось іншого за руку і втримує, щоб не виходив за ним.

Хлопчик

(обідраний, за спиною у нього гармонія)

Тсс… не лізь за мною, стій там, Люби, здається, нема. (Кличе, голосно шепчучи.) Любо, Любо!

Дівчинка, менша від хлопчика, теж обшарпана, але в досить строкатому уборі, вскочила раптом і проїхала по підлозі, мов по льоду.

Вихід 11

Ті ж і Олімпіада Іванівна.

Олімпіада Іванівна

(входить)

Що се тут таке? (Побачивши дітей.) Ну, скажіть на милість бога, ви сюди як влізли?

Хлопчик

Там не зачинено…

Олімпіада Іванівна

Ох, уже мені сі літні виходи! А ви ж чого сунетесь сюди, що ж, що не зачинено, то вам уже й треба?

Дівчинка сховалась за хлопчика і дивиться на Олімпіаду Іванівну з розкритим ротом.

Хлопчик

(відступає до дверей, але досить бадьоро)

Нам Люба казала прийти; вона нам білі гроші дала і ще, казала, дасть.

Олімпіада Іванівна

Що се за Люба? Яка вона тобі Люба? А панночка, не знаєш? Гетьте, гетьте! (До дівчинки.) Ну, ти, роззяво, чого задивилась? Гайда!

Дівчинка

(тикаючи на гармонію)

Музика! Музика!

Олімпіада Іванівна

Не треба, не треба вашої музики, тільки сього бракує! Ну, гетьте, кому я кажу?

Діти щезають за двері.

Вихід 12

Олімпіада Іванівна і входять Любов, Орест, Милевський і Саня.

Любов

Що се ви, тіточко, знов тут воюєте?

Олімпіада Іванівна

І нащо ти, Любочко, сих обшарпанців принаджуєш? Зовсім не до речі; щоб ще обікрали нас?

Любов

Ну, як вам не сором? (Підходить і бере її за руку.) Ну, нащо ви моїх попелюшок прогнали? Невже вам жалко п’ятака?

Олімпіада Іванівна

Та бог з тобою, який там п’ятак? Не в п’ятаку діло, а непорядок. А п’ятак, що ж, я сама готова їм дати. (Підходить до вікна.) Он вони, на вулиці грають. Ну, ви, ходіть сюди !

Діти входять, грають і танцюють.

Любов

Тіточко, дайте їм вечеряти; там ще зосталось; вони, певне, голодні.

Олімпіада Іванівна

Добре. (Виходить на веранду і звідти говорить до дітей.) Ідіть за мною.

Любов

(стає на порозі дверей, одчинених на веранду. До хлопчика)

Чекай, малий, я ж тобі обіцяла білі гроші, забув?

Хлопчик

(з’являється на порозі тих же дверей і простягає руку)

Ну, давай.

Люба дає.

Спасибі. (Обіймає її й цілує.)

Милевський

Браво!

Діти і Олімпіада Іванівна виходять.

Вихід 13

Ті ж без Олімпіади Іванівни і дітей.

Любов

Такі славні діти!

Саня

Та бог з ними!

Милевський

Та ви, як бачу, Любов Олександрівно, філантропією займаєтесь?

Любов

Зовсім не філантропією, а мені, власне, сі діти подобаються, я б навіть готова взяти їх до себе.

Орест

За чим же діло стало?

Любов

Та я сама добре не знаю, за чим. А втім, що б з того вийшло? Куди ж мені інших виховувати, коли я сама не вихована. Мене ж балували, а не виховували. Як вам здається, хто з нас кого виховав, чи тіточка мене, чи я її?

Саня

Ну, а твій татко, Любо, здається, був такий чоловік…

Любов

Він не виховував мене, він просто любив мене. (Зітхає.) Він не боронив мені нічого.

Орест

По-моєму, се найкраще виховання. Так тільки й виховуються оригінальні натури, а то нас опанували дуже шаблони. Пора проти сього повстати!

Любов

Я сама себе виховала, ну, то можете собі здумати! Читала все, що під руку попадало, було там усякого!

Орест

Так і слід: літературу, як і життя, треба знати з усіх боків.

Любов

Зате, правда, набила оскому навіки!

Орест

Однак ви й тепер багато читаєте.

Любов

О, то зовсім інші книжки!

Милевський

Які ж?

Любов

(всміхнувшись)

Не знаю, чи й казати, сміятись будете, а ви, Сергію Петровичу, в думці ще й «синім чулком» назовете, – вголос не одважитесь, ви занадто джентльмен для сього!

Милевський

(вклоняючись)

Прикажете дякувати? Що ж то за книжки такі отреченні?

Любов

А наукові, по філософії, психології і… психіатрії!

Саня

Бог зна що!

Любов

Не журись, я й «добрих авторів» читаю, он вони, бачиш? (Показує на етажерку з книжками в гарних оправах.) А тут вже наукові авторитети. (Показує на скляну шафу з товстими книжками.)

Милевський

Отож ці авторитети винні, що у вас такий аскетичний погляд на життя.

Любов

У мене аскетичний погляд? Ну, не знаєте ви мене! (Палко.) Адже мені усякий аскетизм, усяке факірство глибоко противне.

Саня

Ну, але як же погодити з твоєю «новою мораллю», наприклад, любов?

Любов

А ось як. Єсть же інша любов, ніж та, що веде до вінця, я от що думаю.

Милевський

От се то правда! Перший раз бачу у молодої дівчини таку смілість думки! Вашу ручку.

Любов дає. Він цілує.

Шлюб – се кайдани, хоч і золоті, а кохання не любить кайданів. Хатнє багаття гарне тільки на картинах, і то не завжди. По-моєму, Рубенсові картини на тему – Wein, Weib und Gesang кращі куди, ніж ті всякі «медові місяці», «первенці», «молоді матері»… Любов – се балерина; одягніть її в візитову призвоїту сукню або, не дай боже, в капот, і вона стратить всі свої чари!

Любов

Нащо замуровуватись у якийсь склеп? Щастя так мало на світі, його треба ловить, а не одпихати. Бути щасливою самій і дати щастя іншому, що ж тут злого?

Милевський

(жартовливим тоном)

Стережіться, такий погляд небезпечний – багато драм починається щасливо.

Любов

Чого ж драм? Коли буде повертати на драму, можна покинути гру.

Орест

Ну, се не так легко. І не всякий дасть себе викинути, мов стару колоду карт.

Саня

Значить, ти признаєш так звану гру в любов, флірт?

Любов

(здригнулась)

Яке це бридке слово!.. Слухайте, Оресте, ви ж письменник, поет, роз’ясніть цим людям, яка ще є любов, окрім звичайної любові й флірту!

Орест

Любов

Ви забуваєте другу любов, наприклад, любов Данте до Беатріче, а я, власне, таку мала на думці.

Милевський

Ну, знаєте, Любов Олександрівно, сі приклади непевні! У трубадурів часом трудно одрізнити блакитну квітку від адюльтера. А Данте, може, якби мав щастя познайомитися з своєю Беатріче ближче, то теж, може, попросив би її руки, щоб приміряти на неї шлюбний перстень. Тоді б ми мали не «Божественну комедію», а просто комедію під назвою «Як у людей, так і у нас».

Саня сміється.

Любов

(дивиться на Милевського й хитає головою)

Чого вам любов представляється тільки як драма або комедія? Pardon, ще як балет! Певне, того, що ви присяжний театрал. Любов може бути чудовою поемою, що люди потім перечитують у спогадах, без болю, без прикрого почуття. Ах, та що я з вами говорю про се – просто профанація! (До Сані.) Саню, серденько, заграй нам що-небудь: кажуть, музика зміняла і каміння в живі істоти, принаймні хоч на хвилину, – чи не пройме вона й Сергія Петровича!

Милевський

Однак, як се розуміти? Чи не з кам’яним болваном ви мене порівнюєте?

Любов

(сміється)

Ну, чого ж? Єсть же і статуї на світі!

Орест

(тихо їй)

Щось-то він мало на статую похожий!

Саня почала грати якусь салонову п’єсу. Милевський підійшов до неї перегортати ноти; між ними розмова мімічна.

Орест

(до Люби)

Любо, для вас я хтів би вірити, що в наші часи можлива така любов, як у Данте до Беатріче.

Любов

А ви не вірите?

Орест

Часом вірю, часом боюсь вірити!

Любов

Чого боїтесь?

Орест

Знаю, що все-таки се непевна, ненормальна любов, вона якась безвихідна…

Любов

Зате ж і безконечна. Ненормальна, ви кажете, а що ж робити тому, для кого нормальне щастя недоступне?

Орест

Чи дає така любов щастя? Адже Данте не був щасливий; написав «Пекло».

Любов

Беатріче не знала нічого про Данте. Через те і щастя не було! А втім, Данте ж і «Рай» написав!

Орест

Як ви думаєте? Адже приязнь межи мужчиною й жінкою завжди мусить мати якийсь особливий відтінок? В ній нема фамільярності і разом з тим вона ніжніша, сердечніша.

Любов

Бачте, от ви вірите в приязнь межи мужчиною і жінкою…

Орест

Досі вірив… а тепер…

Любов

(глянула на нього, мов хтіла ще що спитати, але повернулась і пішла до піаніно)

Саню, ти знаєш «Posa la mano sul mio cor»? Вибачай, я тебе перебила.

Саня

(нерадо)

Ні, я сього не знаю.

Любов

Ах, се надзвичайно!

(Співає без слів шпаркий, пристрасний мотив, але на першій фразі уриває і покликує.)

Ах, яка чудова ніч, а ми й не дивимось! А місяць, місяць великий та ясний!

Біжить до балконових дверей, одчиняє обидві половинки, стає біля одвірка так, що її всю заливає місячне світло, і заводить «Ой місяцю, місяченьку!». Орест виходить на балкон, стає проти Люби і дивиться на неї, мов очарований. Милевський і Саня зостаються в салоні. Завіса спускається під час співання першого куплета пісні «Ой місяцю, місяченьку!».

Завіса

Примітки

Ніж доходить на лютім, повільнім вогні, / краще блиснути враз і згоріти! – цей двовірш, хоч і виглядає цитатою, належить Лесі Українці.

«Posa la mano sul mio cor» – Перший рядок романсу «La Folletta» італійського композитора і співака Сальваторе Маркезі (Salvatore Marchesi de Castrone, 1822 – 1908). Цей романс є шостим у циклі 6 романсів «Le sei Sorelle». Час написання цього циклу з’ясувати не пощастило; відомо, що він у 1867 р. у Лейпцигу (Kistner Edition № 44). Слова там такі:

Posa la mano sul mio core,

mio tenero amore

battere ognor lo senti

di palpiti cocenti.

M’arde un desio possente arcano,

d’amor sovramano,

tu sei la mia speranza,

io vivo sol per te.

Tu ridi forse del mio affanno,

del triste mio inganno;

ma bada ben potria

cangiar la sorte mia.

Chi ride il primo molto spesso,

fa gabbo a se stesso,

sol chi alla fine ride,

gridar vittoria puo.

Cedi, deh! cedi

a questo amor deliro!

credi deh! credi,

io sol perte respiro.

Viver non posso,

se tu crudel non m’ami

per te il brami

ben morir sapro.

Цей романс і нині є досить популярним – на сайті YourTube є немало його записів.

Слід знати, що Леся Українка запам’ятала цей романс, коли жила в Софії (1894 – 1895 рр.). Після того, як «Блакитна троянда» була написана і романс процитовано, вона запитувала Л. M. Драгоманову-Шишманову: «Ради бога, не забудь: чий це романс «Posa la mano sul mio cor»? Ім’я автора і названіє романсу!!» Невідомо, чи отримала вона відповідь.

Я вдячний Павлу Кравчуку за вказівку на автора романсу. М.Жарких, 26.02.2012 р.