Дія п’ята
Леся Українка
Там же, на курорті. Великий балкон, з нього вид на море і на побережне узгір’я. На балконі, ближче до стіни дому, сидить Орест на великому кріслі з коліщатами, біля нього столик з лікарствами, там лежать книжки, газети.
Орест сам, знебулий, слабий; виражає нетерплячку в лиці і в рухах, то бере з столика газету або книжку, то знов кидає, часом, додолу, пробує здійнятись на ліктях над кріслом, щоб глянути на дорогу, але не може і в безсиллі опускається. Все оце триває недовго, не більше одної-двох хвилин. З’являється Острожин, ще більше метушиться, ніж раніше, рухи ще більш несамовиті. Орест при його з’явленні робить прикрий рух; Острожин сього не завважає, підбігає і трясе Орестову руку.
Острожин
Ах, Оресте Михайловичу! Здумайте собі тільки – насилу вас найшов!
Орест
Вибачайте, мені болить…
Острожин
А, я й забув, простіть! Тоді на пристані ми якось розрізнились, я навіть не знав, куди ви заїхали, так було досадно! Аж ось осе зустрів вашу паніматку і довідався од неї…
Орест
Де ви зустріли мою матір?
Острожин
А там, на тій улиці, що йде близько церкви. Вона розшукувала якусь знайому і натрапила на мою домівку. Щасливий випадок! А то рискував зостатись тут зовсім без товариства, а для нас, людей столичних, се просто смерть…
Орест
Хіба у вас не буває потреби утекти від усякого товариства?
Острожин
Буває, буває, але на хвилину, а потім ні, тягне! Ми отруєні, ми не можемо жити без гашишу.
Орест
(безуважно)
Без гашишу?
Острожин
Так, так, я називаю се гашишем, отой «обмін думок» так званий; отой калейдоскоп вражень, ідей, змагання розуму і почуття, що ми звемо інтелігентним життям. Я приїхав сюди коруватись від нього, і вже мені його бракує.
Орест
(так же безучасно)
Тоді що ж? вертайтесь…
Острожин
Ні, ні, треба трохи поправити машину. Ми, журналісти, в повному значенні цього слова, – машини. Робота нелюдська, рух несамовитий, тим часом одна шруба зломиться – і все пропало.
Орест
Коли пропало, то вже не поправиш.
Острожин
Як ви можете так спокійно? Се ж значить здати себе в архів?
Орест
В архів, то й в архів!
Острожин
Добре вам се говорити, коли ви «іменинник сезону»!
Орест
Я?
Острожин
Авжеж, ваша драма…
Орест
Я вже про неї забув…
Острожин
Як? її недавно ставили у нас, і для літнього сезону се нечуваний поспіх. Та що там, ви самі, либонь, знаєте…
Орест
Звідки маю знати?
Острожин
Ну, ну, не вдавайте з себе невинятка. Рецензію Літери, небійсь, читали?
Орест
Якої Літери?
Острожин
Ах ти, господи! Ну, що ви мене морочите? Та в нашій же газеті! Невже не читали?
Орест
Ні, щось не трапилась. Я тепер мало читаю газети.
Острожин
Орест Михайлович, не спокушайте долі: вона не любить, коли нею нехтують її фаворити.
Орест
Я ніяк не належу до її фаворитів.
Острожин
Ну, се вже просто гріх так говорити! Такий молодий, в такий короткий час ви завоювали собі таке становище в літературі…
Орест
А ви думаєте, що сього вже досить для того, щоб уважати себе фаворитом долі?
Острожин
Та змилуйтесь! Чи один же цілий вік клацає зубами даремно, а ви одразу такий шматок урвали…
Орест
Не завидуйте – більше не урву.
Острожин
Я завидую? Ні, серйозно, се ви або жартуєте зі мною, або просто перевтома винна… Вам пророчать блискучу прийдешність. Ось послухайте; в наші часи не часто чуєш такий хвалебний тон.
(Виймає з кишені згорнену скілька раз газету і розгортає її.)
Орест тим часом старається здійнятись на поручатах і глянути на вулицю.
(Острожин читає.)
«На сім тижні наш молодий драматург подарував нам…»
Орест
Вибачайте, приступ невралгії. Не можу, простіть!
Острожин
(встає)
Що вам? Помогти що-небудь?
Орест
Ні, ні, так минеться. Тільки… я не можу… я мушу зостатись сам… гострий напад…
Острожин
Так я пізніше зайду… А газету покинуть вам?
Орест
(киває раз головою і простягає йому руку)
Вибачайте… До побачення…
Острожин
До побачення. Ех, ми, інваліди цивілізації!
(Виходить.)
Орест і пані Груїчева входить.
Орест
Ти сама?
(З глухим стогоном закриває лице руками.)
Груїчева
Заспокойся…
Орест
(перебиває її з гострим жалем в голосі)
Се вічне «заспокойся»! Одберуть щастя, життя, а потім «заспокойся». Хутко заспокоюсь, будь певна!
Груїчева
Ні, Оресте, вона прийде, вона обіцяла прийти.
Орест
Прийде?! Коли? Чому не прийшла з тобою? Я ж казав: не вертайся без неї! А тепер… Ні, ні, вона не прийде, не прийде!.. Ах, чом ти її не привела?
Груїчева
Вона не могла зараз прийти, не вбрана була.
Орест
Не вірю! Хіба вона могла б думати про якісь там убрання тепер! Ні, я знаю, вона не схотіла, і я сього вартий! О, та проклята хвилина, коли я згодився, щоб вона їхала сама! Проклятий той час, коли я послухав тебе! Я не пішов тоді за нею, тепер вона не хоче йти за мною! Що ж, мамо, ти повинна радіти з того! Тепер всьому кінець! Вона не хоче мене бачити…
Груїчева
Вона не могла зараз піти.
Орест
Чому?
Груїчева
Вона не зовсім здорова.
Орест
Що ти кажеш? Вона знов…
(Раптом заходиться риданням.)
Груїчева
Оресте, бог з тобою, ні, ні, зовсім ні, просто так, трохи голова боліла, трошки нездужає.
Орест
Вона прийшла б, якби так, ах, не кажи мені! О, нащо я тебе послав? Ти їй наговорила, я вже знаю. І як я не подумав, що ти ж її ненавидиш?! Що ти їй казала?
Груїчева
Те, що ти просив, щоб вона прийшла.
Орест
(дивиться на матір проникливо)
Те, що я просив? І не дорікала їй, не проклинала?
Мати опустила очі.
Так, так, не говори, я знаю. І звідки у тебе ся дика ненависть, ся нелюдська жорстокість? Все тобі мало! Убити хочеться! Що вона тобі зробила?
Груїчева
Що вона мені зробила, Оресте? Вона одібрала у мене…
Орест
Годі!.. «Одібрала у мене»… «у мене»… от в чім діло… «Мій син Орест, моя власність, хто сміє займати його!» Ну що ж, от маєш тепер власність, приковану, прибиту міцно, тепер її ніхто не займає, втішайся.
Груїчева
Оресте, зглянься наді мною!
(Закривається руками.)
Орест
(здвигає нетерпляче плечима)
Ах, ну, годі, ну, прости мене, я не знаю, що говорю… Я не можу бачити твоїх сліз!
(Стогне.)
Груїчева
(підходить до нього, обіймає і пригортає його голову)
Годі, мій синочку, годі, дитино моя! Нічого, нічого, може, знов усе гаразд буде, заспокойся тільки, біднеє моє, любеє дитя!
(Сідає коло нього на стільці.)
Орест
(одкидається на спинку крісла)
Мамочко, принеси мені морфію!..
Груїчева
Як можна, дитя моє, так часто?
Орест
Коли ж я так мучуся!
Груїчева
Ну, пожди, от вона зараз прийде.
(Відходить до перил балкона, дивиться в просторінь.)
Орест
Мамо, підкоти мене до перил, я хочу дивитись на дорогу, звідси нічого не видно.
Груїчева підкочує його до того місця, де сама тільки що стояла.
Орест
Де мій бінокль? Мамо, дай мені бінокля.
Груїчева
(іде до столика, бере бінокль)
Ось він.
(Подає Орестові.)
Орест
(дивиться)
Здається… вона… іде, іде! (Кидає бінокля.) Мамо, іди звідси, вона зараз буде тут.
Груїчева
Оресте, позволь мені зостатися, я боюсь за тебе, я буду тихо стоять, не втручатимусь.
Орест
(рішуче, нервово)
Ні, ні, лиши мене…
Груїчева подається до виходу, спиняється, оглядається.
(Орест схопився за груди.)
Груїчева
Оресте, я тобі приготую строфанту.
(Береться за пляшечку.)
В сю хвилину на дверях з’являється Люба. Орест глянув на неї, робить розпачливо нетерплячий жест матері, та становить строфант знов на столі і подається до дверей.
(До Люби.)
Пам’ятайте, що він слабий!
Любов нічого не відповідає, дивиться на Ореста, що поривається підвестись їй назустріч, але не може і опускається, закривши очі рукою. Груїчева виходить.
Любов і Орест. Під час сієї сцени Люба поводиться нерівно, то з повною притомністю, то з приступами отуманеного настрою.
Любов
(входить, спиняється в дверях і, глянувши на Ореста, закриває лице руками)
Боже мій!
Орест
Любо, ти прийшла… ходи ближче…
Любов
(підходить ближче)
Що… з вами?
Орест
«З вами»! Любо, я й так покараний, пожалій мене. Не картай…
Любов
Я не картаю… Я не повинна була приходить… Але я не могла… Мене картали…
(Хитається, на лиці вираз муки, але без сліз.)
Орест
Хто? Моя мати вразила тебе? Ти не хтіла йти до мене? Що мені зробити, щоб ти простила мене? Любо, єдина моя, не плач! Я життям готов спокутувать ту хвилину, коли я нібито по волі розстався з тобою. Я ніколи того не хтів, Любо, невже ти не віриш?
Любов
(одвертається, здавленим голосом.)
Оресте, як я гляну на тебе, такий ти нещасний… О, нащо я прийшла сюди? Вона правду казала, я твоя отрута! Але даремно вона готує строфант проти мене, я піду, не буду труїти…
(Наміряється вийти, спиняється.)
Орест хапає її за руку.
Орест
Ні, на бога! Що се, фатум? Знов моя мати між нами? Любо, забудь про неї, не думай, я тисячу раз зрікаюся її і слів її. Ти – отрута? Хто може се сказать? Та тільки ж ти й порятуєш мене. Моя слабість, моє нещастя мине, зникне раптом, тільки скажи мені слово, одно слово!
Любов
(під час, як він говорить, старається заспокоїтись, далі визволяє свою руку і говорить, стримуючи сльози і нервове тремтіння)
Оресте, ні, пізно вже, все було скінчено, так треба було… Колись ми були друзі, пожалуймо ж тепер…
(Уриває.)
Орест
Так, пожалуймо один одного, пожалуй же ти мене. За що ж я гину марно, зовсім марно? Я не взяв нічого від життя, я так не дамся. Я хочу щастя!
Любов
Щастя? Ти кажеш, щастя? Де ж воно? Ох, Оресте, Оресте! Як ти не бачиш того, що ми згоріли, обоє згоріли. Де ж тут щастя, коли життя вже немає? Нащо сеє все, навіщо? Все одно, вже ніщо, ніщо, ніщо не поможе! (Стає на коліна, притуляється до рук Ореста.) Оресте, Оресте, друже мій бідний, друже мій безталанний, за що ми гинемо, за що я тебе згубила?
(Ридає.)
Орест
Любо, Любо, ти мене з ума зведеш!
Любов
(встає)
Так, правда… Ах! прощай!..
(Поривається йти.)
Орест знов затримує.
Орест
Ні, ні, я сам не знаю, що кажу, я не можу бачити сліз, я тоді сам себе не тямлю.
Любов
(сумно й суворо)
Я вже не плачу.
Орест
Нема чого плакати, доле моя. Ти прийшла, ми знов укупі, і я люблю тебе, кохаю, як перше, ніщо не загинуло, все вернеться, як було колись…
Любов
Так, ти все віриш в дива…
Орест
Вір і ти! Любо, молодість робить дива, я видужаю, я се чую, і ти не думай про лихе. Тоді було таке щастя, воно зрушило тебе, нерви не витримали, я сам теж не тямив себе тоді. Більше страх вигадав, ніж справді було хвороби. Подумай тільки, подумай, чи варто ж калічити своє життя через якусь легку нервову хворобу.
Любов
Легку, ти кажеш?
Орест
Та не варт про се й говорити, справді. Ми оселимось тут, будемо жити спокійно, тихо, і все загоїться. Я не допущу ніколи нікого турбувати тебе. Я глядітиму тебе так, що й вітрові не дам повіять на тебе. Ти ж моє щастя єдине, ти моє все. Подумай, чи я ж можу без тебе жити? Зваж сама, чи можем ми різно розійтись, чи могла б ти сама зректися мене і нашого щастя? Нащо ж гинути, коли можна жити і жити щасливо? Я не вірю, що все пропало, і ти не віриш, тільки так говориш, правда? Я знаю, так. Життя перед нами… Коли я буду щасливим, я знов оживу душею, я знаю, я чую, що мій вогонь прокинеться знову, і ти побачиш, як лаври я складу тобі до ніг, бо все те буде твоє – і сам я, і слава моя… Яке се буде життя! Подумай, Любо!..
Любов
(жестом наказує, щоб замовк)
Годі! Ти отуманюєш мене. Жити трудно і страшно… я не хочу жити. Стривай, не всякий має право жити… Ти кажеш – думати, ох, думати…
(Проводить рукою по чолі.)
Орест
Се ж так просто, ти тільки забудь…
Любов
(сідає на крісло на бильці, схиляє голову на спинку близько голови Ореста, одною рукою обіймає його. Говорить тихим упалим голосом, немов у полусні)
Чекай, Оресте, пожди, любий, поможи мені думати, у мене думок нема… мені здається, що се вже раз було… мені снилось, що я була щаслива, дуже щаслива, я була з тобою і розказувала тобі своє життя, а потім прокинулась і бачу… ні, я не знаю, може, тепер сон? Ах, се так тяжко… Я хочу добре пригадати, як се було… я думаю, що се знов буде так… (Тривожно.) Що тоді, Оресте?
(Щільніш обіймає його, здригнулась.)
Орест
(тихо, але з жалем)
Все одно, що б не сталось, ми не розлучимось. Не думай нічого…
Любов
Так, не треба, я потім буду думати, тепер втомилась… Тихо, зовсім тихо, так…
(Закриває очі і затихає.)
Орест
(цілує їй руки, потім плечі, шию, обличчя, не завважаючи, що вона сливе без пам’яті)
Не думай нічого, не треба, я люблю тебе і любитиму завжди. Нехай загину, все одно, хай серце розірветься – од щастя, не од горя. З тобою на все готов! Ти будеш моєю дружиною і будеш жити, як інші, краще, краще, ніж інші. Ти будеш щаслива, щаслива, щаслива…
Любов
(раптово підводить голову)
Щаслива, а… а божевілля?
Орест
(жахнувшись, але зараз оправивсь і ще палкіше заговорив)
Дарма, я перейму його від тебе і все-таки буду щасливий, бо я так хочу.
Любов
(в нестямі)
І я так хочу. Досить уже горя. Навіщо жертви? Я рада, що ми загинем! Тепер не треба думати, не треба зрікатися? Я жити хочу востаннє, ми ще не жили, ще не жили! Ох, як я тебе кохаю! (Пригортається міцно.) Бери мене, я твоя, тільки тебе кохаю і не боюсь нічого. Про все дарма! Ах!., я так тебе люблю, тільки тебе! (Цілує в нестямі. Починає говорити між поцілунками, мов непритомна.) Більш нікого нема на світі; ми самі, удвох, і я твоя, уся твоя, уся… (Притулилася міцно і мов заніміла.) Ти мало любиш, ти мусиш, мусиш… умерти, і я мушу тебе любити, бо я твоя, твоя! (Змінивши тон, шпарко, гостро.) Вставай, Оресте!
(Сама встає.)
Орест
(пробує встати, але скрикує від болю і опускається)
Ой!
Любов
(підходить до Ореста, нахиляється над ним, тривожно)
Оресте, глянь мені в очі!
Орест глянув, жахнувся, закрив собі очі руками.
Любов
(стрепенула його за руку)
Починається? Ти вже бачиш? Тобі страшно? Не бійся! Я знаю, я страшна, але нічого… А що зі мною було? Я про все забула, а тепер я все пригадала… Тільки не треба жахатись, не треба плакати, я все поправлю, поки ще можу.
(Іде до столика, бере строфант у пляшечці і наливає в чарку.)
Орест
Що ти робиш!
(Силкується встати.)
Любов
Так треба! (Випиває.) Тепер уже не бійся, нічого не буде.
Орест
(робить зусилля, встає і нерівним, ненатурально швидким кроком біжить до Люби, тая заточується)
Що ти зробила? Рятуйте! хто там? Мамо, рятуйте!
Любов
(падає)
Мовчи… і ти мусиш… за мною… Беатріче твоя… квітка… троянда блакитна… так треба…
(Вмирає.)
Ті ж і пані Груїчева.
Груїчева
(Бере Любину руку.)
Вона зомліла?
Орест
(одпихає матір від Люби)
Не чіпай, ти її ненавидиш. Вона через тебе отруїлась!
(Припадає до Люби, плаче.)
Груїчева
Дитино моя, пожалуй себе, зглянься надо мною!
Орест
Покинь мене, мені нікого не жаль, я піду за нею. Нащо мені жити?
(Затихає в німому жалю.)
Мати заломляє над ним руки.
Завіса
[31 августа 1896 року, Колодяжне]