19.02.1909 р. До матері

Люба мамочко!

На сей раз уже знов я припізнилася з листом і прошу пробачити мені (а за минуле «не признаю себя виновной», бо я писала щось разів із 5, а мені ніхто ні разу). З Тифліса не писала через слабість, про яку писав тобі Кльоня, вона і фізично, і морально відбирала мені змогу писати. Сей же місяць теж з подібних причин не писалося. Спочатку був чималий клопіт з квартирою та з урядженням (бо прийшлось же і меблі купувати), потім я кількома наворотами слабувала та й тепер маюся неважно – видно, так воно й буде, поки не настане справжнє тепло.

На сей раз се вже не з «дыхательными путями», а таки з нирками прикрощі – нічого грізного, але так, як і торік зимою, то жар, то болі, то кров, а все виснажує і наводить якусь апатію, так що трудно примусити себе до якоїсь ініціативи, – коли що й роблю, то більше з крайньої безпосередньої конечності, а «воля» дуже мало працює. Зрештою, бувають часом lucida intervalle. Раз я розігналась і пішла гулять за місто, заінтересувавшись гарним видом на Дагестан (його звідси видно прекрасно), але тоді ж набрала в калоші снігу, простудилась і була кілька день слаба вище середнього. Потім вернулась до своєї зимової «норми».

Морально ж мене дуже пригнітає те, що у Кльоні катар горла все не проходить, що служба йому дається дуже трудно і що я страшенно боюся за нього: живем наче на вулкані… Через се буває такий настрій, що справді рука не здіймається писати листів, бо розводити марні жалі я не люблю, а коли, окрім жалів, ніщо на думку не йде, то зостається тільки мовчати. Остатніми днями я, зрештою, якось трохи заспокоїлась – видно, і на вулкані жити можна до якоїсь міри звикнути – і написала навіть, духу набравшись, невеликий драматичний етюд, а се і до листів взялася. Перший лист до тебе, а чи стане енергії і на многі інші, котрі слід написати, – не знаю.

Дуже я лиха на себе, що так інертно поводжуся з писанням листів, бо через те і сама їх мало отримую, а се дуже прикро, надто сидячи в далекій стороні (тут же і по географії вже друга частина світу, бо се ж Азія справжня, а не «Азія»). Прикро от, що нічого далі не знаю, як здоров’я папи і чи він в Києві, чи в Колодяжному. Та й багато про що хотілось би знати. Отримала од Лілі афіші «Блакитної троянди» і вечора, без листа. Кльоні родичі писали, що публіки було на обох орудах багато, але що критика київська «Блакитну троянду» дуже не вхвалила. Все ж – слабость авторська! – мені хотілось би і ті неприхильні «отзывы» бачити.

Та се я пишу про те, що було б мені цікаво, а сама нічого цікавого для тебе не пишу, та се вже звичайна вада моїх листів. Тут, правда, цікаві переважно пейзажі, а життя тутешнє ми ще мало знаємо, і то поки що не з найцікавішого боку. Пізнали, що тут дуже трудно знайти серед зими квартиру, що тут все дорого і багато самих звичайних речей нема зовсім (наприклад, пшона, яшних круп і сухих дрожджів), часом тижнів по 1½ нема нігде масла, і тоді треба самим його колотити, збираючи з купованого молока; у піст, кажуть, не продаватиметься м’ясо (принаймні першого і страсного тижня); нема будинків з подвійними вікнами (хоча мороз і сніг є, і частенько – правда, і той і другий не подовгу і не побагату), зате поганих поєдинчих вікон робиться в будинках так багато, що кімнати скидаються на ліхтарні (шукаючи квартири, я бачила кімнату, де було 8 вікон, не рахуючи скляних дверей на балкон! І се тут часто трапляється).

Ми наймаємо нібито 4 кімнати, з них одна зовсім без грубки (так і не було ніколи) і служить кладовкою, друга страшно холодна (має 5 вікон і всі на північ) – ми там не живем, а тільки дві «обитаемы» і доволі теплі, коли держатися дальше од вікон. Правда, клімат тут ще дозволяє терпіти таку архітектуру: здебільшого вдень тепло і сонце крізь вікна навіть нагріває хату (але ввечері дуже хутко робиться холодно), вітер буває дуже рідко і то західний – не холодний (се після Ялти якось аж дивує, бо там зимою вітер до розпачу доводить), сніг уже, певне, тепер кінчиться, бо сьогодні вже йде дощ і вечір теплий, а вдень уже до +10° R у затінку буває. Люди наїзні лякають, що дощі тут весною (надто в маю) невсипущі бувають, але телавці обижаються і кажуть, «ничего подобного», – побачим, чия правда. Поки що сніг уже обрид, не так сніг, як його розтавання, бо весь сей місяць ми тільки се й бачимо, – боюся, що нам обом се далеко не на користь може бути. На груди, однак, се поки що не вадить. Підшукуєм ми собі потроху іншу домівку, бо наша для теплішого сезону непридатна: близько до базару і до рибних крамниць та й садок при ній злиденний (мусили взяти сю, бо ліпшої не було).

Хочемо завести корову і коня, бо я мучуся тут з поганим молоком (доброго нігде нема!), а Кльоня ходінням на службу по болоту і по горі (звощики тут дуже дорогі, і мало їх), та і се буде трудно, бо, кажуть, тільки в Тифлісі можна купити, а тут люди чомусь доброго товару не держать, хоча навколо все «ліси і пасовиська». Взагалі тут якось негосподарно люди живуть, я ще не тямлю, яка тому причина, дбають тільки про вино та про виноград, а більш ні про що (на базарі нема найзвичайнішої городини). На кожнім кроці, окрім історичних мальовничих руїн, є ще багато новітніх пусток – якісь безверхі, розвалені хати, де ніхто не живе, хоч вони не згоріли, а так чогось господарі їх «одбігли», і вони собі помалу «в землю вертаються»… При деяких є і садки, навіть порядні, хтось колись їх садив, тепер вони дичавіють. Земля тут подекуди дуже дешева (по 30 р. десятина), і мало хто її купує. Видно якийсь глибокий занепад економічний, він просто в очі б’є, без жадної «статистики», а сторона гарна і тепла і колись неначе була багатою. Трапилось нам бути у двох простих міщанських хатах, де нас дуже привітно приймали. В хатах дуже убого, але склянки миють вином, хоч би для того, щоб води налити. Се тут єдине багатство, теє вино, і з такими гостями, як ми обоє, що вина не п’ють, тут господарі не знають, що робити.

Оце я думала собі сьогодні, що воно за знак, що я не отримую «Рідного краю»? Чи то тим, що я не заслужила, чи, може, був якийсь перерив у його видаванні?

Чом ти не пишеш, як твоє здоров’я? Чи ти що робила з своєю ногою, чи вона нарешті сама вигоїлась, чи вона все в тому самому стані?

Сей лист я писала довго, бо знов було мені нездужалось, – сьогодні (9/II) уже знов ліпше.

Се, може, в залежності від погоди, що була вчора дуже погана, а сьогодні трохи ліпша. Ну, та вже тепер, може, не довго до справжньої весни, а там я знов «воспряну».

Цілую міцно тебе, папу і всіх наших. Кльоня посилає своє вітання. Будь здорова.

Твоя Леся

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 269 – 272.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 561 – 563.

Подається за автографом (ф. 2, № 228).

Невеликий драматичний етюд – Мається на увазі драматична поема «На полі крові», завершена 2 лютого ст. ст. 1909 р.

Афіші «Блакитної троянди» і вечора – 20 січня (3 лютого) 1909 р. в київській газеті «Рада» було надруковано таке повідомлення:

«Театр Крамського. «Блакитна троянда», драма на 5 дій Лесі Українки.

Гуртком українських артистів 17 января в театрі Крамського було виставлено, для збільшення фонду по збудуванню пам’ятника Шевченкові і на користь київської «Просвіти», драму Лесі Українки «Блакитна троянда».

Про вечір, присвячений творчості Лесі Українки, газета «Рада» повідомила 24 січня (6 лютого) 1909 р.

Критика київська – Газета «Рада», 1909, 20 січня (3 лютого), № 15 за підписом «T. P.» вмістила рецензію Ю. Квасницького «Блакитна троянда», драма в 5 дій Лесі Українки», в якій негативно оцінювався цей драматичний твір.