28.09 – 5.10.1909 р. До Н. К. Кибальчич

Дорога товаришко!

Мені самій прикро, що я до Вас так довго не писала, але се тому, що коротких листів писати якось не вмію, а на довгі не завжди є енергія і час, одкритки ж звідси посилати я не люблю через деякі особливості тутешніх (а може, й не тільки тутешніх) звичаїв.

Що я справді збираюся в Єгипет, то се, властиве, не новина, і не знаю, чому саме тепер схотілося «Раді» про се писати, – певно, не стало entrefilet для заповнення білого місця в газеті, у всякім разі, я з тої звістки не винна, бо ненавиджу подібні personalia, приятелів вони лякають, а чужим зовсім не цікаві. Взагалі я волію, щоб моє приватне життя, як життя взорової римської матрони, було «світові» невідоме, і справді здебільшого так воно й є. Що ж знов до моїх зборів у Єгипет, то нігде правди діти, що вони на добрий стан здоров’я не показують – хороба моя fait toujours du progrès помалу, але певним кроком, і є зовсім об’єктивні ознаки, що проти торішнього вона таки чимало завоювала в моєму організмі, але speriamo bene (як колись Куропаткін в Маньчжурії), що один рішучий бій – і ворог буде вибитий з позиції!

Взагалі се хороба не така вже гостра, і чи доведеться, чи ні видужати з неї, а прорипіти з нею, кажуть, можна дуже довго, літ 15 – 20, а не всякий же в мої літа має сю надію навіть без особливої хороби. Вся штука в тому, що маю претензію не тільки рипіти, а ще й жити, «розвиваючи діяльність», от тому і хочу їхати в Єгипет на прощу до єгипетського сонця – вже ж недарма йому такі колосальні святині колись будовано, певне ж, воно і силу має колосальну, і що ж таке якась мікроскопічна бацила проти його маєстату?.. Собі не дорікайте, що порада Ваша лишитись минулої зими при чоловікові зійшлася з моїм рішенням, – інакше я ніяк не могла зробити і тепер не жалую, що лишилася, бо якби покинула його тут самого, то все одно не було б мені в Єгипті користі, а ще й, може, не добувши сезону, вернулась би сюди – се ж іще гірше, ніж зовсім не виїздити. Тепер з ним буде його мати, та й я не трачу надії, що яких місяців 1½ і йому якось можна буде пожити зо мною в Єгипті (торік сього ніяк не можна було б урядити), що за той час, може, підгоїться йому горло, і тоді він могтиме без мене хоч трохи бувати в товаристві і спокійно ждатиме мого повороту.

Тепер уже рік, як не було гострих рецидивів його хороби (кашлю і кровотечі з легких), а торік восени я саме була під свіжим враженням катастрофи – а хто ж може під таким враженням роз’їздитись в різні частини світу? Торік ні мати його, ні хто інший не міг приїхати до нас, та я б і не впевнялась ні на кого. До того ж за торішнє літо я була поправилась і думала, що надо мною «не капле», а сього року літо мені нічого доброго не дало, всякі memento бували так часто, що вже і мій оптимізм похитнувся, а чоловік то вже питанням свого життя ставить, щоб я конче їхала в Єгипет. Тож і думаю їхати через місяць або через два – се залежатиме від того, яка тут осінь буде, та ще від різних практичних умов.

У літературну «брань», кохана товаришко, я таки не думаю вступати:

1) на таких просторах (Телав – Київ – Каїр) полеміку вести неможливо, бо на кождий «обмін думок» ітиме по 1½ (a по звичаях наших редакцій, може, й по 6) місяці, публіці обридне за тим стежити, і вона махне рукою на нас,

2) не почуваю в собі нікоторого талану до полеміки, а для справжньої критичної статті не можу тепер зібрати матеріалу,

3) відповідь поета чи белетриста критикам (хоч би річ ішла і не про його власні твори, а взагалі про поезію чи белетристику) ніколи нікого з «публіки» не переконує, бо вважається, що се голос «пристрасний»,

4) маю так мало сили, що мушу її щадити для виконання того, що можу зробити ліпше і з більшим пожитком (так мені здається) для рідної літератури, і

5) я теж не мала змоги стежити за всіма перипетіями тієї «брані» і через те боюся чогось наплутати.

Щодо «оздоровлення» взагалі нашої літератури, а надто критики, то я думаю, що тут зусилля окремих людей мало поможуть (хоча, звісно, «всякое дерзание – благо»), бо наша література і критика живуть в ненормальних обставинах – вони перш усього не мають за собою справжньої читаючої публіки. Коли вже нормальніші літератури (наприклад, французька, великоруська) ніяк не можуть себе «оздоровити», то такій літературі, як наша, се ще трудніше. Коли поглянути на справу розважніше, то навіть у нас діло ще не так-то зле стоїть: взявши релятивно, у нас таки чималий процент і таланів, і талановитих творів, може, в інших «багатших» літературах він і менший. Чи багато виходить за рік справді гарних, цінних творів хоч би у французькій літературі посеред моря найнікчемнішої жорстви, що викидає Париж на всесвітній ринок?..

Критика наша, правда, дуже відстала, та се тому, що взагалі в межах «російської культури» людей літературно освічених дуже мало, а для критика не досить талану і громадянських цнот, тільки треба конечне спеціальної освіти, інакше вийде єфремовщина або хоткевичівщина. Не подумайте, що се я вже так холодно-розважно ставлюся до того, що в нас «закони пишуть» такі критики, як… passons les noms! Що в нас автори діляться на «старших і молодших», неначе в школі, що в нас часто переймають «остатній крик моди», не знаючи не раз ще й a, b, c, – все це мене дуже болить, але поки що я не маю змоги про се говорити публічно так, як вважаю, що слід би поговорити, а збільшувати собою число «легкої кавалерії» не хочу. Могла б хіба в тім разі обізватись, якби треба було оборонятись від якої образи честі, але такого я все ж поки що не начитувала.

От хотіла було написати приватного листа у Вашій справі до «Вісника», бо мене дуже обурило його поводіння з Вами, але саме тоді була дуже хвора, а потім побачила в списі «прийнятих до друку» творів і один з Вашими ініціалами, то подумала, що, може, і тут не зла воля була, а звичайне недбальство наших редакцій.

22/IX (5/Х)

От аж коли кінчаю листа! То було занедужав чоловік (випадково і не страшно, тільки раптово), а потім я сама якось розклеїлась і голова зовсім не хотіла служити (се в мене часто буває). Тим часом ми вже врадили, як і коли їхати в Єгипет. Чоловік послав по «отпуск», і якщо дадуть, то таки і він поїде зо мною хоч на місяць, бо треба йому горло своє рятувати, та й, видно, не хочеться йому пускати мене тепер в далеку дорогу самотою – хоч я і звикла їздити сама, але тепер я така, коли правду казати, інвалід, тільки не хочу формально сього титулу носити. Може, на весну поправлюся, то буде легше вертатись, а тепер таки трудненько їхати.

Отож, коли ніяка халепа не перешкодить, то виїдемо 3 (16) XI в Батум, а звідти морем до Александрії, а далі ще побачимо, куди, чи в Каїр, чи дальше.

Напишіть мені ще, поки я тут, а потім я Вам напишу з Єгипту. Я завжди журюся, коли (з моєї завжди вини) довго не маю звісток од Вас, бо симпатія наша взаємна і я ніколи не могла жити без таких симпатій – вони найбільше скрашають життя.

Уклін Вашій дружині. Будьте здорові.

Ваша Л. К.

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 288 – 292.

Вперше надруковано в журналі «Літературно-науковий вісник», 1925, кн. 10, с. 137 – 139.

Подається за автографом (ф. 2, № 939).

Куропаткін Олекса Миколайович (1848 – 1926) – головнокомандуючий російською армією в Маньчжурії. Невдало вів війну з японцями, що спричинило поразку російських військ. Леся Українка говорить про нього іронічно.

Жорства – рихлі продукти фізичного вивітрювання гірських порід, мають вигляд гострокутних незцементованих уламків. Леся Українка має тут на увазі пустопорожні, художньо нікчемні твори.

Єфремовщина або хоткевичівщина – Леся Українка має на увазі некваліфікованість, примітивність та суб’єктивізм критичної думки. Вислів «хоткевичівщина», мабуть, можна пояснити знайомством Лесі Українки з слабкою статтею Г. Хоткевича «Літературні враження (За минулий рік)», що була вміщена в «Літературно-науковому віснику» за січень – лютий 1909 р.

Вашій дружині – Н. К. Кибальчич була одружена з лікарем Козловським.