28.11.1899 р. До сестри Ольги
Київ | 16/ХІ 1899 |
Люба моя Лілія!
Мені просто аж самій неприятно, що я тобі так довго не пишу. Се, звісно, не через те, щоб я рахувалась листами, я знаю, що тобі ніколи писати a parte, добре, що пишеш «універсали», так воно і не обидно нікому, і все ж кожний знайде собі в них те, що йому треба.
Не писала я тобі через те, що не могла вибрать часу. Але не лайся знов, бо я, власне, нічогісінько не писала за сей час, відколи твій реприманд отримала, але ж се мало «врятувало ситуацію», бо факт той, на перший погляд, парадоксальний, що чим менше роби[ш], тим менше часу, – для мене факт непреложний.
Primo – маю два уроки: з Дорою до обіду, а з Радою по обіді. Робота се зовсім не тяжка, а час, признаться, досить-таки розбиває, бо Дора встає не раніше 11-и (як ти знаєш), за урок сідає коло 12-и, занімаємось так до 2; перед уроком писать трудно, бо через Дору в хаті неприбрано, та й ранком я не людина. Після уроку до обіду теж рідко вдається писати, а по обіді, так між 4-ю і 5-ю, приходить Рада, часом пізніше (в 7) в ті дні, коли вона сама дає урок дітям Личкова (тричі на тиждень, по дві години, за 15 р. в місяць). Занімаємось години 1½, 2, коли ніхто не переб’є, а се таки частенько буває – ти знаєш київський триб життя.
Остатніх три дні в такому калейдоскопі людей проминули, що вчора по обіді я вже могла тільки лежать на кушетці і півсонними очима переглядать (властиве, не читать) французькі журнали. Такі речі, як гості і раути («асамблеї»), – се така force majeure, проти якої я не можу нічим оборонитись, і ти мене не повинна докоряти за втому через них, бо всякі forces majeures признає навіть суворий code Napoléon. Я навіть думаю, що єдиний паліатив проти сієї force majeure – се почати якусь серйозну роботу на строк, се, далебі, далеко менше втомляє, ніж вештання людей і сидіння правцем при гостях, а до того ж заставляє інших, навіть домашніх, хоч трохи поважати мій час: вона, мовляв, пише роботу на строк, їй таки справді ніколи.
Ти знаєш, либонь, як неприємно буває, лягаючи спати, подумати собі: от і знов день минув даремнісінько, ні собі, ні людям. Невже ти хотіла б засудити мене на цілих 365 таких днів? Положим, ти тепер тільки в далеких спогадах можеш в’явити собі таке життя «вничью», а до того знов скажеш, що мені нічого рівнятися з тобою, бо ти, бач, здорова, а я слаба і т. і. Але ж виходу іншого нема: або калейдоскоп, або робота. Я справді втомлялась, як писала реферат і пр., але то була, далебі, здоровіша втома, здоровіша і морально, і навіть фізично. А нарешті я можу не брать пера в руки, то хіба краще, коли ненаписані думки не даватимуть спати по ночах? Через те зробімо такий компроміс: я писати буду тільки по вечорах, а не по ночах (вдень ніколи і не в стані я). Я не пам’ятаю, коли я обіцяла зовсім нічого цілий рік не робити, се була б занадто чудна і навіть непотрібна обіцянка, аже пригадай, що я навіть в Берліні трохи писала і мої хірурги нітрохи за те не обіжались, навпаки, вважали, що воно навіть до певної міри корисно.
Зрештою, ти почасти маєш рацію, – не в принципі, а на практиці, – себто коли прикласти твій протест до способу роботи, а не до самого принципу її. Скажу тобі ще одно (се вже зовсім à parte), що мені робота, як і музика, служить часом замість – горчишника (морального, звісно). Так, напр[иклад], з місяць тому назад, якби не моє невсипуще, справді нелюдське писання, перериване часом сонатами та ноктюрнами, то, може б, я була знов дійшла до припадків, такі були обставини (які, власне, розписувать не варт, се дуже хронічне, і ти, як і всі ми, його добре знаєш). Отже, обійшлось без припадків, laudentur Apollo et Musae! Я знаю, що дуже невозвышенно вживати літературу замість морфію, але все ж се краще, аніж морфій вживати замість літератури. Сей «морфій» не дає мені погрязнути, скиснути і заснидіти – за те спасибі йому. Було б найкраще, якби я могла, поки зовсім поправлюсь, жити спокійно, врівноважено і щоб ніщо мені не натягало нервів, та де ж його взяти таких умов?
Боюсь, що ти всю оцю довгу хрію приймеш просто за «віляння». Але ні, я все ж слухаю твого прийдешнього авторитету (послушание в кредит!). Так, напр[иклад], я сьогодні дуже зручно викрутила свого чуба з рук Стар[ицького], котрий хотів мене залучить до писання драматичного етюда en collaboration з ним, «но – не тут-то было». Мушу признатись, впрочім, що і перспектива писати на задану тему (у Ст[арицького] вже уложений план) і в спілці з людиною зовсім іншого літературного покоління і не схожих з моїми літературних прийомів – мені не дуже була мила. Дай боже мені з власними темами справитись. А найкраща спілка і товариство при писанні оригінальних белетристичних речей – се робоча лампа (коли не коптить) і чотири стіни, такий принаймні мій смак. Ст[арицький], здається, розсердився на мене; ну, та пересердиться.
Однак ти маєш право сказать мені, як Раутенделейн Нікельманові: «Erzähle Dinge, dass man wissen will!» А я все про своє, забувши, що воно, може, й не цікаве. Про домашні справи, певне, папа, Оксана, Дора і тепер оце мама написали і напишуть тобі краще, ніж я, бо вони мають на ce le talent du détail, якого я не маю.
Зрештою, нового мало: Микось був дні три послабував, але тепер здоровий. Оксана все якось в’яла, як то вона завжди в київській обстановці, у мами нерви часто грають, папа скаржиться на одишку, на Дору якісь чиряки нападають, я здорова, і всі кажуть, що у мене дуже добрий вигляд. Та воно ніхто не слабий так, щоб серйозно, а так собі часом поскрипують, як належить городянам. Поскрипування не заважає всім членам нашої родини провадити досить товариське життя: у мене і в Микося воно йде центростремительно, а в інших центробежно, бо я більше бачу людей в себе вдома, а другі самі ходять до людей. Я буваю частіше тільки у дядини та ще у Стар[ицьких] (там тепер Зіна – скульпторка, дуже вона мені подобалась), а в інших так «про свято».
Асамблеї всякі сього року живіші і якось більше в них толку, ніж перше. Літерат[урне] общ[ество] процвітає, як бувають вечори з укр[аїнською] програмою, а як з іншою, то ледь бринить, так воно й чередується: один четвер – людей багато, «треск и блеск», другий четвер – до 30 не дотягає, і «тишь да гладь». Стар[ицький] намігся, щоб там устроїть сцену, і вже заміряється щось ставить. Маня Стар[ицька] влаштовує щотижня народні спектаклі, в одному з них грала мама, а Рада з Оксаною були «лицами без речей», грали теж Маня, Людя і Наталочка (Галя Л. теж була без речей). Спектакль сей (ішло «За двома зайцями») я бачила, він пройшов і живо, і гарненько.
Тепер Маня клопочеться страх, бо поки получиться розрішення на дальші укр[аїнські] спектаклі, то треба ставить російські (бо треба конечне щотижня щось грать), а на них і акторів, і зрителів небагато знаходиться. Окрім сього спектакля, я була в театрі двічі: ходила дивитись на Муне-Сюллі в «Отелло» і на Багрова в ролі царя Феодора. Ні той, ні другий на сей раз не очарували мене, бо їм не личили якось їх ролі. Муне-Сюллі декламував Отелло в той час, як сьому маврові було зовсім не до декламації, і, коли виключити скілька дуже вдатних жестів, оригінальних сценічних tours і проникаючих в душу інтонацій, то можна сказати, що гра його в сій трагедії світить, та не гріє. Багров зробив з Феодора такого вже слабоумного, що йому одна дорога – в Творки, а не в драму. Врешті, й сама п’єса мені не сподобалась, старомодна і важка (9 одмін! І монологи, монологи…), і якось нічим не вражає.
Була ще я на двох концертах: Сливинського і Єсипової, обоє чудово грають, але Єсипова краще: тонка, інтелігентна, розмаїта і повна чуття гра. Як де почуєш, що Єсипова дає концерт, – конечне йди слухать, бо таки варто. Ходила теж на деякі четверги в Літер[атурне] общ[ество], на одному, як тобі вже відомо, сама читала. Один четвер уряджувала мама і читала там про свою чигиринську подоріж; кажуть, вечір був дуже удачний, та я на ньому не була, бо саме пішла на Муне-Сюллі.
Був недавно Людін вечір, з досить случайною і для самої ініціаторки несподіваною програмою, однак все ж пройшов нічого собі. На тому вечорі Стар[ицький] читав «Дякову помсту» М. Ф. Левицького, і публіка не заспокоїлась, поки не визвали самого «автора» на естраду; мусив вийти, хоч мало не вмер од смущения (недаром він Модест та ще й син Модести Модестовни).
Тепер в Києві і другий Левицький (Левитський М. В.), але я його ще дуже мало бачила, на вулиці на одну хвилину, казав, що прийде до нас. Dr Лев[ицький] хутко виїздить (позавтрьому), око його вже починає приходити в норму, а намучився він, бідний, з ним немало. Сестра пані Лев[ицької] Віра поїхала у Умань телеграфісткою, я її рекомендувала нашим. A propos, тетенька Саша недавно об’явилась в Одесі у гостях в Мал[аньи] Фом[иничны]. Про се сказала нам панна Клименко, що верталася звідти і була проїздом у нас. Се т[ьотя] Саша так собі «подхватилась и зашумела» зовсім несподівано (може, й для самої себе), бо недавно писала і нічого не згадувала про збори в дорогу. Та се вона добре робить, я сей її звичай люблю. Паша і Тося все міняють свої плани; оце хочу запитати Тосю, на чому вони стали врешті. Хотять продати Луци – жаль, по-моєму, та хто його зна, може, інакше не можна.
Кінчаю вже «книгу», бо спать пора, та й довга вона, тобі, може, й ніколи читать таких книг. В один час із нею посилаю тобі завтра свою статтю «Два направления в нов[ейшей] итальянской литературе» і три твоїх переклади з К[обилянської]. Переклади затримала мама, бо нікому, навіть мені, не хтіла дать переписувать, а сама вона завжди не хутко збирається. Мій же реферат запізнився через те Літерат[урне] общ[ество], бодай його! Довго розказувать, як іменно було, і не варт, а тільки факт той, що давно скінчена робота валялась бездаремне по всяких конторках, а я думала, що вона друкується.
Тепер я роздумала давати статтю до «Вестн[ика] Евр[опы]», там вона навряд чи «ко двору», дай її через Славинського в «Жизнь», мама запевняє, що Сл[авинський] дуже запрошував, бувши тут, мене і маму писать в «Жизни», коли так, то нехай зважить, чи ся робота годиться туди; коли годиться, то я б хотіла якнайшвидше знати рішенець редакції (мені багато залежить, щоб се було швидше). Якщо робота буде прийнята, то скажи Слав[инському], що я не хотіла б друкувати її gratis, але ціну їй, прошу його, нехай він сам визначить, бо я їх звичаїв не знаю. Нарешті, якби ти побачила, що він не має охоти зайнятись моєю роботою, то не нав’язуй йому її, а вже, будь ласка, однеси чи й одішли сама в «Жизнь» чи там куди інде, порадившись з добрими людьми або з власним розмислом. Спитай тільки Слав[инського], як умовлятись про гонорар. Я, нарешті, не думаю, щоб він так-таки рішуче не мав охоти помогти мені в сім ділі, бо я і тепер, як було перше і як буде завжди, рада йому помагати, в чім тільки можу (се можеш йому навіть сказать, коли прийдеться до слова). Чому ти не спитала його, як думає він з коректурою перекладів з Гейне? Чи маю я тримати її, чи він доручає лисам? «Атта Троля» я, у всякім разі, корегуватиму сама. Слід би зважити так чи інакше сю справу, бо видання, либонь, хутко почнеться.
Вибачай, що завдаю тобі клопоту. Та в редакцію посилати з провінції від невідомого автора – марний клопіт, а Слав[инського] адреси я не знаю. Ти можеш списатись з ним, коли ходить ніколи.
Бувай здорова, Лілея моя! А скоріш до побачення, бо, либонь, через місяць побачимось. Ти там не сумуй, час хутко пробіжить. Не сердься, що рідко пишу, далебі, тут злої волі нема, се навіть не лінощі. Одкриток я взагалі не пишу, а на «книги» не завжди є час і сила. Однак писатиму ще за сей місяць. Ти ж, моя Лілея лілейная, не хили головки на чужині, а держи її стрімко і гордо, як годиться лілеям огнистим.
Цілую тебе дуже міцно.
Хом’яковій поклон і знайомим.
Твоя Леся
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 147 – 152.
Вперше скорочено надруковано в російському перекладі у вид.: Собр. соч. в 3-х т., т. 3, с. 203 – 208. Українською мовою повністю вперше опубліковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 287 – 291.
Подається за автографом (ф. 2, № 295).
дає урок дітям Личкова – Очевидно, мається на увазі Леонід Семенович Личков (1852 – ?), голова «Киевского общества грамотности».
code Napoléon – французький цивільний кодекс, одним з авторів якого був Наполеон Бонапарт (Наполеон І, 1769 – 1821). За зразком цього кодексу складено кодекси у багатьох країнах.
як писала реферат – «Два направления в новейшей итальянской литературе».
в Берліні трохи писала – вірш «Поворіт» написано 5.06.1899 р.
Раутенделейн, Нікельман – персонажі твору Гауптмана «Потоплений дзвін».
Наталочка – Вишинська (Гроздова), племінниця М. В. Лисенка, пізніше актриса.
Галя Л. – Галина Миколаївна Лисенко (1883 – 1964), донька М. В. Лисенка, тоді гімназистка.
Муне-Сюллі Жан (1841 – 1916) – французький актор-трагік, розвивав традиції класицизму. З 1872 р. грав у паризькому театрі «Комеді франсез». 1899 р. був на гастролях у Київському російському театрі М. Соловцова.
Багров Михайло Федорович (справжнє прізвище Топор; 1864 – ?) – російський актор і антрепренер. У 1883 – 1898 рр. грав у Малому театрі і в приватних антрепризах. 15 жовтня 1899 р. брав участь у спектаклі «Царь Федор Иоаннович», поставленім театром М. Соловцова.
йому одна дорога – в Творки – тобто у психіатричну лікарню (така була у Творках біля Варшави).
Сливинський Юзеф (1865 – ?) – польський піаніст, учень A. Рубінштейна. Виступав у Києві з нагоди 50-ліття з дня смерті Ф. Шопена в залі «Купецького зібрання» 28 і 29 жовтня (ст. ст.) 1899 р.
Єсипова Анна Миколаївна (1851 – 1914) – піаністка, з 1893 p. – професор Петербурзької консерваторії. Виступала з концертом у Києві 2 листопада 1899 р.
про свою чигиринську подорож – про неї є згадка в листі Лесі Українки сестри Ольги від 20 вересня (2 жовтня) 1899 p.
Левитський Микола Васильович (1859 – 1936) – український громадський діяч.
Малания Фоминична – Байдаківська, родичка батька Лесі Українки.
Паша і Тося – Павло і Антон, сини О. А. Косач-Шимановської, двоюрідні брати Лесі Українки.