11 – 12.12.1899 р. До Л. М. Драгоманової-Шишманової

Бідненька моя товстенька Лідочко!

Отже я таки зібралась писати тобі, невважаючи на те, що хочу спать (я тепер завжди хочу спать цілий день і тільки ввечері вертається мені енергія), і що перебивають кожну мить, і що з Дорою от-от заніматься треба, але я таки хоч почну тепер, та, може, дасть біг увечері скінчити. Рада, певне, писала тобі, що я була увесь цей час дуже зайнята, і се правда, остатній тиждень я була так зайнята, що наближалась до Ваниного ідеалу («человек, который работает»), хоч, звичайно, його не досягла, бо я все-таки вмивалась, чесалась, не сиділа в пальто, а надівала плаття, говорила часом з людьми і їла не з книжкою, а з хлібом.

Але все ж роботи було чимало, треба було зложити одну conférence privée, і не стільки прийшлось писать, скільки читать всяких прескучних речей. Та ще у мене звичай серйозно братись до роботи in der zwölften Stunde, т[о] є[сть] коли вже не можна далі ждати. На сей раз хочу змінити свій звичай, через півтора тижні (9 дек[абря]) маю знов conférence, тільки не privée, a publique, в Літературному] общ[естві], про буковинських белетристів, так от почну писать завтра, щоб писать не «форсировании маршем», а «с прохладцей». Впрочім, навряд чи завтра візьмусь, бо листів багато писати треба, цілих п’ять, та ще й довгих.

Очевидно, «человек, который работает», не повинен зовсім писать листів сам, а держать два секретаря, одного для ділових, другого для дружеских і родственных листів, от Ваня має такого секретаря в твоїй особі, а я надіюсь, що, може, колись, як вийду заміж, то мій чоловік буде секретарствовать у мене, ну, а тим часом «не надеюсь ни на князи, ни на сыны человеческие» і пишу все, що треба, сама або мовчу і з серцем сокрушенным читаю філіппіки розгніваних приятелів і родичів, повторяючи кожний раз «mea culpa!»

Життя у нас більш-менш таке, як і при тобі. Всі здорові. Мама була трохи слаба, та то вже давно, тепер вона здорова. Мама теж читала дві conférences, одну publique (про свою подоріж до Чигирина), другу privée – про укр[аїнську] етнографію. Першу conférence читала на своєму ж таки вечорі, що устроювала в Літерат[урному] общ[естві]. Кажуть, вечір вдався добре, але ми (я, Рада і Оксана) на ньому не були, бо пішли на «единственный» спектакль Муне-Сюллі, де нас, по заслузі, спіткало розчарування. Грав Муне-Сюллі Отелло, а ся роль не підходить ні до його темпераменту, ні до французької grande déclamation, притім французи мають манію причісувать і навіть гофрирувать Шекспіра à la française, що для нас, вихованих в інших літературних традиціях, здається дуже дивним. Коли М[уне]-Сюллі (давно колись) грав тут Гамлета і Oedipe Roi, то се було зовсім що іншого! На нас трьох було найшов таких стих, що ми по театрах та концертах ходили, зато тепер як засіли, то нікуди. Врешті, Рада, певне, тобі описала свій train de vie (вона вчора щось дуже довго писала тобі отут в моїй хаті). А от, до речі, вона забула тебе спитати і просила, щоб я спитала, чи ти передала її дарунки Богдані? Напиши їй про се.

30.11. От не прийшлось кінчати листа вчора. До обіду занімалась, а потім гості були, а потім та гостя, що жила у нас скілька днів, виїздила на вокзал, то вже ніяково було остатній вечір сидіти, замкнувшись у своїй хаті. Виїхала вона мало не опівночі, то вже потім не до писання було – спать хотілось.

Читала я всі твої «жалосні листи» про софійські злидні економічні. Справді – положення серйозне. Що ж до журфіксів, то єдиний спосіб – видрукувати в газетах таке запрошення: «M-me Chichmanof a l’honneur d’inviter ses amis pour une tasse de l’eau fraiche». Воду можна подавати гарячу або холодну, ad libitum, натурально, без варення і без сахару, можна б ще подати des glaces naturelles, але се вже небезпечно, бо може піти чутка, що у вас їдять «ледяно», а не просто льод. Багато esprit показувати на журфіксах не слід, бо скажуть: «М-те Chich[manof] a beaucoup de l’esprit», a спирт, як відомо, річ дорога, надто коли чистий. У вас тепер мусять бути в моді товариства тверезості і т. і. Нехай Ваня не сердиться на мої дурні Witz’и і не думає, що се я сміюсь над болгарським лихоліттям, мене смішить ваша haute bourgeoisie, що рахує шматки в чужому роті, так мовби сама від того ситіша стане, як одіб’є іншим смак до їди. До того ж я думаю, що ся bourgeoisie не така вже й голодна і коли всіх обзиває злодіями, то, певне, через те, що має великий досвід в сьому напрямі.

У Людм[или] Мих[айлівни] я часто бувала, тільки остатній тиждень не була, бо абсолютно не було часу в гості ходить. Сьогодні піду. Ти, запевне, знаєш, що Зоря був слабий, але тепер він вже настільки поправився, що його думають хутко в гімназію пустить. І що се за кара божа з тим хлопцем! Як був тут сам, то не слабував, а це як приїхала мама до нього, то він їй щомісяця «бенефіси» виправляє! Сказать би, кутають більше, чи що там, ну, то була б простуда, а то ж кір або жовтяниця може напасти завжди на всякого, чому ж торік нічого сього не було, а тепер одно за другим? Ні, я роблюсь дедалі все більшою фаталісткою: «есть что-то в природе»… Погано те, що Зоря був худий, а тепер ще худіше стане.

Рада, навпаки, дуже поправилась і тепер зовсім не має малокровного виду. Вона тут якось багато живіше стала, ніж була при мені в Софії; може, вона просто постаршала і перестала боятись говорити з людьми, а може, тут їй більше молодого товариства та й причин до розмов більше. Окрім того, треба признатись, що в Софії таки принято, щоб молоді дівчата були безсловесними, ну, а тут сього звичаю нема. І те, що Рада має тут уроки і якусь спеціальну мету (вона готується до екзамену в гімназію), все це робить її більш певною в собі і додає оптимізму.

От що: я говорила з N. про Gaston Paris і видання фольклористичних праць по-французьки (що ти мені казала перед виїздом) і мушу признатись, що одібрала від нього fiasco, як, впрочім, і сподівалась. Вони так широко дивитись на справу не звикли, коли б хоч того не упускали, що перед самим носом мають, і то ще було б добре…

Питаєш про папу. Він здоров, зайнятий всякими «сервітутами», що вище мого розуміння. З Л[юдмилою] М[ихайлівною] все клопочуться про документи і ніяк не дійдуть краю, бо там різноплеменні чиновники такого наплутали, що й сам чорт ногу зломить.

Ну, кінчаю, а то не кінчу, душа моя чує. Писати тобі все-таки буду, хоч би там всі forces majeures були против. Цілую тебе, Ваню і Міцікато.

Твоя єдина старша (між всіма іншими) кузина

Леся

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 153 – 156.

Вперше надруковано у вид.: Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, вип. 2, с. 214 – 217.

Подається за машинописною копією (ф. 2, № 1548).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 501 – 504. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

маю знов conférence – Йдеться про доповідь «Малорусские писатели на Буковине», яка була прочитана в Київському літературно-артистичному товаристві 9 грудня (ст. ст.) 1899 р.

Oedipe-Roi (цар Едіп) – герой однойменної трагедії давньогрецького драматурга Софокла (бл. 495 – 406..405 рр. до н. е.).

Gaston Paris (Гастон Парі, 1839 – 1903) – французький історик літератури, член Французької академії наук, автор праць «Легенди середніх віків», «Пісні XV століття» та ін. Одну з них Лідія Драгоманова радила видати на Україні.