20 – 24.08.1898 р. До сестри Ольги
Гадяч | 8/VIII 1898 |
Моя милая Лілія!
Що се ми одна одній не пишемо? Аж чудно! Положим, ти писала «до громадської відомості», але ж, може, знайшлось би що-небудь і до особистої моєї? Я тепер взагалі мало листів пишу, втравилася в переклад (рос[ійський]) «Блакитної троянди». Мама і Серг[ій] Кост[янтинович] «весьма очень искусно» заставили мене дати слово, що я її перекладу ще до виїзду в Київ, і тепер я караюсь за власний sentiment d’honneur. Переклала оце дві перші дії і просто мало не згинула од нудоти: цур йому, перекладати власні твори! Треба скоріш прославитись, чи що, аби вже знайшлись такі злощасні люди, що прийняли б на себе сю невдячну роботу. Сьогодні напало на мене завзяття лінощів, і я перекладала не тільки вдень до обіду (що роблю кожен день), але й увечері – ну та вже досить. Більш нічого особливого не роблю, перечитую лекції М[иколи] В[асильовича], прочитала «Париж», «Об искусстве» Толстого, скілька драм Ібсена, все то читалося, висячи в гамаку або лежачи увечері в ліжку, мої очі колись скажуть за се «спасибі!»!
12.VIII. Три дні провалявся мій лист, поки я знов зібралась взятися за нього. Діло в тім, що почала я його увечері, витративши енергію на перекладі, другого дня зрання ми з Мишею і Фотею (що тижнів півтора як у нас) поїхали в Броварки дивитись на могили і здіймати з них фотографії. Я вилізла тільки на одну, але зате на саму найвищу, – вид з неї дуже широкий і хороший. Миша, а надто Фотя вилазили мало не на всі могили. Вітер був у той день навісний, і могили дуже слизькі від сухої трави, отже, вилазити, а надто злазити було не дуже-то легко.
Після сеї подорожі я вже другу половину дня нічого не писала і навіть здавалось мені, що я не зовсім здорова. Проте другого дня, коли наші вибрались в Цяцьчин хутір, то і я поїхала з ними. Не знаю, чи була ти на тому хуторі? От хороше місце! Якби там була вода, то було б там ліпше жити, ніж у Гадячі (abgesehen, що там нема в чому жити – ні хати, ні хижки не лишилось з давніх часів). Садок там гарний, тільки, звичайне, запущений до стану справжніх сельвасів (sauvagerie, – мовляла Ліда), є там хороші дуби, берести і сливок видимо-невидимо. Вид на хутірську балку і на близькі ліси чудовий. Фотя з Мишею і там дещо здіймали, але я ще їх знімків не бачила. Фотя тепер став завзятим колекціонером, накупив на ярмарку з півдюжини різних плахот, чим і заслужив від Лисавети прозвище «плахтёр». Він якось виріс неначе і вилюднів за сей рік, хоч все-таки, певне, нового пороху не видумає… В сю хвилину він сидить надворі і малює Аню Немирову на фоні плахти. Має він тепер три «натури»: Аню, Лену і Мишу нашого. [А ще надвечір почав малювати Женю Кучинську, малює він тепер багато краще] Аня і Лена малюються просто як «головки», а Миша – в гамаку межи шовковицями в позі «спящого». Я, слава богу, не підходжу під Фотин смак і через те «увековечена» не буду.
Вернувши з Цяцьчиного хутора (по дорозі ми ще заїздили в Ковалевщину), я вже добре розломилась і ввечері, а надто вночі, була слаба, – нічого особливого, тільки жар і нога боліла. Вчора цілий день валялась в такому стані, а сьогодні вже маюся ліпше, хоч іще не зовсім добре. Та вже коли пишу, то живу (scribo, ergo sum). Літо минає, і треба зарані миритись з думкою, що такі напади жару і болі ноги будуть від часу до часу прокидатись, бо навіть у Криму вони були. Ceterum censeo gambam meam resectam (чи, може, resecendam?) esse…
Отримала я через тьотю Єлю запросини їхати з Садовськими в Крим, але запросин прийняти не могла, бо, primo, не думаю проводити взагалі зиму в Криму, а думаю скоріш вдатись до хірургії, коли буде можна; secundo, я Садовських сама не знаю і їхати з ними учителькою їх дочки рішитись не могла б без великої крайності, бо коли б ми потім не зійшлись у чому, то і їм було б ніяково відмовити мені (все ж там ніби якась «родичка»), та й мені не по натурі кидати людей, виїхавши раз вкупі з ними. Умови життя, правда, були б дешеві: 10 р. я мала б платити за хату, а їду мала б від Сад[овських] за те, що вчила б їх малу дівчину; жили б ми у Сімеїзі – верстов 5 від Алупки. Я не чула, щоб у Сім[еїзі] хто жив зимою, і, певне, се місце яко зимове помешкання не дуже вигідне, бо з Алупкою і Ялтою зносини, здається, не щоденні і їздити треба на лінейці. Все-таки їхати людині одинокій в незнайому сім’ю і в доволі глухе місце трохи страшнувато. Досить того, я вже відмовила. Дай боже, щоб не прийшлось жалувати, – що ти на се скажеш?
Оце через тиждень маємо їхати в Київ. Там, певне, прийдеться попасти мені між акторщину – страшить мене се, та що ж робить, може, хоч яку-небудь мою раду приймуть на увагу.
Взагалі не з легкою душею їду в Київ, але, врешті, може, буде ліпше, ніж я думаю. Приємно, що досі у нас з мамою добрий лад, правда, що тут нема і не може бути київських причин до нарушения ладу, впрочім, їх тепер і в Києві мало – се, як з якого боку, і добре і недобре (фраза безтолкова, але ти її, сподіваюсь, зрозумієш толково). Миші теж в сей раз ліпше тут живеться, ніж давніше, нема тієї гострості на кожному слові, хоч все-таки для досвідченого вуха дисонанси часом прориваються, але вони для «непосвященных» незамітні, і то вже добре. Все-таки не знаю, журитись чи радіти тому, що Миші не вдається попасти в Київський політехнікум… Ну, та ти вже се знаєш, то нащо й писать на сі теми. Та й взагалі приходиться кінчать, бо треба лягати, а «продолжение в следующем №».
Цілую міцно тебе, Уксуса і товариство.
Твоя Леся
P. S. Єдина гадяцька новина: у Немирових був bal costumé, після нього знята група з усього товариства в костюмах, а потім усе товариство, теж у костюмах, попровадилось гулять берегом аж до Стоянового хутора. Вид досить надзвичайний.
Вчора нарешті отримала листа від Кр[ивинюка], коротенький і, як завжди, трохи невиразного змісту, але вже в ньому нічого «до пояснення» нема. Пише, що вмерла якась його знайома в Астр[ахані], не знаю, чи се та сама, що мала їхати в Крим? приходиться догадуватись. Ну, та не мені вгризатись до людей за невиразність: «Поки інших учить, себе вперше треба вмить».
Ще раз бувай здорова!
От іще що: чого ти хочеш тримать екзамен в сент[ябрі], де ти візьмеш час на підготовку? їй-богу, не заморюйся даремне!!
Фотя тобі кланяється.
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 60 – 63.
Вперше надруковано в російському перекладі у вид.: Собр. соч. в 3-х т., т. З, с. 187 – 188. Українською мовою вперше опубліковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 244 – 246.
Подається за автографом (ф. 2, № 287).
втравилася в переклад рос[ійський] «Блакитної троянди» – Робота над перекладом драми тривала з 1896 р. до осені 1898 p., але автопереклад під назвою «Голубая роза» (ф. 2, № 774) не побачив світу і вперше був надрукований у вид.: Твори в 5-ти т., т. 2. К., 1951, с. 545 – 640.
«Об искусстве» Толстого – Йдеться, очевидно, про статтю Л. Толстого «Что такое искусство?», надруковану в журн. «Вопросы философии и психологии» (1897, кн. 5; 1898, кн. 1), у якій, зокрема, викладено погляди письменника на теорію драми.
Ібсен Генрік (1828 – 1906) – норвезький драматург, творець соціально-психологічної драми. П’єси Ібсена йшли на сценах українських аматорських театрів і театральних труп.
Фотя – Фотій Степанович Красицький (1873 – 1944) – український художник, внучатий небіж Т. Г. Шевченка, автор серії портретів українських письменників, у тому числі й Лесі Українки.
поїхали в Броварки дивитись на могили – Йдеться про село в Гадяцькому районі на Полтавщині, в околицях якого є давні могили-кургани.
Цяцьчин хутір – оселя прадіда Лесі Українки Івана Цяцьки (батька Єлизавети Іванівни Драгоманової (1821 – 1895), Лесиної бабусі) поблизу Гадяча.
Лисавета – куховарка Є. Драгоманової.
Аня Немирова – донька гадяцьких знайомих родини Косачів.
Лена – можливо, Олена Биковська, сестра подруги Лесі Українки Марії Биковської (в заміжжі Беляєвої), дочка приятеля П. А. Косача М. Биковського.
Женя Кучинська – родичка Людмили Михайлівни Драгоманової.
Я, слава богу, не підходжу під Фотин смак – Насправді Ф. Красицький у 1904 р. написав портрет поетеси, який зберігається в Державному літературно-меморіальному музеї Лесі Українки (Київ).
Ковалевщина – хутір М. В. Ковалевського на Полтавщині, недалеко від Гадяча.
Садовські – далекі родичі Косачів.
Стоянов хутір – хутір знайомих родини Косачів Стоянових, які влітку 1883 р. були сусідами бабусі Лесі Українки Є. Драгоманової в Гадячі. Діти Стоянових, Віра і Марія, дружили з дітьми Косачів.