16

Генріх Гейне

Переклад Лесі Українки

Глянути на те верхів’я

Здалека, – воно сіяє,

Наче в злоті, в кармазині,

Гордо в сонячнім промінні.

Але зблизька геть зникає

Та краса, – так і при інших

Всіх земних дивах буває –

Дурять нас ефекти світла.

Зблизька злото й кармазини –

Ах! то тільки марний сніг!

Марний сніг, – журливо, тихо

Нудиться він в самотині.

Ставши там вгорі, почув я,

Як рипів той сніг нещасний

І байдужим, зимним вітром

Скаржився на білі злидні.

Він зітхав: «Ох, як тут довго

Лізе час у цій пустині!

Сі години безконечні!

Кожна з них замерзла вічність.

Ох, я бідний сніг! Якби ж то

Міг я геть з сього верхів’я

На долину тую впасти,

На долину, вкриту квітом!

Я б розлився там потоком,

Дівчина з села найкраща

З усміхом собі вмивала б

Личко хвилею моєю.

Так! і, може б, я поплинув

Аж у море, там я став би

Перлою, тоді я міг би

Буть оздобою в короні!»

Я почув ту річ і мовив:

«Любий снігу, я не знаю,

Чи тебе спітка в долині

Отака велична доля.

Заспокойся! Мало хто в нас

Перлою стає, – скоріше

Міг би ти в калюжу впасти

Та й зробитися болотом».

Поки я такії речі

Промовляв до того снігу,

Стрілив хтось, і з високості

Впав додолу темний шуляк.

То був жарт мого Ласкаро,

Жарт мисливський. Вид в Ласкаро

Був поважний, нерухомий.

Тільки йшов димок з рушниці.

Мовчки вирвав він перо

Птахові з хвоста й, за шапку

Гостроверху застромивши,

Далі він собі подався.

Дуже прикрий був то вигляд,

Коли тінь з пером на шапці

По снігу нагірнім білім

Довга й чорна посувалась.