12

Генріх Гейне

Переклад Лесі Українки

Що вигадують поети

Навіть тихі! де ж, – говорять

І співають, що натура –

Се велика церква божа;

І краса тієї церкви

Славу господа ясує;

Місяць, сонце й зорі висять

Під склепінням, наче лампи.

Хай так буде, добрі люди!

Та признайтеся – в тій церкві

Сходи дуже невигодні,

Препогані, подлі сходи!

Те влізання та злізання,

Те стрибання й дряпанина

По каміннях – се мені

Томить душу, томить ноги.

Поруч мене йшов Ласкаро,

Довгий та блідий, мов свічка!

Не говорить, не сміється

Той умерлий син відьомський.

Так, бо кажуть, що він мертвий,

Вмер давно, а тільки мати,

Та Урака, – чарівництвом

Ще держить його на світі…

Ой ті проклятії сходи!

Як в безодню не злетів я,

Як зостались в’язи цілі, –

Того й досі не збагну я.

А джерела гомоніли!

Вітер так ялини шарпав,

Аж гули! Зненацька збіглись

Темні хмари… от негода!

У хатиночці рибальській

Близько Lac de Gaube знайшли ми

Врешті захист і форелі;

Лепська риба ті форелі!

Там сидів на м’якім кріслі

Сивий дід, старий рибалка,

Дві хороші сестрениці,

Мов ті ангели, при ньому.

Ангели гладкі, фламандські,

Наче вискочили з рамок

Рубенсових: злотокосі,

Ясноокі, заживненькі.

На червоних щічках ямки,

Хитрощі на них сміються,

Тіло міцне та розкішне,

Так що й страх бере і втіха.

Гожі, милії створіння!

Так вони змагались любо:

Що дать пить слабому дядьку,

Що йому більш до сподоби?

Ось одна приносить склянку

З цвітом липовим вареним,

Друга конче напосілась

Напоїти бузиною.

«Та не хочу я нічого! –

Дід покликнув нетерпляче. –

Дайте лиш вина, то краще

Я гостей ним почастую!»

Чи було вино то справді,

Що я пив при Lac de Gaube,

Я не знаю. В Брауншвейгу

Я б гадав – погане пиво.

Чорний був той міх козиний,

І смердів він надзвичайно,

Дід же пив вино так втішно,

Звеселився й поздоровшав.

Розказав нам про події

Переносчиків, бандитів,

Що по волі проживають

У дібровах піренейських.

Ще і давніх розповідків

Знав багато дід, між іншим

Розказав, як в давні часи

Бились велети й ведмеді.

Так, то велети й ведмеді

Там змагалися за владу,

За долини та за гори,

Поки люди не настали.

Люд прийшов, і повтікали

Велети всі геть з країни,

Збиті з толку; мало мозку

В головах таких великих.

Ще ж говорять: тії дурні

Як допхалися до моря

І побачили, що небо

В хвилях синіх одбивалось,

То й подумали на море,

Що то небо, – і сунули

Хутко, мавши віру в бога;

Там усі і потопились.

А ведмедів, що зостались,

Чоловік тепера нищить,

І щороку менше й менше

Зостається їх по горах.

«Так одні, – старий промовив, –

Другим місце одступають,

А як наші люди згинуть, –

Панство карликів настане,

Тих людців лукавих, мудрих,

Що тепер живуть у горах,

Золоті багаті руди

Все копають та збирають:

Як вони з гір виставляють

Хитрі голови маленькі, –

Сам при місяці я бачив, –

Жах мене брав за прийдешність!

Влада грошей і дрібноти!

Ох, боюсь, що наші внуки,

Мов ті велети дурнії,

В небо-море повтікають!»