Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

Один з вічних творів світової літератури

Р. Задеснянський

«Хто забуває про «завтра»

– той має вічність!»

Антей з «Оргії»

Не завжди мистецький твір вже від моменту своєї появи здобуває заслужену оцінку. Дуже часто трапляється, що сучасники не помічають кращих творів, а деколи навіть глузують з них, захоплюючись натомість творами маловартісними.

Багато, напр., славних нині музичних творів було початково висвистано публікою, а не один великий літературний твір десятки років чекав на своє «відкриття».

Так бувало навіть і в народів, що живуть державним життям, у народів, освічені верстви яких не мали скаліченого духа, бо їх не «виховував» для своїх потреб, для обслуги свого державного апарату, жоден окупант.

Тому, коли невміння оцінити твори власних геніїв є до певної міри притаманним навіть духовно не скаліченим народам, то чи можемо дивуватися, що й українці (мова тут про інтелігенцію) саме під цим оглядом, на жаль, «не пасуть задніх»!

Адже ж головну масу українців «виховувала» і «виховує» Московщина на своєрідну провінціальну відміну «ведущего народа», і дивно було б, коли б пара сот років планової чинності в цьому напрямку не дала наслідків. Це все й спричинилось до того, що ми не розуміли, а подекуди і не розуміємо творчості наших геніїв, не розуміємо власне завдяки провінціалізму інтелігенції нашої, який завжди, у всіх народів, йде в парі з певним примітивізмом і обмеженням духовних обріїв до меж провінції.

Багато з тих творів наших велетнів духу, які нам здається, що ми розуміємо, в дійсності ми розуміємо і розуміли так, що своїм розумінням робимо їх пласкими, локальними і примітивними. Спримітизувавши так твір, ми приймали цього нами допасованого до нашої «провінції» автора, але той автор після такої «операції» став таким, що ми його самі в душі уважали другорядним.

Жодна школа з виробленою нашою державою програмою не защеплювала нашій інтелігенції ані культу наших класиків, ані розуміння тих літературних скарбів, які ми маємо.

Чи ж могла наша інтелігенція, яка навчилася шанувати в чужій школі чужих письменників, зацікавити світ творами власних геніїв, творами, що їх своїми коментарями спримітивізувала? Самі чужинці (здебільшого не знаючи української мови) не могли «відкрити» твір, про існування якого не знали. Тому ми, хоча маємо твори, яким місце належить серед найкращих творів світової літератури, не цінимо їх належно самі, а світ їх не знає.

Саме до таких «невідомих світові» творів належать деякі твори Лесі Українки, а серед них насамперед – «Оргія».

Правдивість наших загальних міркувань у відношенні до «Оргії» Лесі Українки підтверджує в першу чергу той критичний нарис, який був присвячений цьому творові у досі єдиному повному дванадцятитомному виданні її творів, що його, на жаль, з тими критичними статтями перевидав фотодруком Ю. Тищенко в Америці (перше видання року 1923 з критичним нарисом Зерова не мало ані коментарів, ані варіантів, ані зрештою всіх досі відомих її творів). Мова тут, отже, про нарис Б. Якубського.

Той факт, що те видання почали передруковувати без більших змін і застережень, як нове видання творів Лесі Українки, у Львові перед самою війною, показує, що згаданий нарис Б. Якубського, на жаль, цілком відповідав тому розумінню «Оргії», яке мала наша літературна «еліта», і власне це зобов’язує нас спинитися над цим нарисом.

Нарис Б. Якубського, абстрагуючи вже від його «марксистського» забарвлення, позначений печаттю провінціальної обмеженості і безкрилістю критичної думки, які безумовно і у нього випливають із усього нами попереду сказаного.

Люди, що належать до еліти пануючих націй, звикають до чинної участі у світовій історії, себто до участі у формуванні дійсності і майбутнього, звикають накидати свою волю, свою думку, поширювати й узагальнювати своє власне. Вони звикли бачити себе організуючим центром у фокусі світових подій і проблем. У сфері літератури й літературної критики це веде до вміння навіть у творі, що міцно зрісся з тим чи іншим локальним грунтом, побачити й оцінити щось важнійше, щось загальне й універсальне.

Той чи інший локальний грунт надає творові соковитості і тіла, але вічним і універсальним роблять його ті почування й ідеї, які змушують людське серце битися швидше і відкривають дальші обрії у читачів його, незалежно від місця і епохи, ті думки, що дають змогу зазирнути в моторошні глибини явищ, які сягають далеко поза місцеве і часове – у загальне і вічне.

Це не значить, що автор повинен писати якийсь «універсальний» твір в розумінні проповіді універсалізму або й займатися творенням штучних «космополітичних» постатей, тільки значить, що проблеми й ідеї, які він розкриває в творі, повинні хвилювати світ, сягати в універсальне. Читаючи нині написану багато віків тому вже згадувану чудову драму індуського поета Калідаси «Шякунтала», люди всіх націй захоплюються в ній не місцевими звичаями індусів, не описом побуту чи вірувань (про це все зацікавлені тим довідуються з історії, географії, чи інших наук), тільки чудовим змалюванням тих почувань, які хвилювали колись, як і нині хвилюють, серце людини, захоплюють красою і глибиною тих почувань і красою духу, а також вічними істинами, які висловлені в мистецькій формі.

Не середньовічну німецьку легенду подивляють і не змальовані майстерно автором живі, повнокровні німецькі постаті і навіть не вічно свіжа драма кохання притягає кожну інтелігентну людину, яка з захопленням читає Гетового Фауста, а ті начеркнені у живих символах рукою генія змагання і той тернистий шлях, яким простував і простує людський дух у свому нестримному творчому шуканні, своїх падіннях і злетах.

Англієць Шекспір не тому писав «Ромео і Юлію», що його цікавили італійські відносини, і «Коріолан» не був плодом захоплення історією старого Риму! Ті, хто люблять і розуміють Шекспіра, також шукають в його творах не сюжета, (який у багатьох випадках позичений) і не пізнання епохи й місцевих відносин. Ні! Вони шукають і знаходять у цих творах вічне й загальне, яке дає Шекспір, хоча він при тому не висовує те загальне на перший план, не підкреслює тої загальності. Це вічне й загальне може торкатися як людської душі («Ромео і Юлія», «Отелло»), так і абстрактних питань, проблем («Коріолан», «Гамлет»).

Провінціал звик, замість формувати відносини в світі (він почуває себе тільки малою часткою чогось, частинкою, яка лежить далеко від світових шляхів), намагатися зберегти власне. Він не лев, не орел, і навіть не борсук чи бобер – він черепаха або равлик, що ховається у свою шкаралупку, виставляючи свої ріжки. Коли ж провінціал і наважиться висунутися зі своєї хати, вийти в широкий світ, то він почуває себе ніяково і додає собі сміливості, ховаючи своє походження, та з цею метою часто кладе натиск на проповідь «всесвітянства».

Але зі справжньою симпатією ставиться провінціал лише до тих літературних творів, які малюють селянську ідилію його власної провінції або її злидні, які пов’язані з «місцевими потребами», з «домашнім обіходом», з дрібними переживаннями «плохих» людей! Загальне йому чуже, бо він стало відчуває свою слабість, безпорадність, загнаність.

Цей глибокий внутрішній провінціалізм («провансальство», як зве Донцов) змушує і Якубського пробувати, вже на початку своєї статті про «Оргію», замкнути її в коло тільки українських інтересів, обмежити змістово і часово. Він пише:

«Леся Українка вибрала для вислову своїх думок про українське життя не українське тематичне тло…», яке він тут же, послужливо, «розшифровує» так: «Подолана Еллада – Україна, її гнобитель і тому ворог – Москва».

Несамохіть виникає питання: чому мала б вибрати Леся Українка не українське тло «для вислову своїх думок» лише про українське життя, а не життя взагалі? Що дає право твердити Б. Якубському, що трагічне переживання від пізнання істоти українсько-московських взаємин не штовхнуло Лесю Українку так, як славне яблуко штовхнуло Ньютона, до відкриття чогось непомірно більш універсального? Було б надто примітивно пояснювати т. зв. «неукраїнське тематичне тло» бажанням обдурити цензуру!

Загальна ж ідея у поетки могла зродитись тим легше, що Леся Українка в ряді своїх творів виявляє неабияку обізнаність з національною проблемою взагалі, далеко (в часі і просторі) поза межами славної «в’язниці народів». Власне вона мала всі дані, щоб трактувати це питання в площині універсальній!

Тому ми маємо вистачаючі підстави твердити, що вона ставила питання у належній ширині та глибині, а «неукраїнське тематичне тло» вибирала в цьому і інших творах може саме тому, щоб врятуватися від провінціального розуміння своїх творів, щоб підкреслити цим їхній універсалізм.

Сказане не є лише нашим здогадом, бо сама Леся Українка написала таке:

«в высшем суждено совете, щоб я mit Todesverachtung кидалася в дебрі всесвітніх тем (як, напр. з Кассандрою своєю), куди земляки мої, за виїмком двох-трьох одважних, воліють не вступати».

Чи ж римське панування в Греції справді не прямувало також і до асиміляції греків? (Чи «романізація» цілого ряду народів, романізація, яка привела до повстання групи т. зв. латинських мов – не була наслідком зденаціоналізування Римом багатьох народів і чи ця денаціоналізація не приймала часто подібних форм, до змальованих в «Оргії»?)

Безперечно, боротьба, національна боротьба «на всіх фронтах», у тому числі і на культурному фронті, мусила вестися з великим завзяттям між римлянами і поневоленими греками, коли вона в остаточному викликала по віках поділ Римської Імперії – на Східну і Західну. Не має значення, що не лишилося вистачаючо-вичерпуючих літературних пам’яток про цілість національних відносин в римській імперії, а має значення, що Рим і культурно намагався запанувати над греками, що поділ Римської Імперії на Східну і Західну був пов’язаний і з поділом по мові; нарешті має безперечне значення сам факт, що така боротьба була, натиск Риму був одною з форм змагання пануючої нації до самоукріплення і панування, а поділ був вислідом зрозумілої самооборони нації культурної, хоч і поневоленої.

І тут же виникає питання: чи імперіалізм, асиміляційні тенденції і т. д. – це властивості лише римського чи іншого якогось, одного чи кількох народів?

Леся Українка, зберігаючи всюди мистецьку правду, уявою свого генія відтворила перебіг тої боротьби на певному її етапі, але відтворила її так, як це робить геній, цебто дискретно виділивши й висвітливши все «загальне» й «вічне» у місцевому й дочасному.

Геніальність полягає в умінню в окремому, частковому, обмеженому в часі і просторі – спостерегти і пластично та яскраво показати іншим загальне, важливе, і показати його так, що воно виростає з терену і доби у вічність. Однак пересічні сучасники (а тим більше провінціали), провансальці по духу, якими була і, на жаль, є виплекана окупантами українська інтелігенція, не в стані спромогтися на обхоплення і сприйняття такої широкої і глибокої думки генія й не в стані збагнути значення твору, а загальну й вічну ідею замикають у вузькі межі свого «курячого» обрію.

Ми щойно вжили висловів «загальне» і «вічне», які треба з’ясувати докладніше, тому що український провансалець звик повторювати слідом за представниками пануючих націй вигідне їм окреслення саме справ національних, як «вузьких», а соціальних – як «широких».

Уже згадуваний хоч би Якубський пише:

«Леся Українка звузила соціальний діапазон своєї творчості в «Оргії» до національної проблеми».

Очевидно, з цим аж ніяк не можна погодитися!

Представники тих націй, які є пануючими у створених ними багатонаціональних імперіях, самозрозуміло, не лише не мають зацікавлення до національних проблем, але й з причин цілком ясних, цікавлячись живо упорядкуванням тільки власного державного життя, цебто питаннями соціальними, які для них тому мають «широке» значення, не тільки не зацікавлені підійманням некорисного для їхньої нації (яко пануючої) питання національного, але й воліти б тих, що його підіймають, «зацитькати». Одним із способів такого «зацитькування» є вигук при кожній спробі порушити національне питання: «та киньте ж свої місцеві справи, киньте вузькі проблеми, що цікавлять лише вас» (а додамо: дуже «не цікавлять» пануючу націю!), «виявляйте лише заінтересування питаннями «широкими» і «загальними».

Коли вдасться інтелігенції пануючої нації накинути таке розуміння «широкості» і «вузькості», тоді навіть революція не загрожує пануючій нації розпадом її імперії, приклад чого бачимо на Московщині, яка не тільки перетворилася з «Російської імперії» Романових на «СССР» большевиків без великих територіальних втрат, а й ті надолужила, використавши для того, в першу чергу, сили і засоби українських «Федонів».

Тимчасом перед цією (другою) світовою війною населення колоніальних і півколоніальних країн досягло одного мільярда 200 мільйонів, населення незалежних країн рівнялося 265 мільйонів, а населення великих імперіалістичних держав досягало 700 мільйонів. Але ці числа ще не дають справжньої картини національних взаємовідносин у світі.

По-перше, тому, що й населення «незалежних» країн не є однонаціональне: так, напр., населення Бельгії – це валони й фламандці, населення Іспанії – це не лише іспанці, але й каталонці та баски, населення Югославії – це не лише серби, але й хорвати та словенці, населення Німеччини – це не лише німці – але і лужицькі серби, литовці та поляки і т.д. і т.д.

Це ж можна сказати в ще більшій мірі про населення імперій, тому не помилимося, коли скажемо, що більше значно за півтора міліарда людей відчуває болюче на власній шкірі вагу національного питання. Для них національне питання є не тільки питанням визволення з-під гніту, але й питанням врятування себе від цілковитої загибелі. Тільки менше двадцяти відсотків населення землі не відчуває на собі усієї страшної ваги національної проблеми і має зрозумілу тенденцію трактувати її як «дрібну» і «вузьку».

Вправді ці 20 відсотків нині накидають світові свої погляди, але це ніяк не є доказом правильності тих поглядів. Національна справа, як бачимо, є справою «широкою» нині, є справою важливою для величезної більшості населення Землі, більше важливою за проблему соціальну, бо вона є питанням їх життя чи смерті, і тому для них, цебто для більшості народів Землі, питання, висвітлені в «Оргії», є питаннями величезної ваги і значення.

Коли ж ми глянемо на національні відносини з перспективи віків, то побачимо, що національне питання стояло гостро і було актуальним від того часу, як людськість утворила народи.

Національний гніт був і в Єгипті (хоча б панування гіксосів), і в Ассирії, і в Персії, і в Китаї, і в державі інків чи ацтеків. Був він в Індії і в Африці, Європі і в Полінезії. Мінялися форми, мінялися вияви, але він, гніт – лишався!

Більше того! «Аргументи», якими усправедливлювали на певному щаблі розвитку своє панування і гноблення пануючі нації, напрочуд подібні, майже тотожні, незважаючи на різні епохи і різні землі та різні народи.

Римляни часів Юлія Цезаря усправедливлювали свій гніт і панування тим, що вони «дали» поневоленим «римський мир». Як свідчить один з мандрівників по Індії року 1907, учені англійці писали:

«Під владою англійців після століть хаосу і братовбивчої війни на Цейлоні запанував божественний мир», «сингалези так звикли поважати європейців, що навіть штовхан ногою або удар палицею не ображають їх». «Політично Цейлон організований чудово. Тубільці з величезного любов’ю й повагою ставляться до англійської влади, що зуміла створити для них майже райські умови життя».

Хіба ці слова не нагадують подібних слів римських патриціїв часів імперії? Тим часом в дійсності сингалез, навіть з вищою освітою, був не раз трактований як нижча істота (що відчував болюче), і йому був закритий вступ до місць, де збиралися англійці, а злидні й невідрадні умови життя були головним, справжнім «дарунком» чужої влади! Коли б не підсоння Цейлону – може сингалезців вже не було б.

Московська царська влада усправедливлювала подібно ж свої підбої, і тому, напр., завоювання Кавказу звалося «умиротворение Кавказа», а нинішня большевицька Москва стало вмовляє в українців, що «ведущий народ», це б то москвини, принесли ще за царя Олексія Михайловича «мир» на Україну, завжди, мовляв, виявляли надзвичайну любов до українського народу і начебто вони, москвини, а не навпаки, піднесли український народ культурно й економічно.

І Петро І, і Сталін однаково запевняли, що вони зробили український народ «найщасливішим під сонцем», хоча в минулому було пролито ріки крові в українсько-московських війнах, якими боронився народ від «любові» московського народу, а в сучасному москвини за допомогою голоду, тортурів, заслань і т. д. «визволили» мільйони українців від життєвих клопотів взагалі, зменшивши одночасно поважно кількість «ощасливленого» населення [Перед Переяславською умовою москвинів було менше ніж українців, нині – москвинів більше ніж двічі за українців. Це наслідки «миру» яким ощасливили москвини українців!].

Нинішнє відношення москвинів до української культури, німців – до польської, а почасти взагалі до слов’янської, французів – до провансальської чи бретонської, англійців – до ірландської, чехів до словацької і т.д. і т.д. – це все явища одного роду, і боротьба, хоча би чехів за Яна Гуса проти германізації, як і німецько-чеські відносини, хоча б на Празькому університеті тих часів, майже нагадують відносини римсько-грецькі, показані в «Оргії».

На тлі згаданого більш ніж дивним виглядає дальше твердження того ж Б. Якубського, немов би лише «на той час (коли писала Л. Українка) національна проблема була вельми актуальна». А нині?

З усього сказаного випливає, що не витримує критики твердження тих, хто, як хоч би Б. Якубський, помилково і безпідставно запевняють, немовби-то Леся Українка просто «вибрала» неукраїнське тло тільки для «вислову своїх думок» і лише «про українське життя», а тим більше цілком неправильним є уважати трактування національної проблеми взагалі за «звуження діапазону творчості».

Лише москвини й інші народи, що займають подібне становище, мають надто поважні егоїстичні причини уважати національну проблему «вузькою». Вона є, як ми вже показали, надто широка, у ній життєво заінтересовані чотири п’ятих людності Землі, і вона була актуальна протягом кількох тисяч літ і не стратить своєї актуальності доти, доки на землі існуватимуть люди різних націй, бо нації боролися і будуть боротися за своє існування, і то добре існування, яке буває найчастіше коштом інших.

Лише провінціалізмом можна пояснювати у представників поневоленого народу бажання за всяку ціну звузити діапазон великого твору великої поетки, провінціалізмом критика, який, додамо, був послідовний у цьому своєму намаганні достосувати твір Лесі Українки до власного провансальського світогляду.

Якубський далі написав:

«Леся Українка… звужує свою тему і подає свої думки не просто про стосунки царату та українського народу, а про ставлення його та його представників до українського мистецтва».

Це твердження ще більше безпідставне, як попереднє, і то лише Якубський та інші провансальці вперто звужували майже тисячолітню боротьбу українського й московського народів до карикатурно дрібної проблеми відношення даного режиму (царату чи большевиків) до українців у XIX–XX віках, але ні в якому разі не висловлювала таких поглядів Леся Українка в «Оргії».

Та й таке звужування проблеми ще було для наших провансальців не вистачаюче, і тому критик, не помічаючи, що стає смішним, обмежує й так звужену проблему до самого «відношення до мистецтва», немов це відношення не випливає органічно з істоти цілої колоніальної політики, не є засобом гноблення і ослаблення поневоленої нації, тільки є чимсь подібним до своєрідної антипатії до якогось певного роду мистецтва.

В «Оргії», як побачимо, Леся Українка не раз підкреслює те, що малює образ взаємовідносин між двома народами, і ніде не обмежує справи до самого мистецтва. Власна «вузькість» (властиво «звуження свідомості») не дозволяла провансальцям звернути увагу на те, що, хоча в «Оргії» змальовано часи, коли панували імператори, отже, авторка, могла легко дати до зрозуміння, що за політику проти корінфських греків узагалі поносить відповідальність імператор, якого влада була дуже велика, проте ніхто з її героїв, ніхто з дійових осіб ані не натякнув, що хоч частинку вини поносить римський імператор!

Були ж в старому Римі й республіканці, легко було ввести хоча одного, який міг підкреслити, що ненависть Антея має бути спрямована не проти римлян, лише проти імператорської влади. Легко було так написати, тим легше, що подібне розуміння справ було властиве тодішнім драгоманівцям, серед яких судилось жити поетці, подібне ж розуміння намагався прищепити їй її дядько – М. Драгоманов, але, на великий жаль усім провансальцям і на велике щастя українській літературі – Леся Українка не стала на цей провансальський грунт.

Леся Українка в цілому творі, як справжня націоналістка з широкими духовними обріями, з умінням синтезувати явища і помічати істотне – усюди говорить про римлян яко цілість, про взаємини межи римською нацією і нацією грецькою, і навіть говорячи начебто про культуру, про мистецтво, в дійсності, як це далі побачимо, говорить про національні відносини взагалі, поза часом і тереном. Більше того – цілий твір криком кричить проти такого пояснення, яке дає Б. Якубський.

Ми, отже, мусимо рішуче заперечити категоричні твердження Б. Якубського:

«Л. Українка… зобразила українську дійсність своєї доби. Це на Україні існують «українофіли» та «українофоби», в Україні заборонено українську мову. Україна не мала споконвіку спокою і закону».

Ми твердимо, а текст «Оргії» це доводить, що в ній зображено не лише українську дійсність і тим більше не лише певної доби, а дійсність земну, яка існує тисячоліття!

Забудькуватість і незнання провансальця не дозволяє йому, як ми вже казали, сягнути оком за «курячий обрій».

Жодних «українофілів» (якими на Україні звалися цілком неправильно обмосковлені провінціальні патріоти українського роду, а не москвини – симпатики українців) в «Оргії» немає. В «Оргії» немає взагалі подібного типу, а Меценат, по-перше, є чистокровний римлянин, а по-друге, не є в дійсності жодним «еллінофілом», тільки такого вдає.

Далі: в «Оргії» немає ні слова про «заборону» грецької мови, і Якубський просто за звичкою ніяк не може забути «Валуєвського наказу», якого рішуче безпідставно розрекламували [подібного «указа» видав ще Петро І в 1720 році] українські провінціальні публіцисти і він, (як і ті, хто думають, як він), а не Леся Українка, співає заяложену пісню про «царат», заборону мови й українофілів. Очевидно є також тільки ремінісценцією провінціала, який бездумно віддав москвинам цілу імперію Володимира Великого, твердження, що «Україна не мала споконвіку спокою й закону».

Як ми бачили, всі завойовники всіх часів представляють себе тими, хто «дає спокій і закон», даючи в дійсності гніт і безправність та змушуючи умирати «ощасливлених» миром рабів на війнах за інтереси свого пана.

Україна в часи своєї незалежності мала не менший спокій і закон, як той, який мали римляни. Отже, Л. Українка мала всі підстави використати і цей «універсальний» аргумент усіх гнобителів, який має таке узасаднення в славному «римському мирі», що був тільки фразою.

Зі сказаного попереду ясно, що всі спроби деяких критиків звузити і спровінціалізувати «Оргію» є безпідставні. Ми не бачимо в тих спробах якогось злого наміру. Кожний провінціал так тільки міг зрозуміти «Оргію»; великий твір світового масштабу не промовляє до їхньої думки, як не промовляють барви сліпому.

Ми не лише тим не оскаржуємо Б. Якубського, а навіть об’єктивно стверджуємо – таке розуміння як у нього є також великим кроком уперед, коли, напр., порівняти його з цілковитим нерозумінням творчості Л. Українки С. Єфремовим.

У першому виданні «Історії українського письменства» (В-во «Вік») про таку «зорю першої величини» світової літератури, як Леся Українка, згадав С. Єфремов лише кількома рядками! Друге видання, змінене і дуже поширене, яке вийшло вже в 1919 році, мусило уділити Лесі Українці більше місця.

Але і в цій двохтомовій великій «Історії українського письменства», яка мала понад 850 сторінок, було їй присвячено тільки чотири з половиною сторінки, тоді, як, напр., Кониському – 8 стор., Грінченкові – 10 стор., Федьковичу – 6, однак і з тих 4 і пів сторінок були 3 і пів сторінки присвячені позитивній оцінці молодечих (від 12 років писаних) творів Л. Українки, творів з часів, коли на ній ще тяжіли впливи Драгоманова й оточення, а лише сторінка загальниковим висловам про численні справді геніальні твори великої поетки. Ця власне сторінка в парі з похвалами слабішим її творам і виявляє цілковите нерозуміння творчості Л. Українки, бо тут С. Єфремов заявляє, що

«потроху й у неї самої в її творчості відбувається виразний перелом: дедалі все тихіше бринить отой міцний і дужий голос поета-громадянина і Леся Українка все частіше тікає вглиб віків, немов щоб там знайти пристановище та захист від гіркої дійсності й ослабити почуття власної самотності; але й там не могла позбутися Леся Українка того, що її, як інтелігентку, цікавить і мучить» (т. II стор. 227).

Така була оцінка всіх взагалі драматичних творів і цілості творів Лесі Українки, що їх вона написала по 25 році життя!

Для «провінціала-народника» все, що не було писане про конкретне «народне життя» рідної провінції, про її «злидні» і не апелювало «до почуття гуманності» у «дужих» – було тільки «втечею», з метою знайти десь «захист», «тихе пристановище», про яке завжди мріє такий психологічний «провансалець».

Може, ми тут трохи задовго спинялися над голосами української критики, але ми вважали конечним з’ясувати, чому стоїмо перед, здавалося б, таким дивним явищем: мають українці письменника світового масштабу, мають серед його мистецької спадщини твори, які не лише дорівнюють, але й перевищують твори деяких лауреатів Нобеля, а тимчасом про ці твори не лише не знає нічого світ, але й самі українці властиво не свідомі їхнього значення.

Конечність з’ясувати таке парадоксальне явище й змусила нас навести голоси двох відомих у нас критиків, щоб наше твердження не здавалося засміливим або неясним.

На жаль, від часів С. Єфремова і Якубського не багато змінилося. На це вказують хоча б такі факти, як вміщення в журналі «Арка», який претендував (безпідставно) на високий мистецький рівень, такої оцінки провідної ідеї «Оргії», і то на тлі тодішньої нашої дійсності:

«Зміст «Оргії» становить проблема, актуальність якої з особливою гостротою вростає в наші дні: два шляхи для духової еліти поневоленої нації. Один – замкнення в собі, ізоляція, бойкотування окупанта, другий – вихід у широкий світ, опанування переможця духовими скарбами нації, боротьба довша, затяжніша, складніша, але…»

Ці три крапки, якими закінчена стаття, як і стилізація цілості вказують, що автор стоїть цілим серцем за співпрацю з окупантом, хоча й розуміє, що «актуальність» твору анітрохи не зменшилась від часу написання.

Не зменшилась ця актуальність для нас, українців, для всіх тих, хто не хоче йти шляхами Федонів, але хіба ж «Оргія» не є такою ж актуальною і для кожного іншого поневоленого народу, хіба вона не розкриває у високомистецькій формі усю нещирість і брехливість міркувань усіх «культуртрегерів» усіх часів і народів?

Хіба «Оргія» не трактує такої ж вічної проблеми, як проблема кохання і більш життєво важливої проблеми за проблему соціальну – проблему національну?

Хіба Леся Українка не надала Антеєві, Евфрозіні, Нерісі, Меценатові й іншим такої ж життєвої глибини, повнокровності і внутрішньої правдивості, якою вони безперечно дорівнюють героям Шекспіра та Ібсенівської психологічної драми, а набагато перевищують усіх «Онегіних»?

На ці питання дасть, безперечно, найкращу відповідь уважне читання драми, може навіть неодноразове її читання, бо вона, як і всі геніальні твори, при кожному новому читанні здається все кращою й глибшою, вражає все новими й новими, не поміченими в першу хвилину мистецькими прикметами, і дає читачеві все більшу насолоду!

Ми певні, що не далекий час, коли вона займе належне їй місце в світовій літературі.

А тепер перейдемо до розгляду самого твору.

В «Оргії» Леся Українка, як і всякий великий мистець, дуже скупа на слова, зате кожне її слово має велику вагу. Стиль її хоча лапідарний, проте дає змогу докладно і живо з усіма найсубтельнішими нюансами уявити собі вдачу і властивості виведених героїв.

Дія живо розгортається вже від початку, хоча вона, подібно, як і в Ібсенових драмах, скупа на рухи. Герої її стримані, може навіть надто стримані, як на «героїв». Проте психічне напруження, гострота конфліктів усе наростає і з невблаганною конечністю веде до трагічного кінця.

«Оргію» можемо (і треба) розглядати, як більшість драматичних творів Лесі Українки, в двох рівнобіжних площинах.

По-перше, мусимо її розглядати в площині, так би мовити, «особистій», цебто як конкретну трагедію, яку переживає Антей внаслідок любові до Неріси, яка в конфлікті Антея з обставинами займає місце серед ідеологічних супротивників Антея, бо була чужа йому духовно, була його жінкою, але не була і бути не могла – дружиною.

У цій площині поетка показала усю могутність свого хисту і всю свою майстерність, творячи живі, повнокровні постаті з ясно окресленими вдачами. Кожний вчинок тої чи іншої особи є психологічно глибоко узасаднений не лише вдачею тої особи, але й впливами, органічно з них виростає і міг бути лише таким, яким є, і жодним іншим.

Було б, напр., неприродним, коли б Неріса, яка зросла на оргіях, як дочка танцівниці, що розважала римлян, мала інші погляди на життя і іншого чогось в ньому шукала. Рівно ж було б неприродним, коли б вона наостатку не перестала грати чужу їй роль дружини безкомпромісового патріота і не прийшла б на оргію, не виступила у звичній їй ролі танцівниці, що розважає розбещених окупантів. Адже ж вона шукала втіх і оплесків, адже ж вона дуже хотіла вирватись з тих умов, у які потрапила, і адже ж вона мала досить енергії й рішучості, щоб не обмежитися під час розгортання подій до пасивної ролі.

Антей є рівно ж послідовний у всьому – він є принципіаліст, який, однак, має одну «ахіллесову п’яту»: він не розуміє, що кожного борця за ідею зобов’язують слова Христа: «якщо хочеш за мною йти, покинь батька і матір… візьми хрест свій і йди за мною». Прив’язаність до близьких – це слабе місце Антея.

Патріот гнобленої нації, особливо, коли є одночасно фактичним чи лише духовним провідником, не сміє мати неузасаднених сентиментів навіть до «дитини еллінського роду», коли те еллінське походження для неї самої має надто мале значення.

Пригадаймо собі Шевченкового Гонту або Гоголівського Тараса Бульбу. Для обох не лише українське походження їх синів, але навіть те, що то були їхні рідні, любі діти, не відогравало рішаючої ролі. Як Гонта, так і Бульба «ділили світ на «так і ні» і не знали «середини». Саме тому обидва пережили важку драму, не зламавшися, і згинули від руки ворога, а не… власної!

Самогубство Антея – це самозасуд, це визнання, що він допустився злочину. Та його поступовання і його злочин були неухильні, вони випливали з величезної помилки, яку зафіксувала Леся Українка в його словах («Здасться, я б Хілонові пробачив, як би він вчинок свій зробив для того, щоб вивести з біди таку сестру»).

Вправді авторка не лише підкреслила непевність («здається») Антея, чи слід би було зламати принципову лінію навіть для «такої» сестри, але й сестру змалювала, як завзяту еллінську патріотку, яка тут же, хоча й делікатно, але рішуче засудила подібну ідею. Проте це хитання, ця неясність привели на остатку Антея в ідеологічний «заулок», з якого був один можливий вихід – смерть.

Отже, поступовання Антея рівно ж могло бути лише таким, яким його змалювала Леся Українка.

Хілон, хоча й не син рабині, але зате, як каже Антей, був «розумом хисткий». Такі ж виразні, живі, суцільні й інші постаті.

Але одночасно можна розглядати драму поетки в площині змагання ідей, в площині ставлення й розв’язки важливих проблем. З цього боку «Оргія» є не лише майстерним твором, але й в мистецькій формі блискуче розв’язує надзвичайно важливі питання, яких усвідомлення і з’ясування має величезне значення для народів Землі.

Уже з перших слів ми здогадуємося, що Антей вчив своїх учнів не лише мистецтва, але й безкомпромісового грецького патріотизму, щільно пов’язаного з ненавистю до загарбників-римлян, бо саме тому Хілон не відразу зважується признатися, що йде до чужинецької, організованої гнобителями школи, добре розуміючи, що поповнює тим національний злочин. А одночасно здогад Антея про грошові труднощі, які могли би змусити останнього припинити науку у нього, у Антея, і пропозиція почекати з грішми, вказує, що в особі Антея маємо ідеаліста-патріота, а одночасно справжнього митця, який вміє у других цінити хист.

Далі Антей, заохочуючи Хілона до дальшої науки, по-націоналістичному розглядає це питання.

Ми знаємо, що українські обмосковлені інтелігенти дуже часто намагаються своє москвофільство, пропаганду за спеціальним вивченням московської літератури і т. п. прикривати словами «Кобзаря»:

«І чужому научайтесь,

І свого не цурайтесь».

Антей, як і Шевченко вчить Хілона:

«А потім, покінчивши різні школи,

учися ще, знаходь собі науку

в книжках і в людях, і по цілім світі,

але ніколи не кажи до себе:

«я вже скінчив науку».

Отже, не пропагує Леся Українка устами Антея жодної культурної ізоляції, навпаки, радить, як і Шевченко, як і справжні націоналісти, пізнавши своє, ще вчитися у інших народів, поминаючи, однак, ту спеціальну «науку», якою ворог, пануючий народ, хоче «приручити» поневолених.

Хілон цю пораду негайно намагається фальшиво інтепретувати (як це роблять москвофіли зі словами Шевченка) і, на здивування Антея, заявляє, немов у дусі його, Антеєвої поради і зробив він, вступивши до школи… гнобителів-римлян.

Антей з обуренням перепитує «латинської?» і дістає таке характерне виправдання «Ну, все ж тепер латинське»… У відповідь Антей з’ясовує, що панування чужинців-римлян ще не робить самих греків і їх мову латинськими. Причому відмічає, що те, що було справді гідного уваги навіть у чужинців-гнобителів, Хілон вивчав уже в грецькій школі, у нього, Антея.

З дальшої їх розмови виявлюється, що Хілон, цей «найкращий ученик» Антея, здібний безперечно, але… безпринципний і тому, він, звичайно, лише намагався прикрасити своє поступування бажанням «учитися ще», ніколи не скінчаючи науки, вічно шукаючи знання. Хілон просто кар’єрович, мріє не про науку, не про мистецтво, а тільки хоче дістатися до Риму і там зробити кар’єру, а щоб собі улегшити це, має намір «вступити до хору панегіристів самого Мецената».

Для Антея Меценатові панегіристи в першу чергу – «запроданці».

Безперечно, Леся Українка свідома того, що більшість у кожному народі складають не ідеалісти й принципіалісти, а тим більше в народі поневоленім. Гнобителі, пануючи, завжди використовують для себе (зі шкодою для поневоленого народу) не лише економічні багатства і живу силу поневолених, але й здібніші одиниці. Не свої народи, але пануючі, підтримували своєю працею і Микола Гоголь, і Вальтер Скотт, і Бернард Шоу, і інші. Подібні люди бояться долі Антея, долі Лесі Українки і багатьох інших, які «в громаді не займають місця, належного їх талану».

Антей, безперечно, хотів навчити своїх учнів не лише мистецтва, але й палкої любови до Еллади та пов’язаної нерозривно з тою любов’ю зненависті до народу-гнобителя. Тому, довідавшися, які наміри має Хілон, він гонить його геть, відмовляючися навіть взяти гроші за навчання.

«Геть! Я тебе нічого не навчив».

Наведені слова показують, що в Антеєві говорить в першу чергу патріот, а не мистець, бо сам він ствердив, що це був найздібніший учень, який успішно засвоював його мистецькі вказівки, отже мова тут про іншу науку, науку справжнього патріотизму, цебто – націоналізму!

Ці слова Антея є дуже важливі, бо вони вказують фальшивість твердження Якубського, немов в «Оргії» порушено головно проблеми відношення між мистецтвом і режимом. І ці слова не випадково вирвалися у Антея, бо пізніше в розмові з матір’ю Антей каже, що він тому не взяв грошей, бо «нічого не заслужив, крім ганьби». Отже, знова має на увазі головно «науку» любові до рідного краю і бажання його визволити, а не науку мистецтва, бо цю науку Хілон перейняв від нього.

Тими словами Антей, а властиво поетка, підкреслює, що мистецтво не є «вартістю самою в собі», що далеко не байдуже, якій воно ідеї служить, або, інакше кажучи, кому воно служить. З цього погляду, безперечно, заслуговують тільки на ганьбу всі сучасні панегіристи «нашої Москви» або охочі до них прилучитися, отже, як Рильський чи Тичина, так і Хвильовий, що замість віддати на вічну ганьбу, звеличував у догоду чужинцям-гнобителям того, хто під моральним терором окупанта вбиває «власну матір», закатовує Україну… Леся Українка подібних творів – не писала! Дальші діалоги дають нам змогу ближче пізнати життя Антея, характери його матері, сестри, жінки.

Однак і в тих діалогах, що вражають своєю простотою, безпосередністю і живістю, час від часу виринає якесь важливе твердження, щільно пов’язане з тими ідеологічними проблемами, які розв’язує поетка в «Оргії».

З тих діалогів бачимо, що Антей, безперечно, є палко закоханий у свою дружину – Нерісу, хоч і не хоче в цьому признатися, вишукуючи якісь інші мотиви для своїх вчинків, Антей каже:

«Вже ж не Афродіту

винуй в тому. Всі боги Еллади

мені веліли викупить з неволі

малу дитину еллінського роду».

Мати Антея – пересічна грецька жінка, яка не розуміє гаразд національних взаємин, не розуміє поглядів і почувань Антеєвих, які тому й не поділяє («… просити пайки дармової до тих римлян, що ти так ненавидиш»). З цих слів видно, що матері чужа Антеєва ненависть до римлян, до римського народу. З того випливає, що вона не здатна, як справжня націоналістка, ненавидіти ворогів своєї нації, вона не має в собі цього почування, яке горить ясним полум’ям у душі Антея. З цих же слів видко, що не відношення «режиму» до грецької культури (як запевняють Музичка, Якубський та інші) є темою «Оргії», а власне відношення поневоленого народу до народу пануючого, народу-переможця.

Натомість сестра Антеєва – Евфрозіна живе тими ж ідеями, тими ж захопленнями що й Антей, є така ж ідеалістка, як її брат, і, може, ще більша за Антея – принципіалістка. Сестра Антеєва любить мистецтво і розуміється на ньому. Вона вміє оцінити Аполлодора, «що втік до тебе (Антея) зі школи Мецената».

Наведені слова вказують, що Леся Українка була свідома того, що не раз усе ж дехто з тих членів поневоленої нації, що пішли у науку до окупанта, отямлюються і вертаються до рідного народу.

Підчас діалогу між Антеєм та його сестрою, так, немов ненароком, виявлює Леся Українка ту дрібну тріщину в Антеєвому світогляді, яка приведе його до злочину, до зради власних принципів і до загибелі.

Захоплений своєю сестрою, її любов’ю до рідного мистецтва, каже Антей:

«Здається, я б Хілонові пробачив,

як би він вчинок свій зробив для того,

щоб вивести з біди таку сестру».

Усякий член поневоленої нації, ставши на такий грунт, легко може дійти до поповнення злочину національної зради. Евфрозіна на ці слова відповідає:

«Зате вже я сестрі тій не простила б».

Цими словами сестра Антея посередньо осуджує і Антея, хоча може того й не усвідомлює собі.

Націоналіст, а тим більше провідник, яким був Антей, як ми вже казали, не сміє ставити жодних вартостей понад безоглядне служіння нації, мусить без жалю осуджувати у других таке поступовання, бо ж кожний зрадник має когось або щось, чим буде усправедливлювати зраду.

Евфрозіна, отже, охоче згоджується «довіку дівувати», щоб служити братові, і «не позаздрить ані жінкам, ні матерям щасливим, бо їх любов лиш їх родині служить, моя ж Елладі всій».

Тут ясно засуджується родинний егоїзм, більше прив’язання й любов до своїх близьких, ніж до батьківщини, бо вищою за любов до родини є любов до своєї нації, своєї батьківщини в цілому.

Дальша сцена, яка кінчиться увінчанням Антея, вражає своєю безпосередньою свіжістю і вказує духовну чистоту Евфрозіни, дитячу ясність її духу, яка є таким приємним контрастом до вдачі типової привілейованої рабині – Неріси, якої вже сама поява і зимний погляд циніка змушує сестру Антеєву зніяковіти і поспішити відійти.

Неріса, певно, підсвідомо відчуває, що в сфері духа брат і сестра є рідні й близькі собі і що їх духовний світ є їй чужий, як і чужий їй всякий ідеалізм.

Звідси – її заздрість до Евфрозіни, яка виявилась в ущипливих словах: «Знаю. Вона не дарма в тебе Антігона».

Неріса шукає приємностей у житті і багатства, решта її не обходить, не приваблює. Притому треба зазначити, що Антей усе ж зберігає ще стільки критицизму, щоб помітити це, і, коли вона прикривається «бажанням своєму чоловікові достатків», поправляє: «Ну, і собі при тому».

Неріса, ведена жадобою уживання життя для своєї приємності, егоїзмом і матеріалістичним реалізмом та нерозумінням і байдужістю до всього, що дороге Антеєві й сестрі його (розмова про оргії), штовхатиме Антея в прірву.

Неріса є славолюбна, і її більше приваблюють оплески юрби, аніж танок.

Розмова її з Антеєм, яка загострювалась щораз більше внаслідок взаємного нерозуміння, переривається приходом Федона.

Розмова між ним і Антеєм має величезне принципове значення, а одночасно є новим ударом для Антея, ударом, який робить його, безперечно, менш відпорним на слідуючий удар, який завдасть Неріса.

У цій розмові своєю вбивчою логікою, своєю глибокою «правдою», безперечно Антей б’є Федона, але Антея ослаблює свідомість самоти і того спустошення в національних лавах поневоленого народу, яке робить уже не зброя і не репресії, а щось страшніше: облудна лагідність, «політика усмішки», стосована такими римлянами, як Меценат.

Діалог між Антеєм і Федоном має величезне принципове значення для всіх поневолених народів (отже, і для українців), з’ясовуючи з надзвичайною виразністю і яскравістю саму істоту взаємин між поневоленим і пануючим народом, навіть у тому випадкові, коли справа торкається культури чи мистецтва.

Починаючи розмову, Федон каже, що має йти на оргію до Мецената (тип «ліберала» пануючої нації, «приятеля поневолених»), на яку начебто «запрошено» його разом з Антеєм.

Це не перші дні римського панування, і тому Федон уже має комплекс меншевартості, такий характерний для поневоленого народу. Цим можемо пояснити слова:

«І знаєш я ніяк не сподівався,

Що він такий… Такий привітний

І неподібно, що великий пан

Говорить так…»

Ці слова вказують, що Меценат вже пробив «панцир зненависті» до пануючого народу у Федона.

Антей розуміє, у чому річ, і намагається протверезити Федона словами:

«Та з чого ж дивуєш?

Що пан вельможний на поріг пускає

Митця убогого? Чи може з того,

що і римлянин часом

дещо тямить у хисті красному».

Це голос націоналіста, в якому бринить виразна антипатія до гнобителя, сполучена з почуттям своєї власної вищості.

Федон же, захоплений тим, що представник пануючого народу його «поплескав по плечу», живо заперечує і заявляє, що Меценат і Антея «перший оцінив», бо почувши його твір, «зараз же доручив просить на оргію».

Ці слова у Антея, який думає по-націоналістичному, викликають, як відмічає Леся Українка, «досаду» і тільки…

Далі довідується Антей, що Федон сквапливо продав Меценатові статую, яку вирізьбив і яка представляла Нерісу в ролі богині Терпсіхори.

Обурений Антей докоряє Федонові, кажучи, що він «і саму богиню запродав би у римський дім розпусти». А коли Федон ображається, додає, що в домі Мецената, як і у всякому римському домі, «зневажають усе, що нам святе».

«Усе» – отже, не само мистецтво.

Але Федон, який духово вже запродався римлянам, боронить Мецената, кажучи, що в його домі «цінять геній… дарують славу». Ті з поневолених, які пішли до чужинців, завжди думають, немов ті гнобителі справді цінять і їхнього генія, та все схиляються уважати «храмом» культури доми Меценатів! Боронячи ж їх, як Федон – боронять самих себе…

Тут слід нагадати, що Меценат за задумом поетки не був властиво справжнім знавцем мистецтва, справжнім меценатом для якого хист і геній – перш усього! Ні, це був багатій, який бавився в знавця мистецтва і тому він: а) ні на хвилину не забуває, що Антей є греком, якому не місце поруч з Меценатом і б) він хотів генія зробити лише першим серед хору своїх панегіристів, і його виступ сполучає з танцями, обертаючи його в, сказати б по-сучасному, щось з програми з «вар’єте».

Антей уважає «блюзнірством» рівняти дім римлянина до храму і каже просто Федорові, що той сам «продався укупі з твором рук своїх».

Та Федон вже втратив здатність розуміти принципові справи. Він думає, що Антеєві ходить лише про статую тому, що вона різьблена на взір Неріси, він «не розуміє», чого від нього хоче Антей. Він виправдується тим, що «природно еллінові» бажати слави, та уважає, що він одержав не лише гроші, але й славу.

Тут треба нагадати, що не один псевдонаціоналіст поневоленого народу виправдує свою працю для чужої культури – бажанням «здобути» так славу собі й своєму народові. Таку позицію зайняла хоч би в 1947 році «Арка», редагована Ю. Шерехом (ч. 5, стор. 44), в якій читаємо про «вихід у широкий світ, опанування переможця духовними скарбами нації» як про «кращий шлях»!

Наші коментатори і критики повинні були б, замість вмовляти в нас, що в «Оргії» мова про відношення московського царату до українського мистецтва, уважніше поставитися до відповіді Антея на аргумент Федона про його небажання жити без «хліба й слави». Ось ці слова:

«Це повинен

терпіти еллін, коли хліб і славу

здобути може тільки з римських рук».

А далі такий важливий діалог:

Федон.

Хто слави не бажає, той не еллін, –

жадобу цю батьки нам заповіли,

діставши від дідів.

Антей.

Діди приймали

вінці свої з рук матері-Еллади,

батьки дозволили зв’язать їй руки

і – тим синів позбавили вінців.

Авжеж, Федоне, відколи безславна

сама Еллада – елліни повинні

жадобу слави в серці заглушити.

Федон.

І збільшити безслав’я свого краю?

Та чим же вславиться сама Еллада,

коли їй діти лаврів не здобудуть?

Антей.

Уже ж не з рук ворожих їх приймати!

Федон.

Чому ж би ні? Гомер сказав: «Солодка

хвала від ворога».

Антей.

На полі бою,

та не у полоні!

В наведеному уривкові висунула Леся Українка на перше місце питання державної суверенності. Не одному з наших т. зв. «націоналістів», які, заблукавши між трьох сосон, не вміють відрізнити справді суверенної Української самостійної держави від УССР або від драгоманівської «спілки самостоячих громад» в межах московської імперії (П. Одарченко в передмові до нью-йоркського видання творів Л. Українки), слід би було поучитися від Лесі Українки розрізняти ту Елладу, яка животіла під Римом, від тої – «матері-Еллади», якій батьки «дозволили зв’язати руки», тим самим позбавляючи своїх синів слави («вінців») навіть за мистецьку творчість.

З наведеного ясно, що, на думку Лесі Українки, шлях і до мистецької слави веде тільки через «розв’язання рук», цебто через відновлення втраченої державності. До того часу – повинні «елліни жадобу слави в серці заглушити».

Мистецтво, замкнуте від впливів ворогів-гнобителів і вороже до них, мало служити для збереження нації і для підготування її до нової боротьби, а не для збагачення культури гнобителів і роблення особистої кар’єри. Це розуміння справи було таке далеке від пропагованої Драгомановим співпраці з гнобителями та участі в їхніх революціях, боротьбі за владу і т. п.!

Драгоманівці досі знають лише «боротьбу з режимом» («царизмом», «сталінізмом» і т.п., а не з чужинцями-москвинами, не з народом-гнобителем), тим часом Леся Українка навіть за життя Драгоманова, навіть в 1896 році знала тільки боротьбу між народами і писала: «вороги найсвятіше сплямили, на твоїм олтарі неправдивим богам чужоземці вогонь запалили».

Леся Українка гостро відрізняє «хвалу від ворога» на полі бою від похвали «в полоні», тоді як ми її, на жаль, не завжди вміємо відрізнити. Мало того, вона трактує взагалі життя народу, що втратив державність, як «життя є полоні». Полон же – не буває вічним!..

Учні Драгоманова донині уважають, що різні Короленки, Чайковські і т.п. теж нам приносять якусь користь бо, «мовляв, чужинці дізнаються про існування українців з їхніх творів або бодай з біографії», тимчасово далі Л. Українка устами Антея вчить усі поневолені народи землі старої істини: «Неславу дозволяють нам носити, а славу Рим бере немов податок… ти тільки раб отой, що хистом оргію панам скрашає, та оргія все ж панська зостається, хоч рабські руки вряджують її».

Для драгоманівця-москвофіла, як і для Федона, залишається ще аргумент:

«Це якась дивна затятість.

Та ж еллінам не першина приймати

хвалу чужинців, і яка в тім ганьба?»

Та відповідь Антея ще раз вертає до засадничого:

«Чужинців – так, але не переможців

Бо переможець лиш тоді похвалить,

коли подоланий похилить чоло

йому до ніг і порох поцілує

з-під стіп його».

Ми нині бачимо на прикладах Рильського, Тичини, Бажана та низки інших усю глибоку правдивість тих слів! Хіба ж вони не мусять безнастанно схилившися до ніг московських, «цілувати порох з-під їхніх стіп?»

Аргумент типового «автономіста» і угодовця, що переможець і так, як схоче, «то збройною ногою вмить розтопче всі наші гордощі і мрії», викликає влучну відповідь у формі запиту: «Що ж? Ліпше нам самим те все стоптати, щоб ворогам не завдавати праці?»

І знову ми бачимо, що не про мистецтво в істоті речі йде справа, а про «мрії» поневоленого народу, про його «гордощі», про те, щоб навчити нас і всі інші поневолені народи, коли опинився такий народ долі, «до землі прибитий списом» – кидати крізь зціплені зуби горде: «Убий, не здамся» («Мрії»).

Адже ж Лесю Українку завжди чарувала бранки смілива відповідь: «Ти мене убити можеш, але жити не примусиш!» (там же).

До сказаного додамо: власне для таких народів, яких кращі сини вміють так відповідати, можливе воскресіння, бо пролита кров не пропадає марно, і рацію мав Ніцше, пишучи: «воскресають лише там, де є могили!».

А далі Леся Українка устами Антея ясно і недвозначно з’ясовує, що не про «культуру» чи «мистецтво» йдеться. «Оргія» має дати відповідь на питання таке: яку тактику треба стосувати в боротьбі за відновлення державності та нагадувати стало про конечність невблаганної і безкомпромісової боротьби з чужинцями-окупантами. Про того, хто хоче йти шляхом «угоди» каже Антей:

«Ти не продався? Гірше! Ти віддався

у руки ворогу, як мертва глина,

з якої кожне виліпить, що хоче».

І ці слова стосуються не лише Федона, не лише наших Кулішів, Тичин чи Рильських і Яновських, але й кожного «квіслінга», кожного політичного емігранта, що на еміграції йде шляхом, наміченим з волі окупанта в Києві.

Устами того ж Антея Леся Українка каже тим що «з творця творивом зробились»:

«Іди, служи свойому Меценату…

Забудь несмертний образ Прометея,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Викинь з думки

Елладу, що, мов, Андромеда скута,

покинута потворі на поталу

з нудьгою жде Персея-оборонця.

Ти не Персей, бо ти закам’янів

перед обличчям римської Медузи.

Ти вже не тямиш вищої краси,

краси змагання, хоч і без надії».

Кожне речення в наведеному уривкові криком кричить проти всіх спроб убгати «Оргію» у вузькі рамки «мистецької» проблематики і боротьби за культурну незалежність (та ще й лише самих українців) проти «царського ладу»! Адже ж мова йде в цьому творі не про мистецтво, тільки про «Елладу» (Україну чи якусь іншу поневолену країну), яка «скута» жде «Персея-оборонця», жде героя, який мечем здобуде їй втрачену волю.

І ті, що як Драгоманов або сучасні «тичини», «закам’яніли перед лицем московської Медузи» – не є «Персеями», а аргумент про безвиглядність боротьби за самостійність, успішно висовуваний Костомаровим, Драгомановим, М. Грушевським, Панейком та іншими, відкидає із презирством наша поетка, яка знає «вищу красу» – «красу змагання, хоч і без надії».

Коли Федон відходить, зрозумівши, що з Антеєм «не зговориш» – появляється Неріса, яка, береться боронити становище Федона. В дискусії з нею розбиває Антей, стосований всіма гнобителями-чужинцями, що вже закріпилися культурно на підбитих землях і хочуть закріпитися остаточно, зламавши дух спротиву, аргумент:

«Чим винен Меценат, що дід його,

чи, може, прадід з еллінами бився?»,

а тепер, мовляв, він не лише нічого «не відбирає», але й платить за те, що купує – «добру ціну!» [Пор. з аргументом М. Драгоманова про «спільну колонізацію берегів Чорного моря».]

І знов доводиться Антеєві нагадувати, що золото, яким нас нагороджують – «стягається з подоланих, таки ж із нас самих».

Такі, як Неріса, оборонці окупантів не думають ні хвилини над тим, чому жоден «Меценат» добровільно ніколи не уступився і не уступається з загарбаної його предками чужої землі – тільки все хоче силоміць ними «опікуватися»!

Антей знає добре, що вже на тому стані поневолення серед еллінів найбільше є «Неріс», знає (як і Леся Українка!), що справді «тепер в Елладі той лиш має славу, кого похвалить Рим» – та це не впливає на нього, він твердо і ясно заявляє: «тріумфи в Римі – то для мене ганьба». Легко собі уявити, що було б, коли б більшість еллінів так думала, як Антей!

Тому, висуває Неріса, цей речник угодовців-підлабузників, що їх досить серед усіх поневолених націй, останній демагогічний пропагандовий аргумент:

«Тобою бувши, я б його (Рим) сліпила

всім блиском генія свого й Еллади…

моє імення заглушило б гомін

імення цезаря! Оце була б

справдешня перемога!»

Та Антей не ловиться на демагогічну дзвінку фразу (а Леся Українка при кінці ще покаже, що на практиці – справа обмежилася б «становищем» римської наложниці), і з його уст мов блискавиця падає коротка відповідь:

«Всі б казали:

Яких співців скуповує наш Рим!

Зовсім пішла в старці Еллада!»

Неріса, як і Федон бачить, що правда по боці Антея, і тому хоче для осягнення своєї мети використати надмірну любов Антея до неї. Вона погрожує, що піде сама на оргію до Мецената, якщо Антей відкине «запрошення» і не піде туди співати. Антей вже бачить, ким є справді Неріса, але не може вирвати зі свого серця кохання до неї. Він каже:

«Ох, якби мав я силу

тебе від серця відірвати геть

і кинути, як гадину отрутну,

римлянам тим під ноги!».

Кохання змушує його, після важкого мовчання, погодитися:

«Так, я піду! Мені миліше буде

з римлянами, аніж отут з тобою».

Друга частина драматичної поеми має завдання наочно ще раз виявити слушність усіх тверджень Антея, фактами довести правильність становища, яке він займав аж до заламання під впливом погроз Неріси, і нарешті винести засуд тому, хто заламався.

В цій другій частині Леся Українка з усією переконливістю показала, що всі представники нації-гнобителя, незважаючи на позірні розходження в політиці, стосованій до подоланих, в істоті речі є однаковими і однаково презирливо дивляться на гноблені ними народи.

Гордий, вилитий з міді й заліза римський Префект, цей старий римський вовк, якому чужий всякий сентимент до «підлеглих» греків, натомість не чуже глибоке презирство до всього грецького, презирство переможця, і Прокуратор, перейнятий ще більшою ксенофобією – ось репрезентанти тої римської нації, які виступають поруч з «грекофілом» і «вільнодумним» Меценатом. Та всі вони в душі однаково ставляться до греків. І коли ми читаємо слова Мецената:

«Я покажу Корінфові, що треба

римлянина для цінування хисту»,

то несамохіть пригадуємо собі вже цитовані попереду слова проф. О. Оглобліна в редагованій Шерехом «Арці» з його власними підкресленнями:

«маючи таких російських генералів, як… граф Рум’янцев, і Леванідов, українське офіцерство могло… виділити таких діячів, як… Котляревський!» («Арка» 1947 р. ч. 2).

В обох випадках аж б’є водограєм бута «колонізатора»!

Цю буту, однак, «Меценати» приховують, бо ж їм треба «якось подолати дикість» (слова того ж «приятеля» еллінів – Мецената) «і недовірливість, щоб сполучити в одну родину дві частини люду корінфського – римлян і греків!»

Самозрозуміло, що «родина» ця – має бути римською і служити Римові!

В особах «Прокуратора, Префекта і Мецената» маємо персоніфікацію трьох основних типів політики, стосованої всяким народом-гнобителем по відношенню до гноблених. Мета всіх трьох – одна, і тому вони, хоча і дискутують та сперечаються – діють у згоді. Хоча Прокуратор і Префект звуть Мецената «відомим «філелліном», додаючи жартом: «коли б іще не відділив від Риму Корінфської республіки», та в дійсності «програма» Мецената полягає в тому, щоб… денаціоналізувати греків, і з цією метою, каже Меценат, треба

«привчати ласкою, дарами навіть

всіх видатних чужинців Рим любити.

Хто любить, той уподобитися може

до любого і тілом, і душею».

Однак, коли Прокуратор у відповідь каже:

«Цікавий знати, як би ти, наприклад,

збирав податки «ласкою й дарами»?

Багато б назбирав!

Меценат зі сміхом відповідає:

«Ну, тут я мушу

зложити зброю. В цьому ти найдужчий!»

Так Леся Українка з одного боку пластично показує нам, що в намірах обох немає жодних розходжень, а з другого – знову скеровує нашу увагу на те, що завжди криється за всіма ласкавими фразами пануючого народу одне: бажання багатіти й міцніти коштом поневоленого народу.

Так ми бачимо, знову від справ культурних вертає нас авторка до питань чисто політичних, до того, що лежить в основі «національної політики» всякої пануючої нації.

Розмова з Антеєм, що під цей час приходить, стверджує глибоку правдивість всього того, що в першій частині драматичної поеми говорив Антей. Так хоч би слова Префекта:

«Якщо в Корінфі дійсно

є стільки перлів хисту і науки,

то це є Меценатова заслуга» –

підтверджують слушність Антеєвого твердження:

«І тая Терпсіхора

прославить не Елладу й не тебе,

а той багатий Рим, що стяг всі скарби

з усіх країв руками Меценатів».

Для «філелліна» ж Мецената Корінф – лише один зі «смітників» на римських задвірках.

Далі події розгортаються з невблаганною логікою і все швидчим темпом. Кожне нове слово, кожна нова подія все більше напружує і так напняті струни Антеєвої душі. Згірдливі вислови Префекта, поява Неріси, яка всупереч обіцянці з’явилася на оргію, безуспішна спроба відіслати її до хати, цинічні уваги переможців, які ласо розглядають Нерісу, підступне заховання Неріси, яка прямує до того, щоб виступити як танцівниця, нарешті її виступ на чолі танцівниць і на закінчення цинічна увага Прокуратора: «гарна штучка», а потім обмін зальотними поглядами між Нерісою і римлянами, поцілунок і стриманий сміх юрби – все викриває перед нами справжню істоту «захоплення мистецтвом» ненависних переможців.

Тут наступає неухильна як фатум раптова «розв’язка» всього: Антей вбиває Нерісу, назверх спокійно здіймає струну з ліри і зі словами, зверненими до Хілона і Федона («Товариші, даю вам добрий приклад») – задавлює себе струною. Ці останні слова не можуть лишити найменшого сумніву, що трагічне закінчення не має нічого спільного ані з «переслідуванням мистецтва» чи «культури», ані тим більше зі звичайною заздрістю.

«Приклад» Антей дає тим, хто пішов на угоду з ворогом, хто зрадив свій народ, прийнявши «запросини» окупанта, хто стояв на становищі, що «краще будувати мавзолеї хоч би і не собі» (А. Любченко), його слова звучать і донині, сповнені понурого трагізму, як грізне memento для всіх, що йдуть слідами Федонів…

Нехай з них навіть ні один «не скористає» з його прикладу (якщо не скористав з нього хоч би Скрипник, Крушельницький та інші) – ці слова будитимуть сумління поневолених народів, будитимуть їхню думку, і ті народи, «розкувавши» зв’язані руки матері-Еллади по визволенню – засудять всіх своїх «Федонів» та «Неріс» судом правим!

Власне в тому полягає значення «Оргії» і власне тому її намагаються спотворити коментатори-Федони, доходячи до того, що хочуть нас, як, напр., Коряк, змусити бачити в Антеї – втілення большевиків («нова сила»).

Та ми певні, що крицеві слова і невблаганна логіка твору будуть тою «зброєю», про яку так мріяла поетка, не лише для українського народу, а й для всіх, які зможуть її прочитати.

Цей геніальний твір Лесі Українки з непереможною силою нагадує всім поневоленим народам, а в першу чергу – українському, що до визволення веде лише й тільки загострення національної боротьби, безкомпромісове ставлення до народу-гнобителя, а не «угода». Всяке угодовство намагається усправедливлювати себе тими «осягами», які йому вже пощастило вижебрати, своїми успіхами нинішніми й завтрашніми. Та у відповідь на угодовську балаканину про «нині» й «завтра», про, сказав би Драгоманов, «реальну програму», лунають горді (і які ж правдивії) слова Антея:

«хто забувається про завтра – той має вічність!».


Примітки

Подається за виданням: Р. Задеснянський Творчість Лесі Українки. – München: 1965 р., с. 137 – 164.