Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

«Лісова пісня» Лесі Українки
та «Затоплений дзвін» Гауптмана

Р. Задеснянський

Поданий тут нарис є докладним передруком (без пропусків) статті автора, яка була друкована численними українськими часописами в часі між 12–20 листопада 1943 року. При цій нагоді мусить автор ствердити, що за часів німецької окупації України і взагалі другої світової війни не вийшла жодна інша стаття чи праця автора, присвячена Л. Українці, і спроба «Шляху Перемоги», ч. 15, 10 квітня 1955 р. приписати йому якусь працю «про вплив німців на Л. Українку» є звичайнісінькою вигадкою-наклепом п. «Роєна» (псевдо Р. Єндика), підтриманою редакцією, яка не вмістила спростування, їй надісланого. – Р. З.

Вже не раз критики порушували питання взаємин між цими творами двох великих письменників, але здебільшого робили це, заторкуючи його лише принагідно і висловлюючи не завжди обгрунтовані твердження.

Зразком такого трактування справи можуть бути, напр., такі слова автора передмови до «Лісової пісні» в дванадцятитомному виданні її творів, В. Петрова:

«Між «Лісовою піснею» та «Затопленим дзвоном» багато є спільного, починаючи з назви (драма-феєрія) і кінчаючи загальною характеристикою окремих дійових осіб та низкою спільних подробиць в обох п’єсах.

«Пролог» «Лісової пісні» повторює вступний епізод «Затопленого дзвону», причому Мавку змальовано так, як і Раутенделяйн».

У цьому твердженні Петрова, як побачимо далі, є багато неправильного. Нашим скромним завданням є в рамках короткої статті вказати і на ряд спільних рис і на те, що є відмінного, виключаючи тим всяку версію про вплив Гауптмана на нашу поетку.

Перше питання, що його мусимо поставити – це чи зазнайомлення Л. Українки з «Затопленим дзвоном» спонукало її до написання «Лісової пісні», чи цей твір повстав самостійно?

«Затоплений дзвін» написав Г. Гауптман 1896 року, свою ж «Лісову пісню» написала поетка майже на п’ятнадцять років пізніше, a що вона володіла німецькою мовою і стежила за німецькою літературою, то й безперечно читала «Затопленого дзвона» за багато літ перед написанням «Лісової пісні». Зрештою, сама Леся Українка в листі до своєї матері пояснює повстання свого твору не свіжим вражінням від драми Гауптмана, а так:

«Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую мавку в умі держала, ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимось лісом з маленькими, але дуже густими деревами. Потім я в Колодяжному (на Ковельщині де жили батьки Лесі) в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували – пам’ятаєш? – у дядька Льва Скулинського… Видно, вже треба було мені її колись написати…»

Не маємо причин не вірити поетці і мусимо прийняти, що таки так, як Гоголь, перебуваючи на чужині в Московщині, затужив за рідним краєм і написав свої «Вечори на хуторі», використавши перекази і етнографічні особливості Лівобережжя, так і Л. Українка віддала належне лісам, віруванням і особливостям українського Полісся. Тим самим не можемо припускати, що намір написати «Лісову пісню» виник під впливом згаданого твору Гауптмана.

Що ж до цього її наміру, то ми мусимо нагадати, що Леся Українка була безперечно в ту пору прихильницею неоромантичної течії в мистецтві, захоплювалася природою так, як захоплювався Новаліс, теоретик неоромантизму. Крім того, Леся Українка була безперечно «ніцшеанкою», що відбилося в ряді її творів, але й тільки.

Як Леся Українка, так і Г. Гауптман виступили в цих своїх творах як неоромантики з виразним забарвленням індивідуалізму Ніцше. Безперечно також, що коли Г. Гауптман знайомий був з творами його попередників, в яких царство людське зустрічається з фантастичним світом духів, з використовуванням народних вірувань, з поетичним одухотворенням природи та символізмом (можна шукати зв’язків зі «Сном літньої ночі» В. Шекспіра, з «Синьою пташкою» Метерлінка і навіть з «Провиною абата Муре»), то тим більше Л. Українка була знайома з «Затопленим дзвоном».

Наслідком цих причин – мусило бути дещо спільне обом цим творам, бо один і другий мали подібні зразки.

Вправді, як в одному, так і в другому драматична зав’язка є в коханні людини і лісової німфи, як в одному так і в другому людське кохання нестале і доводить до драматичного кінця. Але характери Мавки і Раутенделяйн дуже різні, хоч мають і спільні риси. Деякі спільні риси (як і різниці) є наслідком все ж не насвітлення авторів, а різниці або спільності народних вірувань українського і німецького народів. Так, напр., вірування обох народів уважають цих духів безсмертними і незнаючими свого походження. Тому Раутенделяйн каже:

«Не знаю, звідки я прийшла,

Не знаю, де іду…

…в темному гаю

Я гарна панянка лісна».

Такі ж властивості має і Мавка, яка на запит Лукаша, чи має вона «свій рід», відповідає:

«Є Лісовик, я зву його «дідусю»,

А він мене «дитинко» або «доню»;

що ж до матері, то Мавці

«… здається часом що верба,

ота стара, сухенька, то матуся».

На питання ж, «чи давно живеш на світі?» – відповідає:

«Ніколи я не думала про те…

Мені здається, що жила я вічно».

Це все з першої дії, бо в «Пролозі» Мавка цілком не з’являється і взагалі цей «Пролог», всупереч твердженням Петрова, не нагадує «Затопленого дзвону», в якому знову немає взагалі «Прологу».

Далі виступають виразно різниці між Мавкою і Раутенделяйн, причому частина тих різниць безперечно пов’язана з цілком різним уявленням про світ духів українців і німців.

«Вся сила лісова, гірська і повітряна», змальована згідно з українськими віруваннями в «Лісовій пісні», ставиться одне до одного «по-родинному». Ці сили пов’язані певною приязню та відзначаються патріархальністю відносин, властивою статечному селянству Поліської землі.

Лісові сили, згідно з нашою народною уявою, в істоті своїй не злі і не ворожі людині. Ця «сила» не є властиво «злою силою», не є ворожа людині й не мріє тільки (як німецькі духи), щоб зробити їй якусь шкоду. Дядько Лев каже до Лукашевої матері: «Що лісове, то не погане, сестро», а Мавці каже: «що правда, я таки вподобав породу вашу лісову». Таке ж ставлення і тих духів до людини. Навіть болотяний український чорт «Куць» – і той згадує згодом покійного дядька Лева такими словами:

«Жаль не пристав мені – а все ж я мушу

Признатися – таки старого шкода,

Бо він умів тримати з нами згоду…»

Не те цілком відношення духів до людей у «Затопленому дзвоні», Лісовик зве людей «чортове насіння» і не інакше та виявляє до них стало зненависть. З такою ж зненавистю ставиться і людина до тих духів, а особливо, коли вона християнин. У «Затопленому дзвоні» світ духів і постатей старогерманської міфології перебуває у стані гострої війни з християнським світом, тоді як у «Лісовій пісні» ви не зустрічаєтеся взагалі не лише з такою ворожнечею, а там навіть нема згадки про християнство.

У «Затопленому дзвоні» мучить усіх духів отой «проклятий дзвонів крик», який вдирається в їхнє царство, але і до нехристиян, навіть один до одного, виявляють вони злість, як, напр., Лісовик намагається дошкулити Лісовій Бабі, ельфам, Нікельманові і навіть Раутенделяйн. На цьому тлі стають зрозумілі слова Раутенделяйн про себе: «Я собі не добра, я вмію дряпатися, як озлюсь – кусати», а її взаємини з Лісовиком чи Нікельманом можна схарактеризувати як безсердечну тілесну пристрасть, з одного боку, й кокетерію – з другого боку. Для Мавки ж Лісовик є «дядько», який нею опікується, Водяник «чужий дядько», але також не ворог, а красень – Перелесник – зальотник легковажний, без глибшого почуття, пристрасний, але не злий.

Раутенделяйн – кокетка, вона каже до свого образу у воді:

«Ти хочеш бути краща всіх дівчат?

Сама це кажеш, пальчиками тичеш

У двоє сніжно-білих груденят…»

Мавка не має жодних подібних претензій і прикмет, вона є просто прекрасна, наївна, чиста дитина лісу, втілення бездоганної, безгрішної природи. Вона не страждала ніколи, бо згідно з ідеями неоромантиків, та зрештою і Ніцше – природі є чуже страждання. Хоч одна і друга не знають, «як можна плакать? що таке сльоза?», проте Мавка є добра від природи (не дає Лукашеві різати дерева: «не руш, не ріж, не убивай»!), знає ціну радості, але не розуміє й не цінить, як і решта духів, страждання.

Мавка просто і щиро, як все в природі, покохала Лукаша, і то не так за вроду (яку цінить), як за пісні, як за те, що є найкраще в людині. Раутенделяйн, полюбивши Гайнріха, здобуває його любов чарами. Пантеїстичні погляди неоромантиків знаходимо у Гайнріха, який поєднує їх з рештками культу старогерманського, але їх немає у Лукаша ані у Мавки.

Про «пантеїзм» натомість Мавки говорити трудно, бо в устах Мавки, яка сама є одуховленою природою, зовсім інакше, бо цілком природно звучать слова: «у нас у лісі нічого мертвого нема», отже це навіть не нагадує в цьому випадку Гайнріхового неоромантизму, а тим більше пантеїзму. Одна Русалка у Лесі Українки не любить людських стріх, але русалка за українськими віруваннями скоріше людського походження і має свої порахунки з людьми, як і Потерчата.

Духи, якими заселює народ світ, завжди відзначаються не лише певним антропоморфізмом, але мають у кожного народу до певної міри «національний характер».

Цьому твердженню не перечить безперечний факт, що частину духів, в яких вірував той чи інший народ, могла створити фантазія далеких предків кількох народів за часів, коли вони жили спільним життям, а частина – могла бути «запозичена» від сусідів.

Порівнювання вірувань ряду народів без сумніву доводить, що навіть такі «спільні» духи набули у кожного народу відмінних прикмет та властивостей вдачі, що відповідають психіці того народу, який включив тих духів до своєї демонології.

Леся Українка безперечно цілком свідомо намагалася зберегти всі особливості поліських вірувань, зберегти погляди поліщука, які для неї в’язалися в одне ціле з ніжною задумливою красою поліського лісу. Пишучи, однак, мистецький твір, а не етнографічну розвідку, там, де цього вимагав її творчий задум, вносила поетка певні доповнення.

Неоромантизм, як ми вже казали, був далеко не чужий Л. Українці і ставив також свої вимоги. Їй не вистачало образів, створених народною фантазією, і тому вона їх доповнювала. Так, напр., вона мусила ввести в число дійових осіб «Того, що в скалі сидить», який мав не лише персоніфікувати мертву істотність каменя, але був символом тої «смерті», яка єдино могла панувати в царстві безсмертних духів – символом нірвани.

Для Лесі Українки «забуття», «небуття», «нірвана» були майже синонімами. Вона, в протилежність до наших «провансальців» [термін, яким Донцов влучно означив усіх представників чи визнавців «упадочного» провінціального українського націоналізму», усіх «драгоманівців», усіх, хто захоплювався ідеями, пропагованими хоч би П. Мирним у деяких його творах], прагнула цілим своїм великим серцем не спокою – а боротьби, не забуття – а гострої свідомості навіть найгіршого минулого, свідомості, що змушує «міцніше стискати невидиму зброю» і голосніше в серці лунати «бойовим крикам».

Для Лесі Українки «нірвана» була ознакою духової втоми, занепаду, майже смерті, з якої кам’яних печер може вирвати в многобарвне царство пульсуючої гарячою кров’ю сансари лише якась пристрасть, якесь почування, що домагається акції, вияву.

Цей і деякі інші погляди самої авторки сплелися в гармонійну цілість з народними поглядами, обробленими умілою рукою поетки в народному дусі. Бажанням достосуватись до народних поглядів треба пояснити й ту назву, яку дала «Марищу» поетка («Той, що в скалі сидить»), бо, як відомо, за народними віруваннями, вказаним є уникати називати по імені тих духів, яких поява є для нас небажана, а тим більше, – коли є дуже небезпечна.

Народ, так, як і ряд представників тваринного світу, непомильним інстинктом розпізнає певні явища або дає ту чи іншу оцінку фактам.

Цим певно треба пояснювати, що хоча народні маси з певністю не могли дійти свідомим міркуванням до зрозуміння, яку величезну роль відогравало слово, розвиток мови в забезпеченню людині того становища на Землі, тої переваги над рештою тваринного світу, яка зробила її тим, чим вона є, проте вони підсвідомо визнавали величезну вартість «слова». Наш народ глибоко вірить в силу слова, і ця глибока його віра виявлюється в вірі в «магію слова».

Леся Українка в «Лісовій пісні» не раз підкреслює цю віру в магію слова, отже в згоді з цими віруваннями обминає наділяння назвою духа нірвани, небуття, духовної смерті.

Щоб не вертатися нам до цієї постаті, яка допомагає нам зрозуміти деякі погляди самої Лесі Українки, погляди, які знова не мають нічого спільного з «Затопленим дзвоном» Гауптмана, мусимо звернути увагу на ту сцену в якій виступає «Той, що в скалі сидить».

За задумом Л. Українки, Мавка безсмертна. Мавка, яка в першій дії каже, що їй здається, «що жила я завжди», яка не розуміла, чим є смерть – втратила цю свою прикмету, хоча здобула безсмертну душу. Мавка переживши трагедію, не витримує руху, стихійна динаміка сил природи є понад її сили і це вона вигукує слова: «Млію… вмираю!» Ці слова викликають появу духа нірвани, що також «забирає за непослух», який безапеляційно жадає від Перелесника: «Віддай мені моє».

Мавка розуміє, що нірвана – це смерть, і пробує боронитися словами: «Я жива!»

«Той, що в скалі сидить» малює їй царство нірвани, царство смерті так:

«…тихі, темні води

спокійно сплять, як мертві тьмяні очі,

мовчазні скелі там стоять над ними

німими свідками, подій, що вмерли.

Спокійно там: ні дерево, ні зілля

не шелестить, не навіває мрій,

зрадливих мрій, що не дають заснути,

і не заносить вітер жодних співів

про недосяжну волю; не горить

вогонь жерущий; гострі блискавиці

ламаються об скелі і не можуть

пробитися в твердиню тьми й спокою».

Як бачимо, «спокій» – це головна прикмета смерті, спокій, як антитеза руху, що є символом вічного життя! Таке розуміння життя і смерті є дуже характеристичне для Лесі Українки, і додамо, на жаль, цілком чуже українському провансальству, яке стало тужило за «спокоєм» та так його ідеалізувало, що навіть гурток молодих митців-малярів, який існував у періоді між двома світовими війнами – обрав собі фатальну для митця назву «Спокій»!

Закінчує свого діалога «Той, що в скалі сидить» словами, зверненими до Мавки:

«Тебе візьму я, ти туди належиш:

ти бліднеш від огню, від руху млієш,

для тебе щастя – тінь, ти нежива».

Але, щоб правильно зрозуміти погляди Лесі Українки, слід звернути увагу на відповідь Мавки, яка каже:

«Ні! я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає…

…муку

свою люблю і їй даю життя.

Коли б могла я тільки захотіти

її забути, я пішла б з тобою,

але ніяка сила в цілім світі

не дасть мені бажання забуття».

Цими словами каже Леся Українка, що всяке глибоке почування, в тому числі й глибоке страждання, страждання, яке штовхає до боротьби за майбутнє, яке щастя не «жебрає», яке пам’ятає, що «ніяка туга краси перемагати не повинна», яке вірить, що «щастя упаде до ніг» «благаючи ласки» – також є істотною ознакою життя, також вириває з обіймів небуття, нірвани, смерті! Тому «Той що в скалі сидить» – уступається набік і тоді тільки забирає Мавку, коли та, зламана духовно, втратила надію, віру в себе і в перемогу, коли сказала: «Я хочу забуття»!

Але палка любов до минулого, бажання визволити любу істоту, викликані жахливим виттям «озвірілого» (Лукаш «озвірів» внаслідок того, що відвернувся від «нематеріального», від ідеальної любові, замінявши її на матеріальну) Лукаша, вириває Мавку з царства небуття, з царства смерті. Так приходить воскресіння:

«жаль палкий зірвав печерний склеп

…І слово

уста німії оживило…»

Ці погляди Лесі Українки, такі відмінні від поглядів здегенерованої провансальської української інтелігенції, знаходяться однак у повній гармонії з поглядами українського народу, що відбилися в його віруваннях і розумінні світу.

Коли ми приглянемося царству духів, у які вірував український народ, то помітимо, що хоча навіть «злі духи» не відзначаються тим «демонізмом», яким відзначаються духи деяких інших народів, не відзначаються безпричиновою злісністю і бестіальністю, а проте чужа їм і драгляста моральна саламаха наших «провансальців». В українському народному світоглядові знайшла свій вислів також його демонологія, властиве розуміння добра, розуміння права, розуміння злочину і свідомість оправданості справедливої кари.

Таким чином і під цим оглядом світ духів українського народу дещо відмінний від аналогічного світу духів, в які вірить німецький народ, що знову не виключає існування і подібних вірувань у обох народів.

З цього бачимо, що безперечно Л. Українка в змалюванні фантастичного світу цілком незалежна, а малі подібності випливають з певних спільних вірувань народу німецького і українського. Те, що драма у обох авторів починається напровесні, а кінчається зимою і розвивається як все в природі – є наслідком впливу неоромантизму.

У «Лісовій пісні» Мавка – ця прекрасна душа чистої природи – стоїть подекуди вище Лукаша, тоді, як у Гауптмана Гайнріх безперечно вищий за Раутенделяйн. Гайнріх бачить «світ новий», але каже:

«Твій образ не лишав мене в спокою,

Я служив тобі, за тебе йшов до бою

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Голос твій хотів я в дзвона крицю перелити.

Ти – казка! Казко поцілуй мене!».

Отже, це творча мрія митця, це той ідеал, якого можна віднайти в таємничій природі, до якого можна йти, за який можна боротися і використати його. Лукаш – не творець, не мистець «з фаху», він просто людина. Він не міг би сказати, як Гайнріх, що він «чужий і свій» серед людей і так само в царстві духів. Та це й зрозуміло, бо ідеї цих творів різні.

Гауптман в символічних образах на тлі старих народних вірувань хотів показати боротьбу двох світоглядів, двох світосприймань, сумніви і шукання митця, конечність для творчості пожертвувати всім «людським» (родиною, пошаною, становищем у громаді), пожертвувати для самоти, для творчості, для чогось надлюдського. Далі хотів він звернути увагу на те, що все ж «людське» є сильне в кожній людині, а тим більше в митці, котрого твори (як каже Лісова Баба) «тебе самого перейшли, і ти скорився їм, як раб, а не творець». Тоді вже немає виправдання за порушення загальної людської моралі, і таке порушення стає гріхом. Гайнріх вважає сам себе грішником і тому бачить «дітей, що в дзбанку принесли сльози мами».

Ця проблема, проблема конфлікту творця, «надлюдини», і його пристрасті з нормами моралі, що зобов’язує пересічну людину, не була чужою Лесі Українці, вона на неї дала відповідь у іншому свойому творі («Забута тінь»), де кажучи про страждання і сльози Дантової жінки, стверджує, що по них, «мов по росі перлистій, пройшла в країну слави – Беатріче» – але Леся Українка далека від того, щоб докоряти Дантові, бо він не «скорився як раб» своїм творам.

Отже, в «Затопленому дзвоні» – певна рутина, власний твір, як етап творчий, вище котрого не спромігся рушити його творець, вкупі з голосами «людського» світу довкола і того «людського», що було в митці, свідомість, що те «людське» має більші моральні права, ніж невикінчені твори, – провадять разом з сумнівами до драматичної розв’язки.

В «Лісовій пісні» авторка хотіла висловити на тлі фантастики і фабули, мало подібної до «Затопленого дзвону», іншу ідею, а саме, що в кожній людині, яку ще не зробили людські будні і турботи своїм рабом, є нахил до краси, є туга за ідеалом, є те, що зве Мавка «цвітом душі», котрий «скарби творить, а не відкриває», хоча часто людина сама в собі того не бачить.

«Ти сам в собі не розумієш,

хоча душа твоя про те співає

виразно-щиро голосом сопілки…

Воно ще краще,

ніж вся твоя хороша, люба врода,

та висловить його і я не можу…»

Саме цей «цвіт душі» одуховлює природу, «дає їй душу», як оце дав Мавці, а людині може дати справжнє щастя і поєднання з природою.

Але найчастіше життєві будні (Килина), матеріалізм, як антитеза ідеалізмові, приглушують той «цвіт душі», вбивають щастя, відривають від прекрасної і чистої природи і викривлюють взаємини, зводячи їх часто до утилітаризму.

Звичайно, людина має незалежну волю, але вона найчастіше погано нею користується і, лише втративши все, очистившись в огні страждань, може зрозуміти свою втрату і зрозумівши, хоча почасти піднятися до Мавки, яка вміла покохати невловиме в Лукашеві («милий той – весняний вітер», який «уже пролинув»), та визволившися з влади життєвих буднів, «прози життя», починає бачити те, чого не бачив раніше. Лукаш каже:

«Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш…

тепер я мудрий став!»

Але збагнувши хоч почасти укриту істоту речей, вічне, – він більше не заміняє щастя, яке дає природа, на дрібні клопоти життя. Лукаш каже: «Я з лісу не піду. Я в лісі буду». Лукаш пізнав якісь інші вартості, а одночасно вартості Килини, які є альфою і омегою у людей, навіть саме людське життя – втратили для нього вартість.

Очистивши душу, усвідомивши собі, як власними ногами стоптав те, що було найкращого в ньому самому і в його житті, в ньому докопується щось подібне до відродження. Тоді може йому на мент останній заясніти колишнє щастя, бо людині і не дано змоги повторювати життя спочатку, а раз втраченого не вернути ніколи!

З цього бачимо, що хоч безперечно є спільне в творі великого німецького драматурга й Лесі Українки, проте не може бути й мови про наслідування або запозичення ні в розумінні ідеї, ні в розумінні фабули, ні в розумінні типів і тла. Просто вони захоплювалися тими ж літературними течіями і кожен з них однаково любив старі вірування своїх народів, повні справжньої поезії.

Гергарт Гауптман міг використати, творячи свою драму-феєрію, також твори своїх попередників, але безперечно не значно пізніше написаний, невідомий йому твір Лесі Українки, а Леся Українка, як і Гауптман, без сумніву, крім інших джерел, збагатила свій поетичний досвід ще пізнанням Гауптманового твору.

Докладне однак виявлення, що саме ми повинні уважати в «Лісовій пісні» за без сумніву спільне з «Затопленим дзвоном», хоч і не запозичене у Гауптмана, може бути предметом значно більшої праці, чим коротка стаття. Нашим завданням було звернути увагу на деякі спільні риси і на деякі різниці в обох творах і тим заохотити критиків до уважного дослідження цього цікавого питання.

Драматична творчість Лесі Українки дає всі підстави для наділення її титулом «майстра проблематики». Навіть у тому випадкові, коли, як в «Айші й Магометі», темою мало бути кохання, авторка, непомітно для себе переносила центр ваги на ту чи іншу проблему.

Герої драм Лесі Українки, зберігаючи усю свою реальність, усю внутрішню психологічну правдивість, діють майже завжди перейняті тими чи іншими ідеями, а драматична акція концентрується довкола проблеми чи ряду проблем. Конфлікт ворожих собі ідей, що схрещуються з глухим дзвоном, як удари шаблі, більшості її творів надають динаміки й невблаганно провадять до драматичної розв’язки.

Під цим оглядом «Лісова після» є немов винятком серед її творчості.

Не хочемо цим сказати, що в «Лісовій пісні» Леся Українка обмежилася до самого поетичного опису Полісся, баченого крізь призму романтичності, але безперечно проблематика була відсунута свідомо авторкою на другий план.

Поетка писала «Лісову пісню» не тому, що те чи інше питання мучило її, захоплювало цілу, що ідеї самі втілювалися у живі постаті, які домагалися в рішучій боротьбі остаточної розв’язки, а тому, що вона «згадала наші ліси та затужила за ними»! Ці рідні ліси, що здалека видавалися тим більше чарівно-гарними, в’язалися з юнацькими спогадами й дитячими мріями в якусь суцільну феєрію, якусь прекрасну казку золотого дитинства, впливали на творчу уяву Лесі Українки своєю свіжою первісною красою, своєю чистотою і незайманістю.

Легенди й вірування, оповідання поліщуків і щире просте «кохання без проблематики», словом – цілий світ, якого ще не зруйнувала своїм мертвлячим дотиком матеріалістична і раціоналістична культура XIX–XX віків – усе вабило своєю свіжістю і простотою.

Під впливом діяння тих усіх чинників творить поетка «Лісову пісню» такою, якою вона є.

«Лісова пісня» відзначається надзвичайною сценічністю, і коли би знайшовся конгеніальний авторці композитор – могла б стати чудовою оперою, яка б здобула сцени світу; але авторка, певно, була свідома того, що пишучи по-українськи – вона засуджує свій твір на читання його протягом довгих років лише окремими читачами – аматорами мистецького слова. Цим певно можна з’ясувати факт, що навіть опис «декорації» відзначається винятковою поетичністю і служить, як увертюра в опері, для викликання у читача відповідного настрою.

А ось стиль опису зовнішнього вигляду одної з дійових осіб, такий далекий від сухої ремарки: «Той, що греблі рве» – молодий, дуже білявий, синьоокий, з буйними і разом плавкими рухами; одежа на ньому міниться барвами від каламутно-жовтої до ясно-блакитної і поблискує гострими золотистими іскрами. Кинувшися з потока в озеро, він починає кружляти по плесі, хвилюючи його сонну воду, туман розбігається, вода синішає».

Наведені слова обчислені на читача, а не на режисера! Однак вони чудово можуть надаватися для декламації і мелодекламації.

Леся Українка чудово володіє віршем і, як всі генії, – не вживає зайвих слів «для рими», орудує лише конечними словами і вміє достосувати будову строфи до змісту. В «Лісовій пісні» Леся Українка показує всю майстерність у використовуванні музичних засобів мови, мелодійності вірша, зміни ритму, чергування звуків, підходячи під цим оглядом, близько до т. зв. «програмової музики».

Чи ж самою «мелодією слів» не нагадує монолог (коли його вільно так назвати) «Того, що греблі рве» – неспокійний, жвавий, уривчастий шум весняного лісового струмка, що з галасом вривається в озеро?

Пригляньмося тим твердим «р», сполукам «р» з «и» і з «у» та неспокійному уривчастому ритму його слів:

«З гір на долину

біжу, стрибаю, рину!

Місточки збиваю

всі гребельки зриваю,

всі гатки, всі запруди

що загатили люди»,

а далі широко, гучно і плавно закінчується повнозвучними словами:

«бо весняна вода

як воля молода!»

Але це не «дзеньки-бреньки» Грицька Чупринки, це одночасно образові вислови, які викликають своїм змістом уяву про молоду силу, що ламає всі запори, перекидає забобони, нищить греблі і несе весну, молодість і волю!

Музично продумано звучать слова Потерчат, яких бліденькі личка і білі сорочечки так пасують до спокійного, тихого лісового озера. Їхні слова добором звуків і слів творять справжній «концерт жаб», віддаючи його модуляції і шкалу звуків.

Ось ці слова:

1. Чого ти тута блудиш?

2. Чого зо сну нас будиш?

3. Нас матуся положила

і м’якенько постелила,

бо на ріння, на каміння

постелила баговиння,

і лататтям повкривала,

і тихенько заспівала».

Коли належно прочитати підкреслені склади і деколи подвоїти голосівки – матимемо «жаб’ячий концерт».

Далі з’явлюється озерянка, Русалка. Скільки незвичайної для нас у Лесі Українки пустотливої кокетерії, перемішаної з певною дозою іронії і суто-українського гумору чуємо в її словах, котрі знова своєю музикою деколи нагадують лагідний плюскіт води, в суміш з приглушеним, дискретним жаб’ячим кумканням!

Чудово підкреслена далі несталість Русалки, відповідаюча несталості вод, а далі змальований той рух, той неспокій, який викликав у сонному озері говіркий весняний струмочок – втілення юності й руху («Вода б’ється в береги, аж осока шумить і пташки зграями зриваються з очеретів»).

Це прекрасно виглядало б в доброму звуковому фільмі, але це створює труднощі для театрального режисера.

Образ Водяника, який так виразно різниться від свого німецького побратима з твору Гауптмана, цілковито відповідає українській уяві про поважного діда-господаря, який дивиться на підлеглі йому води, як господар на свій хутір.

Патріархальними відносинами віє від дальшого опису розмови Водяника з Русалкою і «Тим, що греблі рве», в яких однак є стільки поезії і своєрідного, забутого чару. А одночасно яке глибоке знання дівочої психології виявлюється в словах Русалки, що у відповідь на всі вияснення Водяника, яка б її чекала будучність, коли б вона втекла з «Тим, що греблі рве» – кидає своє коротке, а таке природне: «Але ж він вродливий!» Жіночий «аргумент», який, однак, виключає дискусію.

Ми могли б навести багато інших уривків з «Лісової пісні», які мелодією слів справді нагадують пісню волинського лісу, симфонію звуків, що виповнюють т. зв. «лісову тишу». Та ми обмежимося до поради читачеві звернути увагу на зразкові під оглядом віршової техніки і мистецького вислову діалоги Мавки («Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?»), Перелесника («Линьмо, линьмо в гори! там мої сестриці») й інші, а також на наслідування народного епосу в казці про Царівну-Хвилю.

Не підлягає, однак, сумніву, що поетичність «Лісової пісні» грунтується не на самій високій техніці віршу і мистецькій силі вислову. Леся Українка зуміла віддати ніжні порухи чистої душі, поезію чистого кохання, глибокого й природного, яке своєю ніжністю, безпосередністю і могутністю несамохіть нагадує подібне ж почуття, змальоване в чудовій індуській «Шякунталі».

Прекрасно і живо змальована поеткою вдача численних дійових осіб. Суцільність, правдивість і продуманість вдачі кожної постаті, виведеної в драмі, діє на читача своєю внутрішньою правдивістю, узасадненістю і логічністю поступовання. Глибоке знання людей, побуту і звичаїв, вірувань виступає в діалозі між матір’ю Лукашевою і Килиною (перед одруженням) та в короткій розмові по приході Лукаша.

Маємо в особі Лесі Українки поетку, яка звертає увагу на кожну подробицю, кожну деталь, що може надати барвності і соковитості постатям її творів. І народні звороти, і «примовляння», і примітивна, типова «дипломатія» матері Лукашевої та Килини, які планують одруження Лукаша – все використала Леся Українка, що однаково живо малює і постаті стародавніх римлян, і лісових духів, і поліських селян.

Читаючи «Лісову пісню», чуємо пахощі рідної землі, а одночасно переживаємо чудову драму кохання, яка ушляхетнює душу, впливаючи на нас як та непереможна пісня кохання, яка змушує «тьмяний зимовий день перетворитись у ясну, місячну весняну ніч і Мавку спалахнути давньою красою у зорянім вінці».

Силою творчої фантазії переносить Леся Українка в «Лісовій пісні» читача в інший світ, забутий, маловідомий світ, який проте сприймаємо ми як подих свіжого вітру, як «вікно в блакить».

«Лісова пісня» – це чудовий поетичний твір, твір, якому місце серед кращих творів світової літератури, що впливає і впливатиме навіть на зчерствілі душі, доторкаючись невидимих струн нашого серця і вказуючи шлях до справжнього щастя, до плекання в собі тих вартостей, яких в нинішньому матеріалістичному світі «не нотує жодна біржа».

Життєві будні, погоня за доларом, матеріалістичний підхід до життя, так як Килина «Лісової пісні», не в стані дати навіть життєвого гаразду і добробуту вічному «Лукашеві», що має в душі зародки скарбів, яких вартості сам є несвідомий, а який під тиском «турбот про завтра», під акомпанемент практичних порад – зраджує й відвертається від своєї Мавки, від того, що єдино в стані дати людині щастя.

«Лісова пісня» мовою поезії, красою і внутрішньою чистотою почувань, чаром природи, безпосередністю народних вірувань і силою великої любові – впливає ушляхетнююче на читача, одного остерігає – щоб не «стоптав дивоцвіти без ваги по-під ноги», а другому, тому, що все блукає світом «в подобі вовчій» – дає змогу «повернутися в люде», знову побачити «тінь Мавки», нагадати ті пісні, що «напровесні вигравав, мрії збираючи в гаю»… і так вернути собі бодай тінь колишнього щастя.


Примітки

Подається за виданням: Р. Задеснянський Творчість Лесі Українки. – München: 1965 р., с. 122 – 136.