Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

Від угодовства до національної зради («Бояриня»)

Р. Задеснянський

Досі українська критика промовчувала «Бояриню» або не виявлювала розуміння цього, вражаючого своєю зрівноваженою силою і психологічною правдою та знанням минулого, твору.

Єфремов у своїй «Історії українського письменства» оминув цей твір. У «Підручнику історії української літератури» О. Дорошкевича згадано про «Бояриню» двічі (стор. 242 і 247). Обидві згадки майже ідентичні і зводяться до ствердження, що начебто в «деяких творах» тої доби «письменниця еволюціонує від соціалістичної ідеології у бік суто-національної проблеми» (при цій нагоді подані в дужках назви творів: «Бояриня» і «Оргія») [Речення це стало безглуздим тому, що Дорошкевич свідомо не хотів сказати «в бік націоналістичної ідеології». Не можна йти від «ідеології» в бік «проблеми»]. Ось і все.

Зеров обмежився до згадки про «Бояриню», як про твір «теплий і сердечний». Музичка помітив у «Боярині» лиш прояв туги за рідним краєм, Якубський вирішив, що Леся Українка написала «Бояриню», щоб… звільнитися від закиду, немов вона уникає українських тем. В. Василенко і Драй-Хмара, властиво, не додали до наведеного нічого істотного.

Тим часом проблема, яку висунула Леся Українка в своїй «Боярині», була й лишилася донині пекуче-актуальною, отже, таке відношення до «Боярині» треба з’ясовувати лише тою світоглядово-психологічною прірвою, яка ділила тих критиків від поетки.

Першою, порівнююче великою статтею, присвяченою драматичній поемі «Бояриня», була стаття М. Драй-Хмари, яка попереджує цей твір у дванадцятитомному виданні творів Лесі Українки під загальною редакцією Б. Якубського.

Згадана стаття має понад 22 сторінки й дає своїм змістом право припускати, що була написана з єдиною метою: утруднити зрозуміння й оцінку драматичної поеми та штовхнути, вже на початку, читача на манівці.

Замість спинитися над питанням, яке висунула і розв’язала в «Боярині» Леся Українка, замість з’ясувати зв’язок цього питання з ідеями творчості Л. Українки й висвітлити ідеологічне спрямування його та мистецькі якості – Драй-Хмара розписується про різні другорядні питання.

Він, цілком механічно пов’язавши зі собою всі українські твори, присвячені добі Руїни, доходить до комізму!

Так, напр., він, вибравши «спільні для обох п’єс» («Бояриня» і «Гетьман Дорошенко» Старицької-Черняхівської) кілька московських слів («соболі», «казна», «вотчіна»), додає до них «тощо»… і робить висновок: вони «свідчать… про спільне джерело (Костомаров)».

Читаючи такі міркування на стор. 90 VII тому «Творів» Лесі Українки, мусимо несамохіть прийти до висновку, що з якихось причин, що не мають нічого спільного з творчістю поетки, хоче Драй-Хмара конче пов’язати в нашій уяві творчість Лесі Українки з… Костомаровим, а її погляди ототожнити з поглядами того ж Костомарова!

Тимчасом таке ототожнювання є цілковито безпідставним. Адже ж усякий інтелігент, що виріс у межах Московської імперії, навіть ніколи не читавши праць і творів Костомарова, міг, говорячи про часи Олексія Михайловича чи й пізніші, вжити слів «соболі», «казна» чи «вотчина», тим більше, що два перших вживаються й нині в московській мові, а й третє («вотчина») дуже популярне, бо зустрічається в численних московських історичних повістях та романах.

Робити якісь висновки з того, що ті слова вживаються у трьох авторів, є так само смішно, як смішно говорити про залежність від якогось одного автора всіх письменників, які, пишучи про СССР, вживали слів «большевики, «партія», «соцзмагання», «план» тощо!

Подібним же способом порівнює Драй-Хмара «Бояриню» та «Сонце Руїни» Пачовського, щоб виступити на стор. 91 з «відкриттям» – «ми знайшли принаймні чотири спільні моменти в обох цих творах. Є і в п’єсі Пачовського згадка про соболі, що за них мовиться в «Боярині», є й московські здрібнілі форми на «шка» («Гетьманюшка», «Альошка»), що їх знаходимо в Лесиній поемі («парнішка»).

І таким теревеням присвячено аж шість сторінок, хоча можна було б певно заповнити в десять разів більшу кількість сторінок самими назвами творів різних авторів у різних мовах, у яких трапляються такі «подібності».

Далі ж Драй-Хмара, немов би було «доведеним фактом», що Леся Українка має писати лише на «екзотичні», теми береться дошукуватися «стимулів», які мали б «скерувати думку Л. Українки на національні теми». Витративши ще певну скількість рядків на безплідні й зайві міркування, вигадливий Драй-Хмара висуває нове питання, коли, мовляв, захотіла авторка, всупереч усім ореченням «критиків», написати «на тему національну», то чому спинилася саме на добі «Руїни»?

Відповідь Драй-Хмари настільки «дотепна», що варто її навести. Він твердить, що вибір доби «Руїни» пояснюється тим, «що вона взагалі брала для своїх творів не епохи розцвіту й слави, а епохи революцій, кривавих переворотів, страшних катаклізмів, неволі, полону тощо».

По-перше: коли б навіть було й так, то це доводило б, що Леся Українка, пишучи навіть на «екзотичні» теми (для «провінціала» – всі взагалі теми, які виходять поза межі його провінції – всі взагалі – є «екзотичними») більше керувалася національними моментами, аніж ті наші «провансальці», які достосувавшися до «білих», «червоних» чи «біло-червоних» окупантів, не відчували трагізму положення української нації і, хоча й писали на «краєві» й «рідні» теми, давали твори «національні» формою, але не національні (тим більше – не націоналістичні) змістом.

По-друге: оскільки хотіла авторка писати на історичну тему, взяту з минулого Козацької України, то яка доба від повстання Богдана Хмельницького може уважатися «добою розцвіту і слави»? Чи про період сповненої трагізмом боротьби за незалежність після Жовтих Вод можна говорити, як про «період розцвіту»? Чи можемо звати «добою розцвіту» добу Мазепи, який, з примусу, беручи участь у безнастанних війнах окупантів, обережно готував Україну до остаточного порахунку з ворогами? Доба ж «панів Халявських» може здаватися «добою розцвіту і слави» лише червоним «панам Халявським», але не українцям типу Лесі Українки!

Але й це питання «чому», поставлене Драй-Хмарою, є властиво неістотне, таке, яке нас (разом з попередніми питаннями) управнює до більш істотного питання: в яких цілях і чи свідомо, чи внаслідок нерозуміння духу творчості Лесі Українки ставить він подібні питання і дає на них невластиві відповіді?

Бо чи ж справді Дорошенко боровся «за український автономізм», а не за державність? Чи справді зі змісту драматичної поеми Лесі Українки «Бояриня» «видно, що вона (авторка) недолюблює старої Московщини?» А хіба ж є хоча один твір, у якому було б виявлено прихильне ставлення до «нової» Московщини», і чи маємо до діла з «недолюблюванням», а не багато дужчим почуванням?

Жодним «суб’єктивізмом» визначування почувань не можемо пояснити відповіді Драй-Хмари на це, ним же поставлене питання.

А відповідь, по довгих розважаннях, дає Драй-Хмара таку:

«Таке стосування до Московщини у Лесі Українки легко могло виникнути під впливом Костомарова, який так схарактеризував московську політику щодо України: «Москва всегда хотела быть централизованной державой, а не федеративной»…

Відповідь ця, як бачимо, не є властиво відповіддю («легко могла виникнути»), а є лише цілком неузасадненим припущенням, яке має на меті вплинути на читача, вмовляючи йому, немов Леся Українка тільки тому «не долюблювала стару Московщину», що Московщина не була «федеративною» державою! Як бачимо, це вже має виразний посмак пропаганди москвофільства і «федералізму» [як відомо, СССР теоретично є «федерацією», отже з того мало б випливати, що головна причина «нелюбові» до москалів усунута і вже тепер їх можна любити. Тут слід ще раз нагадати слова поетки, звернені до Московщини: «Співай, радій ненависна чужинко». Ненависть – це не «недолюблювання»] та бажання прищепленням такої «ідеї» читачеві унеможливити йому зрозуміння «Боярині», яка власне поборює подібний світогляд!

По всіх «маневруваннях» вирішив Драй-Хмара «визначити» «політичне обличчя» Лесі Українки і не знайшов, ліпшого способу, тільки… зацитувати, як те обличчя «з’ясовує» українцям жид В. Коряк, хоча його «з’ясовання», «учене» на зверх, є загальником, що нічого не з’ясовує! Ось це мудре «визначення»: «світогляд Лесі Українки, це – світогляд суцільної національної свідомості».

Це властиво значить, що Леся Українка була такою (нормальною) українкою, у якої нема решток москвофільства у будь-якій ділянці. Але це не є властиво жодним окресленням світогляду, і саме тому сам Драй-Хмара спритно далі «заповнить» загальні рамки того окреслення змістом, який навіть ті «рамки» порушує, ототожнюючи світогляд Лесі Українки зі світоглядом… Костомарова!

У кожної безсторонньої людини, вже на підставі прочитаного, виникає непереможне переконання, що Драй-Хмара «водить» читача манівцями, як той міфічний Блуд, щоб лише відвести його від зрозуміння «Боярині».

Це переконання ще зміцнюється, коли Драй-Хмара береться, як він каже «дешифрувати» поему «Бояриня».

Залишаючи на боці питання, чи потрібно «дешифрувати» те, що не є «зашифроване», та чи таке «дешифрування» не є намаганням трактувати ясно написані речі як «шифр», щоб підсунути невластиве розуміння, уважаємо конечним спочатку навести в цілості, дослівно, те «дешифрування», щоб дати змогу кожному читачеві порівняти його далі з драматичною поемою і виявити усю його фальшивість!

Отже, Драй-Хмара так «дешифрує» поему «Бояриня»:

«В особі Степана можна вбачати того українського інтелігента кінця XIX віку, що втративши почуття національного й одірвавшись од маси, од народу, сам ішов у чуже оточення й переймав чужу культуру, зрікшися своєї рідної. В особі Оксани можна вбачати іншого типу інтелігента, того, що довго боровся за принцип національного самовизначення, сперечався, протестував, але, попавши в пазурі царату московського чиновництва, не мав уже сили вирватися на волю й конав на чужині» (там же, стор. 97).

Прочитавши це «дешифрування», не можна не згадати досить оклепаного московського анекдота. В анекдоті оповідається, немов один вірменин загадав іншому загадку: «вгадай що то таке – зелене, висить у вітальні і пищить?» Коли відгадувач сказав, що не знає, тріумфуючий вірмен оповістив – оселедець! Чому ж оселедець, протестує відгадувач, має висіти в вітальні? Відповідь була – а хіба його не можна там повісити? – Чому ж він зелений? – питає відгадувач. – Пофарбуй і буде зелений, – звучала відповідь! – Ну, але як же він може «пищати»? – питає відгадувач. – «А це я так сказав тільки, – відповів вірмен, – щоб ти не міг відгадати».

Коли ми порівняємо «дешифрування» Драй-Хмари з текстом «Боярині», то повстає враження, що Драй-Хмара хоче нас змусити уважати «Бояриню» за «вірменську загадку» і «дешифрує» її так, як згаданий «вірменин»!

Чому Степан має бути обов’язково «інтелігентом» і ще кінця XIX і початку XX віку, а не взагалі українцем, і то так само добре кінця XVII віку, як і середини XX віку? Звідки «видобув» Драй-Хмара ідею «відірвання від маси, від народу?» Чому він підмінив політичне угодовство до окупанта, яке в «Боярині» перетворюється в національну зраду, ідеєю «відірвання від маси», і звузив проблему до «чужого оточення і культури»?

Чому думає Драй-Хмара, що Леся Українка, як той «вірменин», щоб «не вгадали», один раз змушує Степана «символізувати» українського інтелігента окреслених років, а другий раз, він же має символізувати «пазури царату московського чиновництва»? Чому має «Оксана» «символізувати «українського інтелігента, що довго боровся за національне самовизначення»? І нарешті, чому вважає, що «Бояриня» є щось подібне до наведеної «вірменської», а властиво московської «загадки»?

Сміємо запевнити, що «Бояриня» аж ніяк не нагадує тої загадки і власне без «допомоги» Драй-Хмари її зрозуміти можна.

Але, повторюємо, все вказує на те, що Драй-Хмарі залежить на тому, щоб утруднити розуміння «Боярині» і скерувати увагу читача у фальшивий бік. Тому далі нас частує Драй-Хмара стертими, заялозеними «штампами» і про «російський патріотизм», і про «русифікаторську політику царську», і про «політично-соціальний гніт», щоб тільки усунути з кону московську націю, народ московський!

Рівно ж, щоб перекреслити дійсні погляди Лесі Українки, годує нас критик «декламаціями» про те, немов «Леся Українка сама, як і інші її сучасники, «орієнтувалася» на прийдешню революцію та соціальну катастрофу» (стор. 97). Тимчасом: одне є «орієнтуватися», а друге – чекати, щоб використати ослаблення Московщини для України. Потім ідуть балачки про «ностальгію» в «Боярині» і у інших творах Л. Українки.

Такою ж балаканиною є висування на початку погляду: «Та й про які історичні риси можна говорити, коли Леся Українка писала свій твір у Єгипті, де мабуть не тільки історичних, а ніяких книжок не було в неї», щоб потім по такому «риторичному» маневрі, по інспіруванню думки, що «Бояриня» є твір у першу чергу «психологічний», уділити сім сторінок на переконування, що таки тих «історичних рис» було подостатком і що їх Леся Українка знову ж «перейняла від Костомарова»! Більше того – Драй-Хмара зробив «епохальне відкриття» і знайшов у Костомарова… «войовничий націоналізм український»!

Тому мусимо нагадати погляди М. Костомарова. Він мріяв об’єднати слов’ян (до яких він помилково зараховував і москвинів) у одну федеративну державу. Він писав:

«ми бажали б, щоб усі слов’яни злучилися з нами в один союз, навіть під скипетром російського царя, коли той цар стане володарем вільних народів».

За доби «Основи» Костомаров, як і його однодумці, стояв за непорушну політичну і культурну єдність з Московщиною. Такі були погляди «войовничого націоналіста» – Костомарова!

І ось Драй-Хмара наважується писати:

«Від Костомарова Леся Українка перейняла його ідеологію, отой войовничий націоналізм… тому можна говорити про ідеологічний вплив Костомарова… Крім ідеології наша письменниця запозичила у Костомарова низку історичних фактів… Отже, сміливо можна твердити, що Костомаров, з одного боку, дав Лесі Українці ідеологічну основу, а з другого боку, дав Лесі Українці те історичне і побутове тло…»

Словом, можна подумати, що Лесиного в «Боярині» мало й що є!

Після цього ще півсторінки присвячено міркуванням (надзвичайної ваги!!!) про те, чи Леся Українка «взяла» оповідання про Каїна та Авеля з Біблії чи з Кулішевих творів. Певне «за браком місця» не розглянув Драй-Хмара питання, чи примірник «Біблії», з якого могла «взяти» Л. Українка, був у оправі й великого формату чи може кишенькового? Але «особливо прикрим» є те, що Драй-Хмара забув прийняти під увагу ще можливість, що Леся Українка «взяла» те оповідання зі звичайного підручника релігії.

Словом, стаття Драй-Хмари виразно водить читача, як кажуть москвини, «вокруг да около», дбайливо уникаючи, а то й відводячи від міркувань про все те, що хотіла сказати своєю «Бояринею» наша поетка. Натомість ця стаття зручно намагається переконати, що під оглядом ідеологічним Леся Українка не різнилася від т. зв. «українофіла» – М. Костомарова, а тим самим, у нинішніх умовах, була б за приналежністю України до СССР, бо була «федералісткою» і т. п. Як же ми можемо з’ясувати собі таку «критичну статтю»?

Відповідь може бути лише така:

Буває, що люди, які дуже далекі своїм світоглядом від світогляду автора, просто не в стані зрозуміти правильно його твору, і тоді вони цей чужий їм духовно твір пояснюють фальшиво.

Але частіше буває в нинішньому світі й таке, що коли чужа (окупаційна) влада, з міркувань політичних, не може «скреслити» якогось відомого письменника або усунути якийсь твір, тоді мусить хапатися іншого способу, щоб його унешкідливити. Таким випробованим способом є «коментування» та пояснювання твору, що підсовує цілком протилежне правильному розуміння твору і відвертає увагу читача від ідей, небезпечних для окупантів та їхніх підлабузників.

Отже, якщо твір такий, як «Бояриня», й може зрозуміти колаборант, приплентач окупантів або просто «засадничий угодовець», то безперечно, не схоче, щоб цей твір правильно зрозуміли інші.

Чому ж саме «Бояриня» може бути такою небезпечною для окупантів та їхніх приплентачів?

На це питання дасть нам вичерпну відповідь аналіз самої «Боярині», її змісту й пропагованих у ній думок, а не що інше!

Такий аналіз є конечним тому, що твори геніальні і твори великих письменників тим відзначаються від пересічних і маловартісних, що провідна ідея не виступає в них як публіцистичне твердження або філософська теза, і дійові особи є не ляльки, яких єдиним завданням пропагувати думку автора – тільки живі люди, які живуть своїм власним, повнокровним життям, здавалося б, незалежним від поглядів автора, хоча найістотнішим моментами свого життя ту його ідею стверджують і «доводять».

Звідси виникає, так би мовити, «многоплановість» таких творів, яка й допомагає деколи спритному коментаторові, розглянувши лише «один з планів» твору, відвернути цілком увагу від інших.

Це ми мусимо завжди пам’ятати, говорячи про твори Лесі Українки, а зокрема і про її «Бояриню».

«Бояриню» ми можемо розглядати, як «історичну драму», цебто твір, в якому автор хотів відтворити уривок з минулого (власного чи чужого) народу, історичні постаті або епоху. Високоталановитий автор не сконцентрує цілої своєї уваги на відтворенні минулого, лише, приймаючи під увагу, що змальовує нам живих людей, які жили, переживали і мали індивідуальне життя, стільки присвятить уваги питанням психологічним, що матимем змогу розглядати також даний твір як твір психологічний.

Нарешті, наскільки автор має стільки многогранного хисту, що в стані якусь високоактуальну проблему, важливу для сучасного і майбутнього нації (або націй), розв’язати в свому творі, не порушуючи «мистецької правди» як історичної, так і психологічної, настільки можна розглядати цей твір також і в площині ідеологічній, з погляду проблематики.

Що ми звемо «мистецькою правдою»? «Мистецькою правдою» звемо правдоподібність та цілковиту імовірність змальованого в творі під оглядом мистецьким. Напр., Тараса Бульби ніколи не існувало, але Гоголь відтворив у ньому прикмети сотень чи навіть тисяч подібних «Тарасів Бульб», які звалися інакше, але які жили і які мали такі прикмети і так думали і діяли, як думав і діяв Тарас Бульба.

Збереження мистецької правди і є одною з головних причин, чому мільйони українських читачів Гоголя є певні, що Тарас Бульба існував справді, він є для них більш реальною постаттю за постаті конкретних людей, що жили справді, але ніхто не спромігся зафіксувати їхнього життя в формі, яка б промовляла до нашої уяви.

Отже, мусимо підкреслити, що «Бояриню» можна розглядати і в площині історичної драми, і драми психологічної, і «драми-проблеми», цебто в площині ідеологічній.

Знайомість з цілою творчістю Лесі Українки управнює нас твердити, що для авторки «Боярині» найбільш важливим був бік ідеологічний, і вона, пишучи той чи інший твір, писала його в першу чергу, бажаючи сказати щось важливе і питоме-своє в ділянці ідеології.

Власне, таке розуміння творчості Лесі Українки, розуміння, яке випливає з пізнавання істотного в її творчості, відсовує цілком на задній план «тематику» як таку, й всі її твори, незалежно від того, чи дія розгортається в стародавньому Єгипті, чи в Галілеї, чи в Римі часів Христа, стають творами глибоко українськими, творами української націоналістки, яка хотіла ними вказати шлях до кращого майбутнього у першу чергу своїй нації. Так, напр., «Оргія» є суто націоналістичним твором, твором української націоналістки, хоча дія відбувається в давнину, і то в грецько-римському світі.

Сказане управнює нас розглядати «Бояриню» також в першу чергу в площині ідеологічній.

Під цим оглядом «Бояриня» в’яжеться особливо близько з такими творами Л. Українки, як «На полі крові» та «Оргія».

«На полі крові» з’ясовує нам, яке становище має займати кожний до зрадників узагалі, до зрадництва, як такого, незалежно від моментів національних. Але в ньому зрадництво є ясно виявлене, яке може намагатись зрадник усправедливлювати, але не може заперечувати.

В «Боярині» Леся Українка розглядає вже певний рід угодовства, яке само не ототожнює себе з національним зрадництвом, яке навіть висуває для свого усправедливлювання певну «ідеологічну підбудову», але яке об’єктивно також зрадництвом є!

Коли в «На полі крові» вивела Леся Українка в особі Прочанина «суддю» і центром драматичної поеми є, власне, свого роду «судова розправа», то в «Боярині» став об’єктом уваги поетки сам злочин, сама проблема угодовства і національної зради. Авторка розгортає перед читачем складний процес самоусвідомлення, на основі фактів, незаперечної істини, що одягнуте в «гуманні» шати угодовство є в дійсності «негуманною» зрадою, яка, як і Юдина зрада, має на руках кров, кров проданих земляків, кров коханої дружини!

В «Боярині» немає мови про каригідність поступування Степана, але кожна думаюча людина мусить по прочитанні задуматися і на підставі усього зібраного авторкою «обтяжуючого матеріалу» винести невблаганний засуд, який уже криється в оскарженні та самооскарженні Оксани.

Драматична поема «Бояриня» знайомить нас на початку з молодим московським боярином українського роду [або, вживаючи «модного» тепер на еміграції слова, яке приховує таку ж зраду, – «українського походження»] – Степаном, який супроводив московських старших бояр, що в якихось справах прибули в Україну. Степан відвідує товариша свого батька, зустрічається з його дочкою Оксаною, між ними розгорається кохання, і він просить у батька Оксани згоди на одруження.

Друга відслона знайомить нас з першими вражіннями молодої Степанової дружини у Москві, з подробицями такого чужого українцям побуту і звичаїв.

Третя відслона оповідає про висланця з України до Степана, що його зв’язки при московському царському дворі мали надію використати «помірковані» українці для облегшення московського ярма.

Четверта відслона – це трагедія Оксани, яка не може зжитися з чужим і ворожим оточенням, яка тужить за батьківщиною і починає розуміти всю помилковість поглядів, ширених Степаном.

Відслона п’ята показує нам смертельну хворобу Оксани, яка є наслідком усвідомлення злочинності поступовання Степана та її власного й туги за зрадженою батьківщиною. Діалог Оксани зі Степаном, в якому криється засуд Степана, хоча Оксана, яка його любить, осуджуючи Степана, висуває також і пом’якшуючі вину аргументи, є ключем до розуміння ідеї твору.

Це в дуже загальних рисах зміст «Боярині». Однак вже перша відслона висуває одразу основну проблему, яку поставила і розв’язала Леся Українка в цьому творі.

Молодий боярин Степан настільки залежний від волі зверхників, що навіть «не сміє» залишитися на вечерю без дозволу старших бояр, вже на початку мусить відповідати на питання матері Оксани: пощо він поїхав жити на Москву по смерті батька, а не перевіз своєї матері на Україну? Відповідь його була така:

«Нема при чім нам жити на Вкраїні.

Самі здорові знаєте, – садибу

сплюндровано було нам…

за Виговщини…

Поки чогось добувся на Москві,

мій батько тяжко бідував із нами.

На раді Переяславській мій батько,

подавши слово за Москву, додержав

те слово вірне»

і – додамо від себе – одержав заплату [Степан свідомий, що те, чого «доробився», було заплатою за «діяльність» на користь Москві й шкоду Україні. Адже ж він у IV відслоні сам говорить: «треба заслужити сусідську ласку. Чим же більше, як не зрадою Москви?»].

Отже, з наведених слів Степана випливає, що його батько (може, підкуплений московськими обіцянками, може, з несвідомості) «подав слово за Москву» і начебто, щоб «додержати слова», далі тягнув за Москвою, за ворогами України. Тому українці зруйнували йому, як московському запроданцеві, садибу, а він, відцуравшись зрадженої ним України, поїхав шукати ласки й майна до тих, кого інтереси беріг більше за інтереси власного народу.

Отже, батько Степана, покараний власним народом, осів на Москві з причин матеріального характеру, а не ідейного, і син – Степан також переїздить на Москву лише з матеріальних мотивів («нема при чім нам жити»). Батько «прикривав» ті мотиви фразою про бажання «дотримати» подане «слово».

Коли так розуміти моральні обов’язки, то «слова» дотримав князь Ярема Вишневецький, але «не дотримав» Богдан Хмельницький, і батько Степана, «даючи слово» в Переяславі, ламав попереднє «слово». «Дотримувати» слова ворогові своєї нації, який сам не дотримує зобов’язань, є більшим злочином, ніж його порушити, оскільки те слово не мало особистого характеру…

Коли, напр., лицар дає своїм ворогам слово, що як його відпустять з полону для полагодження важливої особистої справи, він добровільно вернеться і віддасть себе в полон, то тоді лицар, який давав особисте зобов’язання, мусить його дотримати, а додержуючись його, розпоряджається лише своєю особою і ніким більше.

У випадкові ж такому, який мав місце в Переяславі, той, хто, «додержує слова», віддає на поталу ворогові не себе, а свою націю, не тільки не маючи до того жодного права, але й порушуючи перший свій обов’язок: жертвувати всім, навіть власним життям (отже і «словом») для добра нації, якої він є сином!

Подібно думає і авторка, висловлюючи в істоті речі ту ж думку двома влучними і гострими репліками Оксаниного брата – Івана. Іван каже:

«Мав кому додержати!

Лихий їх спокусив (батька Степанового) давати слово!»

Коли ж уже Іванів батько виступив на оборону гостя: «присягу не кожне зрадить» – відповідає коротко і ясно з убивчою іронією: «Та певне! краще зрадити Вкраїну!» Так вже на початку ясно сформульоване авторкою оскарження батька Степанового в національній і державній зраді.

Так ясно висловлене оскарження змушує Степана шукати якогось «виправдання», якогось усправедливлювання, і він висуває твердження, немов його батько Україні ж «служив з-під царської руки не гірш, ніж вороги його служили з-під польської корони».

Лише при кінці драматичної поеми Леся Українка виявляє усю фальшивість вигадки про можливість «служити Україні» з-під руки ворога України, а тут устами Івана розшифровує неправильність головного аргументу. Іван слушно відповідає: «однаково, чиї лизати пяти, чи лядські, чи московські».

Тому Степан, який прекрасно знав, що його «аргумент» був фальшивий, по наведених словах «рятується» запитом: «А багато було таких, що самостійно стали?» Та цей запит не витримує критики, бо треба йти правильним шляхом, навіть коли муситься йти самому чи в малому гурті, і «кількість» ніколи не рішала про «якість» чи «правильність».

Батько Івана, розуміючи безвартість такого «аргументу», пробує (імовірно – з чемності) рятувати свого гостя з прикрої ситуації, але син, розуміючи наміри батька, каже:

«Що там замазувать? Кажімо правду!..

Якби таких було між нами менше,

що… понадились на соболі московські

та руки простягли до тієї

«казни»…

Степан не може подати ніяких переконуючих аргументів помилковості тих слів і намагається лише боронитися типовим для всіх угодовців аргументом, немов його батько «подався на Москву», щоб

«служити рідній вірі, помагати

хоч здалека пригнобленим братам,

єднаючи для них цареву ласку».

Почуваючи усю слабість цього пояснення, усю його фальшивість (бо ж сам оповів про те, що батько подався на Москву після зруйнування садиби за москвофільство, щоб заробити). Степан ще намагається виправдати батька тим, що батько «старий був обстоювати збройно за честь України»! Але цей викрут зустрічається з блискавичною відсіччю:

«Ти ж молодий, –

чому ж ти не піднімеш тої зброї,

що батькові з старечих рук упала?»

Чесної відповіді Степан на це питання не може дати, але може боронитися ідеєю, такою типовою для дезертирів з поля бою, для підлабузників і агентів ворога, для ворогів справжнього визволення поневоленої нації, ідеєю фальшивої фарисейської «гуманності», яка вчить, що не вільно «пролити братньої крові». І після цих слів дає Леся Українка хвилеву перемогу над Іваном «бурсакові», що «вміє замилить очі». Степан замикає дискусію міркуваннями, подібними до тих, якими широко послуговувався М. Драгоманов і його наступники, які казали: – «невже мушкет і шабля мають більше сили та честі, ніж перо та щире слово?».

Іван на такі слова, хоч свідомий їхньої фальшивості, не може знайти відповіді, розторощуючу відповідь на них дасть сама авторка у кінцевих відслонах драматичної поеми.

Таким чином, авторка в оборону угодовства висунула саме ті дві тези, які висували українофіли з Костомаровим, з одного боку, а Драгоманов – з другого.

Згідно з першою тезою, більшість інтелігентів тих часів, як і Драгоманов, не бачили «ні грунту, ні сили для політики державної відрубності України», а тому думали, що

«українські автономісти найрозумніше зроблять, коли рішуче зв’яжуть свою долю з долею земств на Україні і, значить, у всій Росії… звісно без федерального американства» (Драгоманов «Вибрані твори», стор. 311).

В дусі цієї тези і мали б українці, співпрацюючи з москвинами, як казав Степан, «служити Україні і з-під царської руки».

Згідно з другою тезою, яка користувалася популярністю в українських інтелігентів (і, на жаль, ще й нині не пішла до архіву), можна осягнути найголовнійші національні цілі «однією силою логічних аргументів», боротьба збройна є майже зайва, бо вистачає апель до «розуму» і «розсудливості».

Цю думку висловив Степан у формі запиту:

«Невже

мушкет і шабля мають більше сили

та честі, ніж перо та щире слово?».

Леся Українка прекрасно знала, як глибоко закорінені серед угодовсько настроєних її сучасників наведені погляди, більше того, немов передбачала, що вони й далі ослаблюватимуть націю, змодифікувавши свій соціальний зміст, але зберігаючи угодовську істоту, і тому уважала, що на них треба відповісти не самою реплікою одної з дієвих осіб, а мовою невблаганних фактів, доказами, які дасть само собою життя.

Тому вона дала змогу святкувати тимчасову перемогу Степанові, але Іван (так як і противники Драгоманова), хоча не вмів знайти аргументів проти розумувань вправного «в замилюванню очей бурсака», своїм українським серцем відчував і далі всю їх фальшивість!

На цьому обривається ідеологічний двобій, і кінець першої відслони є вже присвячений залицянню Степана до Оксани. Підчас цього виявляється егоїзм Степана, який є свідомий, що життя в Москві подібне до перебування в темниці («я ж, як в’язень, що на короткий час з темниці вирвавсь»), а проте, хоче збудити в серці Оксани жалість, співчуття, а далі – й кохання, щоб вирвати у неї згоду на одруження.

Це йому йде тим легше, що Оксана відчувала усю жорстокість боротьби, в якій вдалось чужинцям заставити битися проти самих себе також українців. Тому Оксану «кров гнітить», тому вона має нехіть до всіх тих, що мають руки, сплямлені братньою кров’ю, тому вона «відразу привернулась» до Степана «за його лагідність».

Наївна Оксана багатьох речей ще не розуміє, а Степан – заховується з нею нечесно. Так, напр., обіцяє він Оксані, що й на чужині вона потрапить «звить кубелечко», в якому «нічого ж там чужого у нашій хатинці не буде», і тут же питається Оксани: «Правда?» Вона ж відповідає «Авжеж». Так дурить Оксану Степан, хоча чудово знає, що в тім «кубелечку», яке він лаштує, буде все чуже, що він сам, як уподібнювався москвинам, так і далі буде те робити.

Наївній Оксані видається, що Московщина – не така вже чужа країна, і Степан тут же заохочує її до перекінчицтва («Та мови вже ж навчитися не довго»).

Друга відслона підкреслює на кожнім кроці, власне, чужість і цілковиту відмінність Московщини (жінки ходять, як і в Туреччині, з заслоненим обличчям, у чудному негарному одягові азійського зразку, сидять замкнуті по «теремах», без супроводу не може дівчина вийти з дому, одружується, не бачивши й разу нареченого і т. п.).

Оксана аж тут довідується, що Степан її обдурив, що жодного українського кубелечка не вільно їй і мріяти творити, та, навпаки, він змушує її тут (тероризуючи загрозою «царської немилості» і кари для цілої родини), щоб вона зреклася всього свого, починаючи від імені і кінчаючи одягом, та змушує згідно з московським звичаєм, давати себе цілувати в уста при почастунку гостям.

Оксана протестує і пробує ставити опір. Тоді Степан в найбільш демагогічний спосіб використовує її любов до України і запевняє, всупереч правді:

«Я й не казав тобі, що тута воля.

Та якби ми не гнули тута спини,

то на Україні либонь зігнули б

у три погибелі родину нашу

московські воєводи… Ось ти млієш

з огиди, що тебе якийсь там дід

торкне губами, а як я повинен

«холопом Стьопкою» себе взивати

та руки цілувати, мов невільник,

то се нічого?».

Звичайно, в дійсності Україні є лише шкода від того, що має і Степанів, які «гнуть спини».

Але й намагання вдягнути в ідейний плащик своє лакейство, своє негідне рабське заховання, єдиною, справжньою метою якого є матеріальні блага («нема при чім нам жити на Вкраїні… поки чогось добувся на Москві мій батько») – не допомагає, і Оксана все ж відповідає на запит – «чи вийдеш?» – «я не знаю…» Тоді виступає мати Степанова з благанням:

«Вийди, доню!

І я тебе прошу!

Не дай мені старій на очі бачить

Степанової згуби!».

Далі кидається з риданням до неї сестра Степанова і благає: «Я тебе благаю! Сестриченько! Не згуби нас!».

Ми знаємо, що українців найлегше захитати слізьми та благанням, зламали вони й «жалісливу» Оксану! Бліда, як смерть, Оксана (певно відчуваючи, що вона переступає поріг, за яким починається яничарство) «холодно і якось надміру спокійно» згоджується на те, на що все ж не згодився Пер Гюнт в залі Короля Гір.

Пер Гюнт відмовився рішуче, незважаючи на всі погрози, стати «тролем тілом і душею» відмовився відректися себе, перестати бути тим, чим був. Оксана, зваблена й одурена Степаном, завезена ним на чужину, опинилися в більш важкій ситуації за Пера Гюнта.

Пер Гюнт ризикував тільки власним життям, Оксану поставили в умови, коли збереження гідності, збереження власних звичаїв ставило під загрозу життя інших, її ближніх і… вона через свою «жалісливість», якої шкідливість потім собі усвідомлює, заломилася. Більша частина моральної відповідальності за те заламання, звичайно, падає на Степана!

І ось тут, у читача виникає основне питання: чи Степан дійсно, всупереч правді, ставав у позу невідомого і непомітного лицаря, який зносить наругу і муки моральні для добра України? Бо ж цілком зрозуміло, що від відповіді на це питання залежить не лише оцінка поступовання Степана, але й усталення оправданості чи неоправданості угодовства взагалі!

Леся Українка добре розуміла усе величезне значення відповіді на поставлене питання і тому цілу третю відслону присвятила цій відповіді. Як справжній мистець, дала Леся Українка на це відповідь не словами, лише мовою фактів, невблаганних, єдино можливих і тому «типових» фактів.

У третій відслоні перед нами «гість» – посланець з України, який хоче скористати з тих вигаданих користей для нації від того, що Степани «гнуть спини», користей від угодовців, якими вони прикривають звичайнісіньку зраду за різні «блага» для себе особисто.

«Гостя» приймає Степан у найдальшій кімнатці на горішньому поверсі і говорить з ним, зачинивши вікна, замкнувши двері на замок, півголосом, безнастанно боязко наслухаючи. Довідується Степан від нього про жахливі московські утиски на опанованій ними Україні, про те, що «цупко затягли супоню на наших боках» і що вже всім «терпець урвався», що навіть москвофільські елементи, як що ця спроба використати угодовців і дістати «полегкості» не вдасться – відкинуться до Дорошенка.

«Гість» не орієнтується в «можливостях», які дає угодовство, він певно, як і інші «умірковані», вірячи фразам угодовців, якими ті прикривали свою зрадницьку діяльність, сподівається, що можна навіть осягнути заміну урядовців московської окупаційної влади українцями-угодовцями.

Степан, як видно з його слів, свідомий того, що «угодовцям», як і всяким зрадникам, не вірять їхні пани («з очей спустити нас надовго не зважаться»), а, однак, відмовляє гостя від боротьби з окупантами! Він же сам береться лише подати цареві прохання, привезене «гостем», використовуючи для того добрий настрій, якщо цар напідпитку матиме такий. Для утворення цього настрою обіцяє «розважати» його, мало не як блазень.

Ясно цілком, що так само негідно, як блазень, заховується Степан стало, отже, говорячи про те, ніби він це зробить для України, Степан дурить інших і, можливо, (в найліпшому випадку!) також себе.

«Гість» починає розуміти хоча частинно правду. Він каже: «Не минути розливу крові братньої, як тільки супліка сяя марна буде». І тут знов виступає угодовець-яничар, виконуючи своє єдине призначення (за яке йому і платять вороги) гасителя духа, зі словами: «Боже не попусти!»

Коли б не було «угодовців», не тратив би народ марно часу на складання «суплік», не чекав би на наслідки, але однодушно вхопився б за зброю. Це було б небезпечно для окупантів, і тому вони не раз дарують «тридцять срібняків», бо це оплачується, бо це виключає одностайний виступ цілого народу в обороні волі.

Коли виходить «гість», а входить Оксана, Степан, який запевняв «гостя», немов він «ладен уже хоч би й на голові ходити, аби чогось добутися для тебе та для Вкраїни», в розмові з Оксаною дає докази, що Степановым словам вірити не можна! Він, довідавшися, що Яхненко привіз листа до Оксани від її товаришки-братчиці з проханням переслати на громадські цілі трохи грошей:

1) забороняє їй посилати гроші,

2) домагається, щоб негайно спалила листа,

3) домагається, щоб не відписувала їй взагалі і

4) щоб не приймала більше у себе та не бачилася з Яхненком.

Мотивує він все тим, що братчиці «з Дорошенком накладають».

Оксана, хоча, як жінка, ще любить Степана, але вже, може сама собі в тому не признаючися, не погоджується з його поглядали (і певно йому не вірить), на цей аргумент, «загадково усміхаючися», відповідає: «Ну що ж, так може й треба». Степан, як вірний московський лакей, ще намагається змінити її думку:

«Схаменися!

Ти ж так боялась розливу крові,

а ця війна найпаче братовбійна,

що Дорошенко зняв на Україні, –

та ж він татар на поміч приєднав».

Не вправлена в риториці та крутійстві, Оксана не реагує на пригадування попередніх її поглядів, але зате дає правильну основну відповідь: «Татари там… татари й тут»… Ці слова є в дійсності не лише глибокою правдою, а й засудом цілої «орієнтації» Степана (яку важко вже відрізнити від яничарства), майже сформованим у свідомості Оксани поглядом, що Степан «потурчився», «побусурменився», став ренегатом, зрадником.

Тому Степан так завзято заперечує їй («що мариться тобі», тут віра християнська», «се ж бо вже гріх»), але Оксана розвиває убивчу для Степана і всіх угодовців думку далі: «ти хіба не ходиш під ноги слатися своєму пану, мов ханові?» і заперечує однаковість віри («я й служби Божої щось не пізнаю»).

Оксана, як бачимо, не «продалася з душею», не тільки не погодилася з «наукою» Степанової матері і не тільки вибухає словами: «Та й осоружна ж ця мені Москва!», але й… починає мріяти про втечу з цього «полону».

І ось знов Степан хапається випробуваного способу й, використовуючи любов Оксани до себе, співчутливість та вигадку про потрібність для України перебування в Москві «угодовців», ще видобуває від неї обіцянку не писати до рідного брата, відцуратися родини і не передавати їй не лише листів, але й подарунків! Після цього щойно Оксана починає все більше здогадуватися страшної правди, починає розуміти, чим справді є і до чого веде всяке угодовство, й тому, з інших мотивів, а ніж ті, які їй підсовував Степан, рішає, що дійсно, писати немає пощо! Тому «не відповідаючи на пестощі, безвиразно: Гаразд, нікому не писатиму… нащо писати

Степан здогадується, що в цих словах криється засуд, і тому «Степан опускає руки».

Як бачимо, третя відслона вже майже дала цілковиту відповідь на поставлене питання, вже майже довела не тільки цілу невиправданість, але й величезну шкідливість всякого угодовства.

Та ще треба показати марність усяких «суплік» і розкрити справжні мотиви угодовства. Це й робить відслона IV, в якій Оксана питає: «А як же там, Степане, та супліка?» і чує відповідь:

«Та що ж… ніяк… Цар каже: прочитаєм,

подумаєм»… Чували вже ми теє!»

З цих слів видно не лише, що угодовство, ведучи до ренегатства, само не має найменшого виправдання, але що й самим «апостолам» угодовства доводилося вже не раз переконуватися, що можна одержати за угодовську діяльність для себе нагороду, але ніколи для справи! Степан, отже, «припертий у кут» і тому на повторне питання: «Що ж буде» відповідає «з болісною досадою»: «Не питай!» Досада ця є наслідком свідомості того, що його приловлено на брехні, на намаганні гарними фразами прикрити підле поступовання.

Після кількох фраз на інші, другорядні теми Оксана вибухає риданням, яке викликали як свідомість зайвості її добровільного ув’язнення і всіх жертв моральних, так і свідомість того, що вона не зможе витримати довше в цій «в’язниці без грат», не зможе жити… Степан без слів розуміє це, як рівно ж свідомий того, що він, крім інших злочинів, має на свому сумлінні і Оксану («виходить, я тебе занапастив»).

Не беремося відгадувати, щиро чи з обрахунку, але пропонує Степан звільнити Оксану від присяги ї відпустити на батьківщину. Розчулена тим Оксана, яка далі щиро кохає Степана, відмовляється сама їхати і пропонує:

«Втікаймо всі! Мій батенько поможе

прожити якось, поки ти придбаєш.

Хай їм абищо, сим московським добрам!

Втікаймо на Вкраїну!»

Ця, ще раз повторена в таку хвилину згадка про «московські добра», не лише перетворюється на свого роду «лейтмотив», який стало нагадує, де треба шукати справжнє коріння угодовства та зрадництва, але й показує, що вже й Оксана розуміє, що вся балаканина про «допомогу Україні» є лише декорація!

Та «добра», «маєтки» цупко тримають таких людей, як Степан, і тому він, що вже «потурчився», вишукує різні причини, які стоять на перешкоді втечі. Тут цікаво відмітити, що коли вона пропонувала втекти у якусь іншу країну, куди не сягає московська лапа, то Степан відповідає:

«Треба заслужити

чимсь сусідську ласку. Чим же більше,

як не зрадою проти Москви?»

Та цей аргумент, який так вплинув на Оксану в першій відслоні, тепер не діє більше! Вона каже: «так їй і треба», стаючи тим на ідеологічні позиції свого брата і цілої воюючої України.

Та «добра» цупко держать Степана, який до того ж був угодовцем своєю цілою вдачею, аж став яничаром, і тому він ховається за… «присягу»! Оксана зрозуміла Степана, зрозуміла, що його жодні шляхетні почування не відірвуть від того московського корита, біля якого він плазуватиме й далі, щоб вижебрувати крихти з панського столу, і тому закінчує ту розмову словами: «Степане, вже не говорімо більше про це ніколи

Ці слова ми не можемо в жодному випадкові пояснювати як вислів визнання поваги слів Степана про присягу. Навпаки, вони були висловом бажання перервати нещиру і безплідну розмову. Лише так розуміючи ці слова, нам стає зрозумілим поступовання її по тому, штучна, нещира «веселість» Оксани, штучності якої не помічає півяничарська родина Степана (Анна каже, «Я люблю, коли ти така весела», а мати: «Та звісно, і чого б таки журитись? Ви люди молоді… у хаті лад…»). Оксана до остатніх слів матері з сарказмом додає: «за хатою добро». Але обмосковлена сестра Степанова, «не завважаючи іронії, підхоплює ці слова і розповідає про купців, що «наїхали».

Оксана, почуваючи, усю далекість і чужість цієї родини угодовців і зрадників, усю свою самотність, продовжує грати комедію, вдає, що хоче йти разом на другий день по закупки (одна з нечисленних приємностей московської жінки), і питається на це у чоловіка дозволу. Степан, який не розумів цілком почувань Оксани, почувань патріотки того народу, що його він зрадив за «добра», поважно дає згоду і не помічає ані іронії слів пісні: «Бодай мені такий вік довгий, як у мене чоловік добрий», ані цілого трагізму штучної бравури в захованню Оксани. Лише кашель, у який переходить раптом її штучний сміх, викликає у нього певну турботу.

У відслоні п’ятій бачимо, як фізично догорає зломлена духовно Оксана, яку підтримувала досі лише віра у правдивість Степанових фраз про користь для України від її тяжкої неволі й поневіряння.

Степан, за порадою лікаря, думає повезти на короткий час (в гостину) Оксану на Вкраїну, випрохавши на це дозвіл від царя. Оксана на хвилину оживляється, почувши це, але лише на мент, бо вмирає вона не, як думає лікар, від «ностальгії» (туги за рідним краєм), лише не можучи перенести тої свідомості, що Степан, якого вона любила й любить, є зрадником, що й вона, йдучи за ним, зрадила свій народ. Що це так, бачимо з того, як її вразив вислів Степана, що на Україні «вже утихомирилося», та як вона на нього реагує словами:

«Як ти кажеш?

Утихомирилось… Зломилася воля,

Україна лягла Москві під ноги,

се мир по твоєму – ота руїна?

Отак і я «утихомирюсь хутко

в труні».

Ці слова вказують, що Оксана, перейшовши такі моральні муки, відродилася духовно, усвідомила собі те, чого не усвідомлювала, і відчула свою «невільну» вину. Тому вона сама рішуче відмовляється їхати на Україну, і коли запроданець – Степан, якому чужі всі ті високі почування, висловлює своє здивовання, Оксана нарешті розпалюється гнівом і вперше без жалю картає Степана:

«А я дивуюсь, ти з яким лицем

збираєшся з’явитись на Вкраїні!

Сидів-сидів у запічку московськім,

поки лилася кров, поки змагання

велося за життя там на Вкраїні, –

тепер, як «втихомирилось», ти їдеш…

гаєм підпаленим втішатись.

На пожарині хочеш подивитись,

чи там широко розлилися ріки

від сліз і крові?»

Степан не має що на це оскарження і засуд відповісти і лише хоче (так як і Юда) обтяжити ще когось, щоб облегшити себе, а тому відказує: «Ти тепер картаєш… А як сама мені колись казала, що ти прийняти можеш тільки руку, від крові чисту?» На це Оксана чесно відповідає:

«Я казала…

ми варті одно одного. Боялись

розливу крові…

А тільки не подумали, що буде,

як все «втихомириться»!

Потім вона розглядає руку Степана і каже, що

«здається руки чисті,

проте все мариться, що їх покрила

не кров, а так… немов якась іржа».

Так Леся Українка з’ясовує нам, що той «мир», що його дає нам чужинець-окупант, є сто разів гірший за всі страхіття війни, а й війна, коли б не було «Степанів», могла б кінчитися перемогою!

Усвідомила також Оксана і те, в чому була її вина, стверджуючи:

«Занадто я жаліла… В тім і горе…

Якби я мала сили не жаліти,

то вирвалась би геть з сеї кормиги,

і ти б ослобонився від іржі…»

Оксана, свідома своєї вини, свідома, що за підтримку з «жалощів», за брак твердості і рішучості їй належиться кара, що вона «не сміє поглянути у вічі» своїй родині і що викупити свій гріх, довести, що є душею з воюючою Україною, може вона лише смертю («Отже треба вмерти»). Так, Оксана, усвідомивши собі всю глибину своєї провини (багато меншої за провину Степана), кається і готова вмерти, щоб виправити свій гріх. Цим Оксана так, як відомий нам розбійник на хресті, одержує прощення гріхів і місце серед праведників, серед тих, що віддали своє життя в боротьбі за волю України, хоч і немає їхніх заслуг.

Вона ще хоче передати через Степана «братчикам, родині і хто живий остався «свій заповіт». У драматичній поемі не подано його, але ні у кого не може бути сумніву, що той «заповіт» буде подібний до Шевченкового – кликатиме до безкомпромісової, кривавої боротьби з окупантами. Кінчиться цей твір Лесі Українки остатнім, коротким, але таким динамічним проханням до заходячого сонця: «Ти бачиш Україну – привітай!»

Так, сам твір підказує читачеві велику істину, а саме, що хоча Оксана й не бачила на руках Степана (може під впливом любові) братньої крові, тільки виразно бачила, що вони «чисті» – проте на них була кров, як кров синів зрадженого ним власного народу, так і кров… Оксани! Угодовці, які в дальшому розвиткові стають зрадниками, також мають на руках кров, не пролиту безпосередньо в бою, кров тих, що завдяки їхній дезерції до ворога й розкладовій чинності марно загинули за велику і святу справу.

«Бояринею» сказала Леся Українка, що вона слушно уважає всяке угодовство, яке веде в остаточному до національної зради, злочинним і, безперечно, в українському випадкові уважає таким угодовством всякий федералізм (тим більше ідею Костомарова – «одного слов’янського союзу навіть під скипетром російського царя»), який, ослаблюючи почуття святої ненависті до гнобителів, тим самим зменшує міць поневоленої нації, ширячи в її лавах «засадниче» угодовство.

«Бояриня» є запереченням оправданості пропагованого Драгомановим осягання дрібних цілей за підтримкою «прихильно настроєних» москвинів і зайвості збройної боротьби з московським народом.

«Бояриня», трактуючи всіх москвинів однаково, як ворожий народ, не знаходячи в Москві ані одного «прихильного нам» москвина і не беручи під увагу жодних «можливих спільників» у площині політичній чи соціальній (то були часи великого повстання Стеньки Разіна), тим самим є твором не просто національним, але – націоналістичним.

Оксана, після блукання манівцями «пацифістичних» і угодовських ідей, що завели її на шлях угодовства і зради, виходить на простий шлях українського войовничого націоналізму і, хоча вже сама не в стані ним іти, хоче своєю смертю навернути на нього інших. Для Оксани, як і для всякого українського націоналіста, москвини не є жодними «братами», вона не бачить між ними й татарами чи іншими чужинцями різниці (така різниця є частиною «яничарської ідеології» Степана).

Для Лесі Українки, як і для Шевченка, Міхновського, Донцова чи справжніх українських націоналістів московський народ є ворожим народом, серед якого «товаришів нема», і говорити з ними слід не вдовою «суплік» – тільки мовою зброї. Хто ж тягне до «угод», до компромісів, є зрадник, що повинен соромитися показатися українцям на очі.

Той, хто під час боротьби за визволення пішов співпрацювати з ворогом, які б він ідеї не висовував, несе співвідповідальність за все доконане ворогом-окупантом.

Згідно з цим націоналістичним і високопринциповим становищем поносять, напр., відповідальність за 12 мільйонів замучених голодом в 1922 і 1933 роках українців не тільки москвини зі своїм большевицьким урядом, але й «боротьбісти», «укапісти», «ваплітяни» й інші модерні «Степани».

Вони ж поносять відповідальність за те, що український народ, наслідком перебування в московському ярмі, від 1920 до 1962 року стратив нормальний для нього «приріст», отже втратив коло 60 мільйонів і є нині не 100-мільйонним народом, тільки 38-мільйонним.

Це, властиво, й є основна ідея, що її хотіла висловити Леся Українка своєю «Бояринею» ідея, яку, зі зрозумілих причин, не хотіли розуміти критики й коментатори.

Ціла ж «Бояриня» надихана такою великою любов’ю до України, що й нині не зашкодило б нашій молоді вчитися любити свій народ і свою Батьківщину так, як її любила Оксана, як любив Іван і ті безіменні братчиці, що, ризикуючи головою, вишивали корогву для гетьмана Дорошенка, але не йти тим шляхом, яким пішла Оксана.

Бо найголовніше, – враховуючи трагічний досвід Оксани, – не дати пророкам угодовства, що апелюють до «жалісливості» і «людських почувань», завести себе на згубні манівці компромісу, угодовства і зради.

Остання відслона змушує наше серце битися все дужче і дужче, і ми починаємо розуміти не ту надуману, «Сосюрину», любов до землі української, яка знайшла свій вислів у вірші, писаному в Уфі, для піднесення духу українців у московсько-большевицькій армії, тільки живу, органічну, скупу на слова, непереможну, дужчу за смерть, любов до справжньої України, тої України, якої істотною частиною, поза землею і народом українським, є багато десятків поколінь наших предків, які боронили її, не шкодуючи життя, і які сліпучою загравою слави освітлюють шляхи нащадкам, шляхи, які ведуть до відродження її сили, могутності й величі, до відродження Української Держави!

Написала Л. Українка «Бояриню» в 1910 році, маючи скристалізований власний світогляд. Текст настільки ясний, що фальшиві коментарі не затемнять його.

Найкращим доказом правильності поданого тут аналізу ідей твору є те, що з найновішого десятитомного видання творів Л. Українки (вид. 1963–64 рр.), в якому знайшлося місце для ряду творів, яких авторство неусталене, довелося модерним «Степанам» з наказу Москви цілком усунути «Бояриню»!


Примітки

Подається за виданням: Р. Задеснянський Творчість Лесі Українки. – München: 1965 р., с. 100 – 121.