«Одержима» Л. Українки
Р. Задеснянський
Леся Українка – геніальна донька українського народу, якій належиться, без сумніву, одне з найпочесніших місць у пантеоні світової літератури, належить до тих велетнів духа, яких за їхнього життя загал не знав, а т. зв. еліта не розуміла її творчості. Досить сказати, що один з перших істориків українського письменства присвятив їй у своїй історії надзвичайно мало місця, а її драматичні твори, цю найкращу частину її творчості – не розумів цілком.
Причиною такого нерозуміння було в першу чергу те, що більшість творів Лесі Українки переносили нас поза Україну у давноминулі часи, бо теми для них вона залюбки брала з історії гебрейської, грецької, римської і взагалі з історії інших народів. Одні, як Єфремов, пояснювали це «втечею від життя», інші, пізніші критики, думали, що вона обирала ті теми, боячися цензури, й тому вперто намагалися звузити їх до московсько-українських, а частіше ще «царсько-українських» відносин і проблем.
Звичайно, Леся Українка, як і інші генії світової літератури, не жила поза нацією. Корінням її твори сиділи глибоко в національному грунті, з нього зростали, але сам твір ставав плодом вселюдського значення, розв’язуючи питання загального характеру.
В основі майже всіх драматичних творів Лесі Українки лежить конфлікт ідей, і авторка майже зажди своїм твором хоче розв’язати або дати напрямні для розв’язання якоїсь засадничо-важної проблеми. Драматичні твори Лесі Українки під певним оглядом нагадують ті твори старих і сучасних філософів, в яких розв’язувалось те чи інше питання в літературній формі, а створені її фантазією постаті дискутували між собою, проповідували певні ідеї, змагалися за їх перемогу.
Під цим оглядом деякі твори старих філософів, а потім Лессінга, Вольтера чи Ніцше різняться від творів Лесі Українки тільки тим, що твори нашої поетки переважають тамті твори своєю мистецькою формою і поетичною силою. Пишучи свої драматичні твори, Леся Українка хотіла власне, пірнувши в інший світ, змусити читача відірватися від конкретних клопотів і проблем нашого життя, звільнитися від затемнюючих подробиць і в перспективі віків пізнати абстрактну істотність тих чи інших засадничих питань.
Що це було так і що не в утечі від московської цензури була справа, доводить ряд її творів, в яких ставилися проблеми, далекі від усякої конкретної політики, питання, про які було можна й писати й дискутувати. Для прикладу згадаємо хоч би такі її твори, як драму «Айша і Магомет» або поему «Забута тінь». В обох цих творах пробує поетка висвітлити загадку любові, загадку, яка все хвилює людство, на яку є тисяча відгадок, а тим самим не має ні одної! В драмі «Айша і Магомет» Леся Українка в гострій драстично-ясній формі хоче вказати нам на помилковість думки тих, що поза тілесним коханням не вміють бачити любові або й те кохання обертають у якийсь цинічний гін, як те робить Винниченко у своїй «Куплі».
Леся Українка хотіла з усією яскравістю показати, що хибною є думка тих, котрі переконані, що чоловік шукає в жінці лише розваги, що жінка здобуває любов чоловіка красою, молодістю, принадами тіла, а коли тих прикмет немає – то бодай розмальованим обличчям, фарбованим волоссям і… різними таємницями жіночого одягу! Для того, щоб хибність цієї думки виявити в образах найбільш переконуючих і вражаючих – вона спиняється на постаті Магомета і робить правильно.
Адже ж саме Магомет у свойому Корані обіцяє правовірним (очевидно – чоловікам) в нагороду за згідне з Кораном життя розкошування в раю, в якому чарівні гурії мають танками, піснями і коханням розважати мослемів. Адже ж магометанин, згідно з загальним переконанням, шукає в жінці у першу чергу зовнішньої краси, молодості, жіночості і не бачить у ній людини. Саме тому Леся Українка спиняє на Магометі свою увагу і на тій трагедії, яку, згідно з її твором, переживає Айша, друга жінка Магомета, з якою він одружився по смерті першої жінки – Хадіджі. Хадіджа була старшою за Магомета на багато років, на стільки ж приблизно років, на скільки є молодшою за Магомета його молода чарівна жінка – Айша.
Ця молода красуня терпить нелюдські муки від заздрості: заздрить вона Магомета до його покійної жінки – старої Хадіджі. І заздрить вона не безпідставно. Хоч Магомет визнає, що Айша «найкраща з усіх жінок на світі, живих і мертвих і ненарожденних», хоч свідомий того, що Хадіджа навіть тоді, коли він з нею одружувався, не була гарною і вже була старою, а проте власне цей найбільший магометанин, бо сам Магомет, стало вчащає на могилу поганої на вигляд, старої покійної жінки; саме її він справді любив і любить. Любить так, що всупереч нашій уяві про всякого магометанина, побачивши ще за її життя Айшу, і в думці не мав узяти її за другу жінку. По смерті Хадіджі жив три роки самітником – а коли одружився з Айшою – взяв відразу ще десять інших.
Айша ставить питання Магометові, «як і за що можна так любити стару, негарну, навіть мертву жінку і зневажати гарну, молоду, кохану і закохану в нього, живую?» І у відповідь чує вона власне від Магомета: «в моїх очах вона ні гарною, ні молодою ніколи не здавалась… я злічив всі зморшки у неї на обличчі… Літ її мені й сусідки не дали б забути… але в ній щось було… щось вічне… Мені здається, що вона живе, і дивиться на мене крізь могилу, і голосом таємним промовляє, і всі мої слова та думку чує»… Це і є любов».
Чи цензура могла перешкодити про те писати? – Безумовно ні! Але чи можна було краще в мистецькій формі відповісти на питання, чим є справжня любов, як не обравши для того саме Магомета?
Це ж питання порушила Леся Українка і в поемі «Забута тінь», згадавши про забуту нащадками і сучасниками жінку Данта, Данта, що був закоханий ціле життя в Беатріче, яка колись пройшла повз нього, подарувавши йому один погляд, може випадковий.
Я хотів би бути дуже коротким, але мусів спинитися на тих двох прикладах, щоб з’ясувати, чому Леся Українка шукала таких тем, а також щоб вказати, як треба розуміти ті твори.
Річ у тому, що хоча пишучи твір з давноминулих часів Леся Українка докладно студіювала факти, обставини й спосіб думання, властивий тій добі, яка була тлом для її твору – було б величезною помилкою трактувати ті її драматичні твори – як твори історичні. Поетка, коли їй було треба, використовувала своє право поетки доповнювати відоме плодами своєї фантазії і відхилятися від усталеного. Адже ж ставила собі вона завдання не відтворити минуле, тільки розв’язати в мистецькій формі, в конфліктах живих, повнокровних постатей, абстраговані питання засадничого характеру, і для цієї мети не мало значення, чи справді Дантова жінка була з ним на вигнанні. Власне це ми мусимо особливо твердо пам’ятати, переходячи до літературно-ідеологічного аналізу «Одержимої».
Познайомившися з твором, у нас зараз же виникає питання: чому Леся Українка спинила свою творчу увагу на постаті Ісуса Христа і чи мала вона намір показати перед нами історичного Ісуса Христа, яким вона його собі уявляла? Аналіз твору вказує, що поетка не мала наміру відтворити образ історичного чи євагельського Ісуса Христа, тільки, як і у випадку з Магометом, спинилася на тому образі Ісуса Христа, який спопуляризувала серед загалу певна частина слуг церкви, та частина, яка хотіла так інтерпретованою постаттю Ісуса Христа виправдати своє власне угодовське поступовання, своє служіння Богові й мамоні.
Цей, не євангельський Христос, мав би учити, що треба любити взагалі всіх «ворогів», і власне така безмежна любов, поширена на те, на що її не поширював євангельський Ісус, стала в уяві загалу любов’ю, згідною з наукою Христа, і цього не євангельського Ісуса Христа протиставила Леся Українка «одержимій» – Міріам.
Якої ж любові до ворогів учив справжній, євангельський Ісус Христос? Власне любові до тих наших особистих ворогів, на яких ми, на жаль, у практиці ніколи не поширюємо своєї християнської любові! Життєва «баба Параска» нізащо не вибачить жодного немилого їй слова «бабі Палажці». Сучасна Палажка проповідуючи, коли їй це вигідно, безмежну любов, як «євангельську», до тих ворогів свого народу з якими вона хоче ладнати, як історичний Барабаш з «ляхами мостивими панами», одночасно втопила б свою сусідку у ложці води й до гробу їй не забуде, що вона десь комусь її назвала негарною або цокотухою!
Ісус Христос в Євангелії вчив нас прощати власне своїм ворогам, особистим ворогам, більше того – вчив любити їх. Сам Ісус Христос молився, благаючи Отця простити Його ворогам за Його муки і смерть, бо, казав він, ті вороги «не відають, що творять»!
І справді ті вороги Христові, які його замучили, вони були його ворогами тому, що, не вважали Його Богом, що не розуміли Його науки, були ворогами в їх власному переконанню не Бога, тільки – людини, якої наука їм була не на руку, і Ісус як людина вибачив їм усе йому, як людині, заподіяне зло.
Але Ісус Христос цілком інакше ставився до тих, хто ображав своїм поступованням Бога, хто не виконував волі Божої, знаючи добре, що то Божа воля. Ми знаємо, що власне Ісус Христос обурений тим, що Божий Дім люди, які вірили в Бога, обернули в торговицю, як оповідає євангеліст св. Іван: «зробивши батога з мотузків, вигнав усіх продавців і міняйлів з храму, повиганяв їхні вівці й воли, а міняйлам поперевертав столи й порозкидав їхні гроші». Чи був це вияв любові?
Чи любов’ю дихало серце Ісуса, коли він казав, звертаючися до тодішніх фарисеїв і книжників: «Ваш батько – диявол і забаганки батька вашого ви хочете виконувати». Чи з любов’ю зве їх «Роде зміїний! Гроби поваплені! Горе вам! Горе вам!»
Та це й зрозуміло, адже ж Христос каже, що не можна служити одночасно двом панам, і Христос пророкує кари, які спадуть на голови грішників. І смішно подумати, щоб Христос наказував любити і Бога, і диявола.
Леся Українка то все знала, та були такі, що змалечку вчили Лесю Українку любити ворогів не особистих, а ворогів її народу, ворогів української нації. Дядько її М. Драгоманов робив усе можливе, щоб заглушити в українців найменше почуття ненависті до москвинів, і було багато інших культурних потурнаків або й скалічених духово московською школою українофілів, які залюбки прикривали викривленою ними християнською любов’ю своє двоєдушшя.
Леся Українка сама довго мучилася питанням: чи можна ненавидіти наших ворогів? Слід тих вагань знаходимо у поезії «Янгол помсти», написаній ще в 1896 році, в якій вона признається, що до неї часто прилітає, тоді ще на її думку «гість непевний», в якого «на білих крилах червоніє кров», а в усміху криється «ненависть і любов»…
Початково Леся Українка ще відповідає йому: «Іди, я не піду з тобою», бо «жаль тії людини, що бачу я в других». Але вона чує серцем, що помиляється, що щось в тому не так, і кінчає цю поезію словами: «а душу рве й гнітить нескінчена розмова».
І певно ще не раз відновлювалася в душі Лесі Українки ця «нескінчена розмова», її мучило нерозв’язане питання, яке настирливо домагалося перегляду, окремі ж думки, розсипані в її пізніше писаних творах, вказували, що вона все більше схилялася до узасадненості ненависті до ворогів. У поезії «Товаришці на спомин» пише поетка твердою рукою: «Що ж – тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив».
П’ять років пізніше пише Леся Українка свою «Одержиму», яку цілком неслушно назвав Якубський «поемою надмірного індивідуалізму», підкреслюючи, що Міріам, начебто «не може погодитися ні з ким», «вона не знає навіть, чого їй бракує».
Тим часом вже на самому початку ми бачимо Міріам, яка стежить здалека за самотньою постаттю Христа і яка боліє душею не тому, що вона самотня, тільки тому, що самотній є той, хто «годівлю дав юрбі, тілам і душам», і каже з розпачем:
«О, яка ж то кара
Месією, що світ рятує, бути,
всім дати щастя і нещасним бути…
бо вічно одиноким».
Отже Міріам аж ніяк не ідеалізує самотність «вищої одиниці», лише уважає, що така самотність робить ту одиницю нещасною. І вона шукає відповіді на питання: хто міг би врятувати Ісуса від самотності?
Міріам любить Ісуса великою любов’ю, такою великою, що любов до нього його учнів і прихильників здається їй нічим, і вона так вірить в нього, що навіть не посміла торкнутися, як інші, бодай краю його плаща.
Що дає «Барабашам», пристосованцям ота літепла любов «без ненависті»? – тимчасовий, позірний «спокій». Але Міріам любить Ісуса справжньою великою любов’ю, і тому вона не хоче «спокою», бо як же може українець, що справді любить свій народ, насолоджуватися хоч би хвилевим «спокоєм», коли народ страждає, коли він не має «спокою»? І Міріам – зрікається «спокою» бо, каже вона Ісусові: «Ти його не маєш, Сине Божий!»
Не думаємо пояснювати кожне слово поеми, нав’язуючи його до українського народу і української справи, бо ж Леся Українка для того й обрала тую тему з життя Христа, щоб абстрагувати цілу проблему. Зродили цю проблему, безперечно, українські відносини, його розв’язка повинна б була, за задумом поетки, мати вплив і на український випадок, але ясність і виразність розв’язки гарантована може бути лише відірванням від конкретного, власне перенесенням розгляду й розв’язки зі сфери конкретної «арифметики» в сферу абстрактної «алгебри».
І ось перед нами між Месією, таким, який був в уяві загалу символом «євангельської» любові, й Міріам вив’язується дискусія. Міріам не в стані обмежитися до тої любові, позбавленої ненависті, хоча її й проповідував сам Месія, для якого його вороги – не були ворогами Бога, бо її душу випалила любов, поєднана з палкою зненавистю до всіх ворогів Христа, ворогів Божих. Вона каже, що вона не може любити не своїх ворогів, «а тільки ворогів Месії», і вона не годиться враховувати того, що вони «не знають, що творять», бо для неї Месія – є Сином Божим, сліпучим Світлом, яке ніхто не сміє не прийняти, і яке, саме тому, не приймають сини темряви. Для Міріам «кожний тихий усміх фарисея – гірший від скорпіона злого».
Месія каже їй, що вона не любить Його, бо «хто любить Господа, а брата ненавидить, неправда то», коли ж Міріам на доказ любові заявляє готовість віддати за Месію душу, Месія відповідає, що віддати життя – це лише віддати тіло, а не душу.
В наступній сцені Міріам бачить страждання самотнього Месії в Гефсиманському саду і сплячих його учнів, і тут вона бачить знову, що Ісус самотній, а його учні «твердіші ніж каміння», бо в таку хвилину… «сплять непробудним сном». І серце її тоді займається зненавистю і до цих байдужих друзів! «Ви, сонне кодло! Вам заграва кривава очей лінивих не здола розплющить? Бодай вам вічний сон наліг на груди!» – вигукує вона. Вона палко прагне потішити Його, але не сміє, бо знає, що вона.. «проклята від Бога!»
Далі сцена під хрестом. І знов під хрестом вже мертвого Месії лише сама Міріам, яка свідома того, що Месія їм усім простив, лише вона одна непрощеною зосталась, бо не може їм простити за Нього! Вона свідома, що вона буде завжди одинокою, бо «проклинала все, що Він любив». І Міріам у пориві могутньої любові вигукує: «О Сине Божий! Нехай в моїм життю все, все неправда, та вір мені, що я Тебе любила. Чи Ти гадав я не зреклась себе? Зреклась! Я прокляла себе і душу, ту душу, що не хотів прийняти Месія собі на жертву. Де ж ще більше горе, як не могти віддати за друга душу?»
Остання сцена відбувається на Єрусалимському майдані, де злякані прихильники Месії, випадково зустрівшись, перешіптуються і боязко зникають. Коли ж одна з прихильниць Месії нишком хоче поділитися з нею звісткою про воскресения Месії, одночасно благаючи говорити тихо, щоб не почув хтось і не доніс – Міріам картає її за боягузтво, закидає їй сподівання, що Месія ще раз за неї проллє свою кров, і заявляє, що не вірить в те, що Месія воскрес, бо на те, щоб для такої хисткої й боязкої юрби воскреснути, «не стало б і Месії»
Міріам розпитує іншого тайного прихильника, чи правда цьому. Далі картає тодішніх християн за полохливість, за бажання рятувати свою шкіру і байдужість до Христа. Та надходять слуги синедріону, християни ховаються, не признаючись про що була мова, але Міріам відважно заявляє, що мова йшла про Месію і що Месія воскрес, і хай стережуться всі. І вона клене всіх: Цезаря, синедріон, царя (жидівського) і весь народ. Її хапають, озлоблена юрба побиває камінням. Вона падає зі словами:
«Месіє! Коли Ти пролив за мене…
Хоч краплю крови дарма… я тепер
За Тебе віддаю… життя… і кров…
і душу… все даремне!.. Не за щастя…
не за Небесне Царство… ні… з любові.
Поетка і в цьому творі, розв’язуючи з властивою їй геніальністю складну проблему, не допустилася й тіні тенденційності, лише однаково дбайливо добирала найбільш переконуючі аргументи для тези і антитези.
З Євангелія знаємо, що учні справді заховувалися в ті великі дні так, як це подано в творі Лесі Українки, і що справді для доведення того, що стало переконанням Лесі Українки, було важко підібрати кращий момент і постаті. Все це власне утворює таку напруженість ситуації й забезпечує пластичність і психологічну витриманість постатей. В кожному діалозі видно руку великого майстра слова.
Не може бути сумніву, що в «Одержимій» перед нами не дійсно євангельський Ісус, лише дуже близька до нього постать, яка виступає в творі як «символ» і тим яскравіший є другий символ – одержима духом любові Міріам.
Що для Лесі Українки була ближчою любов Міріам, що вона поділяла переживання одержимої – це безумовно, але й рівно ж цілком певним є, що Леся Українка, розв’язуючи абстрактне питання про конечність поєднання любові з ненавистю, про узасадненість і альтруїзм та високу етичну вартість великої безкорисної любові до свого Бога, яка родить ненависть до його ворогів – мала на меті якусь конкретну любов.
Ми знаємо, що большевицькі критики намагаються переконати легковірних в тому, що Леся Українка була соціалісткою і ворогом царату, а тому вправі поставити питання: чи можемо припустити, що поетці хотілося узасаднити конечність ненависті до ворогів пролетаріату або до царату та його оборонців?
Одне й друге припущення треба рішуче відкинути, бо за часів написання того твору не було серед соціал-демократів жодної поважної течії, яка б пропагувала «любов до буржуазії», як рівно ж не існувало серед того українського оточення, в якому жила поетка, людей, які б з любов’ю, а не з ненавистю говорили про царський режим. Саме тому мусимо відкинути обидва припущення, бо не могла ж поетка – без потреби «ломитися» у відчинені двері!
Натомість, оскільки ми припустимо, що Леся Українка вважала конечним висунути тезу про несумістимість щирої й великої любові до українського народу з любов’ю до народу-гнобителя, то потреба висвітлення цієї справи стане зрозумілою і узасадненою. Адже ж її рідний дядько з запалом запевняв: що начебто «українець… не лишає ко всій Руси любові» і тому з «північною Руссю», казав він «не зломить союзу», а Михайло Старицький у вірші «До слов’ян» питався:
«Чому не ймеш віри ти, брате-москалю?
Невже ти лякаєшся зради?»
і запевняв:
«З тобою недолі нас кровно з’єднали,
Не буде між нами розради!»
та закликав «подати руку на вічне кохання».
Подібні ж погляди ширили навипередки українофіли й українські автономісти. Всім їм чуже було почуття вільного вовка, що ненавидів людину, а було властиве почування того Рябка, якого хоча й б’ють ні за що – він усе ж продовжує лизати ту руку, що його б’є.
З огляду на таке наставления більшості обмосковлених земляків Лесі Українки – поема «Одержима» була і є особливо актуальною, особливо потрібною для відродження духа нації.
На закінчення мусимо звернути увагу на ще одну цікаву річ. Модерна соціологія уважає націю типовою спільнотою, і вона ж вчить, що «батьком» цієї спільноти є національна боротьба, а могутнім формуючим чинником, який надає спільноті крицевої монолітності – є ненависть. А звідси один висновок: коли хочемо в сотню разів збільшити силу спротиву нашого народу народові-гнобителеві – мусимо старатися розбудити в ньому ненависть до москвинів, до народу-гнобителя, яку власне тому намагаються всіма засобами «приспати» й зліквідувати москвини та їхні вихованці.
Ми мусимо пам’ятати, що Євангеліє вчить нас прощати своїм особистим ворогам, любити своїх особистих ворогів, але не вчить нас прощати ворогам Божим, прощати дияволові та його слугам.
Чи, наприклад, ми маємо право самі вибачати народові, що виморив кілька мільйонів українців голодом? Ті, що загинули, могли би простити свою особисту жахливу смерть свойому особистому ворогові, але навіть вони не могли б простити всім ворогам свого народу, бо не лише вони впали його жертвою. Ми ж не можемо прощати за них і не маємо морального права проповідувати любов до народу, як такого, коли той народ є протягом віків ворогом-гнобителем нашого народу. Леся Українка розуміла це все, і розуміла величезне додатнє значення ненависті, і тому писала, що «може б не було життя таке нещасне, коли б вогонь ненависті не гас!»
Свідомість того – зродила «Одержиму».
Примітки
Подається за виданням: Р. Задеснянський Творчість Лесі Українки. – München: 1965 р., с. 79 – 87.